Танкова атака
У боротьбі з військами генерала барона Врангеля, що прорвалися у Північну Таврію, ключове місце відводилося створенню і утримуванню плацдарма на лівому березі Дніпра. Такий плацдарм був виключно важливим і у тактичному, і у стратегічному відношеннях. Будучи захопленим і укріпленим, кожен із населених пунктів у Таврійській губернії — Каховка, Олешки, Корсунський монастир, Гола Пристань — складали безпосередню загрозу Криму, нависаючи над оперативними комунікаціями врангелівців, значно віддалених від своїх баз на схід.
На початку літа 1920 року у червоного командування з’явилась можливість з максимальною ефективністю здійснити задуманий план, використовуючи значну перевагу в живій силі і відсутності у білих близьких резервів у цьому районі. Однак ряд спроб висадитися на Лівобережжі зазнали поразки. Погано дисципліновані й екипіровані солдати групи військ Херсонського напряму і правофлангових дивізій ХІІІ армії декілька разів захоплювали Корсунь, Олешки, Голу Пристань, але швидко відкидались до Дніпра порівняно малочисельними загонами білих.
Так, на початку червня, 15 Інзенська дивізія, що захопила Корсунський монастир, була практично знищена Донським кавалерійським корпусом генерала Барбовича, причому загинув увесь штаб на чолі з начдивом Солодухіним.
До початку серпня три червоні дивізії ХІІІ армії товариша А. І. Геккера — 15 Інзенська, Латиська і 52 Радянська, — що відступили від Перекопа до Каховки, були доукомплектовані особовим складом і приведені у бойовий стан. У ніч з 6 на 7 серпня почалася комбінована десантна атака по створенню плацдарму на лівому березі Дніпра. Висадка проводилась одночасно у чотирьох місцях. Група військ Херсонського напрямку висадилась в Олешках і Голій Пристані, 15 Інзенська — у пам’ятному Корсунському монастирі, Латиська і 52 дивізії захопили с. Мала Каховка.
Всі десанти, крім Каховського, були без особливих труднощів ліквідовані. Генерал Слащов, який командував ІІ Армійським корпусом Російської армії, силами двох бригад, 13 і 34 піхотних дивізій (останні дві були зайняті на інших ділянках узбережжя) декілька разів невдало атакував Каховку, але на кінець 7 серпня під тиском переважаючих сил червоних був змушений відвести війська на 20-30 верст у район Чернянки і Натальїно. Звідси він вимагав підкріплення, яке оіримав тільки на гючатку вересня в особі генерала Скобліна і його Корніловської ударної дивізії Кавкорпуса генерала Барбовича і наданих їм двох танків. За цей час червоні, зігнавши із найближчих сіл і хуторів місцеве населення, викопали три лінії окопів повного профілю довжиною майже в сто верст і встановили п’ять рядів колючого дроту (1). Очолював роботи головний фортифікатор Південно-Західного фронту, колишній підполковник Генерального штабу Дмитро Карбишев.
Тепер до питання про те, коли і звідки з’явились у білій армії танки. У 1915 році в Росії і Англії з’явились перші зразки нових бойових машин, які пізніше назвали не зовсім вдалим англійським словом »танк» (резервуар).
У Росії за проектом льотчика і винахідника А. Пороховщикова виготовили 4-тонннй «Всюдихід» з 3-й (!) поверховою кулеметною баштою. Великобританія створює свій 20-тонний танк системи Суінтона. (2)
У червні — липні 1916 року французька армія розпочала наступ на 40-кілометровій ділянці фронту на річці Ен. Після дев’ятиденної артилерійської підготовки війська генерала Швеля прорвали тільки першу лінію оборони німців. Не досягнувши рішучого успіху, французька армія втратила 100 тисяч солдат і офіцерів. Тепер прийшла черга англічан. 15 вересня 1916 року вперше в історії англійські танки системи Суінтона, що отримали марку М-1, були введені у бій. Це була «англійська» відповідь на кулемети і окопи німецької армії (3), за виразом Давида Ллойд-Джоржа, який посідав у той час пост міністра воєнної промисловості. На річці Сомма наступ 3, 14 і 15 союзних корпусів було підтримано 32 машинами.
