Боротьба за державність України на початку XX століття

Written by adminkordi. Posted in Константы № 11

Наприкінці XIX — початку XX ст. пожвавлення суспільно-політичного життя в Україні благотворно впливало на процес зростання масової української національної самосвідомості. Національний рух вступив у політичну стадію розвитку. Виразно і аргументовано підкреслювалась необхідність і неминучість політичної самостійності України.

Найвпливовішою силою в національному відродженні було створення нелегальних політичних організацій та партій, члени яких порушували найактуальніші питання громадського життя, визначали головні орієнтири і напрями визвольної боротьби. З виникненням суто українських партій ідея державності і самостійності здобуває все більше визнання і знаходить обгрунтування в їх програмних документах. Про виникнення українських партій, їх програми та діяльність говориться у статті П.Шморгуна. Однак вважаємо за необхідне звернути увагу на таке.

Ідею самостійності України на Наддніпрянщині найбільш активно підтримала Революційна українська партія (РУП), згодом вона висловилася за автономію України в складі майбутньої Російської федерації. Під час революції 1905-1907 років українські партії використовували гасло автономії України в своїх політичних інтересах. До того ж воно було одним із найпопулярніших серед широких народних мас. Після третьочервневого перевороту активна політична діяльність українських партій припинилась. Однак незабаром національно свідомі українські політичні сили зміцніли і розширили свої ряди.

Маючи змогу діяти цілком легально, Українська демократично-радикальна партія швидко поширила свій вплив на всю Україну.

Зусиллями партії були засновані українські громадив І і ІІ Державних думах,в основу діяльності яких покладалась програма партії, З інших партій значних успіхів на виборах до ІІ Думи досяг Український соціал-демократичний союз («Спілка»), якому вдалося провести 14 своїх кандидатів. Депутати від українських партій активно відстоювали в Думі інтереси українського народу, значною мірою сприяли формуванню національної свідомості.

Восени 1908 року з ініціативи колишніх членів УДРП і за участю представників майже всіх інших українських партій було засноване Товариство українських поступовців (ТУП). Хоча воно і не було партією, однак ставило метою боротьбу за національні інтереси в добу реакції. ТУП чотири рази піднімало українське питання в Думах. У грудні 1914 року воно висловилося за демократичну автономію України в складі федерації рівноправних народів Росії.

У період, що передував Першій світовій війні, український національний рух досяг значних успіхів. Це була доба безперервного і всебічного піднесення, проте велика територія, чисельність і строкатість населення, складність внутрішніх і міжнародних проблем, репресії — все це робило шлях національного відродження України більш довгим і тяжким, ніж в інших країнах, які стояли перед аналогічними завданнями.

Україна в той період ще не стала повністю скристалізованою нацією. Аби закріпити досягнуте, потрібен був мирний період. Натомість почалася Перша світова війна. Війна, а за нею Лютнева революція прискорили національний процес і поклали на молоду націю величезний тягар, який перевищував її сили.

Лютнева революція стала закономірним процесом попереднього розвитку країни, яка була доведена до крайнього ступеня відчаю. Всі намагання деяких сучасних істориків змалювати тогочасну Росію як рай для багатих і бідних — це нісенітниця. Бідування народу ще більше посилились у роки кривавої війни. Виступи трудящих мас і військових зломили хребет прогнилого монархічного режиму.

Бурхливі події в ті дні відбувалися і в Україні, котра в той час теж перебувала в дуже складних умовах, оскільки знаходилася в прифронтовій смузі і в районах безпосередніх бойових дій. Все це обумовлювало особливості революційного процесу, який активно відбувався в містах, селах, військах та ще й носив відбиток воєнного часу. Переважна більшість трудящих мас палко вітала перемогу революції, у перших лавах ішли українські соціал-демократи, соціалісти-революціонери соціалісти-федералісти, що вийшли з Товариства українських поступовців. На початку березня почали створюватися Ради робітничих депутатів, яких вже у перші тижні налічувалося майже 170. Однак владу до рук на місцях брали громадські комітети, губернські і повітові комісаріати, волосні ради.

