Обриси минулого (Закінчення) (підготовка тексту та примітки О.О.Марущак, І.Ю.Калиниченко)

Written by adminkordi. Posted in Константы № 11

Володимир Кедровський

ІВАН МИТРОФАНОВИЧ ЛУЦЕНКО

1906-рік. Вулиці Херсону заповнені людьми, що зустрічають світанок свободи. Під натиском народів цар Микола підписав маніфест, в якому проголошено свободу слова. І заговорили вільними устами кращі сини народів про нужди й потреби населення імперії. Масові віча відбуваються скрізь і проходять з ентузіязмом, Люди всмоктують у себе кожне слово промовців, сподіваючись дізнатися, як упорядкується життя працюючих мас.

Отже, і в нас у губерніяльному місті відбувається народне віче в авдеторії Народного Дому, Величезна заля так переповнена людьми, що, як кажуть, немає куди яблуку впасти. Невелика група нас, молодих «революціонерів», проштовхалися на балькон. Прислухаємося й придивляємося. Зі сцени говорить чоловік з русявою борідкою, в сурдуті, застібнутому на всі ґудзики. Промовляє без пафосу, по-професорськи, пояснюючи програми різних політичних партій. Нас, молодих українців, захоплює передусім те, що говорить він чистою українською мовою.

Українська мова з уст політичного промовця пориває нас. Це ж отут перед більше ніж тисячкою людей оці слова промовця є наочним доказом того, що наша мова вповні дозріла і надається навіть для досить складних пояснень програм різних партій. Це мова не лише кухарок і мужиків, а мова всього народу, що складається з різних верст. І промовець, лікар з Одеси, навіть своїм виглядом ніби хоче підкреслити, що він говорить мовою не «мужичою», але мовою, якою найбільш рафінований інтелігент може висловити всі свої почуття, всі свої думки.

Іван Митрофанович Луценко належав до тих нечисленних українців, які вважали, що українська інтелігенція замало працює на політичній ниві, а всю свою увагу присвячує кульурній та науковій праці. На його думку праця на національно-політичному грунті не менше корисна для поневоленого народу, ніж праця культурна.

Своїми переконаннями Луценко наближався до російської Партії Народної Свободи, ширше відомої як Конституційно-Демократична Партія. На його думку, ця партія мала тоді в Росії найліпший грунт для реальної праці та впливу. При нормальному парляментарному устрою вона мала б, властиво, провід у своїх руках в політично-економічному житті, бо складалася з найбільше освічених та видатних учених і політиків-лібералів.

Партія Народної Свободи позитивно ставилася до культурних домагань україців, і були серед неї навіть прихильники культурно-національної автономії України. В 1911 році, коли царський уряд заборонив відзначати 50-літні роковини з дня смерти Тараса Шевченка, лідери цієї партії гостро критикували уряд і домагалися дозволу українцям вшанувати пам’ять свого національного генія. Так само партія внесла в Державній Думі законопроєкт, щоб навчання в початкових школах Росії провадилося на «матерінском язикє». Отже, і для українців мала б бути народна школа з українською викладовою мовою. Та війна, що розпочалася в 1914 році, відкликала збоку царського уряду жорстокі репресії супроти українців, навіки погребла отой законопроект.

Як би там не було, українським національним провідникам до революції 1917 року здавалося, що українське питання серед російської демократії, навіть буржуазної, має співчуття й зрозуміння. Вони вірили, що коли російська демократія прийде до влади, то російська імперія буде перебудована на державу вільних народів, в той чи інших спосіб зв’язувати між собою центральним урядом, ними встановленим.

Тому не дивно було бачити серед членів російських демократичних і соціялістичних партій національно свідомих українців. Лікар Луценко був одним з таких українців, і тому промовляв на вічах українською мовою в<ід> імені своєї Конституційно-Демократичної Партії.

Після віча, як звичайно, провідні українці зібралися в домі A.M. Грабенка (3), щоб обговорити свої справи. Туди непроханими з’явилося й кілько нас, молодих, щоб послухати, що будуть говориш старші, і там мені пощастило познайомитися з Іваном Митрофановичем. Він справив на мене враження лагідної, поміркованої людини, яка не любить гарячкувати. На обличчі в нього постійно грала приємна усмішка.

З того часу мені довелося частенько бувати в Одесі, де залишався я іноді й на кілька тижнів. З Херсону їхати було дуже добре. О дев’ятій годині вечора виходив кожного дня пароплав, який прибував до Одеси о 7-ій годині ранку. Такою ж приємною була подорож з Одеси. Тому ми їздили і в справах і так просто, для розваги, до того, як тоді казали, «Відня над Чорним морем».

В Одесі був чудовий оперовий театр, де виступали співаки світової слави, включно з Карузо. Кожний співак, який мав добру опінію серед одеситів, міг розраховувати на успіх в Росії. Був в Одесі також знаменитий драматичний театр Сибірякова. Одеські бібліотеки, музей, Народний Дім з його лябораторіями, фізичним кабінетом, гербарієм та університетськими науковими закладами тягнули до себе молодь, як магнет.

Для українців була там особливо цікава інституція, а саме — «Просвіта», де можна було зустріти маляра Сластьона, поета і лікаря Івана Липу, С.Шелухина, Клименка, Бородаєвського, видавця Комара , бандуриста Литвиненка та багатьох інших визначних і звичайних українських громадян.