Вони пробили німецький фронт у глибину 5 км, що у ті часи вважалося результатом дивовижним.
Поява рухомих броньованих машин, які легко долали окопи, знімали дротяні загородження, вели вогонь із гармат і кулеметів, привела німецьких солдат у шоковий стан. Командуючий англійською армією генерал Хейг не без підстав заявив, що застосування нового виду зброї скоротило втрат в 20 (!) разів і тут же направив до Лондона замовлення на 1000 танків М-1.
Перша поява танків приголомшила німецьку піхоту. Позиції залишили без жодного пострілу; а в полон здавались цілі військові підрозділи. Але дуже швидко виявилась велика ефективність дрібної і середньої артилерії у боротьбі з танками. Так, поблизу селища Кроан у Шампані (Франція) німецькі артилеристи розгромили загін легких французьких танків «Шнайдер» Із 128 машин, які брали участь в атаці, уцілілими залишилось не більше десятка Скептики підняли голову (4).
З недооцінкою танків рішуче не погодився командир танкового корпусу генерал Елмс (Елліс) і начальник штабу генерал Фуллер (після війни він став одним із найактивніших пропагандистів цього виду зброї). За їх думкою, у невдачах, що переслідували танки, було винне, головним чином, верховне командування, яке посилало їх у бездоріжжя невеликими розрізненими групами.
Головнокомандучий 3-ою британською армією генерал Бінг врахував рекомендації. 370 бойових машин і 98 допоміжних просунулись вночі на вихідні позиції. Близько восьмої ранку перша лінія оборони була прорвана. Німецькі війська втекли. Втративши 280 танків (з яких тільки 60 були виведені з ладу вогнем артилерії) і 1500 солдат, англійці просунулись на 10 — 12 км. При цьому було взято 8500 полонениx і 100 гармат. Захоплення такої ж ділянки під Іпром вимагало 100 днів і 400 тисяч вбитих солдат і офіцерів.
Повернемося, однак, до Росії. Антанта поставляла Денікіну ангійські і французькі танки, але у невеликій кількості і застарілі моделі. До цього часу незрозуміло, хто створив для радянськоїі істріографії ще у 20-іі роки міфічний танк У-18 з такими характеристиками: вага 34 т, екіпаж 8-9 чоловік, 2 — 75 мм гармати, 2-6 кулеметів, бойова швидкість 4-6 км\годину, довжина 9,88 м і висота 2,64 м.
Використовуючи чисельні кіно- і фотодокументи періоду громадянської війни і технічні характеристики, які наводились самими англій-цями, ми знаходимо ні що інше, як горезвісний М-1, думка про який у союзної армії була різко негативною, і невилику кількість англійських, більш сучасних машин М-5 та М-8, а також легкі французькі танки »Рено» і »Шнейдер».
М-1 мав такі технічні характеристики: вага 28,4 т, озброєння — 5 кулеметів «Віккерс», бронюван-ня — 12 мм, швидкість — 6 км\годину, довжина -8,1 м, ширина 4,2 м, висота — 2,2 м, екіпаж -8 чоловік.
М-8: вага 37- 38 т, озброєння — дві 57-мм гармати (до 1943 року жоден танк у світі не мав гармати більшого калібру), 6 кулеметів «Ллюїс» чи «Віккерс», броня 6 — 16 мм, силова установка 338 к/с (у М-1 всього 105 к\с), швидкість 9-13 км\годину, довжина 10,4 м, висота — 2,3 м, екіпаж 9 -10 чоловік.
М-5 поступався М-8 лише досить незначно у швидкості, вазі і бронюванні і рівнявся в озброєнні.
У ході громадянської війни країни Антанти поставили Денікіну декілька десятків танків і обслуговуючий персонал. Вирішального внеску в перемогу над більшовиками допомога союзників не внесла і внести не могла, але застосування танків відіграло помітну роль у ряді наступальних операцій 1919- 1920 років.
На початку 1919 року до Новоросійська прибули перша група англійських офіцерів у якості інструкторів та техніків по обслуговуванню декількох танків Багато з них добровільно брали участь у боях, що зовсім не було обов’язковим для інструктора. Деякі танкові екіпажі, задіяні у наступальних операціях, складалися виключно із англійців.
