Гамбургський рахунок Віктора Шкловського
«Пройдут и белые, и красные, и другие многие,
не имеющие цвета, и еще будут стрелять, и
все пройдет, а Забалка останется «
В. Шкловский
»Звезды останутся и тогда, когда и тени наших
тел и дел не останется на земле»
М.Булгаков
Біографія Віктора Шкловського (1893-1984) була неординарною із самого початку: першу свою наукову доповідь «Місце футуризму в історії мови» студент-філолог Віктор Шкловський прочитав у кафе «Бродяча собака» о першій годині опівночі. Його доповідь сучасник Б.Эйхенбаум (вчений-літературознавець) назвав промовою божевільного. Це сталося в 1913 році. В 1914 — Віктор Шкловський був на війні; в 1917 — брав участь у лютневій революції (вивів броньовий дивізіон на вулиці Петрограда); потім став емісаром тимчасового уряду (підняв в атаку переляканий батальйон силою особистого прикладу); був пов’язаний з есерами; у 1918 у Києві вивів, але вже з ладу, бронетанковий дивізіон, в наслідок чого гарнізон, вірний Скоропадському, виявився приреченим на поразку (цей випадок зафіксував М.Булгаков у романі «Біла гвардія»); у 1921 році — втік від чекістів по льоду Фінської затоки; у 1923 році — написав лист у ВЦВК із проханням дозволити повернутися на батьківщину; у 20-ті роки працював у Москві літературним критиком.
У 1984 році Віктор Шкловський напише: «Я багато блукав, бачив вітрила різних кольорів, бачив берега і льоди; зробив багато кіл у тумані». Це дійсно так. Його не минула чаша радянського інтелігента: — внутрішня прірва, коли роздвоєння особистості стало засобом виживання. Одна сфера думок так і залишилася «формальною» — за назвою того нового наукового методу дослідження літератури, що, напевно, і дозволив Віктору Шкловському зберегти свій неповторний уривчастий стиль наукових статей і монографій до кінця життя. Друга сфера думок стала »неформальною», тобто ідеологічною, що знайшло відбиток у його журналістиці 30-40-х років.
Але при цій роздвоєності Шкловський явив приклад чесності із собою і безпощадного самоаналізу. У 1923 році: «Прости меня, Велимир Хлебников, за то, что я греюсь у огня чужих редакций. За то, что я издаю свою, а не твою книжку»; у 1926 році: «Нет у меня времени для книги… Случайная жизнь. Испорченная, может быть. Нет сил сопротивляться, и, может быть, не нужно. Может быть, время право. Оно обрабатывало меня по-своему»; у 1930 році: «Мне и моей совести тревожно».
I як слабке самовиправдання звучать його слова: «Никому еще не удавалось пройти невредимым через время». У 1951 році під час похорон так і не визнаного при житті геніального письменника Андрія Платонова інший письменник побачив: «Плакал — над собой — Виктор Шкловский, морща голое обезьянье личико » (із щоденників Юрія Нагибіна).
Причина цих сліз — не тільки в особистих помилках «искусства как поведения » (назва головної книги М.Пришвіна), а й в історії вітчизняної культури.
Але спочатку в житті Шкловського був ОПОЯЗ, без якого реальні події не сопрягались би з філологічними пристрастями автора настільки тісно. У 1914 році вийшла у світ брошура Шкловського «Відродження слова». Вона стала першою теоретичною платформою, відліком часу російського формалізму. У 1916-1917 роках побачили світ перші «Збірники по теорії поетичної мови». З 1919-го року з’явилася і назва ОПОЯЗ. Так стала називатись група молодих, філологів, що збиралися на квартирі в голодному Петрограді і досліджували формальний метод.
Вони створили у літературознавстві «теорію остранения», висунули тезу «мистецтво як прийом», поставили проблему літературної еволюції, вивчали зміст і форму як «матеріал і прийом», довели ідею рівноправності тематичних і стильових моментів у творі. Саме ці положення в майбутньому розвивалися європейською гуманітарною наукою, яскравими прикладами чому стали Празький лінгвістичний кружок Романа Якобсона, структуралізм і тартуська літературознавча школа Ю.Лотмана.
