Листи з неволі. З історії остарбайтерів Херсонщини під час другої світової війни (1939-1945 рр.) (Гончарова О.С.)
Гончарова О.С. (г.Херсон)
В історіографії радянського і пострадянського періодів майже не досліджувались питання, пов’язані з таким явищем як праця східних робітників у Німеччині, з окупованих нацистами територій, під час Другої світової війни. Тема замовчувалась тому що людей, які отримали ярлик «остарбайтер», звинувачували в колабораціонізмі, виникали вкрай негативні оцінки їх роботи на економіку ворога, в добровільних виїздах до Німеччини. Все це йшло в розріз з міфологізованим образом радянської людини.
Тому, тема «остарбайтерів» потребує поглибленого вивчення, переосмислення і оприлюднення нових історичних джерел стосовно «добровільних» виїздів радянських людей до Німеччини.
Метою даної роботи «Листи з неволі. Із історії остарбайтерів Херсонщини під час Другої світової війни 1939-1945 рр.» є спроба показати, на основі епістолярного комплексу фондової колекції ХОКМ, що насправді наші земляки стали жертвами нацистського режиму, який насильно примусив їх працювати на економіку Німеччини.
В даній роботі були використані також матеріали з фонду Державного архіву Миколаївської області. Це періодичні видання, що виходили по Миколаївському округу під час нацистської окупації (1941-1944 рр.). На той час Херсон і частина Херсонської області входили до складу Миколаївського округу.
Епістолярні матеріали є такими ж важливими джерелами вивчення історії Другої світової війни, як і архівні документи, періодичні видання, спогади і щоденники. Тому саме листи остарбайтерів і періодичні видання були вибрані для дослідження теми.
Після провалу гітлерівського «бліцкригу» в 1941 році, Друга світова війна набула затяжного характеру і Німеччина опинилась перед серйозною економічною проблемою. Для ведення війни необхідно було продовжувати нарощування військово-промислового комплексу. А для цього необхідні були чималі трудові ресурси.
Однак, велика кількість працездатного чоловічого населення перебувала на фронті, а темпи розкрученого військового механізму не можна було зупиняти.
Тому, нацистській уряд вирішив, замість тотального знищення окупованого східного населення, використовувати робочу силу з цих територій. Тим більше, що, для будування III Рейху, східні території, планувалося очистити від «недолюдей» і призначити їх для проживання арійської раси.
Слово «Остарбайтер», в перекладі з німецької означало — працівник зі Сходу (ost — схід, arbait — робота). Це позначення було прийнято в III рейху для людей, яких вивозили зі Східної Європи, насамперед з СРСР до Німеччини для використання в якості безкоштовної або низькооплачуваної робочої сили (1942-1944 рр.).
Але були і ще декілька категорій робітників з різних країн Європи, яких теж вивозили на примусові роботи до Німеччини. Так, наприклад:
- Фремдарбайтер (нем. Fremdarbeiter — «іноземний робітник») — робітник з країн Скандинавії та Італії.
- Цвангсарбайтер (нем. Zwangsarbeiter — «залучений робітник»).
Категорія складалась з двох груп: Милитэринтернирте (нем. Militarintemierte — «військово-інтернований») — військовополонені з країн Європи та Цівільарбайтер (нім. Zivilarbeiter — «цивільний працівник») — в основному, поляки, відправлені на примусові роботи [1].
Всі категорії робітників мали свої нашивки-позначення і зобов’язані були їх носити. Остарбайтери з територій Радянського Союзу мали нашивку темно-блакитного і білого кольорів з написом «OST» (схід). З 1944 року всіх «остівців» було розділено на три національні групи: руські, українці і білоруси, які мали свої позначки. Українці носили знак «тризуб».
Остарбайтери були повністю позбавлені будь яких соціальних прав і змушені були існувати в умовах набагато жорстокіших, ніж інші категорії примусових робітників з інших країн.
Вони жили в спеціальних таборах, обнесених колючим дротом, які знаходились під охороною або на фермах у так званих «бауерів». Постійно перебували під наглядом гестапо. Поводились з ними жорстоко і нелюдяно, використовували на тяжких, брудних і небезпечних роботах. Але були й виключення, деяким остарбайтерам пощастило працювати в більш-менш стерпних умовах.
Остарбайтери отримували мізерну зарплатню, навіть їх родини, що залишились на батьківщині, на окупованих територіях, теж отримували невелику виплату. Це було зроблено для посилення пропаганди «райського» життя в III рейху. Родинам остарбайтерів, виплачувалась компенсація в розмірі 130 карбованців в місяць. 10 карбованців дорівнювали 1 рейхс марці. Наприклад, на окупованій нацистами території 1 кг хліба коштував 170 карбованців [1,2].
А в Німеччині праця «остів» оплачувалась, за ствердженням колишнього остарбайтера С.Пономаренка, так що йому вистачало максимум на одну пляшку пива [4].
Остарбайтери піддавалися побоям, знущанням, їх могли вбити без покарання для німців. Тих, хто намагався тікати, вбивали і труп вбитого залишали на видному місті для залякування інших. Робочий не міг залишити свого робочого місця, це теж каралося смертю.
Ближче до кінця війни умови праці і утримування остарбайтерів трохи поліпшились. В 1943 році нацистський уряд започаткував для них ощадні книжки, але нараховувались туди мізерні зарплати, щоб не платити ці крихти готівкою [1].
Науковці не можуть надати точну цифру вивезених остарбайтерів і тих, хто повернувся з Німеччини в зв’язку з тим, що деякі німецькі архівні документи загинули під час бомбардувань або були знищенні нацистами при наближенні фронту. До того ж, точно невідомо скільки військовополонених було переведено в статус остарбайтерів. Цей процес відбувався протягом війни.
За даними професора Кондюфора, від 2/3 до 3/4 всіх остарбайтерів були українці. Згідно до його досліджень, 2 млн. 244 тис. українців були депортовані в рабство в Німеччину. За іншою статистикою 2 млн. 196 тис. 166 осіб були української національності. Для порівняння, білорусів було вивезено до Німеччини 400 тис. осіб [1, 6]. З Херсонщини було вивезено біля 40 тисяч юнаків та дівчат [7, с.14].
Кампанія з набору остарбайтерів з окупованих Німеччиною територій була розпочата з січня 1942 року. Відповідальним за її проведення був призначений комісар з питань праці Фриц Заукель.
