Половецький хан Боняк
На степових курганах височать загадкові «кам’яні баби», які стали своєрідним символом Нижньої Наддніпрянщини. Належать вони, всупереч численним легендам, що приписують їх скіфам, не менш загадковому народові — кипчакам, які у давньоруських літописах іменуються половцями, а у візантійських та західноєвропейських джерелах — куманами. Саме так вони увічнювали своїх воїнів-богатирів та їхніх жінок.
Назву «половці» дослідники тлумачать як «мешканці поля» (тобто степу), є й інше визначення цього терміну — «жовтоволосі» (волосся кольору полови) від однієї з орд «Шари-кипчак» -«жовті кипчаки».
Легенда, зафіксована у туркменському літописі «Огуз-Наме», оповідає, що слово «кипчак» перекладається як «дупло», оскільки першого кипчака мати народила на полі бою, сховавшись у дуплі обгорілого дерева. Тож не дивно, що кипчаки-половці славилися в усій Європі як вправні кіннотники та відважні воїни.
к і всі степові народи, половці вели кочовий спосіб життя. їхнє суспільство поділялося на окремі кочів’я — «коші» та роди — «курені». Жили вони у повстяних наметах, встановлених на возах (давньоруські літописи називали такі житла «вежами»).
Практично всі половці були кочівниками-скотарями, причому свійські тварини розподілялися в них таким чином: коней та верблюдів доглядали чоловіки, корів, овець та кіз — жінки. Останні також виготовляли повсть, шили одяг та взуття.
Втім, вже на початку XII століття були відомі декілька половецьких «міст»: Шарукань, Сугрів, Балин. Сліди поселення осідлих кочівників були виявлені й на Херсонщині, біля села Бабенківка-Перша Каланчацького району. У таких протомістах, крім повстяних наметів, існували глинобитні будинки, розвивалися ремесла. Серед предметів місцевого виробництва відомі срібні жіночі прикраси, зокрема «роги» для головних уборів та сережки, бронзові люстерка, шаблі, стріли, щити, шоломи, клепані казани, кінське спорядження.
Образотворче мистецтво половців представлене, насамперед, «кам’яними бабами», серед яких переважають зображення жінок, що свідчить про їх визначну роль у кочовому суспільстві.
У своєму житті половці керувалися звичаєвим правом. Цікавим є факт, наведений арабським автором XIV століття Ібн-Батуттою: «в їхньої худоби немає ні пастухів, ні охоронців, внаслідок суворості їхніх постанов щодо злодійства. Постанови ж їх стосовно цього такі, що коли той, в кого знайдуть вкраденого коня, зобов’язаний повернути його господарю і разом з тим дати йому дев’ять таких самих (коней), а якщо він не в змозі зробити це, в нього відбирають дітей, якщо ж у нього немає дітей, то його ріжуть».
Отже, половцям були притаманні всі «левоподібні» чесноти тюрків, про які згадує інший хорезмійський урядовець XI століття Ібн-Хассуль: сміливість, відданість, витривалість, відсутність лицемірства, нехіть до інтриг, несприйняття лестощів, пристрасть до грабунку та насильства, гордість, свобода від протиприродних вад, прагнення до командних посад.
Вперше кипчаки-половці з’являються у степах Північного Причорномор’я в І половині XI століття, вигнавши звідти гузів-торків, які були змушені шукати притулку на південних кордонах Русі. У 1055 році половецький хан Блуш вперше підійшов до її меж та уклав мир з руськими князями.
Втім, мирні відносини не стали довготривалими, і винні у цьому були не лише степовики. У 1060 році чернігівський князь Святослав Ярославович завдав їм поразки, а наступного року «прийшли половці вперше на Руську землю». Цього разу під проводом хана Сокала вони перемогли військо переяславського князя Всеволода Ярославовича, а сім років по тому — й об’єднані сили Київського, Чернігівського та Переяславського князівств.
1064 року сталося велике затемнення сонця, а у квітні 1066 року в небі запалала комета. На Русі всі передбачали недобре в цих знаменнях. І справді, русько-половецькі війни, що розпочалися невдовзі, тривали майже півтора століття.
Найбільш відомим серед половецьких воєначальників, що вславилися у війнах з Руссю, був блискучий стратег та неординарний політик хан Боняк, який очолював половецьке об’єднання на Нижньому Дніпрі. Руські літописи вживали на його адресу чимало образливих епітетів: «окаянний», «безбожний», «триклятий». Втім, всі вони лише свідчать про безсилля й неможливість протистояти талановитому полководцеві. На жаль, половецький епос не дійшов до наших днів, але, без жодного сумніву, такими самими епітетами він «нагородив» би руських князів. Жорстокості ж на війні не бракувало ні половцям, ні русичам.
