Гетьман у чорному оксамиті. Богдан Ружинський
1569 року король Сигізмунд II здійснив свою заповітну мрію, об’єднавши королівство Польське з Великим Князівством Литовським. Новоутворена держава дістала назву Речі Посполитої. Втім, для українських підданих цей процес полегшення не приніс, адже у справі оборони від татарських набігів вони, як і раніше, залишалися покинутими напризволяще. Головною силою у боротьбі з татарською експансією було запорозьке козацтво, очолюване гідним продовжувачем справи Дмитра Вишневецького — князем Богданом Ружинським, якому судилося покласти голову у степах Північного Причорномор’я.
ісля смерті Сигізмунда II шляхта запросила на польський престол французького принца Анрі де Валуа, але той невдовзі полишив Польщу, аби зайняти французький трон, що залишився вакантним по смерті його брата — короля Карла IX. У Речі Посполитій запанувала, пов’язана з безкоролів’ям, анархія, чим відразу ж скористалося Кримське ханство.
8 вересня 1575 року 80-тисячна орда хана Девлет-Гірея рушила в похід на Польщу, пройшовши вогнем і мечем її землі аж до Жешува. Підчас цього набігу до неволі потрапила дружина одного з волинських князів — Богдана Ружинського, гетьмана запорозьких козаків, нащадка роду Гедиміна.
Ой, Богдане, Богдане, запорозький гетьмане!
Да чому ж ти у чорному ходиш, да у чорному оксамиті?
— Гей, були в мене гості Татарове —
Одну нічку ночували, стару неньку зарубали,
А миленьку собі взяли —
так відгукнулася на цю криваву подію тогочасна народна пісня. Не сидів склавши руки і сам Ружинський, а воїном князь був неабияким. «Нехтуючи розкошами, полюбив він славу охорони кордонів. Покинувши тимчасові земні блага, терплячи голод і нужду, стоїть він, мов мужній лев, і жадає лише кривавої бесіди з невірними», — характеризує його польський письменник і геральдист XVI століття Бартош Папроцький.
Навесні 1576 року Ружинскький на чолі запорозького війська вирушив у похід на Крим. Незадовго перед тим він отримав від московського царя Івана Грозного жалування для своїх козаків. Цар був зацікавлений у цьому поході, адже кримська проблема стала для нього нагальною — у 1571 хан Девлет-Гірей спалив Москву.
Наступав гетьман, за козацьким звичаєм, укріпленим табором з возів, всередині якого знаходилася піхота, вишикувана у чотири батави, кінний резерв, а на флангах — артилерія. У степу козаки мали кілька сутичок з татарськими чамбулами (загонами), але неподалік від кам’яного мосту (нині — поблизу смт. Каланчак Херсонської області) їх зустрів сам Девлет-Гірей з усіма ордами. Ружинський підпустив ворога на постріл рушниці і наказав відкрити вогонь. Безперервна стрілянина тривала близько години, після чого панцирну і легку кінноту Девлет-Гірея зустріла стіна списів. Піднявся сильний вітер, що розвіяв пороховий дим, і перед очима Ружинського постала картина: гори татарських трупів навколо ворожого табору.
Відступаючи, татари розтягнули свої сили по обидві сторони мосту. Ружинський, відрізавши частину з них, погнав її до Каланчацького лиману. У вирішальний момент він увів у бій кінний резерв і знищив ті чамбули, що були притиснуті до затоки, не дозволивши ханові прийти їм на допомогу.
На підході до Перекопа Ружинський вирішив здобути фортецю блискавично. Для цього він вислав бродом через Сиваш значну частину кінноти, яка несподівано для татар здобула першу лінію укріплень і відчинила браму. Козаки увірвалися до Перекопа й винищили татарсько-турецьку залогу. Звідти запорожці вирушили до найбільшого в Криму центру работоргівлі — Кафи і після короткого бою здобули її, влаштувавши там жорстоку різанину мусульман. Особливо потерпіли при цьому торговці «живим товаром».