Вже в кінці літа 1941 року рейхсміністр окупованих областей України Розенберг видав розпорядження про те, щоб всі громадяни у віці від 18 до 45 років були зареєстровані на біржах праці і працювали. Але реєстрували і молодших за віком. Через біржі праці була оголошена трудова мобілізація і молоді люди стали отримувати повістки для виїзду до Німеччини. За невиконання наказу призначалась сувора кара: розстріл і концтабір для всієї родини.
Молоді люди, щоб врятувати своїх близьких, йшли на збірні пункти. Були випадки, коли люди калічили себе або імітували різні шкіряні захворювання, щоб на медичному обстеженні їх бракували. Але брали всіх, крім хворих на гостру форму сухоти.
18 січня 1942 року з Харкова до Німеччини відбув перший ешелон з «добровольцями»-остарбайтерами. Це була перша хвиля трудової мобілізації. Таких хвиль було декілька.
Вербування остарбайтерів нацисти почали, з промислових центрів — Києва, Дніпропетровська, Харкова, Донецька. З Херсонщини теж відправляли ешелон за ешелоном.
У містах тоді був голод, і для багатьох людей вербування до Німеччини здалося рятуванням не тільки своєї родини від концтабору, але і від голодної смерті. Тим більше, що пропаганда казкового німецького життя, була дуже спокусливо побудована.
«Добровольців» під конвоєм зі збірних пунктів направляли до вокзалів і заганяли, як скот, у вагони. На вокзалах, під час посадки в товарні вагони, стояв плач, всі люди розуміли, що можуть ніколи не побачитись. Ось як ці миті згадували колишні остарбайтери: «Вагоны набитые «живым мясом», были закрыты изнутри. И сколько слез матерей, отцов, братьев и сестер пролилось на вокзале в Первомайске, страшно себе даже представить. Матери падали в обморок, их приводили в чувства другие. Плач, крик, шум, говор — все слилось вместе и получилось так страшно, будто бы настал конец света и бездна принимает нас». Це спогади,так званого, «добровольця», колишнього остарбайтера О.М.Найденова, якому в 1943 було 17 років [5, с. 60].
Серед остарбайтерів найбільшу групу складала саме молодь, яку вивозили з території Рейхскомісаріату Україна. Багато чисельними були також групи білорусів, росіян, поляків, в меншій кількості — татар. Не було євреїв і циган, тому що ці нації підлягали повному знищенню. Але були випадки, коли євреї, які записались під іншими національностями, теж опинялись в остарбайтерах.
Національність мала серйозне значення при відборі остарбайтерів на різні роботи. Наприклад, для допомоги німецьким домогосподаркам рекомендувались українки.
Спочатку вербували молодь віком від 16 років, а з 1943 року віковий поріг був знижений до 10 років, до того ж примусово стали вивозити людей цілими селами, а в містах влаштовувати облави. Це була примусова еміграція, для поповнення лав безправної робочої сили. 50 % остарбайтерів були жінки.
Для більш ефективного залучення остарбайтерів, існувала розгалужена агітаційна система про райські умови праці в Німеччині. Необізнана молодь часто опинялась в цих тенетах. Агітаційні нацистські плакати намагалися скласти враження про не тяжку роботу та добрий заробіток в Німеччині. Багато людей стали жертвами пропагандистської брехні, а дійсність виявилась протилежною.
В агітаційних німецьких плакатах було написано: «Німеччина дає вам нагоду для корисної і добре оплачуваної роботи!», «Я живу в германской семье и чувствую себя прекрасно», «Приезжай в Германию помогать по хозяйству» та інші.
В доповнення до агітаційних плакатів та кінореклами, нацисти друкували в газетах листи остарбайтерів, ніби написаних рідним з Німеччини.
Так, наприклад, в газеті Українська думка» від 8 лютого 1943 року, що зберігається в Державному архіві Миколаївської області, можна ознайомитись с декількома такими листами. В одному з них хатня робітниця Олександра Антонова пише: «Добрий день Грицю! Посилаю тобі палке привітання і бажаю тобі всього доброго в твоєму молодому житті. В місто Ляйпціг я прибула 24.10. Зараз я нахожусь в німецькому господарстві. Я тут працюю, як хатня помічниця. Спочатку ми прибули 17.10. до Дрездена, де ми залишались 8 днів. Потім 120 осіб було призначено сюди. Тут в Ляйпцігу ми два тижні мали лекції німецької мови і господарства. В цій родині я находжусь від 6.11., я не чекала, що мені тут прийдеться так добре. Я їм, як і мої господарі, вони мають З дівчат. Всі до мене дуже ввічливі. Вони дали мені сукню, два хвартухи та пару туфель. Ліда Лапова живе недалеко від мене, цей тиждень я була у неї, а завтра вона прийде до мене. Я сама хожу купувати до крамниці й була в місті. На звороті ти напиши мені відповідь. До побачення. Твоя знайома Шура».
Другий лист від російської хатньої робітниці Ніни Невільнаріної: «Добрий день дорогі татусю, Катю! Пройшло три тижні, й нарешті, я вже на місці. З 18.11.42 р. я находжусь в родині Ф. Татусю, про мене ти можеш не турбуватись, я здорова і бадьора. Родина, де я знаходжусь, складається з двох осіб — чоловіка та жінки, вони дуже добрі люди. Вони мене дуже добре приймали, не дивлячись на те, що я чужоземка. Моя господарка пані Ф. дуже добра жінка. Зразу в перший день мого приїзду вона сама мені помила та висушила волосся без огиди, вона потім мене купала в ванні, де вони самі купаються. Ванна, в якій я купалась чудова, біла як крейда, з душем. Коли я лягла спати, вона мені дала нічну сорочку, а на другій день пару туфель. Вона та її чоловік дуже до мене добрі. Господарка теж працює зі мною. Вона пере, готує обід та прибирає.
Катю, Ви ще пам’ятаєте про картоплю? Це все дурниці. Я починаю з картоплі і кінчаю рибою всякого роду. Все, все тут можна дістати. Ми самі їмо 4 рази на день, їжа готується дуже смачна. У п’ятницю ми до неділі спекли торт бісквітний, це була просто насолода, не можна його описати. Будинок, де я живу має два поверхи і 8 кімнат. В кімнатах дуже чисто, так що я боюсь наступити як слід. Кімнати чисті, світлі, скрізь лежать килими. Підлога блищить, як дзеркало, вони її не миють, а натирають, цим вони хотять знищити порох, якого на превеликий жаль, не має. В кухні є газова плита і водогін з гарячою та холодною водою. Все — як у казці. Я сама маю кімнату для себе, там стоїть біле ліжко, дуже гарне, на цьому ліжку, замість ковдри, перина, біла лякована шафа для речей, умивальник і велике дзеркало. На підлозі маленький килим, вікно виходить на вулицю.