Приїздивши до Одеси, я вважав за свій обов’язок відвідати І.М.Луценка і С.П.Шелухина або бодай поговорити з ними по телефону. З Шелухиним мене в’язало ще й те, що він був головою Одеського Товариства Бджільництва та редактором «Одесского Пчеловодного Листка», в якому я містив деякі свої статті, бувши головою Херсонського Товариства Бджільництва.

Не пам’ятаю, чи це було в 1913-му, чи в 1914-му році, напередодні війни, я вступив до І.М.Луценка саме тоді, як збирався він виходити з дому. Було вже над вечір.

— Невчасно прийшли, Володимире Івановичу,- зустрів мене Іван Митрофанович.

» Я зайду іншим разом, — сказав я, — а тепер піду до Сергія Павловича Шелухина, бо маю з ним дещо обговорити в справі виставки бджільництва в Одесі.

— Я властиво вибираюсь до нього, — відповів Іван Митрофанович. — Але ви не зможете з ним сьогодні говорити, бо він має бути на засіданні Філологічного товариства, а я маю посидіти у нього з хворим.

— От тобі й маєш! Хто ж у нього захворів: дружина чи, може, донька?

— Ні та, ні друга! До Одеси приїхав лікуватися Іван Франко і спинився у Сергія Павловича. Отже я мушу ним заопікуватися.

— Коли так, то я також іду з вами. Тепер мене й києм не відіб’єте, бо маю нагоду побачити великого письменника, політичного діяча і вченого української землі.

— Якщо хочете, то ходим разом, але побачите ви не того, кого малюєте в своїй уяві. Побачите тяжко хвору людину, геній якої вже загас. Та нехай це вас не вражає: кожна людина мусить пройти аж до кінця путь, призначену їй при народженні.

Луценко говорив це щиро, з переконання. Він глибоко вірив у позагробове життя і був фаталістом. Уважав, що від своєї долі не втечеш, і те, що призначено кому в житті, те обов’язково сповниться. Вийшли з дому і Луценко продовжував развивати свою улюблену тему позагробового життя. Та я мало слухав його, бо вся моя істота була охоплена бажанням якнайскорше побачити Івана Франка.

Прийшли до С.П.Шелухина. Господар відчинив двері і, затримуючи нас у передпокої, сказав Луценкові, що він не хоче з хворим доктором Франком лишати свою дружину та доньку самих.

У кабінеті Сергія Павловича я побачив біля стола схудлу, очевидно, тяжко хвору людину. Відразу мене вразило його високе чоло, таке високе, що не пам’ятаю, чи я ще вкого таке бачив. Це був Іван Франко. Шелухин представив мене, на що Франко з трудом відповів: — Приємно познайомитися!

Тут я завважив, що руки його спаралізовані, притиснені до грудей, з якимись виразками на пальцях. Я насилу стримувався, щоб не заплакати над тяжкою недолею людини, яка оцими руками так багато вклала в духову скрабницю українського народу,

Франко запитав, куди Сергій Павлович поспішає. Коли почув, що на засідання Філологічного товариства, почав домагатися, щоб узяв його з собою. Шелухин старався переконати Франка, щоб лишився вдома, але він так уперся, що нарешті Шелухин погодився.

«Парним» візником поїхали ми до університету, до якого від дому Шелухина було недалеко. Увійшли до невисокої залі, де вже було понад сотку людей: університетських професорів, учителів середніх шкіл та різних членів товариства і гостей.

С.П. Шелухин був членом президії Філологічного товариства, а тому лишив І.Франка під опікою І.М.Луценка, а сам поспішив до президіяльного стола, бо вже був час розпочинати засідання. І.М.Луценко та І.Франко сіли в останньому ряді крісел, я трохи далі, де було вільне місце.

Темою викладу були «Початки народного епосу». Доповідачем був українець, професор Гордієвський. Говорив він жваво й цікаво. Та я мало слухав його, бо вся моя увага була звернена на Івана Франка, який уважно слухав кожне слово доповідача. Здавалося, І.Франко забув про свою хворобу і ніби весь перетворився: став бадьорим, живим, його очі заблищали, як у людини, яка чує й бачить щось надзвичайно цікаве.

Засідання підходило до кінця. Голова зборів запитав:

— Може хто з присутніх хоче на цю тему щось сказати?

У відповідь на це почувся голос Івана Франка:

— Прошу слова! — промовив він спокійним, твердим голосом по-російському.

Голова дав йому слово. Шелухин зблід, не знав, що робити, а Луценко старався стримати Франка від виступу. Але письменник, не звертаючи на нього ніякої уваги, чистою російською мовою почав:

— Тут ми чули доповідь про початки народного епосу. На мою думку, визначено їх не точно. їх треба шукати за кілька соток, а то й тисяч років раніше — в «Кншах битія жидівського народу»…

Всі присутні обернулися в сторону Франка. А він далі розвивав свою думку, наводячи з пам’яті цілі сторінки з «Книг битія жидівського народу», з пам’яті цитував оригінальні тексти в старо-жидівській мові, а потім перекладав їх на німецьку й російську мови. Говорив яких двадцять хвилин, авторитетно, спокійно. Видно було, що його слова зробили велике враження.

Нарешті Франко скінчив. Грім оплесків укрив останні його слова. Голова зборів: «Хто це говорив?» Шелухин голосно відповів:

— Це говорив український письменник, поет, учений, доктор Іван Франко, що приїхав з Галичини.

Знову гучні оплески. Дехто хотів познайомитись з Франком, стиснути йому руку, але Луценко швиденько вивів його з залі, щоб дати хворому спокій. На вулиці я з Шелухиним приєднався до них. Але Франко рішуче домагався, щоб його повезли на берег моря.