Про революційні подіі 1917-1920 pp. в Україні йдеться у статті Б.Корольова, але, на наш погляд, варто зупинитися на тих питаннях, які потребують доповнення. Лютнева революція викликала до життя багато нових партій і активізацію діяльності існуючих. І все ж основною була Українська соціал-революційна партія, яка очолила національно-визвольний рух трудящих мас, справляючи величезний вплив на діяльність Центральної Ради. До того ж вона з самого початку виступала за досягнення автономії України у складі Російської федерації. УСДРП розглядала досягнення автономії як невідкладне завдання, вона по суті стала на грунт федерації. Більш чітко за автономістсько-федералістську концепцію майбутнього державотворення висловилась УПСР, яка вважала цю форму найкращою і прагнула домагатися цього на загальноросійських Установчих зборах.На фронті і в прифронтовій смузі виникали виборні солдатські і матроські комітети,а в тилових гарнізонах — Ради офіцерських комітетів. Демократизація і революціонізація армії яскраво свідчили, що у революцію безпосередньо втягувалися важчі на підйом маси українського селянства. Саме солдати швидко доносили до селян звістки про події у центрі, містах, армії, під впливом цих звісток у селах усувалися стражники, пристави, урядники, мирові посередники, справники, земські начальники. В селах почастішали сходки, на яких створювалися сільські комітети, волосні й повітові ради, відбувалися вибори нового складу земських управ.

Рішучим прихильником автономістсько-федералістської лінії в національно-державному будівництві проявила себе одна з впливових у той час Українська партія соціалістів-федералістів. На подібних позиціях з даного питання стояла і Українська трудова партія та деякі інші дрібні і маловпливові партії. Правда, у 1917 році лише Українська демократична хліборобська партія і Українська партія соціалістів-самостійників у своїх програмах закріплювали самостійницькі концепції майбутнього державного устрою України. Однак вони не користувалися популярністю і були малочисельні.

Вже на початку XX ст. проблема відновлення української державності посідала чільне місце в програмних документах українських політичних партій. Автономія, федерація України у складі Росії, повна її незалежність і самостійність — ось ті основні форми майбутньої державності України. І все ж треба визнати, що федерація була домінуючою в політичному світогляді дореволюційної політичної думки. Вона була хронологічно старша, добре обгрунтована і більше відповідала тодішньому стану українства. Основна причина гегемонії цієї концепції полягала в тому, що довготривале перебування України в складі Російської держави привело до того, що український елемент значною мірою зрісся з імперією, в розбудову якої українці зробили величезний внесок.

Федералізм для більшості патріотів України означав не відмову від національної незалежності, а найдоцільнішу на той історичний момент форму її здійснення. Ось чому українська політична думка змогла потім швидко перейти до самостійницької концепції, після того як віра в здійснення федералістської програми була остаточно втрачена внаслідок великодержавної шовіністичної політики щодо України спочатку Тимчасовим урядом Росії, а потім і політикою радянської Росії.

На початку революції з числа українських демократичних кіл соціалістичної спрямованості був створений найбільш впливовий політично-координаційний центр революційних сил — Центральна Рада. Політичну платформу її діяльності було розроблено зусиллями багатьох поколінь визначних українських політичних мислителів. Стихійний національно-визвольний рух мав суто демократичний характер. Надати йому організованості прагнула Центральна Рада. Українська демократія поступово почала набирати сили у реальному житті. Центральна Рада, по суті, стала першим в історії спочатку загальногромадянським, а потім вищим державним органом, який виступив ініціатором національного відродження України і очолив національно-визвольний рух.

Центральна Рада заклала основи національного самовизначення, самостійного управління, поклала початок новому державотворенню. Крім того, вона почала створення і вдосконалення діяльності законодавчих органів, прагнула розв’язати національне питання на демократичних засадах, виступала за формальне скасування приватної власності на поміщицькі, монастирські, удільні, церковні землі і проголошення їх власністю трудового народу.