Так, для першого разу досить, я ще багато маю Вам писати, але я боюсь, що все переплутаю. Вчора моя господарка поїхала до Берліна і завтра повернеться. Господар зайнятий своєю професією, господарка теж. Я в будинку з її родичем, доктором І., він теж дуже добра людина, був в Харкові, Києві, Білгороді і Таганрозі.
Татусю, я всім дуже задоволена, моєю посадою, особливо моїми господарями. Я з вдячності буду старатися задовольнити їх. Пишіть мені про все, все, про всяку дрібницю, все мене цікавить. До всіх палке привітання, я завжди думаю про Вас. Скажіть всім дівчатам, щоб вони добре вивчали німецьку мову, тоді їм скрізь буде добре жити. Я їм напишу наступного разу. Все, що базікають про Німеччину, — це брехня. Можна взяти з собою, що хочеш, ніщо не пропадає, навпаки, Ви ще одержите подарунки. Тепер відпадає все, як ми умовились писати. Якщо буде Вам можливо, надсилайте мені карточки, візьміть у нашої Шури. Ви ще не думаєте їхати до Харкова? Цілую Вас всіх міцно, багато разів. Ваша Ніна. Ще раз прошу Вас пишіть все до дрібниць. Яка у Вас погода? Напевне у Вас випав сніг. Тут все зелене. Ще не тепло, але все ж таки добре. Скажіть щоб дівчата мені писали та узнайте адресу Галини (Харків)» [3].
В рейху працював серйозний і дуже потужний агітаційно-пропагандистський апарат, робота якого була спрямована, безпосередньо, на обдурення населення окупованих територій.
Тому, в деяких місцях надрукованих в газеті листів це чітко просліджується. Листи для оприлюднення складались під диктовку фахівця мовою звичною для місцевого населення. Головною метою нацистської пропаганди було якомога привабливіше розмалювати «казкове» життя остарбайтерів в Німеччині.
Для порівняння, ознайомимось зі справжніми листами наших земляків — колишніх остарбайтерів Кириченко Віри Павлівни та її подруги Терещенко Марії з села Стара Збур’ївка, Голопристанського району, Миколаївської області (до 1944 року частина Херсонщини входила до складу Миколаївської області).
Даний комплекс зберігається в фондах ХОКМ з 2015 року і складається з 43 одиниць поштових карток. Після Другої світової війни ці листи-картки знаходились в родині Кириченків на Херсонщині. До музею були передані племінником Віри Павлівни — Віктором Олександровичем Кравченко, мати якого була Ксенія Павлівна — рідна сестра Віри. Багато листів написано саме їй.
Всі ці листи являють собою, стандартні типографські бланки розміром 10.3 X 14.5. З однієї сторони відведено місце для тексту, з другої — для адреси і марки, яких було одна або дві. На всіх марках чорно-біле зображення А. Гітлера, знаходиться в правому верхньому куті. Більшість поштових карток з марками, друкованими типографським способом.
Марки проштамповані німецькими печатками з датою і штемпелями військової цензури. Тексти написані з обох сторін чорними або фіолетовими чорнилами, інколи олівцем. Перша картка датується 25.01.1943 р., остання — 24.09.1943 р. Написана за місяць до визволення села Стара Збур’ївка, де мешкали наші земляки — остарбайтери.
Віра Павлівна Кириченко, народилася в 1923 році в селі Стара Збур’ївка, Голопристанського району, Миколаївської області. В 1942 році, через біржу праці отримала повістку — наказ їхати на роботу до Німеччини.
В Німеччині вона опинилась на цукровій фабриці в місті Пайне — це був районний центр поблизу міста Ганновера, розташованого на землях Нижньої Саксонії.
Там вона працювала на самих тяжких і брудних роботах, як чорно робоча, потім її забрали до фермерського господарства, де вона пропрацювала до закінчення війни.
Даних про Марію майже не зберігалось. З листів вдалося дізнатися, що вона разом з Вірою Кириченко теж мешкала в с. Стара Збур’ївка і разом їх було вивезено до Німеччини в 1942 році. Вона була одного віку з Вірою Кириченко. Відомо, що Віра і Марія були подругами і опинилися в місті Пайне разом, потім разом працювали в фермерських
господарствах того ж регіону, але в декількох кілометрах одна від одної. Інколи їм дозволялось зустрічатись, але це було рідко, тому вони листувались підтримуючи одна одну. Ймовірно, прізвище Марії -Терещенко, тому, що листи до с. Старої Збур’ївки вона писала на це прізвище, а в дужках додавала для кого з подруг, до Ксенії чи до Шури.
В цих листах звучать зовсім інші настрої, ніж в нацистських газетах. З листів видно, що під час перебування в Німеччині Віра Кириченко і Марія Терещенко дуже сильно сумували і страждали за рідними, за своїм селом, за батьківщиною і часто писали про це в листах. В листах іде мова про те, що вони ніколи б не покинули своїх рідних і батьківщину, коли б не страх розстрілу за.
Незважаючи на цензуру, яку проходили всі листи остарбайтерів, Віра і Марія, досить сміливо, дають зрозуміти, в якому гнітючому становищі вони опинились і часто попереджають рідних і близьких, щоб ті, ні в якому разі, не піддаватись німецькій агітації і не їхати до цього «раю», щоб не спіткати таку ж долю як в них.
Зберігся невеличкий щоденник Віри Кириченко, в який вона записала свої перші враження від побаченого «нового світового порядку», саме ту реальність, що існувала в дійсності.
Ось що вона записала: «Ще недавно з дому, ми не могли звикнути до такого харчування. Але наші військовополонені були раді цьому, але їм і цього не давали. Пам’ятаю одну надзвичайно важку сцену: нам давали суп такий, що на його було бридко дивитись, не то що їсти. Нам поставили діжку, щоб ми зливали недоїдки. Та діжка стояла до наступного дня і до неї не можна було підійти, так смерділо з неї. Коли прийшло декілька полонених, забрати її. Що ж ми побачили… Декілька чоловік наших людей, зовсім змучених голодом, припали до діжки і вибирали руками так звану «гущу» і ховали в карман з такою жадібністю, що страшно було дивитись. Потім взяли діжку і понесли уже юшку, коли її так можна назвати, своїм товаришам. То були «щасливці», бо вони взяли собі цієї смердючої «гущі». Да, страшні картини знущань встають перед глазами…» [8, Д-2952].