Після того Ружинський вирушив на Бахчисарай, та на річці Салгір його зустрів сам Девлет-Гірей з багатими дарунками. Хан запропонував мир, але гетьман погодився лише після того, як дістали волю всі полонені християни. Заручниками козаків стали 15 мурз. Зі здобиччю Богдан Ружинський повернувся в Україну, проте серед визволених полонян його дружини не виявилось… Між тим, у державному житті Речі Посполитої відбулися епохальні зміни. На сеймі, що тривав з 31 березня по 29 травня 1576 року, було короновано нового короля. Ним став трансильванський воєвода, угорець за походженням, Стефан Баторій. Аби домогтися корони, Баторієві довелося піти на певні «жертви», а саме: одружитися з 54-літньою сестрою Сигізмунда II Анною, популярною серед поляків, а також укласти мир з найнебезпечнішими ворогами держави — Османською імперією та Кримським ханством.
Проте як професійний військовий новий король не міг не звернути увагу на дедалі зростаючі сили запорозького козацтва. Він чудово розумів, що козаки можуть стати надійним захистом південних «кресів» (кордонів) Речі Посполитої, але для цього необхідно забезпечити їх вірність престолу, а саме: підпорядкувати козацтво відданому королівській владі гетьману та створити чітку структуру запорозького війська, взявши його частину на державне забезпечення.
Ще Сигізмунд II у 1572 році взяв на державну службу 300 козаків. Баторій пішов дещо далі. Він не лише збільшив козацький реєстр, але й запровадив полково-сотенний устрій для козацького населення Київського воєводства. Так виникли найстаріші полки реєстрового козацтва: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Канівський та Переяславський. Богдан Ружинський, якому король цілковито довіряв, був визнаний гетьманом.
Його резиденція розташовувалася в місті Трахтемирові (нині — однойменне село Канівського району Черкаської області).
Та до королівського реєстру потрапило лише 6 тисяч козаків.
Решта 20 тисяч мусила, за задумом Баторія, перейти у підданство панів. Проте на той час основну частину козацтва складали «путні бояри» — нащадки княжих дружинників. Цей стан займав проміжне становище між шляхтою і холопством (селянством), а отже, просто не вписувався у станову систему Речі Посполитої. Аристократія не хотіла прийняти його представників до своїх лав, а переходити у холопство бояри-козаки як вільно народжені професійні воїни не мали жодного бажання. Основна їх маса перейшла на Запорожжя. Так в Україні виникли два козацькі війська: Реєстрове, або Городове, у прикордонних містах та Славне Військо Запорозьке Низове — у пониззі Дніпра, а також розпочалася конфронтація між козацтвом та правлячими колами Речі Посполитої, яка згодом вилилася у ряд анти-польських повстань.
Але Ружинський, мабуть, не уявляв такого майбутнього. Він був цілковито відданий боротьбі проти татар і турків. Десь влітку чи на початку осені 1576 року він з реєстровиками та запорожцями рушив на Дон, де до нього приєдналися донські козаки. Частина війська сіла на човни, частина йшла берегом кінно. Козаки проминули землі черкесів і вступили на територію Османської імперії, здобувши Трапезунд та Синоп. Недолугий султан Мурад II не міг дати зухвальцям гідного опору, а колись незрівнянний турецький флот так і не відновив свою колишню міць після поразки при Лепанто. Козацьке військо дійшло до Килії, оволоділо цією фортецею і відтак повернулося в Україну.
Невдовзі цар Іван Грозний, бажаючи убезпечити кордони Московії від татарських набігів, надіслав козакам порох та грошову платню з метою спрямувати їх удар на Крим. До Богдана Ружинського прибув воєвода Вєрьовкін із загоном московських ратників. Союзники вирішили здобути Іслам-кермен, що перегороджував козакам шлях у Чорне море. Оволодіти фортецею несподіваним наскоком не пощастило, тож Ружинський мусив розпочати регулярну облогу. Гетьман особисто керував нею. Під одну з башт було закладено міну. Але під час вибуху загинуло чимало козаків, серед яких виявився і сам Ружинський. Запорожці увірвалися до Іслам-кермена і, помщаючись за гетьмана, вирізали всю залогу, а мури зруйнували. Татари не змогли відновити фортецю протягом 50 років. А звитяжний і, водночас, трагічний похід Богдана Ружинського залишив слід у творчості польського поета українського походження Мартина Пашковського:
Іслам-город колись був фортеця преміцна
В Дикім Полі татарськім і дуже помічна
Татарві проти наших — лишились признаки.
Князь Ружинський розкидав і мужні козаки…
Сповнене героїки і трагізму коротке життя Богдана Ружинського яскравим смолоскипом спалахнуло на тлі історії України XVI століття. Ім’я цього беззавітного борця проти турецьких поневолювачів назавжди залишилося в народній пам’яті.