Князь-изгой Іван Берладник
Ізгоями на Русі називали людей, позбавлених своїх станових прав, а отже тих, хто перебував поза законом. «Руська Правда» визначала їхній правовий статус так: «Ізгоїв троє: попівський син грамоті не вивчиться, купець заборгує, смерд від верви відколеться, а є й четверте — а ще князь осиротіє». Такі люди мусили постійно боротися за місце під сонцем. При цьому дві перші категорії могли знайти себе у військовій справі, міг, зрештою, знов збагатитися купець, але найважча доля чекала на князя, що «осиротів», тобто втратив свій уділ. Така категорія князів з’явилася на історичній арені після смерті Ярослава Мудрого, коли Русь поглинула хвиля міжусобних війн, яка досягла свого апогею в середині XII століття. Серед князів-ізгоїв чи не найяскравішою і, водночас, найтрагічнішою є доля Івана Ростиславовича, прозваного Берладником, якому довелося пройти крізь міжусобні війни майже всю Русь: від Галича до Чернігова і від Білоозера в Новгородській землі до Олешшя у гирлі Дніпра.
раматична історія Івана Берладника розпочалася в Галичині, яка у XII столітті стала однією з найнеспокійніших земель Русі. Цьому сприяло кілька факторів. По-перше, цей прикордонний край був приєднаний до Київської Русі лише Володимиром Великим наприкінці X століття, а до того спочатку належав до Великоморавської держави, а після її розгрому уграми, що прийшли з причорноморських степів, став незалежним князівством. Про це добре пам’ятали галицькі бояри, які постійно намагалися підкорити своєму впливові князя, який, зрештою, мусив або виступати проти Києва, або покинути Галичину. По-друге, до складу Галицького князівства входили дві автономні території: Болохівська та Берладська землі, які не бажали централізації княжої влади в Галичі. А по-третє, сусідні Польща й Угорщина постійно втручалися в галицькі справи, сподіваючись «нагріти руки» на міжусобних війнах, що постійно виникали в краї. Тож немає нічого дивного, що князь, який ще вчора займав галицький престол, завтра ставав ізгоєм.
Саме так сталося вже з першим галицьким князем з династії Рюриковичів — Ростиславом Володимировичем, онуком Ярослава Мудрого. Посівши княжий престол, він вирішив позбутися впливу підконтрольної Києву Волині, проте зазнав невдачі. Вигнаний зі свого уділу рідними дядьками Ізяславом, Святославом та Всеволодом Ярославовичами, він опинився спочатку у Новгороді, а згодом — у Тьмутаракані (сучасна Тамань). На Північному Кавказі князеві пощастило зміцнити вплив Русі, підкоривши касогів (черкесів). Але такий стан справ занепокоїв Візантію, і намісник Херсонеса, увійшовши в довіру до Ростислава, невдовзі отруїв його.
По смерті Ростислава Володимировича протистояння Волині й Галичини тривало. Та все ж, після поразки військ волинського князя Ярослава Святополковича та його союзника угорського короля Коломана у битві з об’єднаними силами союзника галицьких князів Володара та Василька Ростиславовичів та половецького хана Боняка під Перемишлем (нині — на території Польщі)у 1097 році у Галицькій землі настав довгоочікуваний спокій. Десь у ті часи у Володаревого сина Ростислава народився син Іван.
Та, на жаль, мир виявився нетривалим: щойно у 1124 році померли Василько і Володар, як їхні діти розпочали ділити батькову спадщину. Василькові сини Юрій та Іван посіли престоли в Галичі та Теребовлі, а Ростиславові — Ростислав та Володимири) — у Перемишлі та Звенигороді. Та, зрештою, Ростиславовичі з’ясували, що Васильковичі є людьми кволими та інертними, й відразу ж розпочали боротьбу з ними. Усі розуміли, що в Галичині має бути тільки один князь, тож протистояння обіцяло бути надзвичайно жорстоким.
Війна розпочалася з того, що Володимирко Володарович чомусь напав не на Васильковичів, а на Ростислава, який вважався старшим князем в Галичині. Перший покликав на допомогу угрів, другий — Васильковичів та київського князя Мстислава. Боротьба тривала з перемінним успіхом, але несподівано для всіх помер Ростислав.