Втім, існує епітет, притаманний лише Боняку — «шолудивий». На той час він означав «народжений у сорочці» і був ознакою богообраності. Саме «шолудиві» богатирі нерідко фігурували у тюркському і, навіть, слов’янському фольклорі як надзвичайно сильні персонажі, а їхні бойові коні були «шолудивими лошатами». До того ж, шолудивість вважалася ознакою приналежності до всього таємничого та надзвичайного.
Належав Боняк до роду Бурі, що у давньоруських літописах іменується Бурчевичами, тотемним звіром якого був вовк. Старовинна тюркська легенда оповідає, що колись жив на світі могутній народ, та якось напали на нього вороги та винищили усіх, крім малого хлопчика, котрого вкинули в болото, відрубавши перед тим ноги. Там його знайшла вовчиця і завагітніла від нього. Вороги все ж знайшли хлопця і вбили, але вовчиця врятувалася і згодом народила кількох синів. Тюркські племена вважали себе їхніми нащадками, тож не дивно, що вовк користувався особливою повагою воїнів Великого Степу.
Про дитячі та юнацькі роки Боняка джерела мовчать. Можна лише припустити, що вони пройшли у степах Південної Наддніпрянщини. Як і всі діти кочівників, майбутній хан змалечку вчився їздити верхи, стріляти з лука, володіти холодною зброєю. Звичайно, брав він участь й у великих облавних полюваннях, які, по суті, були своєрідним військовим вишколом.
Прийшов час, і Боняк став ханом: спочатку, десь у 80-х роках XI століття, у своєму коші, а згодом очолив всі або, принаймні, декілька половецьких орд. У всякому разі давньоруські літописи іменують його «великим князем». Слід зауважити, що на той час хани в половців були ще виборними, і стати ним могла лише людина з неординарними здібностями. Традиційно, символом влади кошового-хана в половців був казан, який уособлював єдність роду (цікаво, що цей звичай, відомий ще в скіфів, пізніше успадкували в половців їхні нащадки — запорозькі та донські козаки).
Першим відомим походом Боняка був рейду Подунав’я, здійснений спільно з ханом Тугорканом, на прохання візантійського імператора Олексія І Комніна. Справа в тому, що у 30—40-х фоках XI століття Візантія дозволила витісненим з Північного Причорномор’я печенігам перейти Дунай і осісти в межах імперії на правах найманої кінноти. Виділених земель виявилося замало, і новоявлені спільники перетворилися на велику проблему для Константинополя.
Вони посунули на основну територію імперії, палячи й грабуючи усе на своєму шляху. У відчаї Олексій І звернувся по допомогу до всього християнського світу, проте рятувати його прийшли не європейські королі та князі, а половці на чолі з ханами Боняком та Тугорканом. З самого початку союзники не довіряли один одному: візантійці боялися змови половців з печенігами, степовики ж — відомої в усьому світі візантійської підступності. Через це Олексій І зволікав з генеральним боєм і вимагав від ханів заручників. Тільки після того, як Боняк заявив про початок самостійних бойових дій, імператор був змушений призначити день битви. Війська зійшлися 29 квітня 1091 року біля Левуніона. Жорстокий бій завершився цілковитим розгромом печенігів (вцілілі печеніги втекли у межиріччя Дністра та Прута, їхніми нащадками вважають гагаузів).
У ніч після переможної битви візантійці вирізали тридцять тисяч полонених печенігів, переважно жінок та дітей. Вражені кривавою розправою над беззбройними, половці, забравши здобич, покинули своїх підступних союзників і відступили до Дунаю. Переправившись через ріку, вони зазнали нападу угорських військ короля Ласла І Святого і поспішили повернутися до рідних степів.
У 1093 році помер запеклий ворог половців князь Всеволод Ярославович. Здавалося б, настала слушна година для війни з Руссю, але степовики після виснажливого походу не були зацікавлені в нових бойових діях і тому направили до Києва посольство з метою укласти мир. Проте Великий князь Святополк Ізяславович звелів ув’язнити послів. Обурені підступністю, половці того ж року розпочали війну.
Половецьке військо, очолюване, ймовірно, Боняком та Тугорканом, взяло в облогу Торчеськ — головне місто союзників Русі торків. Переляканий Святополк відпустив в’язнів і сам запропонував мир. Але половці вже не вірили підступному князеві і не погодилися на його пропозиції.
Надопомогу обложеному Торчеську вирушили об’єднані сили руських князів: київського — Святополка Ізяславовича, чернігівського — Володимира Всеволодовича, прозваного Мономахом (мати походила з візантійського імператорського роду Мономахів), та переяславського — Ростислава Всеволодовича. Війська дійшли до Треполя( нині — село Трипілля на Київщині) і переправилися через річку Стугну. Половці зняли облогу з Торчеська і вирушили назустріч супротивникові. Бій розпочався атакою половецької кінноти на центр руського війська, який очолював Святополк. Зім’явши його сили, степовики вдарили на полки Володимира та Ростислава, які також були розсіяні. Відступ русичів до Стугни і переправа через річку перетворилися на панічну втечу. Поранений стрілою у голову, Ростислав Всеволодович втопився у хвилях Стугни.
