1960 рік, частина 2. Привіт Куба. Херсонська обласна станція юних техніків
Вітаю вас.
Ми продовжуємо телевізійну подорож у 1960 році.
Безперечно, для когось він був сумним, для когось радісним. Але з погляду розвитку суспільства, 60-й був, безумовно, зі знаком плюс. Це був рік Хрущовської відлиги, коли ще не забулася ейфорія розвінчання культу особистості Сталіна, коли здавалося, можна було дихати на повні груди. Ідея Микити Хрущова «наздогнати і перегнати Америку» тоді більшості радянських людей не здавалася якоюсь неймовірною та абсурдною. І були на те причини. Вперше за багато років влада робітників і селян Радянський Союз за більшістю економічних показників випередила США, які переживали тимчасову кризу. Кожна країна відстоювала свій спосіб життя, його переваги. Радянський Союз багато допомагав країнам, що матеріально розвиваються, якось підтримував і морально. У Москві ім’ям Конголезького борця за свободу та за мир Патріса Лумумби було названо Університет Дружби Народів.
А хлопці під гітару на подвір’ях співали: «Убили роки Патріса Лумумбу, а труп його не віддали дружині. Вбивці були Чомбе та Мабуту…». І, ви знаєте, я був дуже малий, але досі пам’ятаю ті слова, і як я ненавидів цих Чомбе та Мабуту. А ще ми дуже співчували Кубинським патріотам. Навіть у 1960 році під час проведення Першого Обласного З’їзду жінок, про який ми розповідали у минулій передачі, закликали: «Америка – руки геть від Куби».
До Карибської кризи залишалося кілька років, а Херсонщина зустрічала посланців «острова волі». Хроніку подій ми розпочнемо саме з такого кіносюжету.
«Доброго дня, Кубо» — так називався репортаж у новинах. Херсонці зустрічали моряків «острова свободи». Вітання були по-справжньому щирими, адже зустрічали представників першої у світі соціалістичної держави у Західній півкулі. Очерет був на Кубі, практично монокультурою, тому до Радянського Союзу везли насамперед цукор. Хоча свого, правда якіснішого, з буряків виробляли набагато більше, можна сказати, що більше, ніж у всьому світі. Цей вітчизняний цукор везли до інших країн соціалістичного табору. Тут враховувалися не економічні, а політичні інтереси. На екскурсіях завжди обирали маршрути, які вели дітей. Адже це найвдячніша і найщиріша публіка.
Хоча за радянських часів так і не вдалося забезпечити кожну сім’ю окремим житлом, як обіцяв Михайло Горбачов, все ж таки будували багато. А значить, було чимало новоселів, яким вкрай необхідні були меблі. Справжній меблевий бум припадає на 70-ті, коли записувалися у довжелезні черги, мріючи придбати модну стінку країн соціалістичної співдружності або принаймні майстрів із західної країни. 60-го все було простіше, хоча робили добротно, і дерево було справжнім. Безумовно, багато ручної праці, невисока її продуктивність. Але й Херсонські меблі знаходили свого споживача.
Раніше у підручниках із політекономії виділяли групу А – важка промисловість, та групу Б – легка промисловість. Звичайно, А віддавали пріоритет, Б стимулювали різними з’їздами та постановами. Продукція радянського швейного виробництва – це якісний добротний матеріал без особливих фантазій у стилі та моді. Купуючи піджак чи костюм, Херсонці були впевнені, що річ не втече, не сяде при першому пранні, носитиметься довго, ще й може набриднути. За виробничим процесом на фабриці «Більшевичка» можуть зараз спостерігати та оцінювати спадкоємці з фабрики «Красеня».
У 60-му році не стояло питання: купувати своє чи чуже, підтримувати чи ні вітчизняного виробника. У магазині «Бакалія, гастрономія» іноземного товару практично не було. Завозили з-за кордону тоді мало і навіть продукція соціалістичного табору, наприклад болгарські консерви, були справжнім дефіцитом. Щоправда, згодом ми зрозуміли, що наші продукти найсмачніші у світі. Їх, як ви бачите, і сьогодні можна зустріти в магазинах або на базарах. А от упаковку повністю поміняли з паперовою на поліетиленову, як і ящики для скарг, управлінням захисту прав споживача.
