Діяльність православного духовенства у суспільному житті Херсонської і Таврійської губерній у другій пол. XIX ст.

Written by adminkordi. Posted in Константы № 13

Сергій Чечет
головний спеціаліст державного архіву Херсонської області

«Українська Православна Церква -основна Церква українського народу, діяла в тяжких і суперечливих обставинах. Як у минулому, за царських часів, так і сьогодні існує Православна Церква в Україні»¹. Ці слова ще раз підкреслюють, що найбільшою церковною конфесією в Україні була і залишається православна церква, тому цілком закономірним видається інтерес до її історичного минулого.

Починаючи ще з часів Київської Русі, державні структури намагалися встановити контроль над православною церквою, адже вона мала значний вплив у суспільстві, складаючи невід’ємну частину його культурного та духовного життя. Православна церква завжди виступала носієм християнського світогляду і в той же час виконувала не тільки суто релігійні функції, такі, як пропагування релігії й відправлення культу, а й позарелігійні — політико-ідеологічні, освітні. Ці позарелігійні функції охоплювали велике коло суспільних питань і тому церква отримувала можливість активно діяти у сфері державної політики, суспільних відносин, духовного життя суспільства. При цьому позиція та діяльність православної церкви в різні історичні періоди розглядалась неоднозначно.

«Наприкінці XIX ст., коли єдиний в Україні український часопис «Киевская Старина»… оголосив конкурс на курс історії України і дав програму цієї праці (там були Правобережна, Лівобережна, Слобідська Україна, але не було Південної), — потрібні були праці істориків, щоб довести, що Новоросія є Південна Україна»². Тому цілком природнім є звернення до цього періоду і до цього регіону, оскільки релігійне та національне самовизначення для жителів багатонаціональних за складом Херсонської і Таврійської губерній було на той час історично актуальним, так само, як і сьогодні.

Після реформи 1861 року відбувається прискорений розвиток південних українських губерній.

Сприятливе соціально-економічне становище, що склалося у цьому регіоні, перетворило край у район активного заселення. За 23 роки (1863-1885) чисельність населення Таврійської губернії зросла на 74,7%, Херсонської — на 52,4%.³ При усій різноманітності етносів, що населяли Південь України, основну масу населення становили східнослов’янські народи, частка яких складала 82,9%.⁴

Ліквідація кріпацтва, а також багатомільярдні західноєвропейські інвестиції дозволили у короткі терміни створити потужну промисловість на Півдні України. З одного боку, розвиток промисловості викликав зростання нових соціальних сил — буржуазії і робітничого класу, а з другого — «у міру розвитку капіталізму дедалі більше зростала в складі української нації питома вага інтелігенції»⁵. А, як відомо, «по суті духовенство якої б то не було віри і сповідання є тільки особливий вид інтелігенції, людей, які живуть за рахунок слова, ідейної техніки і власних послуг по організації та керуванню суспільством»⁶. Не дивно, що саме православній церкві відводилось одне з головних місць в суспільно-політичному житті українського народу, оскільки «за умов селянськості української нації виразниками духу народу були переважно служителі культу, котрі становили найосвіченіший прошарок населення»⁷. Те,» що більшість населення України становило у той час селянство, засвідчив перепис 1897 року, згідно, із яким сільське населення становило 86,4%⁸.

У другій половині XIX ст. православне духовенство Півдня України намагається не залишитись простим спостерігачем змін, які відбуваються в суспільстві. «В останні роки у нашій Вітчизні повіяв новий дух життя. Старі порядки, застарілі звички, давні заклади — все почало змінюватись на краще. Життя закипіло, усюди почалась діяльність, усюди вимагались реформи та покращання. Загальною течією справ дійшли і до багатьох питань, які торкаються духовенства»⁹. Однією з цих справ була видавнича діяльність, створення церковних часописів.