У лютому 1920 року Англія заявила, що вона припиняє фінансову допомогу , політичну і моральну підтримку армії і уряду Денікіна і запропонувала свої послуги в переговорах з більшовиками, причому умови капітуляції білих армій були розроблені самими англійцями. Денікін і його офіцери розцінили цю заяву як холоднокровну зраду в найтрагічніший моменті боротьби, а самі умови здачі — безпрецендеитним і до смішного дилетантським втручанням у російські справи, яке демонструвало повне нерозуміння характеру громадянської війни в Росії.
Меркантильні інтереси британської буржуазії взяли верх. Але не так міркували багато британських добровольців. Навіть будучи викликаними із Росії, вони продовжували залишатися на своєму посту всіма правдами і неправдами і під першим-ліпшим приводом. Танкова школа була евакуйована до Феодосії. Туди ж ціною неймовірних зусиль вдалося вивести декілька танків, які залишилися. Врангель згадував, що відновлювали їх героїчними зусиллями екіпажів в умовах повної відсутності запасних частин, мастила і пального. Самі екіпажі набиралися виключно із добровольців. одним із загиблих під Каховкою танків — »Фельдмаршал Кутузов» — командував невідомий генерал-майор. Це встановили червоноармійці по обгорілому мундиру (6).
У ході громадянської війни в Росії відзначено ж мінімум три випадки «масового» застосування танків. Якщо в Європі одночасно на вузькій ділянці фронту діяли 500 і більше броньованих машин, то білі рідко оперували цифрою більше за десяток. Танки вирішили долю «Червоного Вердена» — Царицина, який успішно витримав під керівицтвом Сталіна і Ворошилова тримісячну облогу Кавказької армії барона Врангеля (7). Тоді у вирішальному штурмі міста брало участь 6 машин, спішно перекинутих з московського напрямку.
У травні 1920 р. під час прориву оборони червоних на Перекопі Врангель ввів у бій 12 різноманітних танків. Першим кавалером тільки-но затвердженого Врангелем ордена Миколи Чудотворця став саме танкіст, поручик Любич-Ярмолович. І, насамкінець, третій епізод — спроба заволодіти Каховським тет-а-поном за допомогою найдосконалішого технічного засобу, який був у розпорядженні білих. Вона виявилася невдалою і призвела до великих втрат. Про причини цієї невдачі ми скажемо дещо пізніше. Завдяки і їй, епізод із створенням і обороною Каховського плацдарму широко тиражувався в радянських історичних виданнях, набував героїчного колориту і ставав ідеальним прикладом для виховання молоді країни Рад.
Коли говорять про Каховку — обов’язково згадують танкову атаку, якщо ж мова заходить про танки — згадують Каховку. Але при цьому радянська історіографія оперує надуманими подробицями, «фактами», яких ніколи не було, і цифрами, скомбінованими, як Бог на душу покладе.
У документах ЦДАРА нещодавно був знайдений документ, датований червнем 1920 р. і названий як »Відомості от\сост. 1-го Дивізіона Добровольчеської армії». Наведемо його без скорочень:
» 1-й отрад: 9381 «Слащев», 9003 «Верный», 9040 «Грозный», 9186 «Дерзкий», 9335 «Русский Богатырь», 9300 «Великая Россия».
2- й отряд: 328 «Тигр», 358 «Степняк», 371 «Сфинкс», 388 «Сибиряк».
3- й отряд: 9007 «Фельдмаршал Кутузов», 9074 «Генералиссимус Суворов», 9159 «Генерал Скобелев», 9034 «Фельдмаршал Потемкин», 9358 «За Русь Святую», 9141 «За Веру и Родину».
4- й отряд: 261 ‘Генерал Врангель», 342 «Садко», 346 ‘Генерал Шкуро», 315 «Украинец».
Взвод французских танков 5 «Серый» и «Скромный». (8)
Слід тільки додати, що командував дивізіоном полковник Старовєркін, а запасним бронетанковим дивізіоном — полковник Новиков.
