Німецький ORDNUNG в Україні в 1918 роцi.

Written by adminkordi. Posted in Константы № 11

Борис Малиновський

Той, хто займається вивченням громадянської війни в Україні (1917 — 1918 років), дуже швидко розуміє особливу історичну значимість того часу, помітну навіть на тлі суміжних з ним періодів. Це пов’язано, на мій погляд, не стільки з винятковістю тогочасних подій ( в історії усе виняткове, і в цьому розумінні всі події однаково важливі), і не стільки з його надзвичайною катастрофічністю (сталінський геноцид та наступні війни з успіхом затьмарили громадянську в цьому відношенні), і, нарешті, не з тим, що деякі кардинальні процеси сучасності беруть свій початок саме в ті роки, так, що наші власні долі зараз у більшості визначаються поразками та перемогами, що мали місце в той період. Особлива історична значимість того часу обумовлена надзвичайною змістовністю, граничною інтенсивністю і багатоплановістю власних проявів.

Дійсно, за чотири роки народи нашої держави пережили серію карколомних змін, побували у ситуаціях, що були б неймовірні в інших умовах, і отримали неповторну можливість збагатити свій історичний досвід, знайти і краще пізнати риси власного національного характеру.

Такий підхід до подій, що принесли стільки лиха та залишили силу-силенну ран, ще і досі невилікуваних, може здатися дещо блюзнірським, але я лише хочу сказати, що горезвісне блаженство ‘»посетить сей мир в его минуты роковые», як звісно, тим і пояснюється, що саме в такі хвилини світ з одного боку стрімко змінюється і робить сучасників свідками народження нового, незвіданого, а з іншого боку — відкриває суть давно вже звіданого, свої основи, своє єство і сутність, у цьому і є особлива привабливість переломних етапів для історика.

Так, дуже цікаві ті епізоди громадянської війни, які стосуються перебування в Україні іноземних військ. У радянській та пострадянській історіографії вони стереотипно зображуються в однозначно негативному світі. Зрозуміло, що були й катування, й висилки, й масові арешти, кричуще беззаконня та безмежне свавілля, які дійсно носили (в усякому разі це стосується німецьких та австрійських військ) характер звичайної практики, а не окремих винятків. Але в той же час цей темний бік діяльності іноземних військ в Україні не повинен заступати нам інші дуже важливі речі, що були зв’язані з цим перебуванням. Наприклад, ту очевидну істину, що завдяки присутності німецьких та австрійських військ в Україні у роки громадянської війни місцеве суспільство безпосередньо зіткнулось і взаємодіяло з великою кількістю представників інших культур. Нехай ця взаємодія в більшості випадків обмежувалася набором певних форм і в цілому була ближча до конфлікту, чим до співпраці чи до спокійного взаємо-сприйняття, нарешті, пізнання не було пріоритетним завданням ні для українців, ні для німців чи австрійців, але близьке знайомство все-таки відбулось, що й відбилося у соціокультурних кодах націй, які контактували між собою.

Нижче я зупинюсь на одному з аспектів діяльності австро-угорських та німецьких військ в Україні у 1918 році, який безпосередньо впливав насприйняття цих військ місцевим населенням. Мова піде про спроби німців навести в Україні порядок.

Перебування військ Центральних держав на території України продовжувалось близько року — з кінця зими 1918 року і до весни 1919 року. Кожна з союзних армій мала в Україні окрему зону розміщення. Південь (крім Таврії, тобто Херсонської та Катеринославської губерній) разом з південно-західною частиною Волині та Поділля були під австрійським військовим керуванням, присутність у цих районах німців обмежувалась місцями компактного мешкання німців-колоністів і деякими містами, як, наприклад, Миколаїв та Одеса, що мали змішані гарнізони. Німці також контролювали по всій країні залізничні та водні транспортні магістралі.

Австро-угорські сили в Україні (Східна армія (K.uK.ArmeeOst), що була створена весною 1918 року на основі 2-ої загальновійськової армії)очолив спочатку фельдмаршал Е. Бем-Ермолі (К. u К. Feldmarschall Frh. E. Kon Bohm-Ermoli), якого 18 травня 1918 poку змінив генерал A. Краус (К. u К. General d. Inf.A.Kraus).

