Візії польських істориків постаті Богдана Хмельницького в сучасній вітчизняній історіографії (Ткачук А.І.)

Written by adminkordi. Posted in Наукові записки

Ткачук А.І. (м.Херсон)

Незаперечне значення для української історії мали події української національної революції, що розпочалася під проводом Богдана Хмельницького. Ставлення до постаті Б.Хмельницького, оцінки його діяльності є неоднозначними. Саме тому сьогодні пріоритетним напрямом української історіографії є дослідження значення діяльності Б.Хмельницького, його ролі у ході Хмельниччини у працях вітчизняних та зарубіжних дослідників. Слід відзначити, що дана проблематика української історії завжди була в межах досліджень представників інших націй. Особливого вивчення та висвітлення тематика пов’язана з діяльністю Богдана Хмельницького, визвольною війною під проводом українського гетьмана отримала у польських істориків другої половини XIX — першої половини XX століття. Впродовж цього проміжку часу нерідко формувалися протилежні візії особистості гетьмана та його ролі в історії українсько-польських відносин. У цьому контексті видається доречним аналіз здійснений І. Сквирською стосовно творчого доробку Ю. Косача і, зокрема, його оцінки особистості Б. Хмельницького. «Створенням власного образу Б. Хмельницького Ю. Косач виступає проти викривлення його постаті у польській історіографії, зокрема белетристиці, де тип Хмельницького виглядав як «тип пекельного гуляки» — своєрідний негативний витвір польського «порубіжжя», декоративних образ театрального українця, «козацької похмурої душі», який повторюватиметься в різних варіантах у словацького, в польських поетів «української школи» й у новітній польській літературі» [38, с. 363].

Перше спостереження, яке можна зробити — у науковому дослідженні Хмельниччини польська історіографія посідає вагоме місце, хоч у ній панує велика розбіжність у поглядах і оцінках доби та її головного героя. Польські історики другої половини XIX — початку XX століття здебільшого дивилися на Хмельниччину очима учасників боротьби XVII століття, й рідко хто з них спромігся підійти до неї з спокійною, безсторонньою оцінкою, незалежно від своїх національно-політичних переконань та симпатій. У другій половині XIX століття переважна більшість польських науковців вважала Хмельницького «борцем» проти цілісності й спокою Речі Посполитої, свого роду «карою Божою» [24, с. 136]. У свою чергу М. Дубєцкі зацікавився першими подіями війни під проводом Б. Хмельницького [5]. Проблемам козацтва присвячена праця краківського історика С. Смольки «Грюнвальд і Берестечко» [21]. Системні наукові студії стосовно Хмельниччини розпочав К. Шайноха у своїй монографії «Dwa lata dziejow naszych. 1646-1648». Його праця, створена на багатому джерельному матеріалі, написана достатньо жваво, представляла повстання Хмельницького, як природну реакцію лицарської козацької верстви проти поневолення її шляхтою й магнатами. Шляхта не хотіла зрозуміти широких планів короля Володислава і за свій егоїзм та політичну короткозорість понесла заслужену кару Божу в формі кривавого козацького повстання. Пізніші польські історики, які писали спеціально про Хмельниччину (Й. Роллє, А. Яблоновський, Ф. Равіта-Ґавронський, Т. Корзон) здебільшого негативно оцінювали особистість й діяльність Богдана Хмельницького й цілому козацькому рухові відмовляли в якійсь національно-політичній меті та навіть ідейності взагалі. З цього погляду особливо характерні своєю примітивно-ворожою оцінкою руху Б. Хмельницького розвідки Фр. Равіти-Ґавронського [16-19]. У монографії «Богдан Хмельницький до елекції Яна Казимира» Ф. Равіта-Ґавронський [16] представив погляд на козацьке повстання та на особу Б. Хмельницького, де заперечував військові та особисті якості козацького провідника. Його висновки мають більше емоційний і політичний, аніж науковий характер. Це саме стосується і результатів дослідження історії гайдамацьких рухів. На відміну від тогочасних польських дослідників, які уникали цієї проблематики, він опублікував двотомне видання «Історії гайдамацьких рухів» [18].

