Прообраз билинного богатиря Олександр Попович
Усім відома картина Віктора Васнєцова «Три богатирі», втім, не кожен знає, що всі троє мають реальних історичних прототипів. Проте зустрітися разом вони не могли, оскільки жили у різні часи: Добриня — наприкінці X століття, Ілля Муромець — на початку ХІІ, Альоша Попович — у першій чверті XIII. Саме останньому наприкінці його життєвого шляху доля судила побувати у гирлі Дніпра. І сталося це напередодні події, що змінила історію Східної Європи — монголо-татарської навали. Оповідь про героїчне й трагічне життя прообразу билинного богатиря, Олександра Поповича, доніс до наших днів Тверський літопис.
лександр Попович мешкав у Ростові Великому, який на початку ХІІІ століття входив до складу Володимиро-Суздальського князівства, що утворилося внаслідок розпаду Київської Русі й відособлення колишніх її колоній — Руських земель. Батько його належав до духовного стану, а оскільки місцеве духовенство походило переважно з корінної Південної Русі, там же міг народитися і сам Олександр. На відміну від батька, син обрав військову кар’єру і вступив на службу до володимирського князя Всеволода Юрійовича, прозваного Великим Гніздом через те, що він мав надзвичайно велику родину — вісьмох синів та чотирьох дочок. Своєму старшому синові Костянтину Всеволод віддав Ростов. Відтоді саме йому став служити й Олександр Попович, що належав до професійних бійців, яких на Русі називали богатирями. Втім термін «богатир» з’явився лише після монгольської навали, а раніше таких воїнів іменували «храбрами».
Як спадкоємець Всеволода Костянтин вирішив перенести столицю Володимиро-Суздальського князівства у Ростов. Розгніваний батько передав престол іншому сину — Юрію. Останній вирішив стати самовладним князем, тож війна між братами стала неминучою. Спалахнула вона невдовзі по смерті Всеволода Велике Гніздо, у 1212 році.
Все почалося з того, що Юрій взяв в облогу Ростов. Ставка його знаходилася на Пужалбі, а головні сили стояли на річці Ішні. Несподівано Олександр Попович зі своїм слугою Торопом та невеликим загоном здійснив вилазку у ворожий табір і перебив чимало людей князя Юрія спершу на Ішні, а трохи згодом — під Угодичами. Тож посоромлений Юрій Всеволодович був змушений відійти від Ростова.
У бою на річці Гзі Олександр Попович з Торопом та богатирями знов забезпечив Костянтинові перемогу над Юрієм, вбивши Юряту Хороброго — найкращого воїна у ворожому війську. У цій же битві відзначився й інший богатир — Тимоня Золотий Пояс. Вирішальний бій відбувся у 1216 році на Липиці, де Юрій Всеволодович та його брат Ярослав зазнали нищівної поразки. Останній під час втечі навіть загубив свій коштовний шолом (майже 600 років по тому шолом Ярослава Всеволодовича знайшла в лісі місцева селянка Ларіонова. Нині ця безцінна реліквія зберігається у Збройній Палаті московського Кремля). У цій же битві Олександр Попович вбив одного з найхоробріших Юрійових бояр — Ратибора, який хвалився, що закидає супротивників сідлами.
Після перемоги Костянтин Всеволодович прожив лише два роки, а по його смерті володимирський престол посів Юрій. Зрозумівши, що новий Великий князь не пробачить йому смерті Юряти та Ратибора, Олександр Попович зібрав всіх знайомих богатирів у свій укріплений табір на річці Гзі під Грем’ячим колодязем. Порадившись, вони вирішили, що коли служитимуть різним князям у різних князівствах, то мимоволі переб’ють один одного, оскільки між князями постійно точилися війни. І ухвалили богатирі служити одному Великому князю у «матері всіх градів руських» — Києві. «Золотий стол київський» посідав на той час князь Мстислав Романович. Він радо прийняв богатирів на службу, і хоч було їх лише сімдесят два, дуже пишався ними і заявляв: «Доки я у Києві — по цей бік Яїка та Понтійського моря і до ріки Дунаю шаблі не вимахувати». Полководцем Великий князь був більш ніж посереднім, але наявність загону професійних бійців-богатирів вселяла в нього впевненість, що часом межувала з зарозумілістю…
Та раптом до Русі дійшла чутка, що на Сході з’явився новий грізний ворог — монгольська орда Чингіс-хана, яка вже підкорила Північний Китай та Хорезм, залишивши після себе тільки трупи, згарища та руїни. Деякі говорили, що йдуть ті самі завойовники, про яких 900 років тому писав святий Мефодій, єпископ Патарський: «Під кінець часу з’являться ті, яких загнав Гедеон, й полонять всю землю від Сходу до Євфрату й від Тигра до Понтійського моря, крім Ефіопії».