Східна армія складалася з чотирьох корпусів (відомості на серпень 1918 року): XXY (штаб у Жмеринці), до нього входили 155 гонведська піхотна дивізія зі штабом у Проскурові та 54 стрілецька дивізія зі штабом у Вапнярці; XYII (штаб у Херсоні), склад — 7 кавалерійська дивізія зі штабом у Єлисаветграді та 11 піхотна дивізія зі штабом у Херсоні; XII (штаб у Катеринославі), склад — 5 гонведська кавалерійська дивізія зі штабом у Катеринославі і 15 піхотна дивізія зі штабом у Павлограді; XI (штаб у Маріуполі), склад — 59 піхотна дивізія зі штабом в Олександровську і 4 кавалерійська дивізія зі штабом в Юзівці; крім цих військових підрозділів, ще дві дивізії, які розмістилися в Україні, мали статус поза корпусів — 30 піхотна (штаб в Одесі, частини були розміщені в Ананьївському та Тираспольському повітах) і 2 кавалерійська, що розмістилась в Одесі.

Дислокація, штатний розклад та підпорядкованість вищеназваних частин неодноразово змінювались. Так, за відомостями українських органів влади (можливо, не зовсім правильними) восени 1918 року ordre de bataille Східної армії було таким: XXY корпус (штаб у Вінниці), склад -155 і 30 піхотні, 54 стрілецька дивізії; ХYII корпус (штаб в Одесі), склад — 11 піхотна дивізія (дві бригади, штаб дивізії у Херсоні), 7 кавалерійська дивізія зі штабом у Єлисаветграді, 2 кавалерійська дивізія зі штабом в Одесі, 145 бригада 59 піхотної дивізії; XII корпус (штаб у Катеринославі), склад — 15 піхотна дивізія (Павлоград) і 5 гонведська кавалерійська (штаб у Катеринославі) дивізія; XI (штаб у Маріуполі), склад 59 і 34 піхотні дивізії, 4 і 16 кавалерійські дивізії3. Загальна кількість австро-угорських військ в Україні також змінювалась. На 12 жовтня 1918 року вона визначалась верховним командуванням імператорських і королівських збройних сил у 93 тисячі чоловік (особовий склад 7 піхотних і 4 кавалерійських дивізій, що знаходились у той час в Україні).

Місцем перебування вищих командних структур Східної армії була Одеса. Місто розділили на окремі бойові ділянки. На чолі гарнізону стояв фельдмаршал Бьольц (К. u К. Feldmarschall ). У червні 1918 року сили одеського гарнізону складалися з 6,5 батальйонів піхоти і 35 ескадронів кавалерії, а також з обслуги 16 артилерійських батарей (64 орудія). У національному відношенні Східна армія відрізнялась різкою неоднорідністю. Так, у піхотних частинах імператорського і королівського гарнізону Одеси служили італійці, чехи, австрійці, кавалерія складалася тільки з угорців6. 11 дивізія, що розмістилась на Херсонщині, мала у своїх лавах поляків, угорців, румун та євреїв. В оперативному підпорядкуванні у командування XII корпусу знаходився Легіон українських січових стрільців.

Східна армія була непогано озброєна, постачалася вона, за виключенням, мабуть, зброї та військового спорядження, головним чином, за рахунок місцевих ресурсів.

Завдання упорядковування було головним в австро-німецькій присутності в Україні. Ці функції союзних військ по наведенню порядку сприймалися місцевою громадськістю належним чином: німці прийшли, щоб «навести порядок», німці уособлювали в собі цей порядок. У своєму двоєдинстві ці дві особливості сприйняття німців проявилися відразу, під час першої зустрічі з ними. Перші дії союзних військ були покликані підтвердити цю репутацію. Наприклад, у Києві вони розпочали з того, що примусили пасажирів вимити вокзал, за словами очевидця, «невероятно загаженный при большевиках».