Кіносюжет на сім хвилин, практично невеликий фільм, який зняли 60-го про роботу Херсонської обласної станції юних техніків. Маленькі громадяни країни не могли поскаржитися на відсутність пропозицій з боку численних гуртків у школах, палацах піонерів, будинках побуту. Хочеш моделі робити, будь ласка, ракети конструюй, опановуйте автосправу. Задовольнялися найрізноманітніші інтереси хлопчиків та дівчаток. Дитяча поетеса Агнія Барто в одному з віршів навіть жартувала з дівчинки, яка одночасно займалася в десяти гуртках. Додамо, навчали дітей безплатно. А з керівників вимагали ретельніше займатися профорієнтацією.
Економічно дружити з Кубою нам було не дуже вигідно, а от людські стосунки були справді щирими. І не дарма Фідель Кастро згодом навіть узяв таку приставку «ру» – «Фідель Кастро – ру». А під час збройного конфлікту в Анголі кубинські солдати захищали наших радянських офіцерів, які були там (окремий контингент, як ми називали). Захищали як власних кубинських офіцерів. Була така нагода: демонстрували відомий фільм «Комуніст» на екранах Гавани і під час одного сеансу там були кубинські солдати з автоматами, пістолетами. І коли вони бачили останні кадри, коли гинув, ви пам’ятаєте, герой відомого нашого артиста Урбанського, вони піднімалися з місць, і починали стріляти в класового ворога, кулака.
Відомий український поет Іван Рябченко якось розповідав мені таку історію. Прийшов кубинський корабель до Одеси. Тут повідомили з Гавани кубинським морякам, що у нього народилася донька, і одразу він вирішив, що дасть їй ім’я Одеса. А одесити жартували: добре, що наше місто називається так красиво – Одеса, а не Кривий Ріг, а то була б кубинка Криворожиця.
Дуже популярним було листування між українськими школярами, зокрема херсонськими, зі школярами країн соціалістичного табору. Географія була дуже широкою, від Гавани до Ханою. Адреси, як правило, знаходили у Палацах Піонерів у різних інтерклубах. І ось серед сюжетів, зокрема 60-го року, досить великий обсяг займають шкільні сюжети. Про що вони? Про різні лінійки та піонерські ритуальні дійства.
На цих кадрах ви бачите прийом у жовтенята. А потім ми покажемо вам і прийом до піонерів. У якій саме школі? На жаль, ми не можемо сказати. Але, безперечно, у всіх піонерських заходах було багато спільного. Адже за десятиліття склався певний ритуал із обов’язковим читанням віршів у наївних формах.
Следим за комнатным цветком,
За чистотою грядок,
Метем, стираем, полем, шьем,
У нас во всем порядок.
И не боимся мы станка,
К нему походим смело,
Мы знаем – каждому из нас
Найдется в жизни дело.
Це рядки з речей піонерів саме 1960 року.
Зараз, у вік тінейджерів та бойскаутів, комп’ютерів та різноманітної відеотехніки, безумовно, змінилося життя школяра. Хоча, на мою думку, його суть не змінилася. Як і раніше, школярі люблять жартувати. Може не так, як раніше, коли підкладали кнопки на сидіння вчителю чи сусідові по парті чи милили дошку, щоб там неможливо було писати. А я згадую один епізод зі свого шкільного життя на уроці фізики. Старшокласники пішли з кабінету фізики, і справді залишили чомусь нестертою тему уроку. І ми прочитали (російськомовна школа): «Обліз Паскаль». Вчителі питаємо, а Паскаль справді обліз? Він: «Що де?». Побачив, розлютився безумовно, ну, відомий французький фізик, був. Безумовно, не обліз Паскаль, а Блез Паскаль. Добре, що зараз мені не потрібно складати іспити з фізики, дуже важкого, на мою думку, предмета. А можна просто поспілкуватися з учителем фізики, який має 50-річний педагогічний стаж (Олександр Мараховський).