У другій половині XIX століття певне зацікавлення до постаті гетьмана проявили представники краківської історичної школи, які розглядали сюжети з історії Польщі з точки зору виховання підростаючого покоління і пошуку причин занепаду польської державності та позитивних прикладів, що спонукали би до боротьби за її відродження [37, с. 62]. На внесок краківських істориків у дослідження козацької проблематики окрім Є.Г. Сінкевича звернула увагу О.В. Руда [34].

Певний вплив на висвітлення козацької проблематики представниками краківської історичної школи справили праці її засновника Юзефа Шуйського. Історик виділяв наступні причини війни Б. Хмельницького, яку називав «внутрішньою козацько-руською революцією»: невпорядкованість польських інституцій, зростання ролі магнатів, грабіжницька колонізація українських теренів і релігійні суперечності. Вчений наголошував, що з 1620 року православ’я перетворилося на релігію «українських бунтарів» і послужило підґрунтям подальшого союзу козаків із царатом [1, с. 207]. Він зазначав, що через релігійну пропаганду та виступи української черні повстання вийшло з-під контролю Б. Хмельницького та набуло загрозливих масштабів [25, с. 268-269]. У слід за польськими істориками-романтиками вчений наголошував на шляхетському походженні Б. Хмельницького [26, с. 74]. Ю. Шуйський як прихильник угоди з українцями, вірячи у визнання Б. Хмельницьким королівської влади, симпатизував прихильникам тогочасного канцлера Є. Оссолінського та київського воєводи Адама Киселя і вважав, що з їхньою допомогою можна було укласти компромісний мир із козаками [30, с. 656]. Дослідник сприймав козацтво як потенційного партнера, бачив у ньому цінності, втрачені у Польщі, підкреслював можливості взаємного існування.

Ще один представник краківської історичної школи М. Бобжинський розглядав козацький виступ під проводом Б. Хмельницького крізь призму теорії «боротьби за існування». На його думку, в козацькій війні український народ отримав можливість боротьби за національну свободу [8, с. 578]. Він виокремлював соціальні, релігійні та політичні причини повстання, вважав його наслідком суспільно-устроєвих умов Речі Посполитої, а не звичайним «бунтом», який треба було придушити в зародку. За твердженнями М. Бобжинського, повстанці виступили за відновлення наданих їм раніше прав, але зіткнулися з інтересами домінуючої в державі шляхти, зокрема магнатів. У аргументації М. Бобжинського домінувала критика політико-суспільно-економічних стосунків, що сформувалися в період шляхетської Речі Посполитої. Зазначимо, що українські вчені також наголошували на тому, що вікове прагнення польської шляхти колонізувати руські землі, забезпечити їх перебування в межах польської держави та об’єднати русинів із поляками, вилились у козацькі війни 40-х рр. XVII — початку XVIII століття [40, с. 318]. М. Бобжинський зазначав, що козацьке питання можна було б лише тимчасово розв’язати шляхом реформ у цілій Речі Посполитій [1, с. 208].

М. Бобжинський оцінював особу Б. Хмельницького двояко: з одного боку, він представив його як енергійного та талановитого військового, а з іншого, вслід за істориками-романтиками, — як типового шляхтича, яким керувало почуття помсти та прагнення посісти вищий суспільний стан. Історик протиставляв гетьмана польським монархам, зокрема, Владиславу IV, якого звинувачував у нерішучості та неспроможності розв’язати конфлікт в Україні.

Аналізуючи польсько-українські відносини, історіографія доби позитивізму найбільше уваги присвятила визвольній війні Б. Хмельницького, намагаючись актуалізувати та деталізувати її висвітлення. Певний вплив на формування думки про козацькі війни XVII століття, як стверджує сучасний польський історик А. Стемпнік, мали російська та українська історіографії. Якщо перша зображувала війну Хмельницького як антагонізм між двома гегемоністськими слов’янськими силами, що боролися між собою за право панування над Руссю, то друга — як боротьбу за пригнічену Польщею руську (українську) народність. Натомість польські дослідники намагалися протиставити свої історичні праці цим поглядам [23, с. 198].