Відбувалося це так: коли німецькі офіцери, що прибули до київського вокзалу, побачили «обильные признаки загаженности», то почали енергійно виправляти становище: у залі очікування були затримані кілька торговок, що приїхали з сіл на базар, їм дали мило, мітли та інші знаряддя і наказали вимити до блиску не тільки вокзальні приміщення, а також перон і під’їздні шляхи. Деякі сучасники твердять, що спочатку німці усіх пасажирів, що були у той час у вокзальних приміщеннях, висікли різками — «надо полагать за нерадивость, ибо, расположившись среди мусора, сами не догадались прибраться».

За іншими відомостями, німці самостійно прибрали вокзал, а торговки лише допомагали їм («по принуждению»), і ввечері того ж дня військові влаштували для своїх помічниць танці.

Чутки про те, що «немцы нарядили сорок баб» мити вокзал, швидко розповсюдились по Києву, викликавши серед обивателів жваві коментарі. Всі розуміли, що при безперечній практичній користі цього кроку для київського вокзалу його головне значення полягало в іншому: він повинен був продемонструвати киянам характер та направленість політики німецького командування, а також підтвердити рішучість останнього у справі реалізації своїх планів.

«Ordnimg schaffen» — «створювати порядок» — під цим закликом союзні війська прибули до України, і епізод з миттям київського вокзалу, як і подібні показові акції в інших містах, були першим реальним втіленням оголошених намірів.

З яким же порядком зіткнулися мешканці України в наступні місяці?

Згідно з офіційними зaявaми, сили Центральних держав в Україні в якості внутрішніх військ і регулярної армії повинні були очистити країну від більшовиків, тобто від активних прихильників Радянської влади. Підкреслювалось, що в «хатні справи» української республіки іноземні війська втручатись не будуть, і коли необхідність їх присутності відпаде, то вони залишать Україну за першою вимогою її влади.

Але на практиці дуже швидко з’ясувалось, що роль та призначення цих контингентів як «водворителей порядка» (також як і суть самого порядку) розуміється союзним командуванням значно ширше окреслених вище рамок.

Розширене тлумачення вимог порядку включало, по-перше, що об’єктом санаційних заходів, крім власне більшовиків, стануть взагалі всі антисоціальні елементи (робітники, що були прихильниками червоних, селяни, що брали участь у поділенні панського майна, демобілізовані солдати російської армії, євреї, а також представники маргінальних груп, у першу чергу, злочинці та жебраки). Тема боротьби союзних військ з робітниками та селянами в історичній літературі більш-менш розроблена; про репресії щодо маргіналів та колишніх солдат, а також про факти антисемітизму союзних військ відомо ще небагато. Ось деякі відомості: за спогадами Г. Григор’єва, на початку березня німецька влада влаштувала облаву на бездомних та жебраків, яких у столиці за часів революції з’явилося особливо багато. Усіх затриманих було вивезено залізницею кудись за місто. Таким чином, як пише Григор’єв, «за два дня Киев очистился от нежелательных обитателей». З київськими злочинцями справитись було важче. їх усіх знешкодити так і не змогли, але тих, кого вдалося затримати, зразу і розстріляли, влаштувавши у Царському Саду, неподалік від Дніпра, публічну страту: по місту розклеїли оголошення, які запрошували бажаючих бути присутніми при виконанні страти. В інших містах спроби кардинально вирішити проблему злочинності також розпочиналися або планувалися. Так, в Одесі в березні — квітні австрійське командування запропонувало українській владі вислати «преступные элементы города Одессы» за межі УНР.

Далі союзні війська потурбувалися позбавити міста від демобілізованих солдатських мас. «Евакуювали дезертирів» зі столиці і одночасно з інших міст; наприклад, з тієїж Одеси. Так, 18 квітня 1918 року штаб австрійського гарнізону в Одесі повідомив міську адмінісірацію про те, що по місту «шатается бесчисленное множество людей в форме, похоже, демобилизованных солдат», які продають або дарують місцевому населенню свою зброю. Штаб просив надати відомості про хід демобілізації та виказав згоду допомогти в її проведенні.

