Від Олександр-Шанця — до міста Херсона. (Чорна К.Д.)

Written by adminkordi. Posted in Наукові записки

Чорна К.Д. (м. Херсон)

У 2017 р. виповнилося 280 років від заснування на Дніпрі військового укріплення Олександр-Шанц, або Олександрівського шанця. За традицією, що склалася у середовищі краєзнавців, його називають «попередником міста Херсона». Яскрава історія заснування Херсона, добре досліджена й викладена у численних наукових Працях та популярних виданнях, залишила у тіні недовгий період існування Олександрівського шанця. Тому вважаємо за необхідне вибудувати більш об’ємну ретроспективу, спираючись на історичні документи, картографічні матеріали, нові публікації, мемуари та інші джерела.

Укріплення Олександрівський шанець було збудоване у пониззі Дніпра в 1737 році, під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр., але політичні фактори, що зумовили його появу, виникли задовго до чергового воєнного зіткнення двох держав. Ще наприкінці XVII -початку XVIII ст. сформувалися геополітичні інтереси Росії, які передбачали завоювання виходу до Чорного моря й значні територіальні придбання у Північному Причорномор’ї завдяки перемозі над Османською імперією. До кола цих планів входило послаблення, а згодом й завоювання, Кримського ханства.

Напередодні війни з Туреччиною міжнародне становище у Європі склалося на користь Росії: перемогою коаліції, до якої вона входила, завершилася війна за Польський спадок (1733-1735); були підписані угоди з Персією, давнім ворогом Османської імперії. Й нарешті, неабияке значення для зміцнення російських позицій мало повернення до Російської імперії запорозьких козаків — численної, загартованої у боях військової сили.

Після участі в 1709 р. у національно-визвольному виступі гетьмана Івана Мазепи й знищення за наказом Петра І Чортомлицької Січі, запорожці заснували на кордоні своїх земель Кам’янську Січ, а протягом 1711 — 1728 рр. знаходилися під протекторатом кримського хана на Олешківській Січі. Якщо у перші роки вимушеного перебування на чужині Військо ще було сповнене наснаги боротися за незалежність Запорожжя, то пізніше у козацькому середовищі стався моральний злам й занепад духу. Відмовляючись від безкомпромісності «останнього лицаря Запорожжя» — кошового отамана Костянтина Гордієнка, товариство на виборах віддавало отаманську булаву прибічникам ідеї повернення на давні запорозькі землі у межах Російської імперії. Це були нові представники козацької старшини: кошовий отаман Іван Малашевич, який активно протистояв антимосковській позиції Костя Гордієнка, та кошовий отаман Іван Білецький. (Малашевич Іван Олексійович (? — після 1743 ?) — військовий і політичний діяч першої половини XVIII cm., кошовий отаман Війська Запорозького від 1713 до 1743 року (з перервами). Походив з козаків м. Золотоноша Полтавського полку. Організатор переходу Запорозького війська до Росії у 1734 р. Очолив створення Нової Січі, провів територіально-адміністративну реформу Війська Запорозького Низового. Білецький (Білицький) Іван -військовий діяч запорозьких козаків, осавул, кошовий отаман, обраний на Олешківській Січі, кошовий отаман заснованої у 1734 р. Нової Січі). Вони шукали порозуміння з царським урядом й сподівалися на подальше існування Січової республіки у складі Російської імперії.

Серед умов повернення запорожців у російське підданство головними були ті, що стосувалися військового підпорядкування: вірність російському престолу й охорона кордонів Російської держави; отримання Військом за службу щорічно 20 000 карбованців; обрання старшинського корпусу за запорозьким звичаєм, але при цьому підпорядкованість головнокомандувачу — генералу, призначеному в Україну [9. С. 174]. Невдовзі Військо Запорозьке Низове стало учасником бойових дій російсько-турецької війни 1735-1739 рр. їх короткий опис в даній статті допоможе визначити місце Олександр-шанця в ході цієї війни.