Далі вона пише про своє життя в Німеччині: «В цьому «раю» були ми п’ять день. Потім поз’їзжалися найближчі «бауера». Нас вистроїли. Вони вибирали собі самих здорових дівчат і ребят. Останніх вистроїли і розділили під «счет» по фабриках і заводах г. Берліна, Ганновера, Пайне. Тут же були представники тієї чи іншої фабрики чи заводу.
Нас повели до вокзалу. Там нас нагрузили, як оселедців до вагону і повезли нас по «місту назначения». Ми збур’ївські попали до Пайне.
Приїхали ми на вокзал цього міста. Нас прийшли зустрічати руські дівчата (Курськ, Орел) з вахманом. Ми всі попали на сахарну фабрику крім Віри Кинеш, яку, не дивлячись на наші прохання і умовляння відділили до групи на воєнний завод.
Наші нові знайомі дівчата з Курська і Орла притягли тачку і ми склавши на неї свої «манатки» двинулись до нового місця нашого життя.
Був вечір. Субота. На город ми не звернули майже ніякої уваги, бо були зайняті тривожною думкою: «Куди ми попали і як нам буде?
Девочки, з якими ми уже познайомились (Марія Костіова, Шура Орлова, Марія Іванова, Марія Парікова і інші) говорили, що ми ще щасливі, що попали на цю фабрику (нас нових 25 чол.). А вони, говорять, попали спочатку на текстильну фабрику і трохи з голоду не померли. Так у розмові і тривозі добрались ми до фабрики. Фабрика ще не працювала, а тому нам відвели одну кімнату просто на фабриці і ми розмістилися на полу. З дороги ми звичайно спали. Правда цілий вечір до нас прибігали дівчата, що були вже тут декілька місяців і просили в нас хліба купити чи виміняти. В нас, звичайно не було й кусочка, бо ми все передали нашим полоненим.
На другій день була неділя. Ми знайомились трохи з режимом. Без плачу не обійшлось. Режим був не «привлекательный», але м’якший, по розказам, чим на других фабриках. Порядок дня: рано в 7 годин 300 гр хліба (його половину в нас крали, ті що видавали) і гарячої води чашку і 20 гр. маргарину. На обід суп з брюквою чи зі стручками з квасолі, і на вечерю 3 картошини і трохи солі. Бач у 9 годин утра ще давали баланду -вода заправлена трошки висівкми, а в неділю трохи манної. Це ще було тут багатство, та ще коли добавити до цього сахар, який ми могли інколи дістати (вкрасти). З других фабрик нам заздрили, в нас було ще добре. В понеділок нас розмістили по роботах. Так як фабрика ще не працювала, то попали на такі роботи: хто на уголь (Лена Крінюся, Мірош, Шура Гр.), хто підмітати, а я грязь тягати з підземних каналів. Працювали по 12-11 год. Це поки ф-ка не працювала: зразу написали откритки додому і стали чекати відповіді. Дні проходили надзвичайно одноманітно. Кожного дня ждали: з утра до обід, з обід до вечора. Дні казались надзвичайно довгі. Вечером збирались і найчастіше співали, але спів завжди кінчався плачем. В добавок погода була похмура, весь час ішли дощі. Вдіватися не було в що. На фабриці крім нас 50 дівчат руських і українських працювали ще французи військовополонені, а пізніше, коли фабрика все ж почала працювати пригнали ще 25 хлопців з Кіровоград, області. Так що «нашого брата» було багато. Спочатку ми жили прямо на фабриці, а потім поставили дерев’яні бараки, які можна було скрізь побачити в Германії і ми перейшли жити в бараки.
Жити було надзвичайно тяжко. Не так матеріальний стан гнітив, як моральний, який був особливо в мене жахливий. Фабрика почала робити, стали привозити буряки. Мене поставили в нічну зміну. Я працювала то на зжомі, то на сушилці біля мішків. Працювати вночі 12-18 год. було вдвоє тяжче ніж вдень. їсти в день не було чого, а про ніч і говорити нічого. Мені, Шурі Гросул, Лені Кр. і Нюсі Мірошн. і Жені Повод робота була тяжка, іншим легша. Вихідного не було. Знали лише працювати і чекати на звістку з дому.
Про те, що ми поїдемо додому через шість місяців треба було забути й думати. Ми зразу зрозуміли, що до кінця війни ми нікуди не поїдемо. Вигадка «на шість місяців» потрібна була лише на те щоб зменшити хвилювання, жах і протест народу».
Ймовірно, ці враження Віра Кириченко записала не для того, щоб їх колись оприлюднити, а для того, щоб ніколи не забути тих страшних випробувань долі, що довелось їй пережити під час Другої світової війни.
Зазвичай, особисті листи виявляють характер і духовний рівень людини. Читаючи листи Віри Кириченко стає зрозумілим, що це була людина добра, сором’язлива, роботяща, любляча свою родину і батьківщину, мужня і стійка в тяжких умовах нацистської чужини.
Для рідних Віра писала заспокійливі листи. Так, наприклад в першому своєму листі від 6 жовтня 1942 року, вона пише так: «Добрий день мамо, папа, Ксенка і Петя. Я поки жива й здорова, чого й вам бажаю. Мамо, зараз я в Німеччині, в місті Пайне на цукровій фабриці. Ми тут всі збур’ївські дівчата разом. Мамо, прошу тебе не плач: мені тут добре. Мамо, найбільше я безпокоюсь за вами. Бережіть своє здоров’я. Коли б ви знали, як мені хочеться приїхати додому і щоб ви мене зустріли. їхали ми 2 тижні. Весь час живемо з Марією дружно. Взагалі мені добре. Мамо, ще раз прошу не плач, я приїду. Ксенко, будеш писать на цій чистій откритці відповідь. Ксенко, пиши як дома, чи здорова мама. Скажи Маріїній матері, де писати відповідь. Ксенко, скучила дуже за всіма. Тут на мене, Ксенко, вже ніхто не називає Рева. Ну поки все. Коли одержу відповідь напишу ще одну. Ксенко привіт всім рідним. Привіт передай Наді К., мені дуже хочеться з нею поговорить… Не сердиться на мене. Привіт всім дівчатам. Ксенко, передай привіт від Марії і від мене Вані Р. і іншим. Написала б вам дуже багато, так немає де. До побачення. Цілую всіх міцно і Н.К. Жду відповіді» [ 8, Д-2953].