Українських євреїв союзники протягом усього перебування в Україні уперто вважали своїми ворогами. Наприклад, у службовому листуванні українських посадових осіб півдня України, що було датоване вереснем 1918 року, відзначалося: «Германские власти в своих донесениях вполне отдают себе отчет в непрекращающемся состоянии анархии и при этом определенно и настойчиво указывают, что инициаторами и вожаками являются eвpeи». За твердженням київського адвоката Гольденвейзера, саме євреї стали головною жертвою переслідувань союзної влади в містах. По-друге, сама сфера діяльності союзників, всупереч офіційним запевнянням, що «німці нікуди не втручаються», охоплювала широкий спектр місцевих відношень. Так чи інакше військові втручалися, проводячи регламентацію та «раціоналізацію» «упорядковування» у справи промисловості, торгівлі, транспорту, судочинства, у приватні відношення і т.п., не говорячи вже про справи управління, внутрішньої та зовнішньої політики українських урядів. Накази німецького фельдмаршала Ейхгорна про права на врожай та про підсудність українських громадян німецьким військово-польовим судам та аналогічні їм австрійські розпорядження, що викликали великий політичний скандал, мотивувалися саме міркуванням про порядок в країні. Під знаком порядку при сприянні союзних військ прийшов до влади гетьман Павло Скоропадський:»Немцы, заняв юго-западный край России, естественно стремились создать в этом районе твердую власть и иметь прочный административный аппарат, который обеспечил бы порядок в стране и дал им возможность пользоваться этим аппаратом, чтобы богатый край действительно стал бы их продовольственной базой.. .» — на погляд багатьох, саме це було головним у справі проголошення влади гетьмана.

Нарешті, ідея наведення порядку була метою і обгрунтуванням каральних операцій союзних військ.

Зрозуміло, що підвалинами всіх дій союзних військ були міркування сугубо прагматичні, пов’язані, в першу чергу, з головною метою перебування військ Центральних держав в Україні — вивезенням сировини та продуктів харчування до своїх країн. Але з іншого боку, всі заходи союзних військ підпорядковувались ідеї порядку як об’єднуючому принципу свого перебування в Україні. Це особливо помітно у тих випадках, коли наведення порядку для військових перетворювалось у самоціль і вони чинили таке, що з практичної точки зору слабо або зовсім неможливо було пояснити. Прикладом може служити їх транспортна політика в Україні. Сучасник відзначає:»Огромной заслугой немцев было то, что они наладили у нас транспорт. Стало опять возможным ездить и перевозить грузы по железным дорогам». Зрозуміло, що від стану залізниці залежав обсяг та інтенсивність постачання українських продуктів харчування, життєво необхідних і Німеччині, і Австро-Угорщині, але з позиції цього, без сумніву, головного мотиву важко пояснити той факт, що одночасно німці намагалися привчити місцеве населення до європейських стандартів користування громадським транспортом. Так, у Керчі вони зробили спробу ввести нові правила посадки у вагони: було заборонено пасажирам знаходитись на пероні, поки не буде поданий потяг. Малося на увазі, що пасажири, коли буде оголошена посадка, по черзі пройдуть повз кондуктора, «каждый предъявит билет для контроля и чинно направится занимать место». 3 урахуванням місцевої специфіки («имея в виду, что это Россия, а не Германия») разом з кондуктором стояли два солдати.

Досвід залучення до німецької культури, відзначимо зразу, завершився повною поразкою: натовп тих, хто бажав їхати, спочатку проявив зразкову поведінку, але з першим гудком паровозу зім’яв усі заслони і кинувся до вагонів, за мить повністю заповнив ешелон, розмістившись усюди, де було можливо. «Тщетно немцы уверяли, что нельзя во время движения оставаться на площадке, тщетно доказывали, что лестницы и крыши не место для пассажиров вагоны были заняты крепко и удивленным немцам пришлось капитулировать…»

Іншим прикладом можуть бути так звані strafexpeditionen — каральні експедиції, що були направлені на приборкання заворушень в селах.