Початок воєнних дій у 1735 р. був спонтанним й невдалим для Росії. Осінній похід проти загонів кримських татар 28-тисячного корпусу генерал-поручика Івана Михайловича Леонтьева, до складу якого входили й 8 тисяч українських козаків, не дав очікуваних результатів. Так і не вийшовши на ворога серед степів, знищивши кілька тисяч ногайців та втративши майже третину власного особового складу й коней, військо повернулося на старі позиції [4 С. 582]. Під час походу лише запорозькі передові загони зустрілися в бою з противником неподалік Рогачика.

Формальне оголошення війни Туреччині з боку Росії відбулося 12 квітня 1736 року. Головнокомандувачем російської армії був призначений генерал-фельдмаршал Б.- К. фон Мініх. (Мініх Бурхард-Крістоф (Бурхард-Христофор Антонович) (1683-16. 10. 1767), граф (1728) — уродженець Ольденбурга, запрошений на російську службу Петром І у 1721 р. Вразив імператора не тільки інженерними знаннями, а й розмахом своїх будівельних планів. Протягом 1720-х рр. займався проектуванням фортець, у 1727 р. був призначений обер-директором над фортифікаціями, у 1729 р. — генерал-цейхмейстером артилерії. Очоливши на початку 1730-х рр. Військову колегію, заявив про себе як військовий реформатор та визначний діяч фортечної й інженерної справи. Командував російськими військами підчас війни з Польщею (1733-1735). Відіграв вирішальну роль у поверненні запорозьких козаків до Росії в 1734 р. Його грандіозні плани перемоги над Туреччиною у війні 1735-39 рр. й обіцянка підняти російський прапор над Константинополем виявилися нездійсненними. За перемогу при Ставучанах 17 серпня 1739 р. був прозваний «полководцем однієї перемоги». У січні 1742 р., при сходженні на престол імператриці Єлизавети Петрівни, засуджений до смертної кари, яка була замінена засланням до Сибіру. Повернутий з заслання Петром III у 1762 р. За часів Катерини II був командиром Кронштадтського порту, впливу на державні справи немає) [14].

На 1736 р. російським командуванням був накреслений стратегічний план, який передбачав воєнні дії у двох напрямках: захоплення турецької фортеці Азов й вторгнення головних сил до Криму. Розпочавши похід навесні, Донська армія за підтримки Донської флотилії у червні оволоділа Азовом. Очолювана ж фельдмаршалом Мініхом 62-тисячна Дніпровська армія у квітні 1736 р. почала наступ на Крим. Війська рухалися вздовж Дніпра й на початку травня досягли Кизикермена (з 1784 р. — Берислав, нині місто Херсонської обл.). Тут, на місці старовинної турецької фортеці, була закладена військова база й залишений 5-тисячний загін для забезпечення комунікацій. Основна частина армії переправилася через Дніпро, 17 травня підійшла до Перекопу й 20 травня штурмом оволоділа перекопськими укріпленнями [1.С. 248].

Задля безпеки тилів при подальшому наступі вглиб Криму, Мініх відрядив загін генерал-поручика Леонтьева (12 тис. чоловік з артилерією, з них 6 гетьманських козацьких полків та 600 запорожців) на взяття Кінбурна. Після тривалого бомбардування фортеця здалася, й 8 червня 1736 р. Кінбурн був зайнятий російськими військами. Надалі загін Леонтьева мав завдання не допустити висадки турецького десанту з Очакова на Кінбурнську косу й захищати основну комунікаційну лінію армії на Кизикермен. З цією метою вздовж узбережжя коси з боку Дніпровсько-Бузького лиману побудували декілька редутів. Вони контролювали й шлях до Голого Перевозу (сучасне місто Гола Пристань Херсонської області) — давньої козацької переправи, що вела на правий берег Дніпра, до того місця, де наступного року було зведене укріплення Олександр-шанц. У червні об’єднані сили російських військ та українських козаків зайняли столицю Кримського ханства Бахчисарай. Однак перемога виявилася тимчасовою, оскільки нестача води, продовольства, фуражу, а також хвороби, що спустошували ряди військових, примусили Мініха вивести армію з Криму.