В. Закшевський причини повстання в Україні та багатолітніх козацьких війн, що, на його думку, знищили всі здобутки польської колонізації провінції, вбачав у суспільно-економічному гніті руського народу та в занедбанні королівських військових планів. Відмова Владислава IV від військових дій проти Туреччини через майбутню елекцію його сина підсилила обурення у козацькому середовищі, яке вилилося у повстання. На думку історика, наслідком перших козацьких перемог став виступ руських селян проти панів і шляхти. Він зазначав, що це був соціальний, а не релігійний рух, як писали краківські історики, а тим більше не національний, як вважали тогочасні українські вчені. На відміну від більшості польських істориків, які наголошували, що Б. Хмельницьким керувало почуття помсти, В. Закшевський вважав, що остаточною його метою було досягнення незалежності України [28, с. 157-163]. Подібні самостійницькі прагнення вчений вбачав й у діяльності гетьмана Івана Мазепи. Історик критично ставився до незалежницьких вимог українських гетьманів, оскільки вважав, що вони зашкодили польським інтересам та не принесли користі українському народу.

Вагомий внесок у дослідження XVII століття зробив В. Чермак. Він дослідив більше як півтисячі раніше ніким не опрацьованих документів і матеріалів польських архівів, використав витяги з актів міністерства закордонних справ тощо. У розгортанні козацького повстання В. Чермак, погоджуючись із М. Дубецьким, звинуватив козаків і польський уряд [З, с. 429]. Він вважав, що козацтво піднялося на «бунт» проти королівської влади та Владислава IV, прагнучи вільного життя [4, с. 10-11].

Дещо інший характер носять праці львівського історика Л. Кубані: «Szkice historyczne» (1873-1907), «Wojna Moskiewska» (1910), «Wojna szwedzka» (1913). Хоча, на наш погляд, перші його замальовки, які стосувалися окремих битв проведених під проводом Б. Хмельницького виписані достатньо примітивно і в негативному ключі стосовно постаті гетьмана. Так Є.Г. Сінкевич справедливо зазначає, що Л. Кубалю аж ніяк не можна віднести до прихильників Б. Хмельницького. Гетьмана він зображував жорстоким тираном та п’яничкою. Ось як Л. Кубаля описував облогу Збаража — «Сам Хмельницький на чолі одного полку провадив своїх воїнів, які, не знали іще небезпеки подібної атаки, ані сили поляків, летіли наперед на погибель. Хмельницький, бачачи, що штурм не вдався, по-скільки крові козацької не жалів, постановив розпочати облогу» [11, с. 19]. А от ще один із сюжетів польського дослідника: «Гетьман козацький ходив, як примара, по наметах, часами зривався як би з тривалого сну, видавав із себе розповіді, погрожував цілому світу, блюзнірствував, кляв і знову впадав в апатію і — пив цілими днями.. Що діялося в того чоловіка, який на все готовий., тільки для себе спокій втратив, того ніхто на певно не відав. Мовлено різне про це. Одні говорили, що вибираючись на ті виправи, виявив, що в скарбниці бракувало кілька барилець золота. Коли підскарбія наказав піддати тортурам, довідався, що між спільниками крадіжки знаходиться і його власна жінка» [10, с. 42].

Очевидно, вже монографії Л. Кубалі стали результатом більш пильних архівних студій і вивчення значної літератури, тому є багатими за змістом і талановито написані. Узагальнюючі праці Л. Кубалі визначаються строгою науковою об’єктивністю і, поруч із доробком М. Грушевського та В. Липинського, являються найціннішим із усього, що дала про Хмельниччину польська історична наука кінця XIX -початку XX століття. Приведемо тут характеристику Богдана Хмельницького, яку виповів Людвіг Кубаля: «Не розумію, щоби тут полягало в нашому інтересі принижувати і легковажити пам’ять чоловіка, якому ми ради дати не могли, коли ми були сильні.. Чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем — порівняння само це насувало, зміну в роках, коли двоє цих людей звертали на себе немалу виключну увагу Заходу і Сходу Європи.. Хмельницький, однак мав під багатьма поглядами важке завдання., не розпоряджався, як Кромвель, вишколеною інтелігенцією і засобами старої та потужної держави: війна, кошти, господарство публічне, адміністрація, стосунки з сусідніми країнами — все треба було створювати.. Був то чоловік під кожним поглядом надзвичайних вимірів..» [12, с. 7-8].

