Улица Илька Борщака
Расположена в Суворовском районе, берет свое начало от Успенского (бывш. Спартаковского) переулка и заканчивается, упираясь в улицу Гетьмана Сагайдачного (бывш. Михайловича). Старое название 4-я Форштадская улица. Время переименования неизвестно, но судя по новому названию — явно в период после революции. Улица названа в честь советского политического деятеля, Сергеева Федора Андреевича, более известного как «товарищ Артем». В 2016 году в рамках декоммунизации, улица получила имя Илька Борщака, украинского историка, литературоведа, действительного члена научного общества им. Т. Шевченко.
Борщак Ілля Львович
Борщак Ілля Львович (справжнє прізвище Баршак, підписувався Ілько Борщак) народився в єврейській слободі Нагартав (нині смт Березнегувате Миколаївської області) в родині шкільного інспектора, як сам зазначав, «у православній вірі». Закінчив Херсонську гімназію.
Борщак Ілля Львович
Навчався у Петербурзькому, Київському та Новоросійському (Одеському) університетах, де основним зацікавленням його було право та класична філологія.
1914 року від Одеського університету поїхав у наукове відрядження до Західної Європи. Під час перебування Борщака у Гаазі почалася Перша світова війна. При спробі повернутися додому його схопили німці й інтернували в Касселі. Завдяки обмінові між Німеччиною та Росією, Борщак, переїхавши через Норвегію, повернувся до Російської імперії. Там його зразу відправили на фронт до Східної Пруссії. Отримавши поранення у битві під Танненберґом, лежав у шпиталі в Каунасі. Після одужання — навчання в артилерійському училищі в Одесі, австрійський та румунський фронти.
У червні 1918 року Борщак перебирається до Києва в період існування Української держави, очолюваної гетьманом Скоропадським, який спирався на підтримку німців. Одружився з німкенею Софією фон дер Лявніц, перекладачкою творів Шевченка французькою мовою. У серпні його заарештували німці і він три місяці відбув у в’язниці. Після падіння Гетьманату переймає з рук німецького генерала великий склад боєприпасів для потреб армії Української Народної Республіки. У січні 1919 року переходить на дипломатичну службу. У складі місії УНР виїжджає до США, пізніше виконує функцію секретаря української делегації на Паризькій мирній конференції 1919–1920 років. У цей час зустрічається з Вінстоном Черчілем.
У Парижі він і залишився на решту життя. Тут зреалізувалося його покликання — наукова праця. Він поринув у архівні та бібліотечні пошуки у різних містах Франції, Лондоні, Відні, Лейдені, Упсалі, Стокгольмі та інших містах Європи. Сферами його наукового зацікавлення були історія України, її культури, дипломатії, суспільно-політичних рухів різних періодів в контексті зв’язків з Європою.
Член Комітету дій, в 1923–1932 роках — співзасновник та член радянофільської Спілки українських громадян у Франції (СУГУФ), керівник гуртка українознавства та видавець тижневика СУГУФ — «Українські вісті» (1926–1929); член Ліги української культурири (1923), організатор Товариства друзів українського кіно (1926–1927), співробітник ВУАН (Київ). У цей період друкував свої праці також і в журналах радянської України, зустрічався в Парижі з її культурними діячами (М. Бойчуком, В. Седляром, А. Тараном, М. Хвильовим та іншими). Сталінський терор перервав ці контакти, переорієнтував переконаного радянофіла до повного несприйняття радянського режиму в Україні.
З 1931 року Борщак робив заходи з метою викладання української мови, українознавства в Сорбонні, що йому не вдалося. Лише 1938 року його задум був реалізований в Національній школі живих східних мов у Парижі (1938–1957), де він отримав постійну роботу як засновник кафедри українознавства. Видав у Франції перший підручник української мови (1946).
Під час Другої світової війни в роки гітлерівської окупації Франції, Борщака ув’язнено за участь у русі Опору (1940–1943). У зловісній в’язниці Santé він провів вісім місяців до звільнення у квітні 1941 року — німці планували зробити його ректором Київського університету, який так і не відкрили під час окупації Києва. Постійно перебував під пильним наглядом гестапо, переховувався. Після арешту в лютому 1943 року (як співробітника преси руху Опору, організатора української антинімецької організації) та наступного звільнення перейшов на нелегальне становище. Після закінчення війни зробив спробу повернутися в Україну, отримав радянське громадянство й паспорт. Та тривожні вісті з України про продовження терору врятували його від цього кроку і він відмовився від громадянства і повернення на Батьківщину.
Від 1949 року — директор Архіву української еміграції у Франції, видавець наукового журналу «Україна» (1943–1953). Завдяки зусиллям І. Л. Борщака в Парижі в 1947 р. було опубліковано «Кобзар» Т. Г. Шевченка. Передмову і примітки до нього написав сам Борщак.
Навесні 1958 року Борщака розбив параліч та відняло мову. 11 жовтня 1959 року український історик та дипломат помер.
См. также Улица Илька Борщака