За ініціативи архієпископа Херсонського Димитрія Муретова святійший Синод дав дозвіл на видання з другої половини 1860 р. в Одесі (за місцем знаходження архієрейської кафедри) «Херсонских епархиальных ведомостей», які мали виходити двічі на місяць¹⁰. Це було перше видання такого рівня не тільки в Україні, а й у всій Російській імперії. Перший номер цих «Ведомостей» вийшов з друку в липні 1860 року. Редактором часопису став кафедральний протоієрей Іоанн Знаменський, а цензура цього видання була покладена на ректора Херсонської семінарії архімандрита Феофілакта і професора богослов’я та філософських наук у Рішельєвському ліцеї протоієрея Михайла Павловського. До участі у виданні «Ведомостей» запрошувалися всі представники єпархіального духовенства. Розпорядженням Херсонської духовної консисторії від 15 березня 1860 року всім церковнослужителям запропоновано, щоб вони надсилали до редакції статті, повчання, описи церков, оздоблення, ікон, визначних старожитностей, місць, відомих своїми історичними переказами, відомості про місцевих розкольників та сектантів і заходи по наверненню їх до християнства, про хресні ходи, пожертвування тощо¹¹.

З самого початку «Херсонские епархиальные ведомости» виходили як офіційний орган, де друкувались маніфести царя, укази імператора і святійшого Синоду, розпорядження єпархіального керівництва, звіти різних місіонерських та добродійних товариств, огляди стану освіти в єпархії. Але такий зміст видання не зовсім відповідав духовним запитам освіченого населення, тому і не дивно, що вже у першій половині 1861 року «редакція «Херсонских Епархиальных Ведомостей» просить посилити і збільшити підписку на «своє» видання»¹². Подальший розвиток тогочасного суспільно-політичного і духовного життя призводить до того, що з січня 1864 року окрім офіційної частини «Херсонских епархиальных ведомостей» запроваджується і неофіційна, яка тривалий час має назву «Прибавления». Створення цієї неофіційної частини пояснювалось наступним чином. «Не думаємо, щоб до подій життя єпархіального належало відносити тільки те, що запроваджується або здійснюється духовенством, наприклад, відкриття шкіл та навчання народу, здійснення богослужіння і проповідування слова Божого, церковні процесії тощо. У християнському місті, в християнському селищі важливий суспільний захід, будь-який корисний заклад суспільства однаково повинні цікавити церкву, як і саме суспільство. І що таке християнське суспільство, як не та ж церква Божа? Оскільки неможливо пастирів, виділених з пастви, назвати церквою. Тому будь-який захід у житті суспільному, здійснений з благословення церкви, належить до розряду подій, які занести до своєї хроніки має повне право й літописець церкви. Тим з більшою вірністю історія буде оцінювати події, які промайнули, коли буде зустрічати їх не лише у хроніках громадських, але і в церковних, у яких, без сумніву, буде і особливий на них погляд»¹³. У Таврійській губернії подібне видання під назвою «Таврические епархиальные ведомости» здійснювалось з 1869 року¹⁴.

Селянська реформа 1861 року, а також інші реформи 60-70 років вимагали від православного духовенства чіткого фіксування і реагування на всі зміни у настроях населення Півдня України. «Повеліти усім священикам…, які закінчили курс семінарського вчення — щоб вони не лінувались займатися проповідуванням Слова Божого і складали проповіді й катехізичні повчання, пристосовані до життєвих обставин, — розумового розвитку і духовних потреб парафіян, а тому більше вести бесіди з ними про такі речі, які близько торкаються їх і пояснювати їм переважно ті істини, знання яких має особливу важливість у їх побуті і потребі морального їх становища, до того ж розмовляти мовою простою і ясною, уникаючи складних для розуміння їх думок, слів та висловлювань»¹⁵. Священики намагалися виконувати цей та інші накази вищого керівництва. «З 600 церков Херсонської єпархії, тільки у 23 не здійснюються у недільні та святкові дні урочисті, з акафістами і повчаннями, вечірні богослужіння…, до числа 23 внесені й церкви безпарафіяльні (навчальних і боговгодних закладів)… Висновок -духовенство Херсонської єпархії з достатньою увагою і старанням віднеслось до вказаних Святійшим Синодом засобів пастирської та просвітницької діяльності. Подальші дії -встановлення благочинними пильного нагляду, щоб діяльність не слабнула і у віддалених парафіях — священики повинні вести бесіди під час проведення у тих місцях треб»¹⁶.