Сучасний польський історик, доктор історичних наук, професор Тадеуш Срогош опублікував достатньо цікаву статтю, в якій дав оцінку доробку Л. Кубалі стосовно Хмельниччини [22]. Зокрема науковець зазначив, що праці Л. Кубалі привертають увагу, їх видають у формі препринтів, але й досі бракує вагомого наукового опрацювання та об’єктивної оцінки його багатої і різнорідної творчості. «Якщо не рахувати узагальнюючих праць і довідкових видань, то не багато осіб займалося дослідженням історіографічного доробку львівського науковця. Представниця познанського осередку досліджень військової історії Александра Кубяк зайнялася мілітарними аспектами творчості Людвіка Кубалі. Авторка стверджує, що окрім багатьох недоліків праці Л. Кубалі й надалі є актуальними завдяки інформації про факти стосовно озброєння, реманенту, способу провадження війни, звичаїв, стратегії і тактики. Оксана Руда піддала аналізу історіографічний доробок Людвіка Кубалі, який відноситься до польсько-українських стосунків у XVII столітті, власне козацької війни. Авторка звернула увагу на намагання об’єктивно оцінити причини і перебіг протистояння. Л. Кубаля був однак дослідником, який ті проблеми розглядав із польських позицій і тільки частково враховував бачення української сторони» [22, с. 88].

Дійсно, стаття О. Рудої [35] одна з небагатьох у вітчизняній історіографії, де здійснено спробу дати комплексну оцінку доробку Л. Кубалі відносно польсько-українських стосунків у XVII столітті. Хіба, що Є. Сінкевич аналізуючи доробок польської історіографії стосовно постаті Б. Хмельницького здійснив певні оцінки праць Л. Кубалі [37].

У сучасній вітчизняній історіографії здійснено відповідні кроки по грунтовному вивченню польської історичної науки, яка до певної міри сформувала загальне бачення пересічними поляками українсько-польських відносин часів Хмельницького. Серед досліджень українських науковців відзначимо дисертаційні роботи О. Рудої [33] та Є. Сінкевича [36]. У наукових збірниках вийшла низка статей, де розглянуто окремі аспекти проблеми.

Так, Є.Г. Сінкевич зазначає: «Гетьман Богдан Хмельницький займає чільне місце у пантеоні українських національних героїв. Саме він, очолив повстання (“визвольну війну”, “визвольну революцію”, “бунт”) Війська Запорізького проти Речі Посполитої, став символом українських державницьких прагнень нової доби. Історичний образ тих подій, тих героїв формувався під кінець XIX та впродовж XX століття» [37, с. 62].

Сучасний польський дослідник К. Петкевич зосередив свою увагу на оцінці ролі Б. Хмельницького в укладені Переяславської угоди та на відображенні цієї події в польській історичній літературі. «В польській історіографії XIX і першої половини XX століття у зв’язку з великим інтересом до так званого козацького питання і кризи Речі Посполитої в середині XVII століття появились численні наукові праці, що й по нині формують наш, польський погляд на дану тему, що знайшла відображення в працях Александра Яблоновського, Людвіка Кубалі, Владислава Томкевича, в синтезі нашої історії Йоахима Лелевеля, Енджея     Морачевського, Міхала Бобжинського, Владислава Смоленського, Юзефа Шуйського, Аугуста Соколовського, Владислава Конопчинського, що неодноразово перевидавалися, а також в роботах істориків-любителів Францішка Равіти-Гавронського і Антоні Ролле. Завдячуючи роботам вказаних дослідників ґенеза і хід Переяславської Ради, в тому числі зміст «статей Богдана Хмельницького» і привілеїв для запорізького війська, гарантованих царем Олексієм в 1654 р., були достатньо добре відомі. Автори вказаних праць загалом послуговувалися дослідженнями Л. Кубалі, лише по-своєму розставляючи акценти [31].