Тут я розпрощався з ними, бо мав їхати на другий кінець Одеси, на Великий Фонтан, де спинився у віллі мого дядька, лікаря Олександра Кедровського.

Їдучи візником, я ввесь час був під враженням виступу Івана Франка. Потім довго не міг заснути. Перед очима все стояла постать генія, проблиск якого я бачив оце тепер. Хворе, немічне тіло ще ховало в собі сильну, велику душу. А ця людина могла б ще довгі роки творити цінності для свого народу й для цілого людства…

Коли почалася війна, мене в перший же день мобілізації покликано з резерви до війська. Доля й недоля кидала мене на різні фронти. Спочатку на пруський, потім на галицький і, нарешті, на румунський. Я кілька разів бував в Одесі і щоразу бачився з І.М.Луценком, С.П.Шелухиним та іншими українськими дiячaми. Луценко був також покликаний до війська як лікар і працював в одеському шпиталі. У воєнній уніформі, з шаблею при боці і з острогами на чоботах, він ніби підріс і випростався. Він поголив свою вже сиву бороду, залишивши вуса. Не раз, посміхаючись, говорив:

— А що? Хіба не козак? Поки не одягнув на себе уніформи, то й не відчував, що в моїх жилах тече козацька кров. А може таки дійсно прийдеться скоро козакувати. Адже війна скінчиться, якщо не революцією, то такими реформами, після яких і українська справа піде горою.

У 1917 році, вже під час революції, приїхав я до Одеси, щоб відбувати дальшу службу в запасовому скорострільному полку, вийшовши зі складу Кавказької Туземної Кінної Дивізії, коли з дивізії відправляли всіх офіцерів, що не були «контрреволюціонерами».

В день мого приїзду відбувалося велике військове віче в саду, Швайцарська Долина». Тим вічем проводив голова української гарнізонної ради Іван Ліщенко. Вибравши хвилину, я підійшов до нього і привітався.

Іван Митрофанович відразу сказав мені, що я маю виступити на вічі як військовик, який щойно приїхав з фронту. Він не питав мене, що я думаю в справі українізації армії, бо був певний, що мої думки не розходяться з його думками. Я спробував був відпекатися від виступу, бо не знав місцевих обставин, тим паче, що на вічі мав бути сам командувач військ Одеської округи генерал-ляйтенант Маркс. Іван Митрофанович сказав:

— Справа ось у чому. Ми вимагаємо зукраїнізувати три або щонайменше два запасові полки. Генерал Маркс проти українізації полків, але дозволяє зорганізувати в кожному полку окремі українські компанії або навіть батальйони. Звичайно, ми на це ні в якому разі не погодимося і, коли не порозуміємося з ним, то самочинно українізуємо щонайменше два полки. Він на вічі буде боронити свій погляд, так ви, Володимире Івановичу, виступіть після нього, бо у вас, як у свіжої людини, мусять бути нові аргументи.

Я побачив, що всю українську військову справу в Одеській окрузі провадить І.М.Луценко. Провадить рішуче, твердо, переборюючи всі труднощі збоку влади, інертної маси і своїх же таки «поміркованих» українців.

Генерал Маркс на вічі не мав успіху, і для всіх стало ясно, що справжнім авторитетом для одеської залоги й навіть округи став Луценко.

Внаслідок впертої й кипучої праці Луценка була зукраїнізована більша частина одеської залоги, а крім того був сформований молдаванський полк з бесарабських і почасти херсонських молдаван. Усі зверталися до нього за вказівками та порадами. Навіть загальноросійські революційні організації шукали в нього моральної підтримки.

Луценко став в Одесі речником українців і представників усіх інших недержавних народів Росії. За ним всі йшли сліпо, і це іноді приводило до комічних випадків. Ось один приклад.

В Одесі була гарнізонна рада, що складалася з п’ятисот членів — представників різних військових частіш міста й фльоти. Як звичайно на той час у цій раді українці та інші народності були в меншості, а російська група, яка твердо трималася своїх єдинонеділимських гасел і централістичної тактики — в більшості. Тож, щоб впливати на схвалювані цією радою рішення, треба було «пакувати» до залі засідань своїх людей, які мали творити «опінію революційного народу».

Одного разу ціла заля, крім крісел для членів ради, була заповнена молдаванами, більшість яких не розуміли по-російському.

Лідери молдаванської групи наказали своїм членам уважати на Луценка і робити те, що він робитиме: коли плескатиме промовцеві, то всі мають плескати; коли кричатиме «геть! досить!» чи в який інший спосіб протестуватиме, то всі мають кричати «геть» по-молдаванському чи по-російському і протестувати.

Під час палкої дискусії Луценко вдарив своїм кріслом об підлогу так, що воно розлетілось. Тоді всі присутні в залі молдавани посхоплювались і почали ламати й трощити свої крісла. Годі було їх заспокоїти, а тому довелося засідання припинити. Русоцентристам не вдалося провести своїх ухвал.

Заходами Луценка зорганізовано кілька українська полків в Одесі, а скорострільний полк переформовано в Перший Український Скорострільний Навчальний Полк. Його командант, полковник Ластовченко, командував пізніше Першим Українським Полком імени Богдана Хмельницького. Загинув він у бою з большевиками на Полтавщині,

Після Другого Всеукраїнського Військового З’їзду в Одесі сформовано за вказівками Луценка Одеський Український Гайдамацький Полк, який відіграв велику ролю в боротьбі з большевицькими загарбниками.

