В степу під Херсоном (Початок)
Як тільки розгорнулись роботи по створенню проекту, партійні і радянські організації міста почали добирати необхідні кадри робітників-будівельників. Газета «Наддніпрянська правда» багато й докладно розповідала про завод.
Звістка про те, що в Херсоні починається велике будівництво, розлетілась по Україні і всьому Радянському Союзу.
В Херсон звідусіль потяглись люди різних будівельних спеціальностей і просто робітники. Тоді на будову приїхали Дарія Пилипівна Лизогубова з великою групою земляків із Запоріжжя, Ганна Василівна Ігнатенко, Людмила Корніївна Гусь, Ганна Сергіївна Колесникова з Миколаївщини, Олександр Петрович Рожков та багато інших з Курська. З навколишніх сіл — Антонівки, Киндійки, Понятовки на будову приїжджали цілими сім’ями кіньми або волами. Всі мали з собою найнеобхідніший інструмент: лопати, сокири, кирки та ін. Створювали транспортні бригади, бригади землекопів, мулярів, теслярів.
Жили просто в степу в наметах і куренях. Часто не мали найнеобхіднішого. Основними «механізмами» були лом і лопата. Та робота кипіла, і не було випадку, щоб хтось скаржився на труднощі. Ну, а коли дуже боліли м’язи, нила спина і хотілось кинути роботу, сісти і хоч би трохи спочити, тоді хтось бадьоро заспівував: «Вперед, заре навстречу…» або «Зй, дубинушка, ухнем!»
Пісню підхоплювали і брались до роботи з новою силою і енергією.
— Незабутнє видовище являла собою будова, — пригадують Василь Петрович Осадчий і Яким Васильович Щур. — 3 настанням темноти по схилах правого берега спалахували сотні багать. Варили пшоняний «кондьор», а інколи юшку, від яких далеко пахло часником. Звідусіль долинали різноголосі розмови робітників, що сиділи біля багать, жарти, сміх. Часто можна було почути переливні звуки гармошки, частівки або пісню. Тоді здавалось, що нічні темнаві води могутньої української ріки на мить зупинялись. Не чулось навіть плескоту хвиль. Дніпро немов би прислухувався до людського гамору на правому березі, як прислухувався до дзвону сокир перших кораблебудівників, які закладали парусні фрегати під керівництвом прославленого російського адмірала Ф. Ф. Ушакова.
Та ледь починало світати, і мінялась картина. Знову на будові чути було скрип коліс, окрики їздових, передзвін кирок і ломів. У величезному котловані під фундаменти перших корпусів консервного заводу ворушилось, жило, творило тисячоголосе людське братерство.
На будівництві не вистачало спеціалістів, робочої сили, не були готові деякі проектні розрахунки, креслення.
«Союзконсервбуд, Союзконсерв і «Укрконсервтрест» зривають темпи робіт, — повідомляла тоді херсонська окружна газета «Наддніпрянська правда». — Будівництво досі не має проектів, виробничих кошторисів.
Призначений Союзконсервбудом строк видачі генплану… уже тричі міняється…»
І комуністи міської партійної організації, редакції встановлюють контроль за ходом будівництва. Херсонський міський комітет комсомолу направив у села групу агітаторів. Вони разом з вербувальниками Консервбуду закликали колгоспну молодь йти на будову.
— Мені тоді було вісімнадцять,— розповідає ветеран комбінату, нині заслужений раціоналізатор УРСР Дмитро Семенович Глущенко. — Я прийшов на будову з села Афанасіївки, нині Снігірівського району. Спочатку працював на спорудженні порт-елеватора, потім заводу. Майже одночасно зі мною прибули Федір Гордійович і Ганна Василівна Ігнатенко, які уславили свій рід героїчною працею, сім’ї Івана Язловецького, Андрія Семенця, Івана Лоїка та багато інших.
В серпні 1931 р. будівельники розгорнули справжній наступ. Почався штурм схилів правого берега Дніпра. То в одному, то в іншому місці чути було вибухи, що здіймали сотні тонн землі. Пейзаж змінювався не по днях, а по годинах. Виростали риштування, по помостах снували тачечники і носильники. Рапорти на диспетчерських щитах повідомляли про хід риття траншей під фундаменти основних виробничих цехів, розповідали про працю землекопів. В ті роки землерийних машин не було. Котловани рили вручну, підриваючи кам’янисті грунти толовими шашками і динамітом.