Принцип «упорядковування» був притаманний каральним загонам (придушення заворушень), а також засобам їх дій (каральні акції проводились за встановленою схемою). Але цікаво те, що в діяльності тих загонів був і елемент «чистого» порядку, — порядку заради порядку. Наприклад, німці у шеренги шикували селян, яких кликали на сільські збори, щоб повідомити про мету приходу каральних загонів.

Керівництво сил Центральних держав в Україні часто вело себе так, нібито упорядкуванню з їх боку підлягав весь устрій життя країни. Така тенденція, що була помітна в політиці головного командування союзних армій у масштабі всієї держави, особливо виразно простежується в діях командування окремих військових частин, що були розташовані у провінції. Місцеві німецькі та австрійські коменданти відчували себе єдиною реальною владою в межах довіреної їм території і використовували свої широкі повноваження для експериментів на ниві порядку. Так, 16 липня 1918 року австрійський комендант м. Бершадь видав наказ:

— кожен домовласник, тому що «порядок и чистота в местечке невыносимы, на улицах лежат кучи навоза и мусора, на базаре грязь и нечистоты лежат несколько месяцев и до нынешнего дня еще не удалены», у триденний термін повинен зібрати все сміття перед власним будинком і до самої середини вулиці, а також вичистити територію між власним будинком і будинком сусіда; «где данное приказание не будет выполнено, там домохозяева принуждены будут лично под надзором войска очистить свой участок, сопротивляющиеся будут арестованы и наказаны»;

— міське самоврядування повинно потурбуватись про прибирання майданів; «собранный мусор должен быть вывезен из местечка на свалочные места»;

— усім особам, хто має зброю, здати «таковое в комендатуру не позднее четверга 18 июля нового стиля до 5 часов пополудни», за невиконання — розстріл;

— дворових собак тримати на прив’язі, «бродячие собаки будут уничтожены, а владельцы собак будут подвергнуты 50-рублевому штрафу»;

— усім іноземцям 18 липня з’явитись в «присутственные часы» з документами до комендатури;

Крім того, під загрозою арешту та конфіскації товару заборонялося вивезення з селища харчових продуктів, а також встановлювався курс обміну карбованця до крони. Нарешті, повідомлялось, що:

— «всякие публичные и увеселительные собрания могут состояться лишь с разрешения комендатуры, которой заявления о собраниях должны делаться за три дня до срока».

— «все столовые, чайные и пивные должны закріваться не позже 12 часов»;

— «за произведенный в местечке злоумышленный выстрел будет наложена контрибуция в 1000 рублей; при ранении австрийского солдата -10000 рублей, при убийстве же австрийского солдата — 40000 рублей».

Взагалі ж, німецькі та австрійські коменданти на місцях брались вирішувати усякі туземні проблеми, наприклад, улагоджувати сімейні свари або суперечки між кредиторами та боржниками.

Якщо неможливо було усунути проблему, намагалися обійтися півзаходами або імітацією вирішення проблеми. Може видатись смішним, але австрійський генерал-губернатор Одеси Бельц рекомендував градоначальнику з метою зниження соціальної напруги в місті розпорядитися про те, «чтобы в ресторанах не обедали или ужинали перед окнами на глазах у бедной публики». Він запропонував ці вікна завісити зсередини.

Зворотним боком заходів упорядковування союзників було уявлення про Україну як про соціальний, культурний, господарський, політичний простір, що був охоплений суцільним хаосом і загальною анархією. Німецькі офіцери, які полюбляли порядок, при можливості не приховували, що знаходять місцеві порядки дуже незадовільними, місцеву владу не зовсім компетентною, а місцеве населення не дуже цивілізованим. Так, Гольденвейзер у згаданих вже спогадах писав, як йому одного разу довелося спілкуватися з якимось лейтенантом Флешем, Gerichtsoffizier»om розташованої в Білій Церкві німецької дивізії, який у розмові багато обурювався надзвичайним безладдям, що панувало в білоцерківській міській управі: «Дума занимается только политическими разговорами и агитацией. А все отрасли городского хозяйства — и в том числе, как он выразился «das Bordellenwesen», совершенно запущены». Інколи туземній громадськості чесно і відкрито повідомляли все те невтішне, що про неї думали. Громадськість дуже ображалась. Наприклад, представники села Заваровка Ананьївського повіту скаржились українській владі на дії солдат та офіцерів дислокованих в їх селі підрозділів австро-угорської армії. Зокрема, у скарзі говорилось, що 17 травня 1918 року австрійський комендант «собрал народ для беседы» і «свою беседу… начал бранью всего русского и закончил ее [угрозой] истребить всех и вся..».