Після Другого Військового З’їзду, на якому Іван Митрофаиович був делегатом від Одеської округи, обрано його в Українську Військову Раду та на члена Центральної Ради революційного парляменту України, На його пропозицію на з’їзді, в якому брало участь понад три тисячі делегатів, вибрано мене значною більшістю в члени Всеукраїнського Військового Генерального Комітету, Сам він лишався звичайним членом, але до президії З’їзду виставив кандидатуру члена Одеської військової ради Ілька Гаврилюка, який у президії, часами як головуючий на з’їзді, працював за вказівками Луценка.

Після цього з’їзду Іван Митрофанович переніс свою діяльність до Києва. Тут він став одним з лідерів партії Соціялістів-Самостійників, ще в той час, коли більшість Центральної Ради та всі провідні українські партії стояли за федерацію народів колишньої російської імперії. Згодом Іван Митрофанович став прихильником гетьманської ідеї. Досить поважна група політичних діячів хотіла була висунути кандидатуру Івана Луценка на гетьмана, але він рішуче відмовився проти цього, уважаючи себе не підготованим для такого високого становiща.

Згодом, коли гетьманом став генерал П. Скоропадський, Іван Митрофаиович разом із своїм приятелем Миколою Міхновським6 старалися знайти стежки та можливість співпрацювати з ним, але їм не пощастило. Тож вони, хоч чесні гетьманці, а разом з тим і українські самостійники, лишилися за порогом гетьманату. І.Луценко повернувся до Одеси, де цілковито віддався медичній практиці.

Користуючись охороною галичан, що були в авсірійській армії, я кілька разів виїздив з Херсону до Одеси, де зустрічався з знайомими українськими діячами, а також з І.М.Луценком. Він дорікав мені за напрям херсонської газети «Дніпро», яку я видавав та редагував з Малечою під збірним псевдонімом,,Нестор Літописець». Напрям цієї газети був національно-державницький, а також соціялістичний.

Луценко не погоджувався з нашою критикою гетьманської влади, а властиво діяльности її уряду та різних органів владїі. Він говорив, що з критикою треба бути обережним, щоб «з водою не виплеснути дитину». Під «дитиною» розумів він принцип гетьманської влади. На це я і мої oднoдyмцi в Одесі, як проф, Гордієвський, проф, Слабченко , д-р В.Піснячевський та інші, відповідали, що ми — проти гетьманату. Ми говорили, що до нас більше промовляють навіть ідеї деяких старих наших діячів-консерватистів, а саме ідеї конституційної монархії на Україні, на зразок англійської. Згодом Іван Митрофанович почав признавати нам рацію.

Десь у серпні 1918 року я востаннє побачився з д-ром Луценком в Одесі. Після того він припинив свою лікарську практику і знову кинувся у вир політичного життя. Спочатку організував українські національні елемент в Одесі та на Херсонщині для опору московсько-чорносотенній вакханалії, а пізніше брав діяльну участь в підготові повстання проти гетьмана Скоропадського.

3устрівся я ще раз з Іваном Митрофановичем уже тоді, коли Директорія Української Народної Республіки була в Києві. Тоді вже точилася оборонна війна проти московських комітетів. Іван Митрофанович прийшов до мене в готель,, Прага», почувши, що мене привезли з винницької лікарні, де я лежав хворий на запалення легень. Він явився не лише як земляк, але й як лікар. Оглянувши мене, попросив військового міністра, щоб той призначив спеціальну лікарську комісію для оглядин мене.

Пізніше ми не раз зустрічалися у мене в готелі. Іван Митрофанович не раз говорив з журбою, що йому, гегьманцеві, довелося брати участь в поваленні гетьмана Скоропадського, щоб рятувати не так уже ідею гетьманату, як ідею української державности. З наближенням большевиків до Києва, Луценко, мавши за шістдесят років, організував гайдамацький загін, з яким, верхи на коні, зводив з большевиками бої на Чернігівщині, а пізніше на Київщині. Не раз визначився хоробрістю. Гайдамаки, переважно старі одеські гайдамаки, дуже любили свого команданта. А він сам себе часто, жартуючи, називав «баштанником», кажучи,що коли українська держава стане існуючим фактом, повернеться на Херсонщину, щоб плекати кавуни.

Українська армія, відходячи під тяжкими ударами московської комуністичної та денікінської навали, опинилася в «чотирикутнику смерти». В перших бойових лавах невтомний Іван Митрофанович вів своїх гайдамаків, відбиваючись на всі сторони, часто йдучи в атаку без набоїв, щоб ціною крови відбити від ворога зброю та амуніцію.

Недалеко Старо-Костянтинова, коли гайдамацький загін Луценка атакував большевицький панцерний потяг, налетіла на нього большевицька кіннота. Гайдамаки билися, як леви, гинули, але не давалися в руки ворога живими. Мало-хто вирвався з залізного кільця червоної кінноти. Тяжко поранений Луценко сховався поміж палями, зложеними біля залізниці, але большевики знайшли його і порубали на шматки.

Смертю героя загинув той, що все своє життя боровся за Україну, що проповідував гуманність, терпимість до людей різних політичних переконань. Згинув страшною смертю з рук віковічного ворога України — москаля з п’ятикутньою зіркою на лобі.