У 1222 році 20-тисячний монгольський загін під проводом Джебе-нойона та Субудай-багатура, розбивши війська грузинського царя Георгія IV, а згодом об’єднані сили ясів, косогів та аланів, вступив на землю половців. У битві із загарбниками біля Половецького валу (нині — Перекопський вал) половецькі хани-християни Юрій Кончакович та Данило Кобякович були вбиті, а хан Котян втік до свого зятя — галицького князя Мстислава Удатного. Прибув він не з порожніми руками: кожен руський князь отримав багаті дарунки — коней, верблюдів, буйволів, невільниць. «Сьогодні нашу землю відібрали, а завтра вашу прийдуть і візьмуть, і тому допоможіть нам», — благав Котян князів, що зібралися у Києві навесні наступного 1223 року. Були тут Мстислав Романович Київський, Мстислав Святославович Чернігівський, Мстислав Мстиславович Галицький, а також молодші князі: Данило Романович Волинський (майбутній король Русі Данило Галицький), син київського князя Всеволод Мстиславович, його зять Андрій, Олександр Дубровський, Святослав Шумський, Святослав Канівський, Юрій Несвизький, Олег Курський. Не з’явився лише Юрій Всеволодович Суздальський, який не вважав своїми проблеми корінної Русі. Порадившись, князі вирішили зустріти ворога в Половецькому Степу.
Між тим, Субудай і Джебе увірвалися в Крим і здобули міцну фортецю Сурож (нині — місто Судак). У кримських степах монголи провели зиму і навесні збиралися повернутися до Чингіс-хана. Відкрита війна з Руссю явно не входила у плани монгольських полководців, але розпочали її самі русичі та половці.
йУ квітні 1223 року з Києва виступили війська Мстиславів Київського та Чернігівського й підвладних їм молодших князів. Біля Зарубського броду (нині — село Трахтемирів Канівського району Черкаської області) їх зустріли монгольські посли, які зробили князям таку пропозицію: «Чули ми, що ви йдете проти нас, послухавши половців. І ми вашої землі не займали, ні градів ваших, ні сіл ваших, і прийшли не на вас. Але прийшли ми, послані Богом, на конюхів та холопів своїх, на поганих половців, а ви укладіть з нами мир. І якщо прибіжать половці до вас, ви не приймайте їх і проганяйте від себе, а добро їхнє беріть собі. Бо чули ми, що й вам вони чимало зла завдають, тому ми їх також б’ємо». Та князі не послухали монгольських послів і вбили їх, поклавши тим самим початок війні, та рушили далі.
Не дійшовши до Олешшя, вони зупинилися на Дніпрі, де друге монгольське посольство передало їм слова Субудая і Джебе: «Якщо ви послухалися половців і йдете проти нас, то йдіть. А ми вас не чіпали, і нехай розсудить нас Бог». Цих послів князі відпустили.
У гирлі Дніпра, в Олешші, зібралися всі союзні сили. На з’єднання з киянами та чернігівцями прибули галицький князь Мстислав Мстиславович, прозваний за численні перемоги Удатним, волинський князь Данило Романович, загін «галицьких вигонців» (ймовірно, берладників), а також «вся земля Половецька». Вважається, що союзні війська нараховували 60—80 тисяч бійців, проти яких Субудай і Джебе мали лише 20 тисяч монголів та 5—10 тисяч аланів, та донських бродників (їх вважають предками донських козаків), очолюваних Плоскинею. Та все ж в монгольського війська було декілька істотних переваг: по-перше, сувора дисципліна; по-друге, наявність важкої кінноти, де захисний обладунок мали не лише воїни, але й коні. Зрештою, Джебе і Субудай як полководці не тільки діяли узгоджено, але й чудово доповнювали один одного: перший був рішучим та запальним, другий — розважливим та спокійним. Свій «Джебе» в русичів був Мстислав Удатний, а от свого «Субудая», на жаль, вони не мали.
Скоро з’ясувалося, що монголи вже вийшли 3 Криму, оскільки на лівому березі Дніпра навпроти Олешшя (десь в районі сучасного міста Гола Пристань Херсонської області) з’явився їхній передовий загін, очолюваний Гемебеком. Тоді князь Мстислав Удатний з тисячею кіннотників перейшов Дніпро, вдарив на «сторожові полки татарські» і переслідував їх до кургану Половецького (можливо, десь поблизу сучасного села Пам’ятне Голопристанського району Херсонської області). Монголи намагалися сховати свого пораненого ватажка Гемебека у кургані, але половці знайшли його і, випросивши в князя Мстислава Мстиславовича, вбили.
