«Архіви Голодомору» в Україні 1932-1933 pp.: Сучасний стан та перспективи досліджень (продовження)
Документи республіканських органів виконавчої влади (передусім Наркомзему, а також Укрколгоспцентру — Всеукраїнської спілки сільськогосподарських колективів, Наркомату робітничо-селянської інспекції) містять розлогий фактичний матеріал щодо голоду, профілізований залежно від сфери управління. Щодо архіву Наркомату охорони здоров’я, то щонайменше 12 тис. справ з початку 30-х pp. було знищено в Києві у 1941 р. перед відходом радянських військ.
Специфічними є документи силових відомств — ДПУ, Наркомату юстиції та Генеральної Прокуратури. Ці структури були максимально задіяні у масових репресіях проти селянства і ретельно документували свою діяльність.
Архіви ДПУ — найпотужнішого сегмента карально-репресивної системи в республіці — стали останнім розсекреченим в Україні масивом документів про Голодомор: понад 150 документів (це близко 2 тис. аркушів) оприлюднені у 2006 р. року в Інтернеті в оцифрованому вигляді, а згодом — під час широкомасштабної акції демонстрації пересувної виставки «Розсекречена пам’ять», що триває уже більше року. За цей час виставка презентувалася в усіх без винятку обласних центрах (здебільшого при цьому залучалися місцеві документи державних архівів областей), стала чи не найдієвішим інструментом поширення знання про трагедію в Україні. Акцію оприлюднення документів увінчала презентація одноіменного документального видання у серпні 2007 р.
Оперативні документи ДПУ засвідчують масштаби участі чекістів і міліції у масовому вилученні продовольства шляхом широких репресивних заходів.
Статистичні дані органів ДПУ, як уже зазначалося, фальсифікували масштаби голодування і смертності, що визнавали й самі чекісти. Щоб уявити, наскільки цифри ДПУ не відповідають реальній картині і ускладнюють складання поіменного реєстру жертв, наведу слова начальника Київського обласного відділу ДПУ (квітень 1933 р.): «райапарати ДПУ обліку не ведуть, а про дійсну кількість померлих від голоду інколи невідомо і сільраді». Аналогічне свідчення керівника Харківського відділу ДПУ (березень 1933 p.): «смертність набула настільки великих розмірів, що ряд сільрад припинили реєстрацію померлих». Немає підстав вважати, що в інших регіонах ситуація докорінно відрізнялася.
Документи Наркомату юстиції та Прокуратури, Верховного суду УССР засвідчують здійснення державного терору проти селянства шляхом судових репресій.
Ключові документи Галузевого державного архіву МВС зосереджено у фондах «Протоколи особливої наради та трійки» і «Кримінальні справи судових та позасудових органів». Кримінальні справи розкривають жахливу правду повного соціального колапсу на селі, психічних розладів, що призводили до трупоїдства та канібалізму. З 83 тис. справ, заведених органами НКВД у 1932-33 р., до сьогодні збереглося не більше 3 тис. (решта були знищені 1956 p.). Окремий блок складають 426 тис. кримінальних справ т.зв. спецпоселенців на виселених в 1932-33 pp. до Красноярського краю, Іркутської, Кемеровської, Томської та інших областей, Республіки Комі.
Понад 2,5 тис. людей було засуджено за канібалізм, збереглася 1 тис. таких справ, включно з фотографіями речових доказів та тих, хто вчинив злочин. Це унікальне овбинувачення комуністичного режиму залишається єдиним досі неопублікованим масивом документів. Думаю, суспільство сьогодні ще не готове сприйняти ці вбивчі фото- і текстові документи, і це справа майбутнього. Втім, Херсонська облдержадміністрація оприлюднила в Інтернеті документальний нарис «Голод 1932-1933 pp. на Херсонщині» і опублікувала 11 фотодокументів без жодних посилань на джерело. Три з них, ймовірно, фотографії з кримінальних справ засуджених за канібалізм.
3. Третя група — найбільша за обсягом. Це документи місцевих партійних і радянських органів: обкомів, міськомів, райкомів КП(б)У, облвиконкомів, райвиконкомів, місцевих органів ДПУ, міліції, суду, прокуратури, охорони здоров’я, освіти, робсельінспекцій, сільрад та ін. Розпорядчі документи цих органів є малоінформативними, бо вони фактично екстраполювали на місцеві умови політичні оцінки і заходи, що надходили згори. Натомість доповідні записки та листи обкомів партії до ЦК відзначаються максимальною деталізацією і персоніфікацією процесів. Ця категорія документів розгортає вражаючу картину голодування і смертності, політичних настроїв на місцях, проявів масового невдоволення та спротиву. Аналогічні документи надсилалися облвиконкомами до уряду.
