Інокентій Херсонський. Духовний подвиг преосвященного архієпископа
Юлія Чепрасова
студентка Херсонського державного університету,
переможець обласного конкурсу «Херсонщина спілкується зі святом»
Інокентій Херсонський, голова Херсонсько-Таврійської єпархії (1848-1857 рр.), був великим патріотом, громадянином, пастирем, який готовий був покласти власне життя на вівтар служіння Богу і пастві.
Розглядаючи умови формування особистості святителя, у першу чергу зупинимося на огляді стану української церкви І пол. XIX століття, коли жив Інокентій Херсонський.
Довготривалий період в історії православної церкви, коли нею правив Святійший Синод, мав негативні наслідки для самої церкви. За часів Петра І церква стала атрибутом російської державності, відомством серед інших відомств і увібрала в себе ідеї, навички та смаки влади. Держава їй протегувала, карала за церковні злочини і вимагала проклять за злочини державні. Держава призначала церковних ієрархів, слідкувала за їх діяльністю за допомогою обер-прокурора, давала церкві адміністративні завдання, впроваджувала в неї свої політичні ідеали.
Українська церква була відірвана від народу й стала частиною Руської православної церкви, якою правив Святіший Синод. Митрополиту Київському та Галицькому належало в Синоді третє місце. Митрополія втратила своє значення, і митрополит керував тільки Київською Єпархією, був не обранцем народу, а урядовцем „духовного відомства»(1)
За двісті років існування такої системи самий внутрішній склад церкви змінився. Духовне життя відійшло на задній план, а на поверхні було офіційне віросповідання. Система створила особливу релігійну психологію, особливий вид моральних устоїв, особливе мистецтво та побут.(2)
Вищою цінністю були порядок, законослухняність, разом з цим почуття обов’язку, повага до старших, поблажлива турбота про молодших, чесність, любов до батьківщини, шанування влади. Подвижники майже не з’являлися в губернських кафедральних соборах. Тут діяли інші люди – отці-настоятелі, спокійні, ділові соборні протоієреї, які знали службу, були прекрасними адміністраторами та організаторами, господарями церковного майна, чиновниками синодального відомства, люди добросовісні, але не натхненні і не творчі.
Народився Іван Борисов (світське ім’я Інокентія Херсонського) в сім’ї бідного священика і мав таке слабке здоров’я, що в перший день свого життя був охрещений батьком. Батьки заклали в ньому моральні принципи і виробили характер „не піддатний приступам смутку та печалі»(3).
Навчаючись у Воронезькій семінарії та Київській духовній академії, він активно розвивав свої природні таланти, одним з яких було красномовство. Його помітили і пророчили бути світилом богословської науки. Доречно сказати, що Київська духовна академія славилася на всю Російську імперію. Її вихованці були кращими, саме вони довгий час очолювали всі митрополичі кафедри по всій державі(4).
Духовно-педагогічна служба Івана почалася посадою інспектора і викладача церковної історії та грецької мови в Санкт-Петербурзькій духовній семінарії і продовжилась, після прийняття схими і імені Інокентія, в Санкт-Петербурзькій духовній академії і в Київській духовній академії на посаді ректора.
У Санкт-Петербурзький період свого життя він активно займається теологією, богослов’ям, пише проповіді, науково-літературні твори, які видає в академічному журналі „Христіанское чтеніе».
Популярність молодого професора (в 26 років Інокентій став професором богословських наук з возведенням у сан архімандрита) вийшла за межі академії. Він проповідує в Лаврі і Казанському соборі, і слава про «нового Златоуста з духовної академії» обійшла весь Петербург. У своїх лекціях і літературних працях він ввів абсолютно новий для свого часу історико-порівняльний метод, згідно з яким богослов’я підтверджувалося посиланнями на історичні факти і явища. Він цікавився філософією Заходу, що було рідкістю на той час(5). Десятилітнє ректорство Інокентія Херсонського в рідній йому Київській академії вважається кращим її часом і називається Інокентіївським періодом.
Його заслуга як ректора полягала в тому, що він змінив сам спосіб викладання. До тих пір в академії все викладалось на мертвій латинській мові, що тримало богослов’я в повній залежності від католицького. Інокентій розпорядився вести викладання російською мовою(6).
В 1841 році Інокентія призначено на кафедру Єпископа Вологодського, а через дев’ять місяців – на кафедру Харківську, де прослужив біля семи років. Саме тут Преосвященний Інокентій був возведений у сан архієпископа за заслуги перед церквою.
У 1847 році Інокентій Херсонський був викликаний для присутності в Святий Синод, а у 1848 році відбулося Височайше повеління про призначення його на Херсонську і Таврійську кафедру, яку він займав до самої своєї смерті.