Між тим, у галицькому пониззі, або Берладській землі, князював син Ростислава Іван. Ця територія між Дністром та Дунаєм належала галицьким князям лише номінально і завдавала їм більше клопоту, ніж користі. Здавна на цих землях жили слов’янські племена уличів та тиверців, згодом сюди прийшли печеніги, а ще пізніше — торки. Усі ці народи поступово асимілювалися з місцевим населенням. Мешкали тут і збіднілі княжі дружинники, і збіглі смерди, і холопи. Відрізане від Русі Берладське князівство мусило постійно відстоювати своє право на існування в боротьбі з кочівниками, тож більшість його чоловічого населення становили воїни. Словом, у XI—XII століттях тут склалася спільнота, аналогічна пізнішому козацтву.
Головним джерелом прибутку місцевого населення в мирний час була торгівля з іншими землями Русі та Візантією, а також сільське господарство, ремесла та різноманітні промисли.
Князь, резиденція якого знаходилася у місті Берладь (нині — місто Бирлад на території Румунії), мав владу суто номінальну, тож, щоб здобути авторитет серед місцевого населення, він мусив бути людиною з неординарними здібностями. Саме таким і був Іван Ростиславович, що князював тут з 30-х років XII століття. Недаремно у давньоруських літописах він до кінця свого життєвого шляху фігуруватиме під прізвиськом Берладник.
Проте віддалена Берладська земля не вдовольняла молодого князя, і він прагнув повернутися в Галичину. Саме тоді, у 1141 році, помер галицький князь Іван Василькович, і Володимирко, прибравши до рук його уділ, переніс столицю князівства до Галича. Скориставшись цим, Іван Ростиславович розпочав переговори з Володимирком Володаревичем про виділення йому однієї з княжих столиць. Останній, зважаючи на потужну силу, яку являла собою берладська вольниця, задовольнив прохання племінника й віддав йому Звенигород, де раніше князював сам. Таким чином, Володимирко Володаревич вчинив вдалий політичний хід: по-перше, зробив Івана Ростиславовича своїм союзником; по-друге, поставив племінника під контроль відданого боярства, а по-третє, відрізав його від Перемишля, де Іван, спираючись на вірних батькові людей, мав би достатньо сил, щоб розпочати свою гру в боротьбі за владу.
Повернувшись на батьківщину, Іван Берладник невдовзі опинився у вирі чергової міжусобної війни, яка спалахнула між його дядьком та київським князем Всеволодом Ольговичем, син якого —Святослав — князював на Волині. Володимирко та Іван вирішили зустріти ворога в добре укріпленому Звенигороді. Проте Всеволод та Святослав змогли взяти їх у щільну облогу, і, зрештою, галицькі князі були змушені відкупитися.
Як і слід було очікувати, союз між дядьком і племінником виявився нетривким, і вже взимку 1144 року, скориставшись тим, що Володимирко Володаревич виїхав на полювання, Іван Ростиславович зайняв Галич. Втім, скоро по тому Володимирко зібрав усі свої сили і заблокував Берладника в місті. Останній зробив спробу прорвати облогу. Початок атаки був справді вдалим, але дядько виявився здібнішим полководцем, ніж племінник, і відрізав його від Міських стін. Івану Ростиславовичу не залишалося нічого, як прорвати оточення та відступити у Берладь, ставши ізгоєм. Галичани, сподіваючись на швидке повернення князя, тривалий час мужньо боронили своє місто, проте втративши останню надію, відчинили браму Володимиркові.
Статус ізгоя аж ніяк не влаштовував Івана Ростиславовича, і він вирішив спробувати щастя при дворі київського князя Всеволода Ольговича. Той був зацікавлений у приведенні до покори галицького князя і тому прагнув скористатися послугами його племінника. Проте розпочинати війну з Володимирком Всеволод не поспішав і запропонував Іванові В’ятицьку волость. Така перспектива зовсім не вабила молодого ізгоя, оскільки з суверенного князя він перетворювався на звичайного намісника, до того ж, у краї, де переважало не слов’янське, аугро-фінське, вороже до корінної Русі населення.