Введення у 1864 році земського самоврядування свідчило про розвиток політичної системи тогочасного суспільства і у його роботі брало участь все населення, яке мало земельну власність — дворянство, селянство, духовенство, міщанство¹⁷. Серед гласних земств частка православного духовенства у 1865-1867 pp. складала 6,1%¹⁸. Не обійдене увагою, духовенство повинно було займатися справами обліку та реєстрації населення, яке народжувалось або вмирало. «Поняття про парафію, як про церковно-суспільну установу, поєднано з уявленням про певну місцевість з проживаючим у її межах населенням. У тісному і невід’ємному зв’язку з таким поняттям знаходиться виконання парафіяльним духовенством його службових обов’язків взагалі і, зокрема, ведення парафіяльних метричних книг, в яких містяться акти першоступеневої важливості у громадському відношенні»¹⁹. Різновиди документів православної церкви, які висвітлювали питання демографії, у тому числі й економічного стану населення, складали 11 форм²⁰. Всі православні священики повинні були чітко вести цю документацію. «Оголосити парафіяльним причтам…, що…, як складання статистичних таблиць про новонароджених, тих, хто узяв шлюб, померлих, і відправка їх (таблиць) до Губернського статистичного комітету, так і… відправка їх до Губернської Земської Управи залишається їх (священиків) обов’язком»²¹.

Не слід забувати, що воєнні події ніколи не залишались осторонь православного духовенства. Хоча після Кримської війни 1853-1856 pp. у другій половині XIX ст. на території Півдня України військових дій не відбувалось, однак, саме тут перебували військові формування Російської імперії під час російсько-турецької війни 1877-1878 pp. Тому не дивно, що серед представлених до нагород за допомогу військовим частинам у цій війні були представники православного духовенства південних губерній. Звичайно, їх допомога мала передусім духовний характер. Наприклад, у Єлісаветградському повіті Херсонської губернії серед тих «сторонніх осіб», хто «виявив теплу участь та сприяння хворим військового відомства» відзначено священика містечка Лиса Гора Іоанна Павловського²². Він «під час річного перебування лазарету Червоного Хреста у м. Лиса Гора, охоче здійснював хворим воїнам усі треби безкоштовно, не прийнявши навіть запропонованої йому від товариства Червоного Хреста винагороди»²³.

Православне духовенство займалося і агітаційно-пропагандистською діяльністю. Це стосувалось не тільки проголошення у церквах державних документів (маніфести, укази тощо), проповідей, а й проведення наступної роботи. Наприклад, «Голова Херсонського губернського Комітету по збиранню пожертвувань на придбання суден добровільного флоту, п. Херсонський цивільний губернатор Ерделі, просить зробити розпорядження по Херсонській єпархії, щоб усі особи духовного відомства, яким будуть вручені підписні аркуші для збирання пожертвувань з означеного предмету, брали і з свого боку діяльну участь у цій благій справі. Внаслідок чого, … Консисторії негайно наказати усім священикам, щоб вони, запрошуючи своїх прихожан до пожертвувань на придбання суден добровільного флоту: 1, правильно пояснювали їм, як потрібен нашій вітчизні такий флот, не тільки для боротьби із загрожуючим їй ворогом, але й у мирний час — для більшого розвитку морської торгівлі та народного багатства; 2, налаштовували їх до пожертвувань власними коштами з означеного предмета, роблячи такі охоче і щедро, у межах своїх можливостей, і 3, виділяли на означений предмет, по угоді із старостами підвідомчих їм церков, і частину церковних грошей, залежно від кількості їх у церквах»²⁴, народної освіти. «Запровадження сільських шкіл незмінно покладається на обов’язок парафіяльного духовенства»²⁷. З цього напряму своєї діяльності духовенство повинно було надавати 21 різновид звітності²⁸.