Серед будівельників славилась бригада Миколи Корінного. На видобутку каменю вона щодня виконувала свою норму на 150 — 165 процентів. Не відставали від неї і землекопи бригад Якова Вечірка і Костянтина Янко.
Лозунги закликали: «Дотримаємо висунуті зустрічні строки!», «Дамо країні херсонські консерви!»
Одного осіннього дня в усіх куточках будови забили в підвішені обрубки рейок, котрі служили своєрідними «дзвонами». Десятники гукали: «Кінчай роботу!», «Виходь на головну трасу будмайданчика!» Усі будівельники збирались на урочисте закладання першого каменя у фундамент головного корпусу консервного цеху. Закладали його начальник Консервбуду В. І. Максимов, секретар парткому будови М. П. Шовковий, голова будівкому Ш. X. Мейєрсон і бригадир мулярів О. Р. Санін. На торжестві були представники Херсонського міськкому партії і міськвиконкому, гості з сусідніх будов і річкового порту. Промовці на мітингу закликали достроково закінчити будівництво і здати завод в експлуатацію.
Урочисте закладання першого каменя викликало нову хвилю соціалістичного змагання. З’являється заклик: «Пустимо першу чергу заводу через 100 днів замість 112!» 632 будівельникам, об’єднаним в 61 бригаду, було присвоєно звання ударників.
Керівника ударної госпрозрахункової бригади Олексія Родіоновича Саніна усі величали на ім’я по батькові, або шанобливо називали «дідусем». Не тому, що він був з бородою, а за усі його повчальні поради, настанови, розумну виробничу ініціативу. Він був першим ударником на будівництві. Ось що писала про нього «Наддніпрянська правда» понад сорок років тому: «Росли стіни головного виробничого корпусу. Кубометр за кубометром зводили їх муляри бригади Саніна. Менше ста процентів виконання денного завдання на Дошці показників будови ніколи не було.
«Дідусь» Санін працює мулярем понад п’ять років. Він зумів розставити сили в своїй бригаді так, що вона ніколи не простоює.
На будівництві тов. Санін вступає в ряди Комуністичної партії. Він — справжній командир свого ударного загону, багатосотенного колективу будови, справжній герой цих великих справ».
Ветерани пригадують такий епізод.
В листопаді 1931 р. в Херсоні було холодно. Ртутний стовпчик термометра опускався до 10, 12°. Якось двері одного з бараків, в яких жили будівельники, відчинились, і в них в густій хмарі пари з’явилась постать високого, широкоплечого чоловіка у ватяній тілогрійці і старих стоптаних валянках.
— Товариш Зеркалов тут? — прозвучав його низький голос.
— Є такий! — відгукнувся з темряви Петро Зеркалов. — Проходь, проходь, Олексію Родіоновичу.
Це був Санін.
— Та я не надовго, — сказав він, сідаючи на табуретку, поближче до олійного каганця, зробленого з консервної банки. — Порадитись хочу з тобою, партійний секретар…
— Слухаю, Олексію Родіоновичу.
Санін встав, переступив з ноги на ногу, ніби обмірковуючи з чого почати, струсив з бороди краплі розталого інею.
— Бачиш, хлопці мої взяли зустрічний… А тут з підвезенням цементу затримуються, та й з піском не все гаразд…
— Що ж, прийшов скаржитись, значить? — зробив завчасний висновок Зеркалов.
— Ми не з тих, що скаржаться. Тут треба вихід шукати, щоб зобов’язання виконати… А ти «скаржитись», — образливо сказав Санін. — Я про інше. Головний розпорядився мулярам забиратися геть. Надворі, мовляв, мороз, розчин на льоту замерзає, кельма кригою покривається.
На якусь мить Санін замовк, а потім продовжував.
— Скаржитись… На кого? Хіба що на бога? Та й що це дасть?..
— Не зрозумію, чого ти хочеш, Олексіє Родіоновичу?
— Нам потрібна твоя партійна підтримка. Хочемо, незважаючи на розпорядження начальства, завтра ледь почне світати вийти усією бригадою на мурування.
— А як же з розчином? Бій же замерзає?
— Уже пробували. Будемо малі заміси робити і в котлах на вогні підігрівати. Коли б ще цементу вищої марки підкинули. Зовсім було б добре…
Експеримент вдався. Наступного дня звістка про новаторство бригади Саніна облетіла всю будову. Ламаючи старі будівельні устої про «неможливість» мурувати в морозні дні, муляри в строк виконали свої зобов’язання.