Втім, скоро ситуація змінилася: несподівано війну розпочав сам Володимирко Володаревич. Відчуваючи силу, він напав на західне київське порубіжжя. Готуючись до походу, Г Всеволод зібрав під своїми стягами ; князів Ігоря Ольговича, Володимира та Ізяслава Давидовичів, Ізяслава та Ростислава Мстиславовичів, В’ячеслава Володимировича, власного сина Святослава, Івана Берладника, половців, а також полк поляків.
Першою важливою фортецею на шляху союзників став Звенигород, на добровільну здачу якого розраховував Іван Берладник, який мав там чимало прихильників, сподівалися на це і деякі інші князі. Та коли городяни вже були готові відчинити браму, намісник Володимирка, воєвода Іван Халдейович, вжив рішучих заходів, перебивши більшість прибічників Берладника. Наступного дня київські полки пішли на штурм і зустріли рішучий опір з боку Звенигородської залоги.
Облога затягувалася, а весна, як це часто трапляється в Галичині, стояла дощова. Тож Всеволод ухвалив зняти облогу, збираючись продовжити похід, коли підсохнуть дороги. Та раптом він тяжко захворів і наказав розпочати відступ.
Дійшовши до Вишгорода, Всеволод оголосив своїм наступником брата Ігоря і скоро по тому помер. У цій складній ситуації про Івана Берладника просто забули. Ігор виявився надто вайлуватим і нерішучим, тож скоро був пострижений у ченці, а київський престол зайняв Ізяслав Мстиславович, який перед тим княжив у Переяславі.
Взаємини з новим Великим князем у Івана Ростиславовича, вочевидь, не склалися, оскільки він став підтримувати у боротьбі за Київ його суперників: спочатку сіверського князя Святослава, а згодом і найзапеклішого Ізяславого ворога — Юрія Долгорукого, який княжив у Володимире-Суздальській землі.
На службу до Юрія Берладник перейшов у 1149 році, коли той оволодів Києвом. Новий сюзерен відразу ж вирішив використати Івана Ростиславовича для упокорення волелюбних новгородців. Але в триденній битві при Білоозері галицький ізгой зазнав нищівної поразки, за що й був ув’язнений Долгоруким.
Між тим, по смерті Володимирка Володаревича у 1153 році галицький престол посів його син (і, водночас, зять Юрія Долгорукого) Ярослав, прозваний Осмомислом. Як вправний і далекоглядний політик він не міг недооцінювати небезпеку, що походила від його головного конкурента Івана Берладника, і, скориставшись тим, що ізгой перебував в ув’язненні, зажадав у тестя його видачі.
1157 року посольство Юрія Долгорукого, який, нарешті, дочекавшись смерті Ізяслава Мстиславовича, став Великим князем Київським, вирушило до Галича, везучи на розправу Івана Ростиславовича. Здавалося б, він був приречений на смерть, але несподівано за нього вступилося все київське духовенство на чолі з митрополитом Костянтином І, яке переконало Юрія не видавати в’язня. Долгорукий, становище якого у Києві не було достатньо надійним, згодився і відправив Берладника під охороною до Суздаля, але по дорозі той несподівано отримав волю: його відбив чернігівський князь Ізяслав Давидович.
Рятівник князя-ізгоя давно готував війну з Юрієм Долгоруким за київський престол, а Іван Ростиславович мріяв про Галич, тож спільні інтереси та спільний ворог об’єднали їх. До цієї коаліції пристали також смоленський князь Ростислав Мстиславович та волинський — Мстислав Ізяславович. Спочатку доля сприяла союзникам: 15-травня
1157 року раптово помер Юрій Долгорукий, а кияни, обурені поведінкою суздальців, перебили його прибічників. Тож Ізяслав Давидович без жодних перешкод урочисто в’їхав у Київ. Разом з ним прибув й Іван Берладник. На черзі був Галич, але тут обставини склалися не так, як цього хотілося б союзникам.
Справа в тому, що Ярослав Осмомисл, усвідомивши небезпеку, яка нависла над ним відтоді, як київський престол посів Ізяслав Давидович, вирішив випередити своїх супротивників. Заручившись підтримкою угорського короля Гейзи II, він відправив до Києва посольство з вимогою видати Берладника.