Необхідно зазначити, що значний вплив на широкий загал та бачення особистості гетьмана Б. Хмельницького польськими істориками справив твір Г. Сенкевича «Огнем і мечем» [32]. Цей феномен не раз ставав предметом окремих досліджень у польській історіографії 1920-1930-х років [6]. Відбудова незалежного народного життя змінила підвалини організації історичної науки в Польщі. У перші роки по здобутті незалежності визначні представники польської історичної науки, закликали до фундаментальної переорієнтації польської історіографії, опираючись на себе, шляхом формування нових поглядів на польську минувшину — відповідність потребам тогочасної дійсності. Зникала потреба читання народові політичних лекцій із метою справи відродження втраченої держави. Виходячи з цього — мета історичної науки, так само як інших умінь, полягала в пошуку правди для самої правди, без погляду на її практичне значення в залежності від потреб сьогодення. Низка істориків підкреслювала, що в нових умовах польська історіографія повинна дужче ніж коли-небудь раніше керуватися постулатами історичного об’єктивізму.

«Історія стосунків поляків з сусідніми народами, зокрема тими, що входили до складу Першої Речі Посполитої і перебували в орбіті геополітичних амбіцій нової Другої Речі Посполитої. Найбільш гостро це питання постало щодо спільної історії поляків та українців, яких поєднували як факти вдалої співпраці, так і трагічні сторінки кривавих воєн на взаємознищення. Потребу вироблення нового погляду підсилювала й необхідність пошуку міжнаціонального консенсусу обох народів вже в умовах Другої Речі Посполитої. Центральною проблемою, актуалізованою історичною пам’яттю суспільства, стала історія Хмельниччини, що мала емоційні та контроверсійні оцінки в історіографії обох народів і була складною темою як для фахових істориків, так і для широких кіл інтелігенції також у XX ст.» [29, с. 5].

До певної міри погляди Ольгарда Ґуркі формувалися під впливом представників краківської історичної школи, яка на зламі ХІХ-ХХ століття зазнала оновлення, а її молоде покоління звернулося до спадщини И. Лелевеля який свого часу твердив, що справжній історик не звертає увагу на приватне життя окремих осіб, якщо ті не мають впливу на людську спільноту [13, с. 89].

Історіографічний вектор української проблематики мав виразне політологічне спрямування. В міжвоєнній польській історичній науці склались дві протилежні історіографічні орієнтації — так звана «західна» та «східна», представники яких схилялися відповідно до ідеологій політичних таборів «національних демократів» Романа Дмовського та прихильників Юзефа Пілсудського. Представники «західної» історіографічної орієнтації вважали пріоритетним для розвитку Польщі її західний вектор зовнішньої політики та інтеграцію в середовище західноєвропейських країн. Натомість історики «східної» орієнтації бачили доцільність східного вектора розвитку Польщі, акцентуючи її цивілізаційну місію в регіоні Центральної та Східної Європи. Ідеали такої політики Польщі вони бачили в періоді монархії Ягеллонів, коли була створена держава міжнаціональної співпраці та верховенства права. Саме зв’язки істориків «східної» історіографічної орієнтації з політичним табором Ю. Пілсудського, що розробив низку проектів «санації» різних сторін суспільного життя Другої Речі Посполитої та налагодження польсько-українського порозуміння, інтенсифікували процес переоцінки усталених історичних візій, пропаганди ідеї прометеїзму, що призвело до оновлення історичної науки. Найяскравіше вказані прояви «ревізіонізму» в польській історичній науці міжвоєнного періоду відобразились у творчості Ольгерда Ґуркі.

Т. Гриневич справедливо зазначає, що зацікавлення сучасних польських істориків проблемами переоцінки історичних візій та формуванню нових концептуальних і методологічних засад історіописання посприяли зростанню інтересу до діяльності О. Ґурки.

Особливо багато уваги його ідеями зміни концептуальних понять основних польських історичних шкіл приділили такі сучасні польські дослідники, як Єжи Матерніцкі [15, с. 47], Анджей Ґрабскі [7], Збігнев Ромек [20, с. 142] та Марія Вєжбіцка [27]. «Але попри значну увагу сучасної науки до ідей О. Ґурки спеціального дослідження його бачення періоду Хмельниччини досі немає» [29, с. 6].