Документи цієї групи зберігаються передусім у державних архівах 18 областей, на території яких лютував Голодомор, у регіональних мережах архівів спецслужб (відповідно, по 18 архівних підрозділів обласних управлінь СБУ та МВС), а також у ЦДАГО, ЦДАВО і центральних архівах СБУ Й МВС.
Лише мізерна частина документів цієї групи опублікована, зрозуміло, — у регіональних виданнях. Упродовж останнього року на доручення Президента України саме цей величезний масив документів, що складає до половини всієї джерельної бази Голодомору, опрацьовується в архівах України у рамках проекту «Національний реєстр меморіальних фондів».
Подокументні або групові анотації різного рівня — на фонди, їхні структурні частини, справи, групи документів і окремі документи — концентруються у Києві і готуються до публікації на веб-порталі Державного комітету архівів України.
4. Четверта група — документи зарубіжних дипломатичних представництв, політичних та громадських організацій, матерали закордонної преси — найменш чисельна і найменш опрацьована в Україні. Передусім це інформації генеральних консульств Німеччини і Італії у Харкові, Києві, Одесі, свідчення британських дипломатів та економічних експертів, аналітичні записки польської поліції, опубліковані у різних виданнях кінця 80-х — початку 2000-х років.
Характерна риса майже усіх без винятку матеріалів — оціночний характер і переконаність авторів у безсумнівно штучному характері голоду, влаштованому владою задля упокорення селян. Не випадково Сталін вимагав від Кагановича «ізолювати плаксивих і гнилих дипломатів».
5. П’яту групу складають листи, заяви, скарги, прохання, щоденники. Це — яскраві, глибоко психологічні фіксації особистісного сприйняття дійсності, трагедії народу і людини.
Адресувалися листи переважно до республіканських установ у Харкові (ВУЦВК, РНК, ЦК КП(б)У), особисто до Петровського, Чубаря, місцевих радянських, земельних та правоохоронних органів. Важливий блок документів складають листи селян, надіслані на ім’я Сталіна, Молотова, Кагановича, до редакцій центральних газет. Лише у приймальні Калініна зосередилося 30 тис. листів. Вище партійно-державне керівництво усвідомлювало вбивчий характер цих документів, що рельєфно відображали реалії життя на селі. Тому не випадково 5 млн. листів 30-х років безслідно щезли із сховищ РДАЕ. Опублікована лише незначна частина документів цієї групи. Спеціальних видань в Україні досі не було.
Збереглися фрагменти двох унікальних щоденників, лише нещодавно оприлюднених архівом СБУ. Вони вражають глибиною розуміння ситуації, емоційністю сприйняття страшної трагедії — учительки Олександри Радченко та партійного слідчого, функціонера Київської обласної контрольної комісії Дмитра Заволоки. Репресій зазнали і щоденники, і їхні автори.
Орієнтовне співвідношення означених основних груп документів у структурі джерельної бази досліджень Голодомору (включно з опублікованими усними свідченнями) можна побачити на діаграмі.
Загальний обсяг відомого на сьогодні архівного масиву джерел, за дуже орієнтовними і умовними обрахунками, становить бл. 70-80 тис. документів, зосереджених у складі близько 2000 архівних фондів і колекцій. Абсолютна більшість із них — документи місцевих органів, як бачимо, зберігається у регіональних архівах України.
III.
Наступне питання. Як можна окреслити опублікований документальний масив, тобто актуалізований, задіяний у науковому і суспільному обігу сегмент архівних документів? Загальна бібліографія праць, присвячених Голодомору 1932-33 pp., сягає 1,5 тис. позицій. З них публікацій документів — лише бл. 250 назв. Окремі книжкові видання документів, що побачили світ упродовж 1990-2007 pp., налічують трохи більше 30 томів (23 з яких становлять — регіональні видання), а решта понад 200 позицій — це публікації у часописах і газетах. Загалом, документальні публікації представляють приблизно 5 тис. архівних документів, що становить 6 — 7% від їх загального масиву.