За порадою Ізяслава Давидовича, Іван Ростиславович покинув Київ і виїхав у Половецьку землю, ймовірно, у пониззя Дніпра, і, залучивши на бік київського князя половців, рушив у Берладь, де до нього приєдналися шість тисяч берладників. З такими силами князь-ізгой розпочав війну проти Ярослава Осмомисла. Вже перше місто, що стояло на шляху до Галича — Кучельмин — відчинило Іванові браму, а місцеві жителі поповнили його військо. Наступною була Ушиця, що являла собою потужну фортецю, й тому облога її затяглася. Та раптом сталася непередбачувана подія: Івана Берладника покинули половці. Як з’ясувалося, він, на відміну від більшості тогочасних князів, зокрема свого колишнього сюзерена Юрія Долгорукого, не дозволив їм грабувати місцеве населення. Після цього Іван Ростиславович був змушений зняти облогу й повернутися у Берладь, а згодом виїхати до Києва.
Разом з київським князем Ізяславом Давидовичем Іван Берладник знов розпочав боротьбу проти Ярослава Осмомисла та його союзників, яка, зрештою, закінчилася невдачею і коштувала першому втрати Києва, а другому — чергової втечі в Берладь.
Проте Іван Ростиславович не втрачав присутності духу і вирішив допомогти Ізяславові повернути «золотий стол київський». 1160 року він із загоном берладників захопив Олешшя (знаходилося на Великому Потьомкінському острові біля сучасного Херсона), яке було головним портовим та митним центром Київського князівства. Місто відігравало провідну роль у контактах Русі з країнами чорноморського регіону, зокрема з Візантією. Тут у 1153 році чекав свою мачуху Русудан, доньку грузинського царя Димитрія І, князь Ізяслав Мстиславович. Тут у 1164 році посол київського князя Ростислава зустрів митрополита Іоанна, якого щойно благословив на Київську кафедру Константинопольський патріарх Лука. Велике значення мало Олешшя і як центр рибальства та торгівлі. Галицько-Волинський літопис свідчить, що у голодний 1219 рік Олешшя постачало у південно-західні землі Русі рибу та вино.
Зайнявши Олешшя, Іван Берладник, вочевидь, мав на меті відволікти на себе основні сили союзника Осмомисла — князя Ростислава Мстиславовича, який зайняв київський престол, і полегшити Ізяславу Давидовичу боротьбу за Київ. Та Ростислав виявився більш талановитим стратегом, ніж його супротивники. Вислане ним військо на чолі з боярами Георгієм Нестеровичем та Якуном Мирославовичем блискавично зайняло Олешшя, вибивши звідти берладників. Зазнав невдачі під Переяславом й Ізяслав.
Втім, наприкінці 1161 року Ізяслав Давидович та Іван Ростиславович, заручившись підтримкою половців, все ж вибили з Києва Ростислава Мстиславовича, який втік до Білгорода (нині — село Білгородка під Києвом). Облога цієї міцної фортеці військами союзників затягнулася. До того ж, затемнення місяця, яке відбулося 12 лютого 1162 року, як запевняли старі воїни, віщувало смерть князя. Допомога Ростиславу Мстиславовичу не забарилася: до Білгорода наближалися полки галичан і волинян та кіннота торків. Дізнавшись про це, Ізяслав Давидович спішно зняв облогу і рушив до Києва. Але 6 березня біля села Уличі, на річці Желань, його наздогнали війська супротивників. У жорстокому бою Ізяслав загинув.
Зневірившись у своїх силах, Іван Берладник виїхав до Візантії і остаточно відійшов від політики. У 1162 році він помер. Вважають, що його отруїв імператор Андронік за вказівкою галицького князя Ярослава Осмомисла.
Так закінчився життєвий шлях бунтівного і, водночас, шляхетного князя-ізгоя. На відміну від більшості своїх сучасників, він залишив по собі добру пам’ять серед простого люду. У XIX столітті в Галичині було записано колядку про князя Іванка. Вважають, що вона присвячена саме Берладнику.
Міжусобні війни пережили Івана Ростиславовича. З кожним роком, спалахуючи дедалі сильніше, вони послаблювали Русь. З невблаганною швидкістю наближався час, коли їй судилося впасти жертвою нового завойовника — монголо-татарських орд, що невдовзі почали набирати силу на Сході.