Не обійшла увагою Центральна Рада і питання про встановлення 8-годинного робочого дня, державного контролю, формування українізованих військових частин. Вона намагалась гарантувати рекрутам з України відбуття військової повинності лише в її межах, проголосити Чорноморський флот флотом Української Народної Республіки . Крім того, у духовній сфері Центральна Рада прагнула досягти національно-культурної автономії, створення системи шкільної та позашкільної освіти, розвитку вищої освіти тощо, у міжнародній сфері вона виступала на захист інтересів українців як у межах Російської держави, так і поза її кордонами, встановлювала стосунки з сусідніми державами.

Українська радянська влада була проголошена в грудні 1917 року як федеративна частина Російської республіки, однак у період 1918-1919 років вона поступилася місцем урядові Центральної Ради, остання — урядові Української держави, потім Директорії. Згодом в Україні знову встановився радянський лад, а країна була проголошена Українською соціалістичною радянською республікою.

Після остаточної перемоги радянської влади Україна разом з іншими республіками утворили єдину державу — Країну Рад. Це зумовлювалося,по-перше, наявністю економічних зв’язків, об’єднаним характером військових сил і управлінням економікою; по-друге, схожою політичною структурою, що базувалася на однопартійності. Таким чином, УСРР за своїм статусом майже не відрізнялася від автономної республіки Російської федерації, хоча офіційно визнавалася незалежною державою.

Про встановлення радянської влади на Півдні України йдеться в статті С.Сусорова, однак подібне мало місце і в інших регіонах України. Перемога радянської влади свідчить про те, що національно-визвольний рух трудящих мас України в період переходу від національно-демократичної революції до соціалістичної розвивався під зростаючим впливом ідеології і політики лівих сил.

Таким чином боротьба за українську державність на початку XX ст. була досить плідною. Деяким політичним партіям судилося відіграти вирішальну роль у революційних і національно-визвольних змаганнях. Національно-визвольний рух трудящих України в деякі періоди досягав високої напруги, наприклад, в період 1905-1907 років. Однак національно свідоме українство становило рух меншості всього населення. Воно не встигло набратися національної свідомості і залишилося політично аморфним. Лише революційний вибух у 1917 році свідчив про те, що серед населення України діяли такі сили, які, не будучи тотожні з національним рухом, мали те ж саме спрямування і мету і в кінці кінців злилися з ним. Національний рух відіграв роль каталізатора.

Політичні партії як українські,так і всеросійські, в 1917-1920 роках, коли йшла боротьба української нації за збереження свого існування, за самостійну і незалежну державу, внесли свій вклад у формування української державності. Українська демократія, молоде покоління інтелігенції, її політичні партії не спромоглися здійснити соціально-економічні реформи, гармонійно сполучити національні та соціальні вимоги мас, не набули належного розуміння своєї державності, почуття відповідальності перед рідною історією.

Багатонаціональний за складом і одночасно зрусифікований робітничий клас України тяжів до всеросійського побратима й під радикальними гаслами більшовицької фракції РСДРП боровся за свою політичну диктатуру. Селяни відстоювали своє право на землю, можливість вільно розпоряджатися виробленими продуктами. Українські політики не дійшли згоди з революційним пролетаріатом. Радами, все це поглиблювало поляризацію українського суспільства, ще більш загострювало протистояння ворожих одне одному угрупувань і врешті-решт поклало край сподіванням на державну незалежність України.

__________________________________________________________________________

ДЖЕРЕЛА

1. Конституційні акти України 1917-1920. — К., 1992.

2. Гунчак Т. Україна першої половини XX століття. Нариси політичної історії. — К., 1993

3. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — К., 1993.

4. Павленко Ю., Хмаров Ю. Українська державність у 1917-1919 pp. — К., 1995,

5. Удовиченко О.І.Україна у війні за державність. — К., 1995.

СУСОРОВ Віктор Дмитрович —

доктор історичних наук, професор Херсонського державного технічного університету