«Чистое содержание все отодвигается, и мы остаемся на уровне нашего ведения» — писав відомий російський філософ Г.Шпет у 20-е роки. Формальний метод просунув наше «ведення» — розуміння змісту літератури далеко вперед, тому що і сам виник не на порожньому місці, а йшов коренями в історичну поетику, був приготовлений маніфестами і літературною практикою футуристів, продовжував слідом за символістами шукати відповіді на нерозв’язні питання.
Традиція життєтворчості в російській літературі завжди була надзвичайно сильна: «Мистецтво це мистецтво жити», — так висловив цю традицію символіст Андрій Білий на початку сторіччя. Віктора Шкловського теж цікавило не тільки «мистецтво як прийом», але і житія як мистецтво: перетворення факту побуту в літературний факт, випадку біографії в літературний матеріал. Участь в історії для Шкловського — філолога й автора формального методу — перетворювалося в «семантику» і «тематичний момент».
Ідея життєтворчості символістів — футуристів — формалістів в історії культури XX сторіччя перетворилася в ідею міфотворчості і стала основою самосвідомості європейського мистецтва. Формальний метод Шкловського і його соратників органічно випередив гуманітарну науку 20-х років і наступних десятиліть: ньюкритицизм, екзистенціалізм, аналітична психологія, структуралізм, ритуально-міфологічна школа звернулися до вивчення «органічної форми» мистецтва.
В уривках із «Сентиментальної подорожі» Шкловського, які публікуються, ми можемо спостерігати мистецтво як прийом перетворення життя в мистецтво. По-перше, це опис реальних подій і фактів біографії автора. По-друге, це продовження багатовікової літературної традиції жанру подорожі і, зокрема, книги англійського письменника ХVIII сторіччя Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож». В опису своєї реальної подорожі Стерн передавав те, що він шукав: не нові країни і події, а почуття та їхні прояви у різних людях. Тому і назва — сентиментальна подорож — визначила цілий напрямок у літературі, новий творчий метод: сентименталізм. Стиль Стерна органічно з’єднав чутливість і глузування, вільний політ думки і проникнення в таємні задуми душі, увагу до дрібниць і ліричні відступи. Все це ми знайдемо й у розповіді Шкловського 1923 року. І одночасно перед нами неоціненний історичний документ: Віктор Шкловський не тільки запам’ятав себе і свої «подорожі» у революції, він зберіг час. За п’ять революційних років Шкловський брав участь у революційних подіях у Петрограді, Галичини, Персії, Саратові, Києві, знову в Петрограді, у Нижній Наддніпрянщині, декілька разів пройшовши Росію, що була охоплена війною. Він не тільки бачив, він робив революцію, намагався змінити світ, і одночасно, запам’ятати незворотні зміни. «Сентиментальні подорожі» дозволили і нам стати учасниками тієї далекої війни. Спостереження Шкловського художньо повни і нещадно глузливі, а факти, що приводяться в книзі, точні й безцінні для літописців революції.
Канва подій двадцятого року в Херсоні достатньо відома: встановлення Радянської влади, наступ Врангеля, Каховський плацдарм… Суха хроніка у спогадах Шкловського обростає подробицями і наповняється життям. Ми дізнаємося, як і чим жив Херсон, Одними з героїв розповіді Шкловського стали есери і меншовики, відомі нам по недавніх історичних дослідженнях, творам художньої літератури, театру і кіно, як винятково «дрібні біси» і «падшие ангели» революції. Але вони не тільки були (так автограф голови Херсонського комітету есерів Миткевича, що випадково зберігся в документах херсонського архіву, перетворився для нас в образ енергійного, відданого — живого — революціонера), вони теж боролися проти Врангеля, але програли в політичних інтригах «ухватливым парням», як охарактеризував комуністів Віктор Шкловський. Як програла, напевно, уся колишня величезна країна.
Віктор Шкловський в усіх своїх книгах пише про себе — і є про що, «Сентиментальна подорож» — це про себе в революції, громадянській війні, в історії.
У передсмертному своєму інтерв’ю, у віці 92-х років, він говорив: «Смотрю на звезды, они обновлены для меня долгим к ним невниманием».
У 1923-м році, коли писав «Сентиментальну подорож», Шкловський ще не знав, що його відношення до революції було «неправильним» (як йому пришилося признаватися в 1940-ом), тому він сміло говорив про зірки, проявляючи до вічності найпильнішу увагу всупереч непідходящому минущому часу.
© БАХМАТОВА Галина Миколаївна
кандидат філологічних наук, викладач Херсонського педагогічного університета