Після цієї перемоги половці повернулися під Торчеськ і здобули його. Війна закінчилася укладенням миру з Руссю, який був скріплений одруженням князя Святополка з донькою хана Тугоркана у 1094 році.
Наступного року Боняк знову втрутився у візантійські справи. Цього разу половців найняв самозванний претендент на імператорський престол, що видавав себе за давно вбитого Костянтина, сина імператора Романа-Діогена. Воїни Великого Степу давно усвідомили, що найматися на військову службу стало вигідніше, ніж ходити на Русь за невільниками, оскільки ні Візантія, ні Болгарія, ні Грузія, які були сусідами степовиків, не купували рабів-християн. Проте цього разу половці зазнали поразки, а самозванець потрапив до рук імператора і був осліплений. До того ж, військо Боняка після зазнаних у боях втрат зменшилося вдвічі, а всю захоплену здобич відбили візантійці.
Поки Боняк та Тугоркан воювали у Візантії, руські князі вдалися до чергового підступу. У 1095 році переяславський князь Володимир Мономах запросив до себе для мирних переговорів ханів Китана та Ітлара. Спочатку князь зустрів ханів шанобливо: Ітлара прийняв у Переяславі, а Китанові, що стояв табором біля стін міста, дав у заручники свого сина Святослава. Але згодом, за порадою бояр Слов’яти та Ратибора, вирішив вбити послів. Вночі княжі дружинники напали на табір Китана, викрали Святослава, а хана та його почет вирізали. Зранку загинув Ітлар, який, нічого не підозрюючи, спокійно ночував у місті. Його застрелили з лука крізь отвір у даху.
Розправившись з послами та знаючи про відсутність більшості воїнів, що на чолі з Боняком та Тугорканом перебували у поході, князі Володимир та Святополк напали на безборонні половецькі коші «і взяли вежі, і забрали скот, і коней, і верблюдів, і челядь, і привели в землю свою». Водночас вони вимагали в чернігівського князя Олега Святославовича видачі сина Китана, який саме гостював у нього, а коли той відмовився, «постала межи ними ненависть».
Повернувшись з Візантії, Боняк застав свої коші у паніці, проте не втратив присутності духу. За степовим звичаєм, гість, а особливо посол, вважався особою недоторканою, а отже, за його вбивство слід було помститися. Хан не змусив себе довго чекати. Увечері 25 травня 1096 року його війська з’явилися під Києвом та спустошили околиці стольного міста, спаливши княжий двір на Берестові.
У той же час Тугоркан атакував Переяслав, але на допомогу обложеним прийшли князі Святополк Ізяславович та Володимир Мономах. У бою на річці Трубіж половці були розбиті, а сам Тугоркан загинув. Святополк звелів поховати свого тестя з усіма почестями й насипати курган над його могилою.
Скоро по тому Боняк помстився за смерть друга. 20 червня того ж року він спустошив Києво-Печерський та Видубицький монастирі, а також спалив княжий Красний двір на Видубичах.
У 1097 році Бонякові довелося, всупереч своїм принципам, взяти участь у княжій усобиці, чим, зазвичай, не гребували інші половецькі хани. Союзником його став волинський князь Давид Ігоревич. Цікаво, що він довгий час не міг утриматися у жодному місті: родичі постійно виганяли його, і князь-ізгой нерідко мусив вдаватися до політичного шантажу. Так, у 1084 році він захопив Олешшя — головний портово-митний центр Русі (місто знаходилося на Великому Потьомкінському острові біля сучасного Херсона).
Це місто у гирлі Дніпра безпечно існувало у глибині половецьких володінь, жодного разу не зазнавши набігів кочівників, а от для різного роду князів-авантюристів воно завищи було ласим шматочком. Оволодівши Олешшям, Давид став грабувати грецьких купців, і київський князь Всеволод, боячись ускладнень у взаєминах з Візантією, віддав йому місто Дорогобуж на Волині.
Втім, Давидові й надалі не сиділося спокійно. У 1097 році він вступив у війну з Володимир-волинським князем Ярославом Святополковичем, якого підтримував двоюрідний брат його дружини — угорський король Коломан.
На допомогу Давидові прийшов хан Боняк, який прагнув помститися уграм за поразку на Дунаї.
Супротивники зустрілися на річці Вягрі біля Перемишля. Чисельна перевага була на боці Святополка та його угорських союзників, їхнє військо нараховувало до восьми тисяч чоловік (такі дані подає польський хроніст Ян Длугош, руські літописи подають іншу цифру — сорок тисяч, що є явним перебільшенням). Давид же мав 100, а Боняк — 300 вояків.