Що стояло за цією тенденцією до упорядкування, точніше, чого було більше — горезвісної звички німців до порядку в її спонтанному виявленні; свідомого прагнення якщо не перебудувати місцевий світ, то хоча б «підправити», «підтягнути», трошки «привести до божеського вигляду» у відповідності з власним уявленням про те, що повинно бути (чи далекоглядними планами колонізації України); спроби затвердити перед місцевою громадськістю свій статус запроваджувана Ordnung’a чи, нарешті, простого виконання усталених норм та алгоритмів дій? В усякому разі упорядкування місцевих відносин було важливим пріоритетом діяльності австро-угорських та німецьких військ в Україні 1918 році, на якому, по суті, трималася структура та направленість їх нормативної поведінки в Україні.

---

ДЖЕРЕЛА

1. Крах германской оккупации на Украине (по документам оккупантов). М.,1936.-С.31-33.
2. Ereignisse in der Ukraine 1914-1922. Hgb.v.Th.HomyKiewicz.-Philadelphia, Bd. 3.-S.217.
3. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі — ЦДАВО України) — Ф.2311 .-Оп. 1 .-Спр. 120.-Арк.210.
4. Ereignisse in der Ukraine… Bd. 4.-S. 15-16. 5  ЦДАВ0 України — Ф.1077.-Оп.1.-Спр.40,-Арк.100. 6  Там же, Арк. 100.
5. Там же, Ф.1216.-Оп.1.-Спр.77.-Арк.10.
6. Див. Опис вступу союзних військ в міста України у спогадах очевидців, наприклад: Кришевский Н. В. В KpbDviy (1916 -1918)//Архив русской революции (далі АРР).-Т.13.-М.1992.-С.114.
7. Могилянский Н. Трагедия Украйны//АРР.-ТЛ1.-М„1991.-С.82.
8. Григор’єв Г. У старому Києві. Спогади,-К.,1961.-Арк.309.
9. Могилянский Н. Трагедия Украины… С.82.
10. Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний//АРР.-Т6,-М.1991.-С.209.
11. Чого прийшли німці на Україну? Офіційні повідомлення. Думки. Розмови. — К., 1918.
12. Григор’єв Г. У старому Києві..Арк.309.
13. Там саме,-Арк. 310.
14. ЦДАВО України — Ф.2311 .-Оп. 1 .-Спр.9.-Арк.32.
15. Тимошенко С. Воспоминания.-К.,1993.-С.153.
16. ЦДАВО України — Ф.2311.-Оп.1.-Спр.20.-Арк.ЗО.
17. ЦДАВО України — Ф.2311.-Оп.1.-Спр.120.-Арк.229.
18. Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний…-С.224.
19. Лукомский А. Из воспоминаний//АРР.-Т.5.-М.,1991.-С.178.
20. Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний.. .-С.226.
21. КришевскийН. В Крыму (1916- 1918)//APR-T13.-M.,1992.-C.116.
22. ЦДАВ0 України — Ф.3766.-Оп.1.-Спр.162.-Арк.4.
23. ЦДАВО України — Ф.1793,-Оп.1.-Спр.59.-Арк.133.
24. ЦДАВО України — Ф.2311 .-Оп. 1 .-Спр.6.-Арк.ЗЗ.
25. Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний…-С.220.
26. ЦДАВО України — Ф.2311 .-On. 1 .-Спр. 147.-Арк.54.