Публікації регіональних збірників документів здійснили 16 із 18 областей, території яких входили до складу УСРР на початку 30-х років. Географічну лакуну у колі регіональних видань становить лише Київщина і Донеччина. Дедалі більшої популярності набувають електронні публікації як найбільш оперативна і найменш витратна форма едиції. Регіональними архівами, наприклад, виставлено в Інтернет бл. 50 факсимільних зображень документів. Електронний архів Голодомору на порталі Держкомархіву включає бл. 1200 документів.
Виникає питання: це багато чи мало? Я би відповів: достатньо. Адже незважаючи на незначний кількісний показник, із змістовної точки зору опубліковані найважливіші, ключові документи різних ієрархічних рівнів, які дозволяють робити концепційні й правові висновки про обставини, причини і наслідки штучного голоду. По-суті, сьогодні не залишається надій на сенсаційні знахідки. Мова може йти про нарощування регіонального фактажу на мікроісторичних рівнях задля створення максимально точної хроніки Великого голоду.
Переконливе свідчення певної вичерпаності джерельної бази — дедалі більше повторювані републікації документів, уже введених раніше до обігу. Питома вага документів-дублікатів у документальних збірниках сягає 30-70%. Видавці документів починають «ходити по колу».
Певні підстави для таких тверджень нам дають найновіші документальні видання, деякі з них я хотів би презентувати.
Передусім це фундаментальне видання відомого дослідника і першопублікатора документів з архіву ЦК КПУ Руслана Пирога «Голодомор 1932-1933 років в Україні: Документи і матеріали», щойно у серпні книга побачила світ.
Наведу деякі кількісні параметри збірника. Це — найбільше з усіх відомих зібрання документів. Опубліковано бл. 700 документів з 20 українських і 5 російських архівів (задіяні усі центральні і 14 із 18 регіональних архівів України). Із 87 вміщених постанов Політбюро ЦК ВКП(б) 65 публікуються вперше, таким чином заповнюється лакуна в оприлюдненні документів вищого політикоутворюючого рівня. Крім того, широке використання джерел московських архівів дозволило автору рель’єфно відобразити загальносоюзний контекст реалій — стану сільськогосподарського виробництва, реалізації планів хлібозаготівель, продовольчої ситуації, без якого неможливий об’єктивний аналіз становища в українському селі.
Понад 60% документів становлять републікації. Отже, якщо наприкінці 80-х років перед видавцями стояло завдання пошуку архівних документів, то автору нинішнього видання довелося вирішувати не менш складну проблему відбору документів для книги.
Загалом, за жанром книгу можна назвати першою документальною енциклопедією і водночас першою академічною хрестоматією Голодомору. Вона стала воістину заключним акордом у низці синтетичних, загальноукраїнських за змістом і складом документальних публікацій майже за два десятиліття едиційних зусиль істориків і архівістів.
Одночасно побачила світ збірка розсекречених документів спецслужб України: «Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД».
До видання увійшла більшість із майже 1000-аркушного масиву документів, роком раніше оприлюднених у цифровому форматі на офіційному сайті СБУ.
Оперативні повідомлення чекістів фіксують докладну поінформованість партійно-державної влади про ситуацію в українському селі, а відтак — про свідомість і злочинність її дій. Крім того, вони рельєфно виокремлюють маловідомий інструмент реалізації політики влади — прошарок нижчої ланки партійного керівництва, посередників між владою і селянами, який у чекістських документах виступає одним із найважливіших персонажів, як «ворог з партквитком в кишені».
Але виключна цінність цих документів у тому, що вони відтворюють маловідомі елементи механізму творення голоду, а також масштаби спротиву українського села. Передусім, вони чітко документують вилучення у селян незернових продовольчих запасів. Це — ознаки спецоперації, що перетворила голод від вилучення зерна на голодний мор. По-друге, ці документи реконструюють грандіозну картину поширення антирадянських настроїв; масового виходу селян з колгоспів з вимогами повернення коней і землі, фактів самозахоплення майна, відкритих актів спротиву. Це, звичайно, мобілізувало владу на енергійну боротьбу з «контрреволюцією».
Після виразного антиукраїнського сигналу Сталіна — наказу не допустити втрати України у серпні 1932 р. — органи ДНУ перетворилися на інструмент терору проти селян. Саме у чекістських документах вперше знаходимо сенсаційну, як на мене, дефініцію, якою самі чекісти окреслюють операції на селі: «сільський терор». Це вже офіційна термінологія. Епітет «петлюрівський», тобто націоналістичний, завжди вживається разом з прикметником «куркульський» на означення не лише класового, але й етнічного ворога, проти якого спрямоване вістря геноциду.