У ніч перед боєм Боняк вирішив порадитися з духами предків. Як вже згадувалося, тотемним звіром його роду був вовк. Коли стемніло, Боняк від’їхав від війська і почав вити вовчим голосом. Спочатку йому відповів один вовк, а згодом завила ціла зграя. Хан сприйняв це за добрий знак і, повернувшись до табору Давида, сказав князеві: «Побіда нам є над уграми завтра» (вплив половецького культу вовка помітний у запорозькій легенді, згідно з якою вовчу подобу міг приймати славнозвісний кошовий отаман Іван Сірко).
Вранці Боняк, взявши ініціативу до своїх рук, вишикував військо до бою: попереду став хан Алтунопа з п’ятдесятьма кінними лучниками, у центрі під стягом — Давид, па крилах — по п’ятдесят половецьких кіннотників. Решту воїнів Боняк сховав у засідці.
Обстрілявши з луків головні угорські сили, Алтунопа розпочав удавану втечу, заманюючи ворога в засідку, де сидів Боняк. Угри потрапили в оточення. За свідченням літопису, «Боняк розділився на три полки, і збили вони угрів у товпу, як то сокіл галок збиває, і побігли угри, і многі втопилися у Вягрі, а другі — в Сяні». Розгром був повний: у бою загинули угорські єпископи Купан та Лаврентій, а також чимало знаті. Так Боняк відплатив за поразку, завдану йому угорським королем Ласлом І у 1091 році.
Того ж року Боняку знов довелося підтримувати Давида Ігоревича, якого князь Святослав-Панкратій (пізніше — чернець Києво-Печерського монастиря Миколай, канонізований Православною Церквою) вигнав з Луцька. Половці облягли місто і, зрештою, змусили Святослава здати його Давидові.
На початку XII століття Боняк продовжив війну з Руссю та її союзниками. 1105 року, перейшовши взимку Зарубський брод (нині — біля села Трахтемирів Канівського району Черкаської області), він переміг торків та берендеїв (тюркське плем’я роду Баяндур).
Походи Володимира Мономаха у Степ 1103—1116 років, коли він, розбивши половців, «пив шоломом з Дону», хоч і послабили половецьке об’єднання, проте не знищили його. До того ж, удар був спрямований, головним чином, проти донських половців. Боняк же кілька разів щасливо уникав зустрічі з полками Мономаха, які перевищували його власні сили. Так було у 1099 році на Росі, у 1108 — під Лубнами та у 1113 — біля Виру.
Бонякові судилося пережити Володимира Мономаха, який помер у 1125 році. Остання згадка про видатного половецького хана в літописі датується 1167 роком, коли половці зазнали поразки від військ сіверського князя Святослава Ярославовича.
Ще раніше, у невдалій битві під Переяславом 1107 року, загинув його брат Тааз, а 30 червня 1151 року під Києвом — син Севенч. Втім, останній вийшов з підпорядкування батька і став вільним, або, за літописною термінологією, «диким» половцем (у тюркських мовах цей термін звучить як «козак»). Сам же Боняк помер, ймовірно, своєю смертю, оскільки в разі його загибелі про це обов’язково згадали б руські літописи. На той час ханові було вже понад дев’яноста років.
Поховали Боняка у рідному Степу за обрядом, який років сто по тому описав католицький місіонер Вільгельм Рубрук: «Кумани насипають великий пагорб над померлим… Я бачив одного нещодавно померлого, навколо якого вони повісили на високих жердинах шістнадцять кінських шкур, по чотири з кожної сторони світу; і вони поставили перед ним для пиття кумис, для їди м’ясо… кумани встановлюють йому статую, звернену обличчям на схід, яка тримає у себе в руці перед пупком чашу».
Та, на жаль, чимало «кам’яних баб» знищили у XIII столітті монголи, не менше їх пішло на будівельні матеріали під час катерининської колонізації Півдня, деякі опинилися на подвір’ях панських економій, у парках або в музейних колекціях. Через це половецькі поховання археологи знаходять, як правило, випадково, під час досліджень давніших курганів. Отже, на жаль, могила Боняка так назавжди й залишиться невідомою.
На Волині, де половці воювали на боці князя Давида Ігоревича, зберігся переказ про «Шолудивого Буняка», який зображує його ледь не людожером і не має нічого спільного з реальним ханом Боняком. Водночас Буняком Шолудивим називав себе отаман загону запорожців, що діяв поблизу міста Дубно під час Великої Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648 році. Підпис «Буняк» зустрічається й під народними картинами «Козак-бандурист». Отже, у пам’яті запорожців продовжував жити образ великого половецького полководця.