Виникає питання: як в умовах глибокого одержавлення церкви могла з’явитися така яскрава постать як Інокентій Херсонський?
Для багатьох віруючих священик – це поставлений від держави наглядач за правильністю відправи релігійної функції.
Інокентія Херсонського сучасники цінували як богослова живої віри, живого слова. Він вирізнявся із синодальної системи євангельським розумінням свого служіння, безмежною любов’ю до Бога і людини.
Сам архієпископ так окреслював завдання, мету і характер свого проповідництва: «Слово моє і проповідь моя не в людській премудрості словесній… Мудра Греція зі своїми сократами і платонами заснувала, як відомо, свою релігію на розумінні людському і, незважаючи на всю освіченість свою, чи багато досягла? Того, що серед столиці з’явився вівтар «невідомому Богу»… Гордий Рим з його катонами та цицеронами має стільки богів, скільки пристрастей у серці людському. Да, браття мої, коли ви побачите перед собою проповідника християнського, то не гадайте , що він звертається до вас один: ні, разом з ним завжди вищий наставник – сам Дух святий. Без нього все наше красномовство було б » як мідь звенящая» (1 Кор. XIII. 1), а з ним сама простота і безфальшивість – всесильні» (7).
Інокентій Херсонський – син свого часу, вважав самодержавство «Богом даною» формою державного устрою, вказуючи, що «шлях на зміну життя морального приведе до змін громадянського життя», освячував дії держави як церковний ієрарх. Він жив за часів царювання Олександра І, Миколи І, був присутнім на коронації Олександра ІІ, листувався з чотирма обер-прокурорами і більшістю російських архієреїв, неодноразово запрошувався до Святого Синоду. Це говорить про впливовість Інокентія Херсонського серед духовної і світської еліти.
Церковний пастир не стояв осторонь тих процесів, які відбувалися в суспільстві, позитивно реагував на зростання національної самосвідомості, більше того – співпрацював з окремими представниками української інтелігенції. Професор М.Максимович (перший ректор Київського університету) був знайомий з ректором духовної академії Інокентієм Борисовим. За їх участю у 1843 році при київському губернаторі було створено комісію, яка займалася збиранням та виданням пам’яток старовини. В Одесі Інокентій був почесним членом Товариства історії і старожитностей (8).
Самодержавство і Церкву в І пол. XIX століття серйозно турбувала проблема ослаблення віри, навіть атеїзм та сектантство, які поширювалися особливо серед інтелігенції. Це пов’язано з розвитком науки, яка поступово протиставлялась релігії і претендувала на роль єдиного тлумачення істини. Для протидії цьому вводилась світська і духовна цензура, репресивні заходи щодо сектантства(9). Але цей процес продовжував активно розвиватися, а церква і держава, перебуваючи в кризовому стані, були неспроможні зупинити його.
Але пастир Інокентій не складав руки. У його проповідях знаходимо гострі та справедливі викриття своєї пастви, отже, він міг бути і нещадно караючим сатириком. Такими були його слова: в тиждень православ’я (до харківської пастви) про вшанування святих ікон, де проповідник викриває моду, за якою багато хто соромиться ставити ікони вдома, і друге слово проти тих, хто пішов слухати співака Маріо напередодні свята святої Трійці (до одеської пастви).(10)
Таким чином, в умовах зрощування Церкви і самодержавства, бачимо угасання Православної віри саме серед освіченої частини суспільства і можемо розгледіти ту саму частину інтелігенції, яка, шукаючи шляхи служіння народу і вітчизні, відштовхується від православ’я і бачить в революції або в масонстві свою релігію. Розуміючи моральні проблеми суспільства, Інокентій Херсонський всі свої сили і розум поклав на те, щоб звернути православних до морального аспекту християнства, відстоював православну віру літературно-богословським та проповідницьким шляхами. Він був людиною невисокою за родом походження, невисокого росту і неміцної статури, але був великим за зростом духовним.
Всім своїм недовговічним, але повчальним життям Інокентій Херсонський довів, що його особистість унікальна: кращий студент на шкільній лаві, кращий професор на академічній кафедрі, кращий ректор-адміністратор вищих учбових закладів, кращий правитель єпархії в сані православного ієрарха, церковний історик, глибокомислячий православний богослов. І все це стало можливим завдяки природним здібностям і вірі в Бога та народ.
У 1848 році архієпископ Інокентій був переведений з Харківської кафедри в Херсонсько-Таврійську, якою керував майже 9 років.
