Тепло любові — на віки
|
Это было недавно. Это было давно… (Оглавление)
|
Кримчани вважають Валентину Невінчану кримською поетесою. Херсонці настійливо — своєю. Двадцять років тому, у розквіті літ і таланту, вона покинула цей тлінний світ. Старше покоління Херсонщини згадує її з захопленням, повагою, вдячністю
Без перебільшення, в 1950-60-ті роки цю рослу, пишну, вродливу жінку знав і любив увесь Херсон, вся Херсонщина. Її вірші друкували на літературних сторінках «Наддніпрянської правди», в альманахах, збірниках поезій, вони звучали по радіо, на телебаченні. А ще Валентину Невінчану знали по не менш популярній у ті роки посаді — директор обласного Будинку народної творчості (ОБНТ). 15-20 днів кожного місяця роз’їздів по райцентрах, селах області з метою надання методичної і практичної допомоги працівникам закладів культури, неодмінна особиста участь в тематичних вечорах, усних журналах, місцевих оглядах, святах… Все це «грало» на її авторитет, популярність. Валентина Дмитрівна була людиною помітною, знаною.
Народилася Невінчана на Київщині. Писати вірші почала ще в шкільні роки. Далі — філологічний факультет університету. її поетична творчість набула тонкої образності, відточеності слова, рими, ритму. Одним словом — професійності. Студенткою останнього курсу вийшла заміж за військового політпрацівника. Неспокійне життя і служба чоловіка кидали їх по всіх усюдах. У середині 1950-х років доля привела подружжя до Херсону. Здавалося, заякорилися тут назавжди. Одержали 3-кімнатну квартиру в новому будинку на ХБК. Дочка навчалася в середній школі № 32. Валентина Дмитрівна влаштувалася методистом ОБНТ, невдовзі стала його директором; влилася в письменницьке середовище. Тут же, в Херсоні, вийшла і була тепло сприйнята її перша книжка поезій -«Ластівки». Згодом побачила світ друга збірка — «Здрастуй, село!». Саме херсонське відділення Спілки письменників України представило її в Київ для прийому в свої лави.
Херсон Валентина Дмитрівна (зліва) покидала з великим небажанням… Листопад, 1963 рік
В ОБНТ Невінчаній довелося займатися не тільки творчістю. Двоповерхова будівля Будинку народної творчості більше нагадувала напівзруйнований сарай. Всього півтора року знадобилося їй, щоб цю споруду в центрі міста привести до порядку: налагодити парове опалення (труби і батареї «вибивала по блату» і завезла аж із Каховки), відродити оригінальний зовнішній архітектурний вигляд. Будівля з величезними венеціанськими вікнами стала окрасою вулиці Суворова. (У 1970-ті роки її знесли, а на тому місці звели будинок Комсомольського райкому партії.)
Невінчаній вдалося зібрати дружний, працьовитий колектив методистів за всіма жанрами художньої самодіяльності, народної творчості. Обласні й кустові семінари з залученням до викладання режисерів, акторів облдрамтеатру, філармонії, ведучих хормейстерів, хореографів стали фактично школою підвищення кваліфікації, майстерності працівників культури Херсонщини. Щоб зняти дефіцит кадрів культосвітніх закладів, Невінчана за рахунок колгоспів і радгоспів області при музичному училищі організувала 10-місячні курси з підготовки баяністів, хормейстерів, керівників духових оркестрів. На базі ансамблю танцю «Світанок» при Палаці культури суднобудівників у славнозвісного балетмейстера Леоніда Малинського — готувала керівників сільських танцювальних колективів. Кожний рік курси закінчували понад 120 чоловік. При самому Будинку творчості працювали популярні в ті роки вечірні студії: образотворчого мистецтва, кінооператорів. До речі, на створеній при ОБНТ кіностудії режисер Володимир Георгієнко зняв кілька короткометражних фільмів. Головним «диригентом» цієї багатогранної, копіткої творчої роботи була саме Валентина Невінчана.
У листопаді 1963 року її чоловіка призначають замісником начальника по політичній частині Сімферопольського вищого військового будівельного училища. Херсон Валентина Дмитрівна покидала з великим небажанням. Вона полюбила це місто. Зріднилася з ним, обзавелась тут широким колом друзів, займалась цікавою справою, плідно працювала в поезії. І знову переїзд на нове місце. На цей раз — останній у її житті.
…Крим зустрів Невінчану тепло, привітно. Слава про її неабиякі організаторські здібності, щедрі людські якості чудового працівника культури, талановитої поетеси давно донеслася до квітучого півострова, їй запропонували посаду директора Клубу кримських письменників і композиторів. І Валентина буквально сколихнула Крим, ще тісніше об’єднавши, згуртувавши його великий загін письменників, поетів, композиторів. Оживилася динаміка видання, пропаганди і реалізації їх творів. Великими й малими групами письменники і композитори роз’їжджали кримськими містами та селами, проводили літературно-музичні вечори, брали участь у заняттях шкіл, університетів культури, у місцевих святах. Невдовзі Невінчану знав весь півострів. Безумовно, вона продовжувала займатися письменницькою справою. У Кримському видавництві «Таврія» вийшла її документальна повість про залізничників, а згодом — збірка поезій «Зоряні дороги».
А от остання книга поезій — «Тепло любові — на віки» — стала її лебединою піснею, вийшла вже посмертно (1984 рік). Значну частину книги складають вірші про Херсон, сонячну степову Таврію. Бо вона палко любила ці місця, щедро віддавала тепло душі, свого серця їх здібним, працьовитим людям. Так сталося до останнього подиху…
Червень 2004 року
* * *
Мне посчастливилось несколько лет работать вместе с Валентиной Дмитриевной. Был ее заместителем, а после ее отъезда и преемником должности директора областного Дома народного творчества.
В Крыму же, памятуя наше «землячество», она не раз потрясала Красногвардейский район, где я заведовал отделом культуры райисполкома, своими творческими «десантами», состоящими из ведущих поэтов, писателей, композиторов полуострова. До удивления — сильная, деятельная, творческая была личность!