В листах з Німеччини, остарбайтерам суворо заборонялось писати про жахливі умови життя і праці, про те що Рейх безжально використовує робочу силу зі сходу, про жорстокі покарання, катування, страти, а тільки про те як там все гарно влаштовано. Листи перевірялись військовою цензурою і в разі невиконання умов, знищувались.
В другому своєму листі від 14 грудня 1942 року, Віра Кириченко пише: «Субота. 19 год. вечора. Здравствуйте, мама, папа, Шура и Петя. Перш за все передаю вам всім свій привіт з Германії. Я жива і здорова. Вам бажаю також всього найкращого. Від вас я одержала лише 1 откритку. Ви за мене не забули? … Живу добре. Турбуюсь лише за дом, як всі там живете, чи не забрали нікого з вас до Германії. І ще турбуюсь за одяг. Я не знаю в чому я буду ходить. Та ще мила немає, а сода лише роз’їдає. А так все добре. Марія, мамо, не влазе в своє біле плаття. А я чогось не така! Взагалі за мене не турбуйтесь. Я певна що я приїду ще на Україну. Мамо, не так скучила за домом, як за своєю землею, за степом, за нашими селами.
Ксенко, як здумаю як ми минали останні хатинки українські…
Та що про це говорить. Ксенко, я тут самотня, як і дома. Ех, Ксено, Ксено,… хотіла б я поговорити з тобою. Оце вам і весь лист. Привіт всім від Марії і всіх наших дівчат. Передавай привіт від мене: Льошке, Наді… До побачення. Цілую всіх міцно. Пиши прямо листа. Пиши як папа, Петя? Чи згадуєте мене?! Я за Петею дуже скучила. Він все було розказує мені. Ксенко, якби була одежа в мене, я б не про що не думала. З привітом… Віра» [8, Д-2955].
На початку 1943 року Віру взяв з фабрики до себе в господарство, так званий, «бауер». Бауерами остарбайтери називали хазяїв ферм. Вони були різні за статком і об’ємом угідь. Віру взяла сім’я фермерів, яка мешкала за 8 кілометрів від міста Пайне. Про це вона повідомляла своїй родині в листах і попереджувала, щоб писали тільки на «дойч» картках, звичайні листи писати забороняється, їх вертає цензура. Про це та інше вона пише в своєму листі-карточці від 23.01.43. «Тут на їжу краще ніж на фабриці, але на фабриці не так скучно. А тут… ви собі не уявляєте скільки я передумаю за день сама. А таких днів багато. Мамо, навчилася коров доїть, але не знаю коли я буду дома. Кожну ніч я дома. А прокинусь знову тут… І стане тяжко, тяжко. Подивлюсь, сім’я хазяїна вся біля столу і здумаю, як колись, ще недавно і я сиділа за столом разом з вами. І так хочеться хоч часок посидіти разом з вами. Буває, інколи що й плачу, але плач все рівно нічого не помагає. Зараз вечір і я сиджу сама і пишу. Ви там дома не дуже турбуйтесь за мною, я не голодна й здорова.
Як живі будемо, побачимось. Може ж війна колись скінчиться. Мамо, мені кожну ніч ви всі снитесь» [8, Д-2956].
Майже в кожному листі Віра передає, як їй тяжко на чужині, як вона плаче і мріє, про те щоб, хоч уві сні побачити рідний дім, свою родину. Дуже обережно, щоб приховати від цензури справжній стан речей про життя остарбайтерів, вона повчає своїх молодших сестру і брата: «23.01.43. Ксенко й Петя, помагайте папі і мамі і всіма силами намагайтесь буди дома, коло папи і мами» [8, Д-2956].
В листі від 11.02.43. вона натякає на сувору цензуру: «… Я була вам написала листа де все, все описала, але він повернувся назад. Ксенко, слухай батьків і всіма силами старайся, щоб не попасти так як я» [8, Д-2957].
В деяких листах видно, що її ніжна і романтична душа шукає заспокоєння в самих простих і доступних речах, в спостереженні за природою: «18.03.43. Ксенко, завжди дивись, як заходе сонце. Глянеш на сонце і скажеш, що може й я в цій момент дивлюсь, як воно заходе: сонце зайде і кінчиться мій тяжкий день, а настане ніч-мати. Це правда, що ніч мені служить маттю. Вона ховає мої сльози» [8, Д-2959].
В кожному листі відчувається сум за життям в рідному домі на батьківщині. І ніякі переваги «німецького раю» не притупляють цей біль. «20.03.43. Добрий день,мама, папа, Шура та Петя. Передаю вам свій палкий привіт і бажаю всього найкращого в вашому житті. Пишу, пишу вам ці картки, а ви пишете, що ще жодної не получили. Я від вас все одержала. Живу я добре. Кажуть, що ще б краще, та вже нікуди. Ні, правда, живу хорошо. їсти є що, роботи тоже досить. Але як не добре, а додому хочу. Кругом, чужі люди, нема кому пожалітись, спитати поради. Ніколи, ніхто не скаже доброго слова. Хіба тільки в письмі Лена та Марія напишуть, або тут дівчата такі, як я розважать трохи. Мама, папо, в мого хазяїна троє дітей. Кожного ранку вона двох собирає в школу (дівчаток), а хлопчик, ще дома (має 5 років), а мені так жаль стає. Здумаю, що колись ми були малими, що ви так само собирали нас з Ксеною в школу, заплітали мені коси, а тепер ми вже підросли і довелось мені поїхати в цей чужий край. Інколи заплачу, щоб ніхто не бачив. Петя, вже не зустрічаю я тебе як ти ідеш з річки, не грію тобі води, не заставляю тебе митися. Ех, життя, життя» [8, Д-2960].