План російської воєнної кампанії на наступний, 1737 р., як і в 1736 р., також передбачав два одночасні походи: на Крим і на фортецю Очаків — головний опорний пункт Туреччини у Північному Причорномор’ї. Донська армія фельдмаршала Петра Петровича Лассі (близько 40 тис. чоловік) виступила з Азова 3 травня, за допомогою Донської флотилії переправилася через Генічеську протоку на Арабатську стрілку й, форсувавши Сиваш, у липні вступила до Криму. Російські війська нанесли декілька поразок військам хана Фетхі-Герая, але повторилася ситуація 1736 р.: внаслідок значних людських втрат, нестачі провіанту й води армія знов вимушена була залишити Крим.

Паралельно з кримським походом, у травні 1737 р., Дніпровська армія фельдмаршала Мініха, до якої, окрім російських солдатів, входили також 20 тис. українських козаків, у числі яких й 6 тисяч запорожців кошового отамана Івана Малашевича, вирушила на Очаків [12 С. 77]. Наприкінці червня фортеця була оточена 70-тисячним російським військом й 2 липня взята штурмом. Правим крилом атакуючих командував генерал-лейтенант О. І. Румянцев. (Румянцев Олександр Іванович (1680-1749) -російський військовий діяч і дипломат. З 1703 р. перебував на військовій службі в Преображенському полку. Пізніше став ординарцем та довіреною особою царя Петра І, з 1712 р. виконував особливі державні доручення. У 1712 р. ратифікував Прутський мирний договір з Туреччиною. Учасник російсько-шведської війни. В 1717 р. отримав чин генерал-ад ’ютанта за виконання секретної місії з повернення до Росії царевича Олексія, пізніше страченого за наказом свого батька, Петра І. Виконував дипломатичні доручення у 1720-1726 рр. У червні 1727 — генерал-поручик. Протягом 1728-1730 рр. командував військами на кордоні з Персією. В листопаді 1730 р. — підполковник лейб-гвардії Преображенського полку. Вступив у конфлікт з Е. Біроном, й за відмову прийняти посаду головноуправляючого державними доходами був позбавлений чинів і в 1732 р. відправлений на заслання. У 1735 р. повернувся з заслання, був відновлений у чині генерал-лейтенанта. Учасник російсько-турецької війни 1735-1739 рр. З 1736 р. — в армії під командуванням Мініха. Будучи командиром дивізії, в 1737р. взяв участь у штурмі Очакова, отримав чин генерал-аншефа. Учасник воєнних дій 1739 р. Після війни був призначений послом у Константинополь (Стамбул), де в 1741 р. підписав конвенцію, за якою Росія зобов’язувалася зрити Азов, а Туреччина визнавала імператорський титул за російськім царем. За дипломатичні успіхи нагороджений орденом Андрія Первозванного. У травні 1742 р. — полковник лейб-гвардії Преображенського полку. За заслуги у підписанні миру зі Швецією (1743 р.) імператриця Єлизавета Петрівна пожалувала Румянцеву графський титул. Син — Петро Олександрович Румянцев-Задунайський (1725-1796), видатний російський полководець) [11 С. 74].

Вже 5 липня 1737 р., не дочекавшись частин забезпечення з продовольством й фуражем, Мініх відводить знекровлені штурмом війська в Україну. В Очакові він залишив 8-тисячний гарнізон. Для протистояння спробам турків висадити десант вирішено було відновити укріплення Очакова й Кінбурна. Такі дії виявилися своєчасними, тому що 3 жовтня 40-тисячний турецький корпус, підтриманий флотилією з 12 галер, взяв Очаків у майже повну облогу. Після трьох невдалих штурмових наступів противник змушений був відступити.

Саме з цими очаківськими подіями найбільшою мірою пов’язана історія Олександрівського шанця. Ще на початку кампанії 1737 р., під час руху Дніпровської армії на Очаків, а Донської армії — на Крим, спеціальні військові підрозділи почали створювати систему тилових укріплень, а також бази для концентрації боєприпасів, продовольства, засобів пересування — всього, що було необхідно для забезпечення військ. Вибір місць для розташування укріплень, проектування їх оборонних споруд ще на етапі підготовки воєнної кампанії очолював, як досвідчений інженер-фортифікатор, сам Бурхард фон Мініх.