А.М. — Є таке прислів’я чи притча: «Кажуть, учителю, це не те, хто за дипломом учитель, а учитель той, якого учні називають учителем». І досі мене зустрічають та кажуть: «О, наш учитель». А людям уже по 50 років. Олександре, знаємо, що Ви Мараховський, Максимович, ой, дякую Вам, що ми Вас зустріли. Ми досі з дружиною про Вас багато говоримо та згадуємо.
Ведучий – Це правда, що Ви на уроках розповідали анекдоти і Вас викликали до відповідних органів?
А.М. – Так. Директору школи батьки доповіли, що на уроках він дозволяє собі, чи Ви знаєте? Розказувати анекдоти. Так директор запитує мене, чи Ви дійсно розповідаєте анекдоти на уроках? Я говорю, так. Як? Анекдоти? Я пояснюю — анекдоти це дуже короткий оповідання, смішний, як правило (принаймні, у Даля так написано). Він каже, а який же ви розповідали анекдот? Я говорю, коли ми вивчали закони Ньютона, я учням наводжу зазвичай якісь там штрихи біографії вченого, винахідника і так далі, я розповів, ну він взагалі був неодружений, працював дуже багато, для нього робота була – це його життя цієї людини. І раптом йому приблудила кішка. Вона ж його вранці будила, а він хотів спати вранці. Він вирішив випиляти внизу двері дірочку, щоб туди пролазив кіт. Ну, і все було нормально. Ну а потім усяка кішка, як кішка, народила кошенят маленьких. І що сталося? Перед ним постала дилема, гірша за закон всесвітнього тяжіння. Думав, думав і вирішив поряд із великою діркою вирізати маленьку дірочку, щоб туди ходили маленькі кошенята.
Ведучий – Фізики – люди. Так? А потім Ви самі були
А.М. – Цей анекдот в’яжеться із законом. У якому сенсі? То було так, так? Коли й звучав водночас анекдот. Тому добре вони засвоїли закон всесвітнього тяжіння. Так, асоціації, абсолютно правильно.
Ведучий – А Ви були згодом і директором у школі?
А.М. – Був директором. Але найголовніше враження було, звичайно, про те, коли я працював учителем фізики. У 62-му році в 30-й школі, де я працював з 58-го по 77-й роки, вчителем фізики, класним керівником, і ми вперше тоді (тоді була директором 30-ї школи Морозова Діна Лаврентіївна, напевно, Ви її знаєте. Була тоді красуня, молода, розумна жінка). І ось ми вирішили піти ва-банк і перші в області, можливо, одні з перших в Україні організували на базі нашого фізичного кабінету спецклас з фізики. Відібрали хлопців туди й таке інше. А які вийшли випускники. Чи можна я хоч два слова про них скажу? Ось переді мною лежать фотографії моїх випускників, яких я пам’ятаю, і які мене й досі пам’ятають. Ну, скажімо, хто це? Начальник морського порту Юра Тутушкін, генерал Ігор Орлов (завідує нашою обласною митною службою), Дранков – кандидат медичних наук, головний гінеколог обласної лікарні, Мерезовська Оля – заступник начальника управління Херсонської обласної медицини, директор гімназії №6 – Михайло Завадський, Клименко Сергій – кандидат медичних наук, провідний гінеколог міста Петербурга, зав.кафедрою української літератури, кандидат історичних наук – Хохлов, Іхалін Саша – зараз така важлива людина – одна з провідних керівників великої судноплавної компанії півдня України. Можна було б багато інших говорити.
Ведучий – Усі навчалися у Вас?
А.М. – Все у мене. Я був у них класним керівником, крім усього. І все зробили бачите якусь кар’єру. Не тому, що вони кар’єристи, а тому, що вони розумні люди. І найголовніше, що всім цим переліченим людям, я з ними іноді контактую, вони не лише великі фахівці своєї справи, але вони, в них є почуття гуманності, гуманного ставлення до людей, чого я їх і навчав свого часу. У вересні був перший дзвінок у 31-й школі, я прощався з моїм колективом, моїми дітьми, і написав такий невеликий віршик і з ним виступив:
Я плачу и смеюсь, а я смеюсь и плачу.