 

ОЛЕКСАНДЕР КАНДИБА-ОЛЕСЬ (5. XII. 1898-22. VII. 1944)

Уперше почув я Ім’я Олеся десь ще перед російською революцією 1905 року в розмовах членів Української Старої Громади в Херсоні. Члени Громади по суботах збиралися «на шклянку чаю» в домі Андрія Грабенка (літературний псевдонім — А.Конощенко), у Феофана Василівського (чоловіка Дніпрової Чайки), у письменника й поета Миколи Чернявського або у лікаря Івана Козубова , який мав великий дім на Воєнному Форштадті. Також іноді збори громади відбувалися з нагоди приїзду до Херсону кого-небудь із видатних українських діячів, як от письменника Михайла Коцюбинського, члена РУП, морського інженера і авіятора Лева Мацієвича, «артільного батька» Миколи Левицького, корифеїв українського театру Кропивницького, Садовського, Саксаганського, Карпенка-Карого чи Заньковецької.

Ми, юнаки, в таких випадках приходили до своїх товаришів, дітей членів Старої Громади, і, сидячи в сусідній кімнаті, прислухалися до розмов старших. Думаю, що це було в домі А.М.Грабенка, коли я вперше почув прізвище молодого поета Олеся у зв’язку з альманахом «Багаття»18 що його видав д-р Іван Липа в 1905 році в Одесі.

Саме в той час у Херсоні почало відживати українське літературне житія, що завмерло було від 1886 року, коли O.Pycoв і А.Грабенко видали збірник «Степ». В 1905 році в Херсоні вийшли два альманахи: «З потоку життя», що його упорядкувли М.Коцюбинський та М.Чернявський, і «Перша ластівка» (22) альманах молодих українських письменників, упорядкований Миколою Чернявським.

Звичайно, коли в ті часи збиралися десь свідомі українці, розмова точилася переважно на теми літератури, культури та історії. Тоді українських книжок на ринку з’являлося так мало, що найбідніший інтелігент мав спроможність мати їх всі у себе в бібліотеці. Це ж була провесінь новітнього українського відродження.

Пригадую, як хтось з учасників сходин членів Старої Громади звернув увагу на музикально-легкий стиль віршів Олеся і на бадьорість, що відбивалася в кожнім рядку його віршів.

Після того ми, юнаки, прочитали альманах «Багаття», і нас особливо захопив його вірш «З пісень молодости»:

 

Парубоцькі літа — то бурхливий поток,

Не страшні їм ні кручі, ні гори, —

Для них, повних замірів і мрій, і думок,

По коліна глибокоє море!

Ось попробуй — скажи, що минеться усе.

Що їх серце погасне з літами.

Що їх мрії, як вітер, життя рознесе

І розтопче своїми ногами, —

Бережись! їхнє слово — то куля метка,

їхній сміх — то вогонь, — не повірять!

Та й хто зможе безодню душі юнака

Прямим оком і міркою змірять!?

Парубоцькі літа — то орел молодий,

Що до світа із скелі злітає, —

Тільки здалека вигляне промінь ясний.

Тільки барвами хмари вквітчає ,..

 

Цей вірш так глибоко промовив тоді до наших сердець, що ми вивчили його напам’ять і пізніше не раз у своєму житті пригадували оті бадьорі слова, які гнали від нас геть зневіру і песимізм.

Духовий образ тодішньої української молоді складався під впливом красної літератури і романтики української історії. Ми, тодішня мoлодь, і старше покоління шукали все те, що нас лучило, а не те, що нас ділило. У своїх взаєминах ми шукали згоди й гармонії, взаємної толеранції й поваги

З часу появи альманаху «Багаття» ім’я Олеся щораз частіше з’являлося на сторінках українських видань — «Літературно-Наукового Вістника», «Української Хати», «Сяйва» та інших періодиків. Олесь ріс усе вище і все ширше розправляв свої творчі крила. Його перша збірка поезій «З журбою радість обнялась» (1907 рік) ясним променем освітила літературний небосхил і поширила ім’я автора, як борця за українське визволення, що вогняним словом поривав українську інтелігегцію до праці на рідному полі, до боротьби за визволення свого народу з чужинецького ярма.

…Не здійснилися поетові надії. Українське лицарство вкрило своїм трупом рідну землю, український нарід, після упертої й тяжкої боротьби був переможений, але не упокорений.

Олесь, з іншими українськими патріотами, опинився на еміграції. Тут, у Відні, він далі своїм палким словом, гострим, як меч, боровся за волю свого народу, докоряв тим, що захиталися у своїй вірі в остаточну перемогу, що почали шукати різних орієнтацій, навіть повертаючись до новітнього москвофільства. До тих, що зневірилися, до малодушних перекинчиків, до тих, що покладали надії на чужі сили, Олесь звертався з такими словами в своєму оповіданні «Слухай»:

«… Так, так. Вона для тебе була мертвою, а я чув її стогони, бачив простягнуті руки й на них залізні кайдани…

Розбити їх! Ця думка вп’ялася мені в мозок, в душу і мучила мене…

Встала вона, прекрасна, зідхнула, і розтанули віковічні сніги, розцвіли небесно-золоті квітки, зашуміли потоки, прокинулось життя…

Весна прийшла.

Христос воскрес!

Зустрілись, поцілувались, і стали братами…

Я вийшов на вулицю. Боже мій! Скільки їх, звідки вони?! Із тисячі я ледве пізнав одного.

І ти разом з ними, з вірою в очах, з усмішкою на устах. Пізнав мене, підійшов, узяв за руку — ходім!