Одним з таких пунктів став й Олександр-шанц (на місці сучасного хлібозаводу й портового елеватора в Херсоні), розбудова якого відбувалася протягом липня — серпня 1737 р. Зводила нове укріплення, забезпечувала його функціонування та охорону військова команда, сформована з солдатів й офіцерів дивізії генерала О. І. Румянцева — по сто чоловік, відряджених від кожного полку, та понад 200 запорожців [10 С. 6]. Оскільки тогочасна піхотна дивізія мала 5-7 полків, загальна чисельність військових разом з козаками на етапі фортифікаційних робіт складала близько 700-900 чоловік.

За типом укріплень шанець відносився до окопів — тимчасових польових укріплень (від німецького Shanze — окоп). Добре уявлення про його планування дає «Карта реки Днепр от Киева до впадения ее в Черное море, а при ней на пространном мачтапе для оного усмотрения положение мест крепостям с мурами же, сочиненная в экспедицию Днепрскую в 740 году». Архаїчна карта, без картографічної сітки, схематично малює течію Дніпра та вказує місцезнаходження укріплень. Але найцінніша інформація розміщена у вставках (врізках), на яких укріплення показані у збільшеному масштабі, з планами та профілями фортифікаційних споруд. Олександрівський шанець (назва на карті -«Александр Шанцы») на плані має зімкнену лінію валу й рову. При його проектуванні й розміщенні на місцевості були використані вигідні особливості ландшафту: високий берег, який виконував роль тилового прикриття; глибокі яри з заходу і сходу забезпечували контроль з флангів. Фас, тобто, фронтальна лінія, був підсилений двома квадратними редутами або батареями. Східний фланк шанця перпендикулярно спускався до берега, а західний фланк трьома зубчастими виступами повторював обриси звивистої балки. На деякій відстані від основної споруди шанця, у напрямку на північний схід, показаний окремий п’ятикутний польовий бастіон чи невеликий форт. Він має два фаси, два фланки й горжу (тил) з прикритим входом. На більш пізніх картах ця споруда відсутня.

Назву «Олександр» шанець отримав, ймовірно, за ім’ям командира дивізії Олександра Румянцева або, що характерніше для того часу, на честь його небесного покровителя — Святого благовірного великого князя Олександра Невського, пам’ять якого Православна Церква вшановує 30 серпня (за новим стилем — 12 вересня). Можливо, в цей день, або напередодні, відбулось освячення укріплення. Підтвердження такого трактування назви знаходимо на карті Річчі Заноні 1767 р. [15]. Вже зруйнований на той час Олександр-шанц на карті підписаний так: «Ai’os Alexandr Kal.» — [грецькою — «Айос Александрос» каласі] -«фортеця Святого Олександра» [5 С. 53].

Розташований на правому березі Дніпра, Олександрівський шанець виконував кілька важливих тактичних завдань: одночасно прикривав тили армій, що діяли на кримському й на очаківському напрямках, забезпечував зв’язок між тилом та районами бойових дій, між військовими частинами, а також концентрував та постачав резерви.

У 1737 р. з гирла річки Інгулець до Олександр-шанця був перенесений центр Інгульської, або Перевізької, паланки Війська Запорозького Низового. Переправу від шанця на лівий берег Дніпра (до Голого Перевозу) обслуговували 2 човни, 2 дуби та 1 паром. Здійснював його охорону запорозький гарнізон на чолі з полковим старшиною. Неподалік укріплення існували козацькі зимівники: на острові Кошовому (нині острів Карантинний, у межах м. Херсона), по берегах річок Кошової, Вірьовчиної та в інших місцях. З розгортанням активних дій Дніпровської флотилії Олександр-шанц використовувався як пристань, рейд та ремонтна база. Взагалі, роль і місце Дніпровської воєнної флотилії під час російсько-турецької війни, заслуговує на окремий і детальний розгляд у світлі історії Олександр-шанця.

Вже на ранньому етапі війни стало зрозуміло, що дії сухопутних сил у напрямках Очакова й Криму матимуть успіх тільки за підтримки флоту. Оскільки перспектива збудувати флот без виходу до чорноморських берегів була примарною, більш реалістичною виявилася концепція створення боєздатної річкової флотилії, на зразок Донської. На той час лише запорожці мали досвід військового суднобудування й воєнних дій на Нижньому Дніпрі та Дніпровсько-Бузькому лимані. Під час походу Леонтьева 1735 р., декілька козацьких дубів виконували розвідувальні завдання.