Для червоної постолової піхоти танк був небаченою зброєю. Не виникає сумніву, що його знищення в класових битвах золотими буквами вписувалось в історію полків. Загальна кількість машин, які брали участь у бою 14-16 жовтня під Каховкою, підбитих і, власне, що попали до рук червоних, дуже відрізняється. Нічого дивного, що в ейфорії перемоги літописці 51 дивізії дещо грішили проти істини, завищуючи цифри, у пізніших дослідження часто приплюсовується загальна кількість танків, втрачених супротивником за 81 день існування плацдарму (5 вересня корніловці залишили на полі бою під Любимівкою «Сфінкс» та «Сибіряк»).
Звичайно, краще за всіх знали, скільки у них було танків, білі, але, на жаль, документи 2-го Армійського корпусу поки не знайдені. Ми, в кращому випадку, маємо відомості від людей, далеких від воєнної служби, які говорять із чужих слів.
Журналіст однієї з газет, що видавалася в Криму 1920 року при Врангелі, А.А.Валентинов, посилаючись на інформацію із Ставки, повідомляє, що «…погибли, затеряв в проволочных заграждениях 2 танка, разбиты огнем артилерии 4 танка… Это почти все, что у нас было». (9)
Сам Верховний Головнокомандуючий, генерал Врангель, говорив про те, що «… отряд танков, прорвавшихся в Каховку, почти целиком погиб» (10). I у першому, і у другому випадках присутнє слово «почти».
Червоні більш точні в підрахунках своїх трофеїв. У наказі Комюжфронта від 14 жовтня 1920 р. мова йде про 7 підбитих танків (11) М.Фрунзе пише, що «10 танков … стали нашей добычей» (12). Пізніше, чим дорослішою ставала радянська історична наука, тим більшими робились і цифри. Своєрідний «ювілейний» рекорд був встановлений газетою «Известия» № 255 від 28 жовтня 1917 року. У статті «Гремела атака, пули свистели» йдеться про 14 англійських і 16 французьких танків, які брали участь в атаці (із вищезгаданого документа нам відомо, що у кращі часи у Врангеля в 4 загонах налічувалось 22 танки).
Як ми вже говорили, здійснювалось три спроби ліквідувати плацдарм червоних у Каховці. У першій танки не брали участі; друга закінчилась втратою на лівому фланзі плацдарму ударною групою генерала Скобліна двох машин марки М-1. Існує відома фотографія, на якій — штаб Південно-Західного фронту на чолі з Фрунзе, який зручно розташувався на танку, де слов’янською в’яззю виведено «Сфинкс».
Третя спроба була частиною комбінованої операції, задуманою Ставкою з метою вийти на Правобережжя і, спираючись на українських повстанців, з’єднатися з поляками і 3-ою Російською армією генерала Махрова, яку він формував у Польщі із залишків частин Булак-Булаховича, Савінкова і генерала Бредова. Задніпровську операцію було доручено провести генералу Драценко. Одночасно із здійсненням основної задачі Драценку було доручено, зайнявши Берислав, зайти у тил плацдарму.
Спочатку Задніпровська операція розвивалася успішно. Розгромлені частини Правобережної групи військ 13 армії червоних змушені були тікати біля Нікопольської переправи, але скоро, наткнувшись на значні сили кавалерії супротивника, що підійшли з польського фронту, Драценко, «не желая подвергать армию гибели…», змушений був видати наказ про відступ на лівий берег. «Вся операция пошла насмарку» (13), — писав Врангель.
Під час відступу 30 вересня (ст. ст.) біля с. Шелехове загинув один із найталановитіших кавалерійських начальників Білої Армії, колишній командир Корніловського кінного полку генерал-лейтенант Микола Гаврилович Бабієв. Як і у випадку з генералом Корніловим, його було смертельно поранено останньою, випущеною червоними, шрапнеллю. Це було вісімнадцяте поранення Бабієва. У бою він рубав лівою рукою, тримаючи поводи в зубах, так як права рука не діяла ще з Германської війни. Щоб увічнити пам’ять про загиблого, Врангель дав розпорядження 1-му Латиському полку, в рядах якого він починав службу, у подальшому називатися 1-м Латиським генерала Бабієва полком (14).