Перша перемога затьмарила розум руських князів і зовсім позбавила їх здорового глузду та обачності. Більшість з них вважали, що монголи звичайні люди, гірші від половців, лише воєвода «галицьких вигонців» Юрій Домамерич зауважив: «Ратники вони добрі». Втім, це був «голос волаючого в пустелі»; Мстислав Галицький остаточно розсварився з Мстиславом Київським: кожен вважав, що саме він має очолити об’єднане військо. Перший хизувався своїми перемогами, другий — загоном богатирів Олександра Поповича. Для обох монголи, вбрані у шовкові шати та чудові обладунки, були скоріше багатою здобиччю, ніж гідним супротивником.
Русько-половецьке військо перейшло Дніпро і рушило у степ. При цьому Мстислав Київський забрав з Олешшя всіх чоловіків, здатних носити зброю. Протягом восьми днів союзники йшли до ріки Калки. Місцезнаходження її досі не встановлено: одні дослідники вважають нею ріку Кальміус на межі сучасних Запорізької та Донецької областей, інші — групу лівих притоків Дніпра поблизу порогів. Монголи знали свою справу: залишаючи на своєму шляху гурти худоби, вони заманювали ворога вглиб степу, майстерно присипляючи його пильність.
31 травня 1223 року союзники досягли Калки. Тут узгоджені дії руських князів остаточно припинилися: Мстислав Галицький та Данило Волинський з половцями форсували річку, прагнучи привласнити лаври переможців, Мстислав Чернігівський розпочав неспішну переправу, а Мстислав Київський взагалі став будувати на узвишші укріплений табір. Русичі й половці ще не знали, що на протилежному березі, за гребенем узвишшя, на них чекають стрункі лави монгольської важкої кінноти.
Мстислав Удатний, виїхавши у дозор, запізно побачив ворога і навіть не встиг вишикувати своє військо, як був атакований Субудаєм. Першими не витримали удару половці. Втікаючи, вони внесли розлад у бойові порядки русичів. У ході жорстокої битви були важко поранені молодий князь Данило Романович та воєвода Василько Гаврилович. Галичани, волинці та половці розпочали відступ, який невдовзі перетворився на панічну втечу.
Поки Субудай-багатур атакував галичан, Джебе-нойон вдарив на чернігівців і розгромив їх. Тут загинув Мстислав Чернігівський із сином.
Переправившись через Калку, Джебе і Субудай кинулися переслідувати супротивника, а інші монгольські воєначальники — Чегір-хан і Тешу-хан — взяли в облогу табір Мстислава Київського. Протягом трьох днів кияни мужньо відбивали ворожі атаки, та все ж нестача води почала даватися взнаки. Зрештою, ватажок Бродників Плоскиня від імені Субудая та Джебе запросив Мстислава Романовича, його зятя Андрія та Олександра Дубровського на переговори, обіцяючи киянам вільний вихід за умови здачі. При цьому він, поцілувавши хрест, заприсягнувся князям, що жодна крапля їхньої крові не буде пролита.
Усвідомлюючи безвихідь свого становища, вони погодилися. Монголи відразу ж повели князів до свого табору, а самі кинулися на киян, що здали зброю, і перебили усіх до одного. Опір вчинили лише Олександр Попович та його богатирі. Хоч, зрештою, всі вони впали смертю хоробрих, але життя їхнє коштувало ворогові недешево.
Своєї обіцянки щодо полонених князів монголи дотримали по-своєму. Справді, жодна крапля їхньої крові не пролилася: Мстислава Романовича, його зятя Андрія та Олександра Дубровського зв’язаних кинули під дошки, на яких бенкетували переможці, і так вони були задушені.
З інших князів у бою загинули шестеро: Святослав Канівський, Ізяслав Інгваревич, Святослав Шумський, Мстислав Чернігівський з сином та Юрій Несвизький, а з простих воїнів додому повернувся тільки кожен десятий. Дорогою втікачів грабували вчорашні союзники — половці, відбираючи в них коней та одяг.
Переслідуючи супротивника, монголи дійшли до Новгорода-Святополчого, руйнуючи і спалюючи все на своєму шляху. Мешканці градів виходили їм назустріч з хрестами та хоругвами, але загарбники вбивали всіх. Ймовірно, саме тоді загинуло й Олешшя, яке, вочевидь, не було кому й захищати: чоловіки полягли на Калці, і монголи перебили беззбройних жінок та дітей (на Великому Потьомкінському острові досі знаходять чимало людських кістяків зі слідами від ударів холодної зброї, майже всі вони належать жінкам і дітям). Це була перша кров.
Таку дорогу ціну заплатила Русь за княжі чвари. Проте цей кривавий урок скоро забувся, і коли 14 років по тому монголи під проводом Бату-хана повернулися, їх зустріло не об’єднане військо, а розпорошені княжі дружини… Цього разу вся Русь лягла під копита коней завойовників. Відтоді землі у пониззі Дніпра увійшли до створеної монголами держави — Золотої Орди.