У цьому ж руслі православне духовенство, певним чином, сприяло підтриманню української національної самосвідомості, свідченням чого є датований 1870 роком документ. «Херсонська Духовна Консисторія, при Указі…, що грунтується на резолюції Його Високопреосвященства.

Робота приписана на відношення Комітета, для збирання коштів на пам’ятник Богдану Хмельницькому…, надала… 15ть екземплярів записки про значення Хмельницького в Російській Імперії, для повідомлення її особам, здатним сприяти збиранню коштів… Просимо… запросити… прихожан, ревнителів патріотизму, до пожертвування на устрій всенародного вікового пам’ятника, незабутньому малоросійському герою Богдану Хмельницькому.. ,»²⁵.

Деякою мірою православне духовенство надавало допомогу науковим товариствам та їх діячам. «Кореспондент Одеського Товариства Історії й Старожитностей А.П.Черисов, … прохав Консисторію розпорядитися про надання сільським духовенством по річках Дніпру і Бугу ученому сприяння при його топографічних дослідженнях. Консисторія приписала таке сприяння указом»²⁶.

Все ж головним суспільним завданням православного духовенства була праця на ниві православного духовенства і у цій сфері оцінювалась по-різному. У 1877 році благочинний Сорокін у своєму рапорті відзначав, «що діяльність парафіяльного духовенства по відношенню до школи тільки обмежується його обов’язком відкривати школи, вчити безкоштовно і відповідати за неуспіх»²⁹. Але в той же час, наприклад, у м. Бериславі «в міському училищі наглядачем і законовчителем…[є] позаштатний протоієрей; навчанням дітей у церковному домі займаються д’яки церкви; а для сіл… священик Іоанн Барановський, за власні кошти, виписав із Синодальної друкарні 45 букварів та 12 книжок різного змісту для молитви і читання, які він роздав сільським старостам для розподілу тим, хто має потребу, з настановою, щоб при можливості запроваджували у селах школи»³⁰. Загалом діяльність православного духовенства у цій сфері залежала від багатьох факторів: матеріальної винагороди, рівня освіти, старанності та здібностей законовчителя. Це, певним чином, ілюструє стан у 1886 році народних училищ Таврійської губернії, де було: «Законовчителів — 280, які закінчили курс у середніх навчальних закладах — 208, які навчають безкоштовно — 99, які отримують менше 50 карбованців — 129, від 50 до 100 крб. — 40, від 100 до 150 — 9, від 150 до 200 — 2, від 200 до 300 — 1»³¹. Більшість священиків платню за обов’язкову працю законовчителями отримувало від сільських товариств³². Ще раз повторимо, що не всі з них ревносно виконували свої обов’язки. «Законовчителі здебільшого займаються із старшою групою (випускними) і деякі з них, відвідуючи училище на протязі учбового часу лише зрідка, приділяють найбільше часу заняттям напередодні іспитів, відсторонюючи при цьому, іноді, вчителів від усяких занять»³³. А, «до незадовільних шкіл щодо викладання закону Божого Бердянська училищна Рада відносить Надєждинське училище з причини невідвідування законовчителем священиком Маєвським уроків протягом цілого року, внаслідок чого він і отримав інше призначення згідно з розпорядженням Єпархіального Начальства»³⁴.

Таким чином, якщо узагальнити наведені факти, можна відзначити, що у другій половині XIX ст. православний священик був учителем віри і виконавцем таїнств, правителем парафії. Йому доручали функції нотаріуса, які вимагали ведення метричних книг, видачу виписок із них та інших документів за церковною печаткою. Він був бібліотекарем, дослідником і зберігачем старожитностей. Тобто, православне духовенство все більше поєднувало свої священицькі й громадські обов’язки, намагаючись реагувати на усілякі зміни в тогочасному суспільному житті держави і своїх губерній.