Про свій сум, вона пише і подрузі Шурі: «Шурочка, як хочеться мені ще побачити свою рідну Україну, її широкі степи, Збур’ївку, рідних і всіх вас. Кожного дня я думаю одне і теж. Згадую минуле життя, мрії, думки, наші розмови в останній час, все, все. Згадаю і тяжко стане, що ті роки минули, безповоротно. Колись я мріяла багато, були в мене добрі думки. Я була на батьківщині. А зараз я і тисячі других за декілька тисяч (км) від батьківщини, закинуті долею сюди для поневіряння. Але що, Шура, журитися. Минулого не вернеш, треба думати і надіятись на майбутнє. А тим паче,Шура, тобі. Ти ще молода, не дуже скучай, для тебе ще буде прекрасне життя. Шура, не втрачай надію, бо хто втрачає надію, то пропаща людина. Головне, щоб була здорова. Про моє життя розпитуйтесь з Ксеною в вітра, в пташок. Вони знають як я живу. О, Шура, як хочеться додому! Кожної ночі, Шура, я дома, бачу всіх, всіх, говорю з вами, а встану рано і знову корови, гній, робота, ні хвилиночки відпочинку, завжди в грязі і в холоді. Дуже тяжко на серці, але треба терпіти, може колись ще буду я там, куди летять завжди мої думки. До побачення, Шура. Але чи побачимось колись?! Привіт Валі С. нашій Ксені і всім останнім» [8, Д-2961].
Дивує, що цензура залишила цей лист поза увагою. Але таки випадки були не по одинаки. Такого роду відверті листи про «рай» для остарбайтерів в III рейху, нацисти не друкували в пресі, бо це спростовувало солодкі обіцянки про «райське життя» для молоді зі сходу. Але саме з таких листів, люди дізнавались правду про життя остарбайтерів в Німеччині і всіма можливими способами уникали трудової мобілізації. Але окупаційна влада застосовувала ще жорстокіші методи відправки на примусові роботи: облави, тотальні насильницькі вивози цілих сіл, вулиць, районів. В містах людей хапали прямо під час кіносеансів в кінотеатрах, на базарах, в любих багатолюдних місцях. Люди боялись виходити з дому, бо не знали, чи повернуться назад.
Про розпорядок дня який був у остарбайтерів на німецьких фермах, можна дізнатись з листа подруги Віри Кириченко — Марії, яка жила неподалік від Віри, в декількох кілометрах. Ось про що пише Марія до подруг: «20.03.43. Шура, живу я по старому, в 6 г. ут/pa встаю и дою З к/орови/, а в 7 /вечора/ кінчаю роботу, но так за цілий день наробися, що проклинешь все. В неділю я маю 3-4 г/одини/ свободних, а вечером управляюся коров, волів, свиней і т.д. Це було дома вечером йдемо гулять, а тут робиш, після того здою 3 к., повечеряю і де небудь піду там посидемо, може хто заграє з поляків з горя потанцюєш і поговоримо, но говоримо, а коли ми поїдемо додому, інших розмов не має, но потім йду спать.. Ксена одно тобі напишу, що тут от малого до старого їздять на веломашинах, но і я майже навчилась уже хоч і синяків не перещітаєш но навчилась, оце для мене і радість. Ксена, ich habe prima menech kammerada [Маю прекрасного собі друга. Прим. авт.]. Ксенка передавай привіт W.R. від мене і напиши що ти знаєш про його. Ксенка, додому приїдемо на маленького Юрія* [*23 квітня по старому стилю, 6 травня День святого Георгія. Прим, авт.], так що і не ворожіть і скажи мамі хай не плаче, бере приклад од моєї пані. Сина її вбито, но вона ніколи не плаче. Ксена, мама мені писала чи я хоч пію молоко, що здаємо, все здаємо, но як мені хочеться молока то я нап’юсь, бауер пока добрий. Поправилась важу 78 к. хожу вже не в дерев’яних ботінках і в своїх, бо нічого жаліть. Хожу чисто в ботінках, в шолкових чулках, в платі і в фартусі шовковому, но платків тут не носять, я теж ні» [8, Д-2962].
В порівняні з Марією, Віра не мала такого хорошого одягу. На прохання сестри Ксенії, написати як вона одягається, Віра так описує свій одяг: «28.ІІІ.43.Ти питаєш в чому я хожу? Відповідаю: хожу в юбці з парусини, дві хазяїнові жакетки, одна на одну надіти, чулки вже латка на латці і латкою поганяє» [8, Д-2963].
Додому в листах-картках остарбайтерам дозволялось писати лише по 15 строк. Так і з дому їм дозволено було отримувати теж тільки 15 строк у відповідь. Саме про це ми дізнаємось з листа Марії до подруги Шури в с. Стара Збур’ївка.
27.1 V.43. «Здравствуй дорогая подружка Шурочка. Шлю я тебе свой глубокий сердечный привет и желаю всего наилучшего в твоей жизни. Шура, сегодня 1 день Пасха, были у меня девочки русские и полячки и в 2 ч. ушли, я осталася сама. Лена ушла тоже, но в мене такое настроение, что сижу дома, вечером тоже наверно. Сегодня я получила письмо от Веры, пишет что плачет так как и я и больше ничего. Это вы на качели и некада вам и пообедать, а мы, Шура не могу ничего тебе написать потому что только 15 стр разрешается но вам тоже 15 стр. а када больше, то ох. Шура, так я хочу домой, так плачу что как посмотрю что весна ах, весна я и полная, но не жизнерадостная, а от чего будешь. Када б я увидела на 5 мин, то можно и умирать. … работаю то что тебе и во сне не присниться…» [8, Д-2966].
Життя завжди бере своє, навіть під час війни. Хоч дівчата тяжко працювали, весь час страждали і сумували за домом та рідними, але деякі приємні моменти все ж траплялись в їхньому житті на чужині. Молоді люди, хлопці і дівчата спілкувались між собою, ходили на танці, влюблялись,а інколи, навіть, одружувались, народжували дітей. Про це в листі до подруги Шури, Марія пише наступне: «27.04.43. …Живу по старому, плакать перестаю бо знаю, що мабудь нужно забувать про дом. Оце послідній час я з Леню розліталася, що в неділю ніколи і поїсти. Пасху провели хорошо, но на нашу робили. Маю друга по несчастью, прима (хорощий). Но хочется додому, все болить. А як скаже що вставать рано, ой все своє життя проклинаю. На Пасху до Бери не ходили, бо мене не пустила кляча» [8, Д-2967].