Значний інтерес до постаті Б. Хмельницького проявляють і сучасні польські дослідники [39]. Зокрема, Генрика Літвіна зацікавили передумови визвольної війни. Автор зазначає, що проблема «польської експансії на Схід» є одним з ключових питань в дослідженні історії Речі Посполитої епохи новожитньої. Теза про те, що рух до колонізації просторів земель, що лежали на схід від теренів П’ястівської Польщі було одним із головних двигунів польської закордонної політики, є міцно розповсюджене як в польській, так і в сусідніх історіографіях. Була вона оздоблена одночасно в білій — «здобутки польського плуга» -як і чорну — «польська окупація України» — легенди [14]. Постать українського гетьмана і хід військових дій знайшли відображення у монографії краківського вченого Януша Качмарчика [9]. Окремі епізоди українсько-польського протистояння відображені у праці Томаша Чісельського [2].

Таким чином, можемо прийти до висновку, що набуття Україною незалежності активізувало дослідницький інтерес польських істориків до різних сторін нашої минувшини, в тому числі й до постаті Богдана Хмельницького. В свою чергу, сучасні українські науковці все більше уваги приділяють польській історіографії. Завдячуючи дискусії науковців наших держав, пожвавлюються джерелознавчі дослідження проблеми, не залишаються поза увагою дискусійні питання стосовно спільної минувшини.

Список джерел та літератури:

1. Baranowski В., Libiszowska Z. Problem narodowo-wyzwolenczej walki ludu Ukrainskiego w XVII w. w historiografii polskiej // KH. — 1954. — R. 61. -№ 2.
2. Ciesielski T. Od Batohu do Zwanca: Wojna na Ukrainie, Podolu і о Moldawie 1652-1653 / T. Ciesielski. — Zabrze: Inforteditions, 2007. — 335 s.
3. Czermak W. [Рец.]: M.Dubiecki. Dwie chwile z dziejow polskiej kolonizacyi na Nizu (1638 і 1648 r.) // Przegl^d Powszechny. — 1890 // KH. — 1891. — R. 5.
4. Czermak W. О Stefanie Czamieckim, slawnym wodzu polskim. — Lwow: Naklad Macierzy Polskiej, 1896.
5. Dubiecki M. Pole bitwy u Zoltych Wod 1648 r. // Rozprawy Akademii Umiejftnosci. Wydzialu Historyczno-Filozoficznego. — Krakow, 1880.
6. Gorka O. «Ogniem і mieczem» a rzeczywistoso historyczna. — Warszawa. — 1986.
7. Grabski A.F. Zarys historii historiografii polski. — Poznan: Wyd-wo Poznanskie, 2003. -S. 172-173.
8. Grzybowski K. Szkola historyczna krakowska // Polska mysl filozoficzna і spoteczna / Pod red. B. Skargi. — Warszawa: Panstwowe Wyd-wo Naukowe, 1975. — T. 2.
9. Kaczmarczyk J. Bohdan Chmielnicki, Wroclaw-Warszawa-Krakow, Zaklad Narodowy imienie Ossolinskich Wyd-wo, 2007.
10. Kubala L. Bitwa pod Beresteczkiem. — wyd. nowe. — Krakow: Druk W.L. Anczyca і spolki, 1925.
11. Kubala L. Oblzenie Zbaraza і pokoj pod Zborowem. — Warszawa, 1909.
12. Kubala L. Wojna Moskiewska, rok 1654-1655. — Warszawa, 1910.
13. Lelewel J. Polska, dzieje і rzeczy jej. — Poznan, 1859. — T. VII.
14. Litwin Henryk Naplyw szlachty polskiej na Ukraine. 1569-1648. — Warszawa, 2000. -224s.
15. Matemicki J. Historia і historycy. Studia і szkice historiograficzne. — Rzeszow: Wyd-wo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2005.
16. Rawita-Gawronski F. Bohdan Chmielnicki do elekcyi Jana Kazimierza. — Lwow: Nakladem Ksiegami H.Altenberga; Warszawa: Ksi^gamia P.F.E. Wende і Sp., 1906. -360 s.
17. Rawita-Gawronski F. Bohdan Chmielnicki. T. 2. / F. Rawita-Gawronski. — Lwow, 1909.-487 s.
18. Rawita-Gawronski F. Historya ruchow Hajdamackich: W 2 t. — Lwow: Ksi^gamia H. Altenberga, 1901.-T. l.-269s.
19. Rawita-Gawronski F. Proba pojednania z Rusia. Poselstwo Bieniewskiego od smierci B. Chmielnickiego do umowy Chadziackiej. — Krakow: G. Gebethner і Spolka. 1907. -93 s.
20. Romek Z. Olgierd Gorka. Historyk w sluzbie mysli propanstwowej (1908-1955). -Warszawa: Wyd-wo Literackie Semper, 2007.
21. Smolka S. Grunwald і Beresteczko. — Krakow: Ksi^gamia Spolki Wydawniczej Polskiej, 1910. — 20 s.
22. Srogosz T. Postacie Kozakow w historiografii Ludwika Kubali // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2012. — Вип. 21. — Ч. II. — С. 88-91.
23. Stupnik A. Ukraina і stosunki Polsko-Ukrainskie w syntezach і podr^cznikach dziejow ojczystych okresu porozbiorowego 1795-1918. — Lublin: UMCS, 1998.
24. Szajnocha K. Dziela. — Krakow, 1876. — T. X.
25. Szujski J. Historyi Polskiej tresciwie opowiedzianej ksiag dwanascie. — Warszawa: Gebethner і Wolff, 1880.
26. Szujski J. Polacy і Rusini w Galicji / Dziela. — Tom dodatkowy. — Krakow: L. Anczyk і Spolka, 1896
27. Wierzbicka ML, Romek Z. Olgierd Gorka // Slownik historykow polskich. -Warszawa: Wiedza Powszechna, 1994.-S. 156-157
28. Zakrzewski W. Historya nowozytna w zarysie. — Petersburg: Nakladem Ksiegami K. Grendyszynskiego, 1899.
29. Гриневич T. Ольгерд Ґурка і дискусії довкола історії Хмельниччини в польській міжвоєнній історіографії / Т. Гриневич // Архіви України. — 2009. — № 3-4.
30. Нагельський М. Переяславська угода 1654 р. // Переяславська Рада 1654 р. (історіографія та дослідження). — К.: Смолоскип, 2003.
31. Петкевич К. Переяславская рада 1654 года в новейшей польской историографии и публицистике // История и современность. -2005. -№ 1.-С. 184-215.
32. Радишевський Р. Література та історія в романі «Вогнем і мечем» Генрика Сенкевича// Філологічні дослідження. -2005.- Вип. 2.-С. 132-148.
33. Руда О.В. Дослідження історії України в польській історіографії кінця XIX -початку XX століття. — Дис. канд. іст. наук. — Львів, 2005. — 238 с.
34. Руда О.В. Дослідження козацької проблематики в працях представників краківського історичного середовища зламу ХІХ-ХХ ст. // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Збірник наукових праць. — Львів, ЛНУ ім. Франка, 2005. — Вип. 7. -С. 163-177.
35. Руда О.В. Людвік Кубаля як дослідник історії польсько-українських відносин XVII століття // Wielokulturowe srodowisko historyczne Lwowa w XIX і XX w. / Pod red. J. Matemickiego, L. Zaszkilniaka. — Rzeszow: Wyd-wo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2004. — T. 2.
36. Сінкевич Є.Г. Місце краківської історичної школи в польській історіографії другої половини XIX — на початку XXI століття. — Дис. доктора іст. наук. -Дніпропетровськ, 2011.-351 с.
37. Сінкевич Є.Г. Постать Богдана Хмельницького в польській історіографії кінця XIX — XX століть // Біографістика в контексті сучасних історичних та історіографічних досліджень: Харк. історіогр. зб. — X., 2003. — Вип. 6. — С. 62-71.
38. Сквирська І.В. Національна ідея в історичних творах Юрія Косача // Літературознавчі студії. — 2010. — С. 362-366.
39. Ткачук А.І. Передумови визвольної війни під проводом Б. Хмельницького у науковому доробку Генрика Літвіна // Чорноморський літопис: Науковий журнал. — Миколаїв: Видавництво ЧДУ ім. Петра Могили, 2011. — Вип. 4. -С.139-142.
40. Франко І.Я. Поляки і русини // Франко І. Історичні праці. (1883-1890): Зібрання творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1985. — Т. 46. — Кн. 2