---

ДЖЕРЕЛА

1. Мартирологія Українських церков: У 4-х т. — Т. 1: Українська православна церква. Документи, матеріали. — Християнський Самвидав України. -Торонто, Балтимор, 1987. — С. 11
2. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. -Т.2.-К., 1992.- С. 388
3. Рашйн А.Г. Население России за сто лет (1811-1913): Статистические очерки. — М., 1956. — С. 43
4. Бойко Я.В., Данилова Н.О. Формування етнічного складу населення Південної України (кінець XVIII-XIX ст.) // Український історичний журнал. — 1992. -№ 9. — С. 65
5. Сарбей В.Г. Становлення і консолідація нації та піднесення національного руху на Україні в другій половині XIX ст. // Український історичний журнал. -1991.-№5.-С.5
6. Рейснер М. Нужна ли нам вера в бога? О вере, церкви и государстве. — М., 1925. — С. 70
7. Колодний A.M., Филипович Л.О. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. — Львів, 1996.-С. 9
8. Лось Ф.Є. Україна в буржуазно-демократичній революції 1905-        1907 років. — К., 1949. — С. 7
9. Херсонские Епархиальные Ведомости. — 1864. -№ 3. — С. 191-192
10. 10. Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць / Під ред. Яроцького П. — К., 1997; Смирнов Н. Высокопреосвященнейший Дмитрий (Муретов) Архиепископ Херсонский и Одесский: Его биография. — М, 1898. — С. 238-239
11. Херсонские Епархиальные Ведомости. — 1893. -№ 3. — С. 38-39
12. Державний архів Херсонської області (ДАХО). Ф. 137, оп. 6, спр. 31, арк. 67-67 зв.
13. Херсонские Епархиальные Ведомости. — 1864. -№ L-С. 38-39
14. Дюличев В.П. Рассказы по истории Крыма. -Симферополь, 1996. — С. 267
15. ДАХО. Ф. 198, on. 1, спр. 90, арк. 66
16. Державний архів Миколаївської області (ДАМО). Ф. 410, on. 1, спр. 92, арк. 12
17. Полонська-Василенко Н. Історія України…-С.313
18. История СССР. 1861-1917: Учебник для педагогических институтов по специальности «История» / Под ред. Тюкавкина В.Г. — М., 1990. -С. 32
19. ДАХО. Ф. 207, on. 1, спр. 2112, арк. 43
20. Литвак Б.Г. Очерки источниковедения массовой документации XIX нач.ХХ вв. — М., 1979. — С. 138
21. ДАХО. Ф. 198, on. 1, спр. 90, арк. 123 зв.
22. ДАХО. Ф. 1, on. 1, спр. 51, арк. 10
23. Там само, арк. 10 зв.
24. ДАМО. Ф. 410, on. 1, спр. 92, арк. 174-174 зв.; ДАХО. — Ф. 137, оп. 13, спр. 8, арк. 118-118 зв.; ф. 198, on. 1, спр. 90, арк. 62 зв.-бЗ
25. Там само, ф. 137, оп. 6, спр. 31, арк. 210-210 зв.; ф. 198, on. 1, спр. 90, арк. 27
26. Там само, ф. 137, оп. 6, спр. 31, арк. 81
27. Там само, арк. 19
28. Литвак Б.Г. Очерки … — С. 138
29. ЦДІАУ. Ф. 192, on. 1, спр. 78, арк. 27
30. ДАХО. Ф. 137, оп. 6, спр. 31, арк. 86 зв.
31. Общий очерк состояния народных училищ Таврической губернии за 1886 год. — Симферополь, 1886.-С. 17
32. Там само, с. 212
33. Там само, с. 33
34. Там само, с. 35