Підожди, постою, надивлюся, надихаюся, наберуся їх…

Що далі було, ти сам знаєш. Емігрантами стали, рік уже животіємо. Я бачу все і, стиснувши зуби, мовчу.

А ти… Для тебе вона знову мертва.

Ти кидаєшся, як звір у клітці, з одного боку в другий, шукаєш допомоги, пого-джуєшся на все.

Колишнє, старе хотів би вернути,

Смієшся, брудом обливаєш, саму ідею топчеш ногами.

Маловірний! А кров цвіту нашого, що пролилася під Кругами, під Бахмачем, у Білій Церкві, в Києві, по всій Україні, а жертви, а сироти, а вдови, а матері, а могили…

Це — що ж? Нічого?

Кров у землю вступила, а не понеслась червоним стогоном по світу?

Стогоном смертельної муки і гніву…

А діти, що ростуть, не були живими свідками, не бачили, не чули?!

І думаєш там тепер не ллється кров?! Спам’ятайся, прийди до себе, приводь інших до пам’яті.

Повір — весна ще прийде!

І як я шкодую, що не угледжу тебе серед тисяч у той день, коли знов зашумлять потоки і розцвітуть безсмертні небесно-золоті квітки.»

З такими словами Олесь звертався до так званих «мартовських українців», до тих, що не вірили у воскресіння України. Звертався до тих, що зневірилися в силі свого народу, в його потенціальній національній силі.

Перший раз зустрівся я з Олесем у Києві. Це було або в «Українській Книгарні» Степаненка на Безаківській вулиці, або в клюбі «Родина». Тепер добре не пригадую. Він справив на мене глибоке враження своїм простим, сердечним поводженням. Розмовляючи, він, здавалося мені, студіював мене, пронизуючи своїм зором наскрізь. Таке враження у мене лишилося на все життя. Після того, буваючи в Києві, я кожного разу старався побачитися з Олесем, бо мене тягнула якась особлива його теплота й щирість.

Ближче зійшовся я з Олесем уже в 1921 році, коли — змушений зліквідувата українські посольства в трьох прибалтійських державах — опинився в тодішньому осередку української політичної еміграції, у Відні. Там, в австрійській столиці, а пізніше в Бадені, ми майже три роки зустрічалися разів по три, а то й більше кожного тижня.

Коли Олесь став головою Союзу Українських Журналістів і Письменників, а я членом ревізійної комісії цього союзу, нам доводилося сходитися, як то кажуть, «на діловому грунті». Ніяких гострих розходжень у нас не бувало, і навіть спірні справи завжди полагоджували ми спокійно.

… Олесь не був вузьким націоналістом. Він дивився на справи визволення широко, і в тій статті, що була його політичним кредом, писав:

«Розвалена не тільки Україна, але і ціла Європа, її відбудовувати прийдеться зусиллям всіх народів, бо ні один нарід у теперішній момент не має сили, щоб усунути руїну і на її місце поставити краще, вище, культурне життя. Наш нарід, який пробудився до нового життя і який могутнім рухом зазначив своє право на свою самостійність, мусить бути, скорiше чи пізніше, запрошений до міжнародного співробітництва в справі розбудови розваленого світу. І покликаний він буде не як безправний наймит-раб, але як рівноправний співробітник, бо він має в своїм лоні невичерпне джepeло культурних можливостей. Віра в наш нарід, у його дужі сили йде поруч з вірою в ціле людство, в гуманізм.»

Здається, єдиною громадською організацією, в якій Олесь брав чинну участь, був Союз Українських Журналістів та Письменників. З початку заснування цього Союзу його головою був д-р Володимир Кушнір, а потім став Олесь.

Перед моїм виїздом до Америки, восени 1923 року, деякі члени Союзу на чолі з О.Олесем влаштували для мене прощальну вечірку. Під час вечері Олесь, бажаючи мені доброго життя в Новому Світі, наказував, щоб я твердо тримався принципів дійсної української журналістики і не продавав свого пера нікому. Українські журналісти, — казав він, — славні тим, що вони писали лише те, у що самі вірили, що вважали за корисне для свого рідного краю або для людства взагалі. Вони не торгували своїми ідеями. Отже, «коли б вас обставини приневолювали зрадити ці принципи, тоді краще зламайте перо, киньте його, нехай воно ржавіє».

Олесь був зразком безкомпромісовости і, хоч тяжко бідував, хоч нудьгував за рідним краєм, ніколи не припускав думки про те, що він може повернутися на рідну Україну під московську окупаційну владу. Він уважав, що своїм поворотом фактично визнав би большевицьку владу на Україні.

У листі з 9 лютого 1931 року Олесь писав до мене:

«…Як довго ми не бачились, не розмовляли!.. Бачу так виразно в цей момент ,,Кафе Геренгоф» і Вас з нами нагорі в льожі, з безкомпромісовими: Черкасенком, Сірим, Кушнірем, Хомиком та іншими. Таким усе здається близьким, наче це було вчора. А далі Грушевський, Чечель, Шраг, Коссак, Христюк, що вже настроювалися повертатись… розійшлись, і вже ніколи разом не стрінемося. Не вдалось мені затримати Михайла Сергійовича серед нас. Поїхав, був певен, що там він більше зробить… Та найбільше завинили у його від’їзді Шаповал, Григоріїв і К°. (У мене збереглося 49 листів від Грушевського. В них він свариться на цих «каліфів на час»). Шкода мені і Чечеля, і Шрага. Лише за Штефана я спокійний. Там у «раю» йому й місце*.»