У серпні 1736 р. Б.-К. Мініх обговорював з козаками питання щодо конструкції суден, які б поєднували в собі маневреність, швидкість, здатність подолати Дніпровські пороги й брати участь у бойових діях навіть на морі. В результаті вирішено було будувати дубель-шлюпки -маломірні судна, близькі до козацьких за розмірами, осадкою, місткістю та озброєнням, а також «новоманерні козацькі човни» — модернізовані «чайки»й»дуби».

На початку січня 1737 р. вийшов імператорський указ про створення Дніпровської флотилії. На Брянській верфі на річці Десна розгорнулося будівництво 400 дубель-шлюпок, завданням яких була доставка до місця воєнних дій живої сили, боєприпасів, зброї. Судна цього типу мали 9 пар весел, 2 щогли й були озброєні 6—4 фальконетами. Екіпаж міг складати від 40 до 56 чоловік [7 С. 143]. Усі судна треба було спустити до квітня 1737 р., тобто, до початку Очаківської операції Дніпровської армії фельдмаршала Мініха.

У лютому 1737 р. командування Дніпровською флотилією прийняв контр-адмірал В. А. Дмитрієв-Мамонов. (Дмитрієв-Мамонов Василь Афанасійович (? — 18. 01. 1739) — російський адмірал. Його військово-морська кар’єра розпочалася в юнацькі роки, коли у числі молодих росіян він був направлений Петром І в Європу, навчатися морської справи. З 1705 по 1715 рр. опановував навігацію й морську практику в Данії. Після повернення до Росії брав участь у бойових діях флоту в війні зі Швецією. З 1723 р. — керівник Воронезької верфі. У 1726 р., в чині капітан-лейтенанта, переведений до Санкт-Петербурга радником Адміралтейств-колегії. З 1728 р. — начальник Московської Адміралтейської контори; з 1732 р. — член Воїнської морської комісії. В 1732-1734 рр. — контр-адмірал, командир Кронштадтського порту. Учасник російсько-турецької війни з 1736 р.: головний командир верфі й порту Таврово; з січня 1737 р. очолював будівництво Дніпровської флотилії в Брянську. У 1738 р., після смерті від чуми віце-адмірала Н.А. Сенявіна, прийняв командування всіма воєнно-морськими силами, які брали участь у війні) [2].

Незважаючи на всі вимоги й погрози Мініха, армія якого вже виступила в похід на Очаків, прискорити будівництво й відправку флотилії не вдавалося. Тільки 22 квітня з Брянська вийшли перші 14 дубель-шлюпок, 4 галери та 1 прам. Загалом весною були відправлені 355 суден, ще 315 готувалися покинути корабельню. Коли війська Мініха підійшли до Очакова й штурмом оволоділи фортецею, основний склад флотилії ще з величезними труднощами долав Дніпровські пороги [13 С. 79-80]. Лише протягом серпня — вересня, після коротких зупинок при Олександрівському шанці для підготовки виходу в Лиман, судна регулярно прямували до Очакова. У жовтні 1737 р., під час атак турецького війська на зайняту російським гарнізоном фортецю, оборону з боку Лиману підтримували 114 суден, з них 38 запорозьких дубів.

У вересні Дніпровську флотилію очолив віце-адмірал Н.А. Сенявін. (Сенявін Наум Акимович (1680 — 24. 05. 1738) — перший російський віце-адмірал (1727). З 1698 р. служив солдатом Преображенського полку, продовжив службу на флоті матросом й унтер-офіцером. Відзначився як командир кораблів на Балтійському морі під час Північної війни 1700-1721 рр. Мав значну практику в галузі суднобудування. У 1721 р. -контр-адмірал, член Адміралтейств-колегії. Очолював Балтійський галерний флот. Учасник російсько-турецької війни: з 3 вересня 1737 р. -начальник Дніпровської флотилії. Син — Олексій Наумович Сенявін (1722 — 1797), адмірал. Внучатий племінник — Дмитро Миколайович Сенявін (1763 — 1831), адмірал) [3]. Він активізував роботу Брянської верфі, й разом з Мініхом розробляв плани нової корабельні за Дніпровськими порогами (на острові Мала Хортиця), яка почала діяти вже на початку 1738 р.