Колекція документів органів ДПУ в Криму містить чіткі інструкції щодо створення заслонів на залізницях, аби не допустити вивезення хліба у північному напрямку — в голодні українські села. Картину інфернальної катастрофи доповнює перлюстрована чекістами кореспонденція — листи українських селян до синів, що перебувають на службі у Червоній армії.
Ще одне київське видання — зразок вдалої тематичної підбірки документів Володимира Сергійчука «Український хліб на експорт: 1932-1933» (2006).
Джерельною базою для збірника стали архіви організацій, відповідальних за вивезення хліба з України як для забезпечення внутрішніх потреб країни, так і задля проведення агресивної демпінгової політики на європейському ринку наприкінці 20-х — на початку 30-х pp. Жахливою ціною цієї політики стали мільйони життів українських селян.
З останніх регіональних видань можна назвати доробок сумських, вінницьких та одеських архівістів, базований передусім на місцевих архівах, насичених яскравим місцевим фактажем. Наведу лише один приклад із вінницького збірника — постанову Вінницького обкому КП(б)У від 1 серпня 1932 р. про вилучення у селян жорен з такою мотивацією: «наявність жерновів сприяє розбазарюванню та спекуляції хлібом». За рік після прийняття постанови обласний прокурор інформує обком партії, що хитрі селяни замість вилучених жорновів використовують для помолу хліба м’ясорубки, які він також пропонує вилучити. Чіткі наміри у організаторів Голодомору очевидні.
Сумське видання вперше представило, зокрема, блок нових матеріалів, які досі не привертали спеціальної уваги дослідників і видавців документів в жодному регіоні. Йдеться про матеріали місцевої преси — газет та неперіодичних видань.
Ці матеріали мають надзвичайний інформаційний потенціал. У кожному випуску знаходимо численні відомості про хід хлібозаготівель, звіти про виїзні сесії районних судів з оголошенням вироків (включно з вищою мірою покарання), десятками прізвищ засуджених, списки сіл, занесених на «чорну дошку». Публікації місцевої преси дозволяють максимально персоніфіковано реконструювати на мікрорівні перебіг трагедії у кожному селі і містять безцінні дані для складання хроніки та мартиролога репресованих за часів Голодомору, а також географічної карти Великого голоду.
IV.
Повертаючись до тези про вичерпаність архівної джерельної бази для з’ясування ключових моментів і механізмів творення голоду, ми можемо накреслити перспективи дослідження нових джерельних масивів, передусім для ретельної реконструкції перебігу трагедії і оцінки її наслідків.
1. Один із них, безумовно, становлять щойно згадані матеріали місцевої преси. Опрацювання цього масиву потребує великих зусиль, спеціальних методик і ретельної організації роботи, передусім через розпорошеність по різних бібліотечних сховищах, а також через його великий обсяг. За даними Книжкової палати, упродовж 1932-1933 pp. у 486 районних центрах УСРР видавалося понад 1000 назв газет, що виходили з різною періодичністю. Попередні обрахунки дозволяють оцінити сукупний масив газетного матеріалу приблизно у 150 тис. одиниць.
2. Другий, абсолютно незадіяний і недоступний досі сегмент документальної бази — книги записів смертей, що велися місцевими органами реєстрації актів цивільного стану. За діючим законодавством, вони упродовж 75 років зберігалися в архівах системи Міністерства юстиції і були закриті для дослідників. 75-ті роковини Великого голоду збігаються із завершенням терміну конфідеційного зберігання інформації про особу. За ініціативою Державного комітету архівів України архіви областей вже розгорнули масштабну роботу з дострокового приймання на державне зберігання уцілілих книг за 1932-33 і наступні роки. (У багатьох випадках в одному томі зброшуровані записи аж до кінця 30-х років).