Донесення Драценка отримали у штабі вночі 14 жовтня. У трагічних наслідках Задніпровської операції не залишалося жодних сумнівів. Отже, відпадала і необхідність допоміжного удару по Каховці вранці того ж дня. У жовтні 2-м Армійським корпусом командував колишній начальник Дроздовської дивізії генерал Вітковський, який змінив на цьому посту Слащова, що попав в немилість. Приводом для зміщення генерала Слащова-Крімського стали дві невдачі під Каховкою.
Мабуть, штаб мав ілюзію, що грунтувалася на відомостях авіаційної розвідки, яка повідомляла, що червоні швидко залишають плацдарм. Насправді нічого подібного не відбувалося. Навпаки, із Берислава до Каховки з маршу переправилася 44 бригада Латиської дивізії і 127 полк 15-ої Інзенської дивізії, що збільшувало гарнізон із 12 тис. штиків ще на 1200 (15).
Для виконання директиви, що втратила всякий сенс, Вітковський починає третій, останній і найдраматичніший штурм Каховських укріплень. Фронт наступу захопив правий, тернинський, і середній сектори оборони, тобто ділянки 151 бригади 51-ої дивізії т. Хлєбнікова і ударно-вогневої бригади г. Фрейліха.
О пів на десяту ранку генерал-майор Коновалов, Головний квартирмейстер армії, ділячись враженнями від бою з начальником Штабу генералом Шатіловим, незадоволено відзначив: «Опять идет тройными цепями и все по-старому» (16). З 4,5 тис. багнетів, які мав Вітковський, в атаці брало участъ 3 тис. чи 5 з 8 полків і 9 танків. їм протистояли 13 тис. багнетів і шабель, із яких дві третини виявилися у ролі мобільного резерву. Нестачу живої сили Вітковський розраховував компенсувати застосуванням танків, задача яких полягала у знищенні дротяних загорож, чим відкривалася дорога піхоті.
Надзвичайно мало залишалося у білих людей, спроможних свідомо йти на загибель заради зритого воронками й щедро политого кров’ю шматка російської землі. Офіцерські роти і напівбатальйони з рушницею на ремені були у кілька хвилин скошені кулеметним вогнем, а мобілізовані селяни та вчорашні червоноармійці з нашитими на шинелях погонами ніяк не бажали виказувати героїзму.
Паніка у стані Блюхера, що ледь піднялася після прориву танків, швидко вляглася. Ті просувались по тилах, трощили валки, розстрілювали колони резервів і гинули один за одним.
Деякі попали під суцільний вогонь гаубичних батарей, які мали на озброєнні знаряддя калібром 120-150 мм часів франко-прусської війни 1870 -1871 р.р. і невідомо як опинились у червоних (17). Вони, рано чи пізно, знищували неповороткі тихохідні машини — вершину воєнно-технічної думки союзників. Однією з батарей командував досить відомий Леонід Говоров, колишній підпоручик і майбутній маршал, який встиг уже також успішно повоювати у Колчака.
Один з танків — «Отаман Єрмак» — провалився в яму, вириту чистоплотними сибіряками для баньки позаду позицій. Застрявши у ній, його було розстріляно прямою наводкою (цей спосіб ведення вогню було обумовлено у спеціальній інсірукції) (18) батареї Говорова. З екіпажу танка живим залишився один офіцер. Його витягли з палаючої машини з обірваною ногою і застрелили після того, як він вчинив опір і поранив комвзвода кинджалом (!). У нагрудній кишені знайшли документи на ім’я штабс-капітана Шеіна (19).
До середини дня атака білих захлинулась по всьому фронту. Фрунзе, викликавши до телефону командарма Авксентьєвського, сказав: «Если чутье меня не обманывает, то противник под Каховкой уже захлебывается, теперь необходимо знергичное наступление с нашей стороны. Подтяните все ближайшие резервы и при первой возможности… нанесите смертельный удар».
15 і 16 жовтня корпус Вітковського почав відступати до Перекопа.
Аналізуючи два останніх штурми Каховки, ми натрапляємо на парадоксальну ситуацію. У вересні в атаку йшла одна із кращих дивізій білих -Корніловська ударна, яка підтримувалась 20-ою армійською і кавкорпусом Барбовича числом у 7 тис. багнетів і шабель. Але у них було надзвичайно мало техніки і юнкери руками рвали колючий дріт, не маючи навіть спеціальних ножиць.