16.05.43. Віра Кириченко знов і знов застерігає своїх рідних у листі: «Добрий день, дорога мамочка, папочка, дорога сестричка й братик мій дорогенький. Я жива, здорова і вам бажаю перш за все здоров’я. Дуже бажаю і прошу вас, щоб ви всі були дома. Як мені скучно, як тяжко, як хочеться додому. Мамочка, і всі мої дорогі, я від вас стала получать дуже мало. Ксеночко, пиши розборчиво і крупно, щоб доходили. Взнала я багато де чого, але розкажу не знаю коли. Моліться за мене, щоб я хоч перед смертю побачила всіх. Як хочеться розказати вам все, вилити перед вами своє горе, але ж ви не почуєте мене. Прошу, бережіть своє здоров’я і всіма силами старайтесь бути всі дома. Ксенко й Петя, робіть хоч найважче але дома. Нікуди не рвіться з дому. Коли я так пишу, то значить я знаю. Багато писать не можна, бо не дійде. Моліться і надійтесь на Бога. Вишліть мені фото. До однієї откритки присилайте. До побачення, цілую вас міцно, хоч на час я попала додому, я б робила все, все, але дома. Як я скучила. Ой, Боже, дай мені терпіння. Привіт всім, всім, кожної ночі я бачу вас всіх. Ваша Вера» [8, Д-2968].
А ось, що пише Марія своїй подрузі Шурі про радянських військово полонених, які знаходились в тих же місцях Німеччини: «6.05.43. Шура, як можеш роби бледний вид, щоб не будь в… Шура, а скільки тут рус. плених, молоді ребята. Ходимо і до їх ми, а як йдемо то і кажу, як би знали наші матері де ми ходимо. На Пасху була хорошо одіта, в нових туфлях, платті, а дощ намочив, насилу додому добігла» [8, Д-2969].
В тому ж місяці, в травні 1943 року, в наступному листі Марія розповідає про себе, про те, що настрій в неї поліпшився, з’явилася надія.
Тому, можливо, сприяло і військове становище на фронті. Німеччина і СРСР готувались до великої битви, яка ввійшла в історію, як битва на Курській дузі (5 липня — 23 серпня 1943 р). Після її завершення стратегічна ініціатива остаточно перейшла на бік Червоної армії, почалася битва за Дніпро, визволення Херсонщини. І хоча дівчата-остарбайтери нічого про це не знали, але, можливо, відчували серцем наближення кінця війни, а можливо щось дізнавались з листів з дому та й молодість брала своє.
Марія пише: «29.05.43 …Життя мое пока нічого, з початку я була дуже сумна, но тепер мабудь не перед добром, хохочу, ти не передать, як я є, но я сама в 78 кг, є в що одіваться і до кого піти. Ходимо до лісу гуляти в неділю, так що нічого, але як ти знаєш яка я принципіальна і досі така і з образі только не вилаз… В неділю, як прибежу до дому так усе ходе перевертом, а свої… як заграє, раді і танцюємо їхні танці так ти як би побачила так умерла. Отак мої молоді роки проходять в Германії. Пиши, як ти живеш, які новини в Збур’ївці, що робите. Ну, Шура, як тут не весело, а хочеться додому, піти в сад. Но, не знаю, а може в цьому р. і прийдемо» [8, Д-2969].
Для хазяїв (бауерів) існували певні правила утримання остарбайтерів, які на них працювали. Про це дізнаємося з листа Віри Кириченко від 25.05.43. Вона коментує своє фото, яке надіслала рідним: «Мамочко і всі, те що ІнаІ мені: хазяїн купив, то купили всі хазяї в кого роблять такі як я. А щоб попросить, щоб щось купив, то цього не буде. Висилаю вам ще одне фото, це фотографувались тут, в цьому селі. Зараз фотографуватись не можна» [8, Д- 2970].
Майже в кожному листі Віра невпинно благає, робити все щоб не опинитися на її місті. «1.06.43. Я вже загубила надію. Мабудь не доведеться мені бути в своїй рідній землі, бачити те все прекрасне і дороге. Але нічого… Я дуже турбуюсь за вас, щоб ви всі були дома. Оце моє найбільше бажання й прохання. Старайтесь як можна виконати це. Робить все що заставляють, але дома» [8, Д-2971].
В своїх листах додому, дівчата-остарбайтери дуже схожі, всі мріють і тужать однаково. Невелика різниця тільки між листами до батьків і до подруг. Подругам вони пишуть більш відверті листи, а батьків намагаються заспокоїти.
26.06.43. Марія пише до подруг Шури і Ксенії: «Ксенко, живу по старому, дуже хочу додому, роблю весь день в полі. Робота важка, но коли ще і заплачу. Шура, коли неділя так ми з Леною уже встановили часи, що коли ви виходите на берег, співаєте, купаєтесь, а моя мамочка, мабуть, як побаче і плаче, а нам іще важче робиться. Дозволяють тільки до 9 ч. вечора гулять, а як пізніше, влове поліцаї то 20 м. {марок) заплотити. Шура, ти мені не пишеш, що ти маєш Н., але дівчатка написали. Ксенко, бувають такі неділі, що до обіду робимо та сльозами вмиваємось, а зо мною іще робе серб, уже 5 р. не був дома. Так він як начне співать про дом, про матір так слеза слезу побиває, аж на собі одежу рвала б і ще коли б я не мала отради, так мабуть вмерла» [8, Д-2973].
Під «отрадою» вона має на увазі хлопця, який їй був небайдужий. Молодих хлопців, які подобались дівчатам-остарбайтерам, називали, на іноземний лад, «прима».
Звісно, що людина пристосовується до будь яких обставин, тим більше молода. Тому час від часу дівчата писали і про веселі моменти свого життя. Як би тяжко і сумно не було остарбайтерам, але життя продовжувалось і молодість сама по собі тягнулась до всього земного, природного, людяного.
Для дівчат зі Збур’ївки великою розвагою були вечори, коли збирались разом остарбайтери різних країн. Там вони грали на музичних інструментах, танцювали, співали своїх пісень, розмовляли, мріяли про закінчення війни і повернення додому.
Кожний остарбайтер згадував минуле життя, мріяв знов відчути себе повноправною людиною і повернутись додому, зазнати звичайного людського щастя і теплих взаємних відносин, які в умовах неволі здавались нездійсненими і позамежними. Тому спілкування і закоханість, для молодих невільників на чужині, набували особливого значення і іншого морального окрасу. Молодість завжди хоче жити, радіти, любити.