Загалом, зараз можна говорити приблизно про 3-5 тис. метричних книг. Це — кілька мільйонів аркушів із записами за 1932-33 роки. За дуже попередніми оцінками, у них зафіксовано 3-4 млн. смертей. Як уже зазначалося, збережені книги охоплюють приблизно третину території, на якій лютував голод. Прямі вказівки на смерть від голоду («голод», «розлад харчування», «виснаження», «дистрофія», «атрофія», «авітаміноз») зустрічаються дуже рідко. Натомість, очевидно, з часом можна буде говорити про певні закономірності у появі евфемістичних смертельних діагнозів («водянка», «водянка серця», «різачка», «запалення легенів», «туберкульоз кишок», «опухоль», «набряки»), а також подвійних діагнозів («запалення легенів-виснаження», «міокардіт-виснаження»). Потрібні спеціальні методики для отримання певних демографічних висновків, так само як і для реконструкції настанов, що їх отримували місцеві лікарі щодо фіксації діагнозу.
Концентрація метричних книг у 25 державних архівах, досі розпорошених по сотнях районних і міських відомчих архівах, безумовно, уможливить вивчення цього унікального масиву документів. Водночас зрозуміло, що це буде складним завданням: тут напевно з’явиться більше запитань, аніж буде знайдено відповідей.
3. Третій блок «проблемних» документів — фотографії часів Голодомору. Думаю, настав час спільними зусиллями спеціалістів, можливо за участю спеціального Інтернет-форуму, провести їх остаточну ідентифікацію і розставити крапки над «і» у тривалих дискусіях щодо кількості і автентичності збережених документів цієї групи. Особливо хотілося б наголосити на необхідності централізованої меморіальної реєстрації і публікації усіх без винятку фотодокументів, що фіксують сцени життя і побуту українського села початку 30-х років, розпорошених по різних архівних і музейних сховищах. За попередніми оцінками, їх збереглося не більше 10 тис. одиниць. Публікація цих документів дозволить реконструювати рельєфну картину трагедії в ширшому контексті.
4. Четвертий сегмент документальної бази, до якого я хотів би повернутися, говорячи про перспективи, це регіональні масиви архівних документів. Вони є найбільшими за обсягом і досі найменше задіяними у документальних публікаціях і дослідженнях. За дорученням Президента України з кінця минулого року усі державні архіви розпочали роботу з опрацювання Національного реєстру меморіальних фондів, ядро якого складатимуть саме фонди періоду Великого Голоду. Методичні засади проекту передбачають анотування матеріалів на рівні фонду, справи, групи документів чи окремих документів. Перші результати роботи готуються до публікації у вигляді бази даних на веб-порталі Держкомархіву.
5. І на завершення я хотів би коротко зупинитися на проекті, що має назву «Електронний архів Голодомору: Зведений реєстр архівних документів оп-line». Проект, ініційований минулого року у Державному комітеті архівів України, передбачає публікацію на офіційному веб-порталі комітету зведеного електронного архіву усіх документів про Голодомор з необмеженим доступом. Тексти представлено у базі або транслітерованим варіантом, запозиченим із публікації (у форматі php), або факсимільним зображенням оцифрованого оригіналу (у форматі pdf). Кожен документ супроводжується усіма формальними реквізитами — датою, заголовком (caption), вказанням на місце зберігання, бібліографічним посиланням на публікацію, якщо така була.
На сьогодні пілотний варіант бази включає понад 1200 документів за 1929 -середину 30-х років — це бл. десяти документальних збірників, а також усі оцифровані документи з архіву СБУ. Тобто, вже зараз за обсягом це є найбільший електронний документальний ресурс, а за змістом — хронікальний ряд, що буквально день по дню документує перебіг подій в українському селі.
Щільне вмонтування в єдину систему документів різного рівня, походження, спрямування, географії і змісту, можливість перманентного нарощування нових документних блоків як у факсимільному, так і в текстовому вигляді дають можливість створити репрезентативну і зручну для користування модель джерельної бази Голодомору.
Попереду — інтеграція до цієї системи візуального ряду тобто, фото- і кінодокументів, розробка адекватних інструментів пошуку. Додам, що проект уможливлений завдяки підтримці жертводавців Фонду Катедр Українознавства. Звичайно, він потребує дальшої підтримки.
Загалом, ми розглядаємо цей масштабний проект як процес остаточної актуалізації гранично широкого сегменту джерельної бази Голодомору, як своєрідний підсумок чималих зусиль майже двадцятирічного опрацювання і публікації документів.
З іншого боку, Електронний архів Голодомору допоможе якісно підвищити продуктивність майбутньої історіографії теми і очистити джерела від спекулятивних і непрофесійних нашарувань, зокрема, тих, про які йшлося на початку виступу.
Діаграма (Співвідношення основних сегментів джерельної бази дослідження голодомору в україні 1932-1933 років)