Ведь каждый день я вижу,
Как школьники в школу идут,
Несут учебники, тетради с собою.
А я смотрю на небо с мольбою.
Ведь родная школа, я прощаюсь с тобою.
Ведучий: – Я хочу сказати, що Олександр Максимович Мораховський зірвав нам одну рубрику. Ну ви знаєте, рубрика «До запитання», де ми шукаємо людей, або відображаємо події. І ось я ввімкнув надію, що таки допоможе Олександр Максимович дізнатися, що це за кадри. І насправді, ось ви зараз бачите перед собою школу, лінійку, ну відбуваються звичайні ритуальні події
А.М. – Єдине, відомо, що це школа №3. Я впізнав по обличчю директора.
Ведучий – 3-ю школу я знаю. Вона на острові і зовсім не схожа на цю.
А.М. – Це стабільна школа. Такого типу було збудовано ще до війни в 37-му році. Це школа №14, знаєте, біля церкви велика. Це школа №7 на Молодіжній та школа №3. Три школи було збудовано за 1 рік.
Ведучий – Тобто це інша третя школа?
А.М. — Так, сучасна 3-я школа зараз на острові.
Ведучий – Ви впізнали директора.
А.М. — Так, я з ним був дуже добре знайомий. Він був учасником війни, дуже порядною людиною.
Ведучий – Херсон – це місто, яке Ви любите, яке, як я розумію, не проміняєте ні на яке інше.
А.М. – З 26-го року я мешкаю у Херсоні. І історія міста пройшла перед моїми очима. Мене тільки, розумієте, обурює те, що біля керма міста часто стоять люди, яких місто зовсім не цікавить. Архітектор – не херсонський, голова виконкому – не херсонський, а прикипають до міста ті, які мають мати якийсь статус городянина. Ну, я, якби був архітектором, не дозволив би на Суворова збудувати різні будівлі типу шанхайських халуп на тлі театру. Цього не може бути, бо не може бути, хоча я не архітектор. Але почуття смаку, любов до свого міста, до своєї вулиці має існувати у кожного громадянина.
Ми сьогодні спілкувалися з Олександром Максимовичем Мораховським, не просто фізиком, а справжнім патріотом міста Херсона.
У нашій пошуковій рубриці «До запитання» також шкільна тема. Ми зараз вам покажемо два короткі кіносюжети. Один про вчительку, другий про учня. Чесно кажучи, надії на те, що ми ідентифікуємо їх особи, дуже мало, тому що йдеться не про знаменитих людей, а, як ми говоримо, про пересічних херсонців. І все-таки будьте уважні.
Відомо, що вчительська робота складається із двох половинок. Видима частина – вчитель під час уроку, а друга, прихована – підготовка до уроку. Саме про це і йшлося у цьому кіносюжеті. Може, ви підкажете прізвище цієї вчительки?
Взагалі, рідкісні кадри і не дуже типові для інформаційних програм. Герой кіносюжету – звичайний учень. Причому показано його, як і вчительку, не на уроці, а вдома, а також у бібліотеці. Може колишній школяр дізнається про себе і відгукнеться?
Двоє юнаків дивилися на чисту прозору воду. Що ти бачиш? — Запитав вчитель у першого юнака. Своє відображення, – відповів той. А що ти бачиш? — Запитав вчитель у іншого юнака. Я бачу джерело, як б’ють водяні ключі. Отже, на ту саму річ, на ту саму подію можна подивитися по-різному. Ви побачили наш огляд на 1960 рік. Ми чекаємо на ваші листи за адресою: Херсон, вул. Перекопська, 10 або дзвоніть нам за телефоном 22-97-49. Усього вам найдобрішого і до наступної зустрічі.
Анатолій Марущак (журналіст)