Ось як про це пише Марія до подруги Шури: «22.07.43. Шура, живу я по старому, весь час роблю в полі, але ж, я не знаю чи я уже трохи привикла, що не плачу і повір, як устану тільки і чуть, що хохочу та співаю, мабуть не перед добром, а все таки цілу неділю так провожу. Але коли субота_настає, а в неділю особливо я вспоминаю, що мама бдять та може і мене вспомнили і насіння лускають, а я не, і коли побачуся… а не плачу, і ту неділю всі дівчата пішли гулять до польського лагеря, а я не захотіла іти, знаєш яка я і сама до.ч. вечера проходила а потім пішла і там так розсміялася, що всі мовили що щось буде. Ксенко, в мого баура не можна розгулять бо буде лаять, то це і добре, бо тут уже дівчата мають собі дітей, а як прийдеться їхать додому де уже тільки двері откриють, а воно буде гукать бабу, одна із нашого села має… тобі не напишу бо прочитают, балачки будуть. А може пока додому, а воно і вмре і ніхто не буде знать. До цього часу маю (полек он) прима» [8, Д-2976].
Коли писалися ці листи, Німеччина вже остаточно втратила стратегічну ініціативу після Курської битви. Почалось визволення міст і сіл України. В жовтні 1943 року війська Червоної армії підійшли до Херсонщини і приступили к вигнанню нацистів з окупованих територій.
Про все це наші земляки-остарбайтери, ще не знали, але саме в ці дні Віра пише листа додому, в якому відчувається, що в неї з’явилася надія на закінчення війни: «24.09.43. Мамочка и папочка, большое спасибо вам за пожелание. Да, через месяц мне окончится 20-ий год. Этот последний год прошел весь в тоске, в слезах, далеко от родной страны от родных, от друзей… Мне пойдет 21 год… Кажеться что и этот год пройдет не лучше. Но ничего. Когда нибудь все это окончится и жизнь поправится. За мной не беспокойтесь. Ведь я не маленький ребенок. Я живу хорошо. Много узнала нового, но нет места писать. Беспокойтесь больше за себя. Я получила от вас 5 посылок, а второй раз 9. Спасибо вам, но просю я вас, что бы вы не слали больше ничего: я не голодна. Сегодня я получила от вас 5 открыток. Шура, ты пишешь, что Толи Невдахи нет… Да, очень жаль. Передавай привет Грыше Литв., Разговорись с ним: он может быть раскажит кое-что. Но он не знает всего. Как придется увидится, то я и ему расскажу, то что он не видел. До свиданья» [8, Д-2977].
Схоже, що в цьому листі мова йде про загибель односельця, ймовірно їх однолітка Толі Невдахи. Але як і при яких обставинах сталося, невідомо. Також, можна припустити, що Гриша Литв. -односелець і одноліток, який зазнав багато страждань від окупаційної влади і багато чого бачив і знає про нелюдський нацистський режим. Але, як видно з листа Віри, їй довелося побачити і зазнати, ще більшого горя і страждань. Як вона сама стверджує, що багато чого могла б розповісти про страшні пригнічення і поневіряння остарбайтерів на чужині, але писати про це не можна, заборонено. Має надію на зустріч, тоді зможе сама розказати про те,що довелось пережити в неволі.
Хоча і виїжджала українська молодь до Німеччини по примусовій трудовій мобілізації, або потрапивши на гачок німецької агітації, добровольцями їх називати не можна, тому що з листів чітко видно, що це була не їх воля. Це було зроблено жорстокими, насильницькими методами, за відсутності будь яких людських норм і прав.
Особисті листи це не тільки історичне джерело, як мемуари і спогади, але це і відображення внутрішнього світу людини, її індивідуального сприйняття дійсності, в якій вона опинилась, її відношення до конкретного історичного часу. Тому вивчаючи епістолярний комплекс з фондової колекції ХОКМ — листи остарбайтерів Другої світової війни, стає очевидним і підтверджує той факт, що остарбайтери в більшості своїй не були добровольцями, а стали жертвами насилля «нового» нацистського режиму, жертвами Другої світової війни.
Кожний лист колишніх остарбайтерів заслуговує на особливу увагу і глибоке вивчення, кожний розкриває частку особистого життя людини, її сприймання оточуючого навколо світу на чужині, в умовах безправного, рабського існування. Вільні духом люди не змирилися зі своїм становищем, не зламалися, не стали рабами, хоч їх такими вважав і ламав нацистський режим. В листах з чужини відчувається високий духовний рівень наших земляків, надається дійсна загальнолюдська оцінка тому положенню, в якому вони опинилися і не втрачається віра в повернення додому.
Про це красномовно свідчать рядки з листа Віри Кириченко від 28 березня 1943 року, в якому вона звертається до сестри Ксенії: «Дорога сестричко, як хочеться побачити тебе, розказати тебе все, пожалітися. Ксенко, я тут їсти маю добре, але Ксенко, ти знаєш, щоб жити потрібна не лише їжа» [8, Д-2963].
Люди, зіткнувшись зі страшним лихоліттям Другої світової війни глибоко відчули і засвідчили велику духовну істину: «Не хлібом єдиним живе людина».
В 1946 році міжнародний військовий трибунал у Нюрнбергзі (Німеччина) визнав нацистську політику вивозу на примусову працю іноземців, як злочин проти людяності і грубе порушення норм міжнародного права.
Список джерел та літератури:
- Вікіпедія. Остарбайтер.
- Вікіпедія. Карбованець Рейхскомісаріату Україна.
- Державний архів Миколаївської області. Листи з Німеччини // Українська думка. — 1943. — 8 лютого.
- «Дед Сёмка носил знак ”OST” тридцать месяцев». //Газета по-українськи. — 2007. — 16 лютого.
- За гранью человечности. Судьбы остарбайтеров в дневниках и воспоминаниях / сост. В.В.Чернявський, В.В.Животовська. — Миколаїв.: «Іліон», 2017. — С. 58.
- Т.В.Пастушенко, Т.С.Першина. Остарбайтери // Енциклопедія історії України: у 10 т./ редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. К.: Наук, думка, 2010. — Т. 7, — С. 673
- Херсонская область в годы Великой Отечественной войны 1941-1945. Збірка документів та матеріалів. — Сімферопіль.: «Таврія», 1975.
- Фонди ХОКМ група «Д» [Д-2921/1-17, Д-2951-2977]