Вона була найбільшою на теренах Російської імперії, включала новозаселені землі півдня України та Криму, які вирізнялися своєю полікультурністю, багатомовністю та багатоконфесійністю. Місто Херсон було в той час центром Херсонської губернії (з 1803 року) і найбільша єпархія носила назву Херсонської, але пізніше Одеса стала духовним центром архієпископської кафедри, а в Херсоні знаходилась кафедра вікарного єпископа. Але Інокентій Херсонський любив перебувати в нашому місті, любив Успенський собор (єпархіальний з 1828 року), де зустрічався з ієреями та віруючими.
Політичний неспокій в Європі, вільнодумство, революційні події – все це турбувало владу і не менше православну церкву.
З початком Кримської війни, почались важкі часи для всієї Російської імперії, особливо для Херсонсько-Таврійської єпархії, коли край особливо потребував твердості духу. Тоді Інокентій Херсонський явив себе і великим архіпастирем, і мужнім громадянином. Ще на початку бойових дій він об’їхав весь Крим для підбадьорювання громадян.(11)
У 1854 році іноземний флот декілька разів брав в облогу місто Одесу. Незважаючи на те, що Одеський кафедральний собор знаходився на чільному місці й міг з легкістю бути знищений ворогом, Інокентій проводив богослужіння, укріплюючи одеситів своїми палкими словами(12). Подвиг Інокентія порівнюють з подвигом святого Іоана Златоуста, який заспокоїв своїм словом істини стотисячний натовп антіохійців, котрі піддалися панічному страху від грому царського гніву за зруйнування царських статуй(13). Його особиста будівля пережила сильний обстріл і більше того, одна з бомб закотилася у підвал, де знаходились близькі Інокентія. Але все обійшлося.
Після того, як ворожий флот залишив Одесу, Інокентій Херсонський знову їде до Криму, з’являється в найбільш небезпечних місцях, проводить богослужіння під гуркіт гармат. Декілька разів він був на мить від смерті, але ніщо не лякало самовідданого пастиря. Знаючи, яка важка шпитальна праця в часи воєнних дій, Інокентій Херсонський постійно турбується про шпитальне духовенство, про сестер милосердя, про поранених. Крім того, за свідченням очевидців, архієпископ був схожий на досвідченого полководця і нерідко дивував бойових генералів вказівками на військові помилки.
Все це підняло Інокентія Херсонського неймовірно високо в очах сучасників, і один з них, російський історик М.Погодін справедливо назвав його «великим громадянином Землі Руської»(14).
Інокентій Херсонський терпимо ставився до різних проявів насилля з боку влади, бо християнство освячує «покору підданих царям». Хоча в певних випадках священик проявляв принциповість щодо влади. Наприклад, Інокентій Херсонський говорив, що скаже правду і на Білому морі, в Соловецькому монастирі. Мова йшла про друковану проповідь, де святитель перший, хто вголос сказав про недоліки і причини поразки в Кримській війні.
Після закінчення війни Інокентій Херсонський ще раз був у Криму, де турбувався про відродження й спорудження церков і монастирів, про встановлення пам’ятників на місцях поховання захисників вітчизни, про встановлення самостійної таврійської кафедри. Під час чергової поїздки в Крим він сильно захворів і повернувся до Одеси. Помер Інокентій Херсонський у день святої Трійці 26 травня 1857 року. Поховали його у Преображенському кафедральному соборі. Всюди, по всіх кутках Росії, були люди, які щиро оплакували смерть Інокентія Херсонського. Пам’ятником його турбот про освіту та любов до сиріт були: цінна бібліотека, одержана в спадок від нього Одеською духовною семінарією, і значний капітал (15000 крб.) для надання допомоги сиротам-дівчатам, донькам осіб духовного звання Херсонської єпархії, при одруженні.
Духовна спадщина Інокентія Херсонського – це його пастирська діяльність в гармонійній цілісності з особистим життям істинного християнина.
Так, для церковного проповідництва постать Інокентія Херсонського є визначною, бо підняв церковне красномовство на таку висоту, на яку до нього воно ніколи не ставало. Він був першим церковним оратором, який говорив з кафедри літературною мовою, доступною слухачеві.
Його порівнюють з великими ораторами давнини – трьома вселенськими святителями – з Григорієм Богословом, Василем Великим, Іоаном Златоустом.
Він добре відчував і розумів значення освіти, широко упроваджував наукові знання в богословській справі.
Треба зазначити, що його проповіді цілком актуальні і на сьогоднішній день, і в основних своїх частинах не застаріли. Як не погодитись з актуальністю думки, що не тільки від безлічі думок і вченості народжуються секти і єресі, а від буденного невігластва і невміння мислити логічно і відповідально.
