Післямова
Рік 1775 став останнім роком існування Запорозької Січі, скасованої маніфестом імператриці Катерини II. Про її ліквідацію та причини такого заходу написано чимало. Справді, Росія терпіла Запорожжя лише тому, що козаки надійно захищали її кордони, а під час воєнних дій становили природну кінноту та легку флотилію, просто необхідні для боротьби проти татар і турків. Після укладення у 1774 році мирної угоди з Османською імперією Січ втратила своє значення прикордонного форпосту. Цим і скористалася Катерина II, аби втілити в життя свою заповітну мрію.
Чим же, власне, не догодили запорожці імператриці, адже протягом останніх 40 років свого існування вони постійно доводили на ділі вірність російському престолу? Напевне, суть справи полягає у тому, що Січ являла собою лицарський орден, свого роду державу в державі. Зрештою, боротьба абсолютних монархій проти подібних утворень стала тенденцією в історії Європи. Так, у 1312 році французький король Філіпп IV остаточно покінчив з орденом Тамплієрів, у 1562 році під ударами Московської держави впав Лівонський орден, у 1798 році Наполеон Бонапарт змусив капітулювати Мальтійський орден Госпітальєрів, а у 1809 році він же своїм декретом остаточно скасував Тевтонський орден, що вже ледве животів у Прусії. Цікаво зазначити і те, що після Хрестових походів згадані ордени втратили своє значення як захисники християнства. Дещо довше виконували цю функцію хіба що госпітальєри, які були противагою Османській імперії на Середземному морі. Решта ж орденів перетворилася на економічні структури, як тамплієри, або ж займалися грабунком підвладних народів, як тевтонці.
Запорозька ж Січ в останні роки свого існування потроху трансформувалася в об’єднання великих землевласників, репрезентованих козацькою старшиною. Саме січова верхівка, особливо за часів кошового Петра Калнишевського, скупчивши у своїх руках величезні багатства і протиставивши себе масі рядового козацтва, остаточно підірвала основні засади Січі як лицарського ордену. До речі, саме завдяки заходам старшини Славне Військо Запорозьке Низове виявилося нездатним чинити опір каральній експедиції генерала-поручика Петра Текелі.
Проте те саме багатство, якому могли позаздрити деякі вельможі Російської імперії, й стало причиною репресій Катерини II проти кошового отамана Петра Калнишевського, військового судді Павла Головатого та військового писаря Івана Глоби, які закінчили своє життя у монастирях Біломор’я та Сибіру. Жодних антиросійських тенденцій у діяльності цих старшин не було, навпаки, вони постійно дбали про вірність Січі престолу. Але на їхні статки виявилося забагато охочих з числа російської аристократії.
З ліквідацією Січі не закінчилася історія козацтва на півдні України. Колишнім запорожцям та їх нащадкам ще судилося проіснувати до 1869 року під назвами чорноморських, катеринославських, бузьких, азовських та дунайських козаків. Але Запорозька Січ як лицарсько-християнський орден остаточно пішла у небуття.
1783 року зійшло з історичної арени Кримське ханство. Хан Шагін-Гірей під тиском російського уряду зрікся престолу. Невдовзі Крим, перетворений у Таврійську область, що згодом стала однойменною губернією, перейшов під владу Росії.
Великий Степ з його героїчною й трагічною історією, вичерпавши свої сили, безповоротно відходив у минуле. На зміну йому залізним поступом йшла епоха колонізації краю. Невдовзі колишні Запорожжя та Кримське ханство стали відомі під спільною назвою Новоросія, але про це ми розповімо вже у наступній книжці…