На початку цього листа Олесь дякує за 25 долярів, що їх «Об’єднання» вислало йому, як аванс за його твори, які мали бути друковані в «Свободі». Мізерна допомога українському великому поетові, але більшої «Об’єднання» не могло дати, бо майже всі пожертви до нього приходили з точним зазначенням, на яку мету ту чи іншу пожертву складалось.

…Оце свідоцтво бідування, а може й передчасної смерти великого поета, жертви панування окупантів на українських землях. Гнобителі українського народу, коли не мали можливости безпосередньо вбивати українських провідників, українських інтелектуалів, творців культури й науки, то посередньо виголоджували їх, а праці їхні нищили або калічили в різних цензурах.

Проте, Олесь глибоко вірив, що український народ визволиться з чужинецького фізичного й духового ярма, хоч може ще не раз доведеться йому пролити кров свою й чужу, з тою непохитною вірою він і помер.

В одному з останніх віршованих листів, у відповідь на мою гадку, що, мабуть, нам уже не доведеться повернутися на рідні землі, Олесь писав:

 

Коли ж ця довга ніч, проклята ніч, мине?

Коли розквітне сонце вогняне

І я почую: «Слава! Перемога!»

І ляже килимом в мій край дорога?

Коли ж народ, схвильований, як море,

Политу кров,ю землю переоре

І стане янголом з мечем холодніш

Над волею, над скарбом всенародним?!

Та не справдилася його надія, як і тисяч інших ізгоїв з Рідного Краю.

 

ПЕТРО КАРМАНСЬКИЙ (29.V.1878-14.IV.1956)

Уперше зустрівся я з Петром Карманським, як він уже був відомим поетом і письменником. Це було в 1918 році, коли Херсонське Губерніяльне Земство влаштовувало чергові загальноосвітні курси для вчителів початкових шкіл. Тоді запрошено Карманського прочитати ряд лекцій з української літератури. Я стояв близько до організації курсів, і, як пам’ятаю, Карманського запросили на пропозицію Миколи Чернявського.

У 1921 році, коли я жив у Бадені біля Відня, Карманський відвідав мене, вертаючись з Бразилії. До Галичини, яка була окупована поляками, він не міг їхати. Я дав йому притулок у своїй хаті, поки він знайшов собі постійне приміщення.

У Бадені вже була тоді невеличка українська колонія. Наш тісніший гурток складався з П.Карманського, д-ра Володимира Кушніра, європейського розмаху журналіста, Івана Косака, Спиридона Черкасенка, відомого поета й письменника, адвоката Теодора Галіпа. Іноді до нас приїздили редактор й видавець тижневика «Воля» д-р Віктор Піснячевський та д-р Осип Турянський, що тоді працював над своєю трагі-повістю «Поза межами болю». Часом бували у нас і інші українські діячі, що жили у Відні або в його околицях.

Наша п’ятка регулярно сходилася по вівтірках і четвергах у каварні Кюба, де ми дискутували на літературні та політичні теми. По п’ятницях ми виїздили до Відня на збори журналістів та письменників. Такі збори відбувалися в каварні «Дерен Гоф», у «Райхстаг Кафе» або в «Гранд Кафе».

В роках 1920-1925 у Відні скупчувався ввесь актив нашої еміграції, і тому українське життя било там ключем. Знайшли там собі притулок наші політичні об’єднання, культурні й навіть кооперативні організації. Всі вони шукали «найпевніших шляхів» визволення України з-під московської, румунської та мадярської окупації.

Большевики вели серед української еміграції розкладову роботу здебільша через своїх таємних агентів або посольства. На становищі посла совєтської України був Юрій Коцюбинський, який намагався нав’язати контакт з видатнішими українськими діячами, обіцяючи їм золоті гори, якщо вернуться на Україну. Але комуністична пропаганда не мала тоді помітного успіху. Значно пізніше повернувся проф. Михайло Грушевський з кількома однодумцями, щоб в скорому часі скінчити там своє життя.

Особливо активну пропаганду вели большевики серед членів Союзу Українських Журналістів і Письменників, головою якого був О.Кандиба-Олесь. Я тоді був членом ревізійної комісії цього Союзу.

Юрій Коцюбинський декілька разів запрошував і мене зайти до нього «поговорити». За згодою Справи Союзу я один раз навістив його. Він намалював широку картину можливостей провадити під большевиками культурно-освітню роботу серед українських мас, пропонував мені вертатися і працювати в Центральному Статистичному Управлінні в Харкові. Головою цього управління тоді був добре мені знаний Коркушко, до революції статистик народної освіти в Харківському Губерніяльному Земстві.

Я докладно переповів свою розмову з Ю. Коцюбинським Управі Союзу, а також тим, з ким мав близький контакт; Майже всі висловилися гостро негативно проти будь-якої співпраці з большевиками. Лише Антін Крушельницький колишній міністер народної освіти в уряді УНР, обтяжений великою родиною, уважав, що на рідних землях можна знайти грунт для національно-освітньої та культурної роботи. Він, здається, був одним із перших між членами Союзу Журналістів, що повернувся на Україну, перебувши ще кілька років у Львові. Там в короткому часі, після тяжкого переслідування, майже з усією родиною був фізично знищений.

Петро Карманський вважав, що на еміграції лежить велике завдання морально підтримувати українських патріотів, що лишилися на Україні, провадити пропаганду на міжнародному терені, вияснюючи права українського народу на свою власну суверенну державу, і гостро виступати проти московської окупації.