У жовтні обезкровлений корпус Вітковського мав достатньо технічних засобів, щоб прорвати загородження супротивника, але не отримав жодного солдата для поповнення. Легко відсічена від танків піхота залягла, а машини, з поганим оглядом і мінімальним запасом пального, опинилися беззахисними перед артилерією.
Але повернімося до бою 14-16 жовтня. Із 10-12 танків, які брали участь в атаці, було підбито 9. Із них »Фельдмаршал Кутузов», «Атаман Єрмак», «Генерал Соболев» загинули на тернинському секторі Ударно-вогневої бригади. На ділянці 151 загинули: «Генералиссимус граф Суворов», «За Русь Святую» і невідомий танк (за деякими відомостями — «Фельдмаршал Потемкин»). 16 жовтня 13-а піхотна дивізія в районі Чорнянки втратила ще три легких танки: «Степняк», «Украинец» і невідомий, а також бронеавтомобіль_»Корюшов». Два танки з дев’яти до рук супротивника не попали. їх вдалося відбуксувати у тил за допомогою тягачів. «За Русь Святую», захоплений більш-менш цілим, було пущено у бій під ім’ям «Москвич-Пролетарий».
Таким чином, можна стверджувати, що червоними під Каховкою 14 й 16 жовтня були підбиті й захоплені 7 врангелівських танків. Разом з узятими латишами «Сфинксом» і «Сибиряком» їх 9. Важче говорити про марки танків. Якщо вірити тому, що трофейні команди зняли з підбитих машин 8 знарядь, то, отже, серед 5 важких, власне, каховських (виключаючи 2 легких, взятих під Чорнянкою, систем «Рено» і «Шнайдер», обидві марки французькі), чотири належать типам М-5 чи М-8, а п’ятий — М-1, як раз той самий «Москвич-Пролетарий», встановлений біля Харківського краєзнавчого музею, що гордо іменується «Риккардо М-5». У кінці можна додати, що трофейні танки слугували Червоній армії до початку 30-х років.
ДЖЕРЕЛА:
- ДАХО, Фр-1887, оп. 3, спр. 126, арк. 113
- Д. Фуллер. Танки в Великой войне. 1914 — 1918. — М,: Госоцэкогиз, 1923.
- Джордж Ллойд-Джорж. Военные мемуары, т. 2. М.: Госоцэкогиз, 1934 — С. 430.
- История Первой Мировой войны. 1914 — 1918, т. 2 — М.: Наука, 1975. — С. 337
- Волков Ф. Д. Тайны Уайтхолла и Даунинг-Стрит. — М.: Мысль, 1990. — С. 337.
- ДАХО, Ф. р-3264, оп. 1, д. 94, л. 15
- Врангель П.Н. Воспоминания. — М.: «Терра», 1992. т.1, с.226.
- ЦДАРА, фонд 51 стрілецької Московської дивізії. — Ф. 1531, он. 1, в. 6, д. л. 7.
- Валентинов А.А. Крымская эпопея./ Архив Русской революции. Сборник. — М.: «Терра», 1991. — т.5, с.70
- Врангель П.Н. Указ. Соч. — т.2, с.368
- Гражданская война на Украине / Сборник документов. — К.: Наукова думка», 1968. -т.З, с.616.
- Фрунзе на фронтах гражданской войны / Сборник. — М.: Воениздат. — 1991, с. 390.
- Врангель П.Н. Указ. Соч. с.368
- Генерал Н.Г Бабиев / Кубанец. — 1993. — №3, с.47-48.
- Филлипов д. Борьба за Каховку. — М.: Воениздат. — 1938, с. 19,
- Валентинов А.А. Указ. Соч., с.67.
- ДАХО, Ф. р-3264, оп. 1, д. 94, л. 26.
- Там же, д. 93, л. 13.
- Там же, д. 64, л. 15.
- Фрунзе на фронтах… Указ. Сборник, с. 387-388.
© ОСИПОВ Анатолій Віталійович — краєзнавець