У 1738 р. до загального несприятливого підсумку воєнної кампанії додалася епідемія чуми, що охопила весь регіон бойових дій навесні. Однією з перших жертв моровиці серед вищого офіцерського складу став віце-адмірал Н. А. Сенявін, який помер у травні 1738 р. У січні 1739 р., захворівши на чуму, помер й контр-адмірал В. А. Дмитрієв-Мамонов, призначений начальником Дніпровської флотилії після смерті Сенявіна. Ще у вересні 1738 р. він повідомляв у рапорті про те, що на 347 суднах здоровими були лише 929 членів команд, тобто, менше ніж троє на одне судно. Понад 24 відсотки особового складу флотилії числилися хворими на чуму, а 8 відсотків померло [8 С. 125].

Великі втрати примусили фельдмаршала Мініха у серпні 1738 р. віддати наказ про вивід військ з Кінбурна й Очакова та зруйнування цих фортець. Наказ про ліквідацію основних воєнних споруд стосувався й Олександрівського шанця. Очевидець й учасник цих подій, князь Іван Андрійович Прозоровський (05. 06. 1712, Москва — ?), докладно описав їх у своєму офіцерському щоденнику. (Цитата включає записи від 1737 р., наводиться російською мовою зі збереженням авторської стилістики й орфографії):

«В 1737 году был в очаковской кампании и при взятии Очакова был на штурме, где и ранен в левую щеку пулею. В том же году, при возвращении из оной кампании и по прибытии с полком Нарвским в Украину в местечко Березно, получил ордер от генерал-фельдмаршала фон Миниха, что по произведении в подполковники, октября 7 дня, определен им на ваканцию в Пермский драгунский полк, который остался в Очаковском гарнизоне, куда и велено немедленно следовать.

Ноября 7 прибыл в Переволочну и отправлен … до Усть-Самары, где явился у генерал-порутчика князя Трубецкого и, за замерзанием реки Днепра, пробыл некоторое время, пока опять очистился [Днепр]. Декабря 3 дня прибыл на Малышевский остров. А 4 числа отправился с командою от Малышевца водою до Очакова на п’яти дубель-шлюпках. 18 числа прибыл в Александр-шанцы, и как того числа пошел по реке лед, то генерал-порутчик и кавалер Леонтьев далее иттить не велел. И 21 числа Днепр стал.

1738 году, февраля 5 по ордеру генерал-порутчика и кавалера, очаковского и кинбурнского обер-коменданта фон Штофеля, отправился с порученною командою в Очаков в числе трехсот двадцяти девяти человек. И, отошед несколько верст, за непреоборимыми препятствиями продолжать путь не мог, а принужден был возвратиться в Александр-шанцы, о чем рапортовал генерал-порутчика Штофеля, от котрого получил ордер пробыть до вскрытия воды. 26 февраля Днепр прошел. Марта 3 дня отправился с командою в Очаков. И, прибыв 8 числа марта, находился в очаковском гарнизоне во время самого сильного морового поветрия, до выхода гарнизона из Очакова.

14 числа августа получен в силу Высочайшего Именного повеления ордер от генерал-фельдмаршала фон Миниха о выступлении полкам к российским границам, разорив как Очаков, так и Кинбург [Кинбурн] до основания. 30 августа все полки на свои показанные суда сели. Сентября l-ro в поход вступили. 2-го вошли в реку Днепр. 4-го прибыли к Александр-шанцам, где стояли несколько дней для забрания из магазейнов как провианта, так и протчих материалов и припасов. Тут был командирован в оные Александр-шанцы на смену полковнику Хвастову для очищения оных. Где и пробыл до тех пор, пока все нагрузил и отправил, потом, разорив как строения, так и укрепления и, распустив команду по полкам, явился к своему полку. 15 сентября прибыла вся флотилия к Кизикерменю. 20-го был в Кизикермене при собрании всех штаб-офицеров воинский совет, на котором положено разорить его до основания. 24-го числа, разделясь на эскадры, оправились в путь в разные числа. Ноября 5-го дня перебрались на правую сторону Днепра, где соединились с бригадиром фон Вейделем, 9-го числа пошли далее и прибыли 22 ноября к Хортицкому острову» [6 С. 703-704].