Особисте життя святителя – органічна частина його проповідницької діяльності. Прийняв схиму в юнацькому віці, вів аскетичний спосіб життя, що було набагато важче зробити в миру, ніж у монастирі.
Милосердя, смирення, безкорисливість – основні православні чесноти, які притаманні святителю.
Як керівнику православної єпархії йому приходилось займатися господарською діяльністю, виконувати функції адміністратора: відроджувати та будувати церкви, монастирі, займатися кадровими питаннями. Завдяки клопотанням Інокентія Херсонського найбільшу Херсонсько-Таврійську кафедру поділено на дві – Херсонську та Таврійську, але вже після смерті святителя.
100-річчя з дня народження Інокентія Херсонського 15 грудня 1900 року стало політичною подією для Одеси, де покоївся прах архієпископа. У день пам’яті святителя в духовних центрах міста відбувалися поминальні божественні літургії, читалися у навчальних закладах його проповіді, згадувалося його життя, визначалася актуальність його життєвого шляху. На богослужінні були присутні: одеський градоначальник граф Шувалов, професори університету, ієреї, велика кількість віруючих. Від імені міської думи над могилою святителя була поставлена ікона небесного покровителя небіжчика.
Свято-Григорівський Бізюків чолові-чий монастир поминав словами вдячності Інокентія Херсонського, який відвідував монахів, турбувався за їх внутрішній стан. Згадували про клопотання Владики про благоустрій обітелі. Він сприяв оновленню та прикрашенню храмів і робив все для того, щоб підтримувати монастир в квітучому по тому часі стані.(15)
Під час лихоліття 30-х років XX століття Одеський кафедральний собор був знищений, однак віруючі встигли перенести останки Інокентія Херсонського в інше місце(16).
У 1987 році в присутності віруючих прах Інокентія Херсонського було перепоховано на монастирському кладовищі Одеського Свято-Успенського монастиря(17).
За походженням святитель не був українцем, але довгий час жив та діяв в Україні, живив її християнськими цінностями і сам став прикладом для поведінки багатьом людям, джерелом духовного досвіду.
Інокентій Херсонський – це боговдохновенна особистість, наш моральний вектор, рушійна сила в історії церкви, це приклад для всього нашого народу. Бо його життя – це любов і, віддаючи себе служінню іншій людині: чи то хворому, засудженому, бідному, вони в ньому зустрічали самого Христа.
У 1997 році Українська православна церква канонізувала Інокентія Херсонського як Святителя і увічнили його пам’ять.
ДЖЕРЕЛА
- Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 25.
- Иннокентий Херсонский. О Боге вообще как учредителе Царства нравственного, или небесного. Т.2. – К.: Издание Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, 2000. – 194 с.
- Иннокентий Херсонский. О религии. Т.1. – К.: Издание Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, ретроспективное издание, 2000. – 300 с.
- Иннокентий Херсонский. Чтение Евангельских сказаний о обстоятельствах земной жизни Иисуса Христа. Т.3. – К.: Издание Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, 2000. – 238 с.
- Алмашій А. Релігія і духовні цінності // Демократична Україна. – 1999, – 23 січня, – С.2
- Диакон Андрей Краев. Оккультизм в православии. – М.: Благовест, 1998-381 с.
- Катаев Н. Очерки жизни и деятельности Преосвященного архиепископа Херсонского и Таврического. // Херсонские Епархиальные ведомости. – 1901. – № 1 – С. 25-52.
- Лихачев Д.С. Святая Русь. – М.: Московский рабочий, 1992, – С. 6-7.
- Мать Мария (Скобцова). Типы религиозной жизни. http//.www.Pravbeseda.org.library/books/maria/.htm/.
- Панченко В. – Текст на патріотизм. // День. – 2001. № 210 – С. 19.
- Петровський О.Слово в день поминовения в Бозе почившего святителя Иннокентия, Архиепископа Херсонского и Таврического по случаю 100-летия со дня его рождения, // Херсонские Епархиальные ведомости, – 1901 – № 3, с. 95-110.
- Полонська-Василенко Н.Історія України, – К.: Дніпро, 1992, – Т.2. – С. 351-364.
- Протоиерей Виктор Анипко. Светила Херсонской кафедры, – Херсон: свято-Екатерининский собор, 2002. – С. 3-39.
- Русское православие: вехи истории, – М.: Политическая литература, 1989, – С. 701
- Святитель Иннокентий. С нами Бог! Беседы на Рождество Христово. – Клин: Христианская жизнь, 2000, – 160 с.
- Терещенко В. Фундамент духовності – святість // Віче. – 1997. – № 11, С. 123-140.
- Ткачук М. «Славетна київська школа» – феномен чи метафора? // Філософська думка. – 2001. – № 2, С.59-82.