Записи князя І. А. Прозоровського не тільки відобразили окремі важливі моменти на загальному тлі воєнних дій, але й засвідчили долю Олександр-шанця, яка у деталях послідовно постає перед нами.

У 1739 р., незважаючи на перемогу при Ставучанах й взяття фортеці Хотин та міста Ясси, російська армія не змогла надалі розвивати успіх. Тож, 18 вересня 1739 р. Росія була вимушена заключите з Туреччиною Белградський мир, умови якого фактично свідчили про її поразку. Загальні людські жертви за майже п’ять років війни сягнули 100 тисяч солдатів та козаків. У матеріальному виснаженні й занепаді перебували землі України й Запорожжя. Росія ціною величезних втрат лише повернула собі Азов за умови ліквідації його укріплень. Була також відновлена лінія кордону запорозьких земель 1705 р., які тепер отримали назву Вольності Війська Запорозького. Оскільки за умовами миру Росія й надалі залишалася без права мати свій флот на Чорному й Азовському морях, указом імператриці Анни Іоаннівни від 15 жовтня 1739 р. Дніпровська флотилія, яка на той час нараховувала 657 суден, була розформована. Судна, що стояли на Дніпровському лимані, при Олександрівському шанці, при Тягинському редуті, на місці колишньої Кам’янської Січі й біля Кизикермена, відійшли до острова Хортиця. Тут частина флотилії була спалена, інша зимою була затерта льодами та затонула.

По закінченні війни запорозькі козаки не залишили земель Інгульської (Перевізької) й Прогнойської паланок. У 1740 р. центр Перевізької паланки був перенесений знов з Олександрівського шанця до Перевізки в гирлі Інгульця, але на місці колишнього укріплення діяв запорозький форпост. Використовуючи залишки оборонних споруд, козаки охороняли й надалі діючу переправу через Дніпро, захищали рибальські артілі й промисловиків, які йшли до Прогнойської паланки, на Кінбурнські озера за сіллю. Майже сорок років ще відділяли Олександр-шанц від майбутнього Херсона.

Список джерел та літератури:

1. Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в XVIII веке. — Москва. 1958.
2. Берх В. Н. Жизнеописания первых российских адмиралов, или опыт истории Российского флота. Ч. 1. — Москва, 1833.
3. Берх В. Н. Там само.
4. Военная Энциклопедия. Т. XIV. — С-Петербург, 1911.
5. Дяченко С. Буго-Днепровское междуречье на карте Риччи Занони 1767 года. // Наукові записки. \ Херсонський краєзнавчий музей. — Херсон: Айлант, — 2005. -242 с.: іл.
6. Записки генерал-фельдмаршала князя Александра Александровича Прозоровского (1756-1776). — М.: АНО «Редакция альманаха «Российский архив», 2003. — 784 с.: ил.
7. Кобалия Д. Р., Денисенко А. А., Деменко П. Г. Обследование военной лодки из состава Днепровской гребной флотилии 1737-1739 гг. // Музейний вісник. Науково-теоретичний щорічник. № 13. — Запоріжжя, 2013. — 234 с.
8. Кобалия Д. Р. Днепровская гребная флотилия в І пол. XVIII в. — Запорожье: Дикое Поле, 2010.-204 с. + 24 с. ил.
9. Паталах О. Відлуння Великого Степу. Історія Північного Причорномор’я в особах. — Херсон: Наддніпряночка, 2009. — 200 с.
10. Пиворович В. Б., Беляев С. Н. Херсон и его жители. — Херсон, 2011. — 300 с.: ил.
11. Румянцев А. И. // Дипломатический словарь. Т. III. — Москва, 1964.
12. Саричев В. Д. Три століття козацького флоту. — Запоріжжя: Кераміст. 2015. -136 с.
13. Саричев В. Д. Там само.
14. Столетие Военного министерства: 1802-1902. Главное Инженерное управление. Исторический очерк. — Санкт-Петербург, 1902. — Введение. — С. XXVII- XXXIV.
15. Фонди ХОКМ. — Х1АМ-Арх-280. Карта Річні Заноні 1767 р. Копія.