У той час П.Карманський захопився пере-кладами творів італійського письменника Мацціні, що запалював Гарібальді на боротьбу за визволення Італії. Особливе враження на Карманського справили твори попередника Мацціні, Уго Фоскольо, зокрема його «Останні листи Якова Ортіса». В тих листах Карманський бачив повну подібність між італійською еміграцією в часах Фоскольо і української еміграції. Таке саме шукання причинців невдачі визвольної боротьби, такі самі нарікання однієї політичної групи на другу, розбіжність політичних думок і сподівання, що якась чужа держава допоможе поневоленій країні у здобутті державної незалежности.

Отже, щоб закінчити переклад «Листів», П.Карманський виїхав до Маріяцелю в гори. Над перекладами творів Мацціні та Фоскольо він працював уже довгий час у Бадені і Відні, і ми часто дискутували над ними в нашому тісному гуртку або й удвох.

Напровесні 1921 року я отримав від Карманського коротенького листа, в якому він просив, щоб я приїхав до нього. Я повідомив його телеграмою, що негайно виїжджаю потягом. Мені кортіло послухати його майстерних перекладів. Знаючи їх в окремих уривках, я сподівався, що вони будуть незвичайно корисними для нашої політичної еміграції.

Десь надвечір я вже був на двірці в Маріяцелі. Падав дощ і дув пронизливий вітер. Гори були вкриті олив’яними хмарами.

Карманський жив у маленькій кімнатці на горищі дрібного крамаря. Хата стояла над гірським потічком, що, переповнившись дощовою водою, бурхливо котився по каміню, обмиваючи її підвалини. Дах був дірявий і місцями протікав, так що господиня дому розставила на підлозі кімнати Карманського кілька баняків, макітру і відро, з яких час від часу йому доводилося виливати воду через вікно на дах.

Зимно, вогко й непривітно було в помешканні українського письменника й колишнього дипломата в Римі… Він багато працював для збагачення української культури, а винагородою за його тяжку працю була малесенька кімнатка з продіравленим дахом.

В одному кутку стояли саморобний дерев’яний стіл і ослінчик. На столі блимала нафтова лямпа з закінченим склом. Ми присіли біля того столика, щоб «повечеряти», а потім уже приступати до обговорення перекладів…

Тож, повечерявши черствим хлібом і «лівер вурштом», ми очистили стіл від недоїдків і взялися до обговорення перекладу «Останніх листів Якова Ортіса». Карманський хотів був спершу прочитати лише деякі уступи, але захопився і прочитав увесь переклад. Я уважно слухав, часом робив завваги й радив деякі місця, на мою думку, цікаві для нашої еміграції, виразніше підкреслити.

Що спонукало Петра Карманського взятися за переклад «Останніх листів Якова Ортіса» на українську мову? У відповідь на це я дозволю собі подати деякі виписки з його вступу до перекладу:

«…Після нашої кількалітньої трагедії, перечитуючи цей твір, що має за собою поверх сотку літ, я добачив у ньому відгомін усіх тих почувань, які наболіли в душі сучасного освіченого європейця, а в першу чергу в душі українця. Сьогодні песимізм ,,Листів» знаходять у моєму світогляді угрунтовання, бо історичні злочини міжнародної дипломатії, які переносила на собі тоді ще поневолена Італія, підкосили і в душі українця його віру в ідею правди й ставлять йому перед очі страхіття суворої, неморальної сили тих, що диктують людству закони свого самолюбства. Сьогодні ненависть Фоскольо до фарисейства так званого цівілізованого світу являється сестрою такої ж ненависти українця, бо душа наша потерпіла таке саме банкрутство в своїй вірі у принцип правди й добра, як душа італійського патріота після мирового договору в Кампоформіо. Трагедія італійського народу після цього договору є й нашою трагедією, і початок першого листа: «Жертва нашої Вітчизни довершена. Усе втрачене, і життя, якщо воно нам судилося, лишається нам хіба на те, щоб плакати над нашим горем і над нашою ганьбою» — може майже без змін повторити кожний добрий українець».

Та це не все, задля чого я вважав потрібним присвоїти твір великого італійця нашому письменству. Не саме сконстатування злочину Європи і найближчих сусідів у відношенні до нашої батьківщини, але й сконстатування аналогії нашої трагедії з трагедією народу італійського спонукали мене під цю пору на еміграції до перекладу листів.

Далі Карманський пише:

» Як твір Фоскольо являється трибуналом, перед яким автор поставив своє тодішнє суспільство, щоб йому розкрити очі на його власні провини, так само він може бути цим трибуналом і для нас. Бо гріхи одних і других винуватців точка в точку ті самі…»

Далі Фоскольо говорить устами Якова Ортіса:

«Хоч і багато з наших думає, що свободу можна купити за гроші, допускає, що чужі народи прийдуть з любови до справедливости вирізуватися на наших полях, щоб визволити Італію».

Подібні дyмки в 1921-1923 роках панували серед української еміграції, яка надіялася на допомогу Антанти і чекала «справедливого» вирішення справи Галичини на міжнародній конференції. Навколо різних орієнтацій на чужу допомогу точилася тоді завзята боротьба, і була — спочатку дуже мала — група, яка сподівалася скорого падіння большевиків і можливости вернутися на рідні землі для національної праці. Чільні провідники тієї групи були першими, що повернулися на Україну, вірячи, що окупант наших рідних земель дозволить їм вести таку працю. І гірко помилились.

В іншому місті Фоскольо устами Карманського питає: «Стогін цілих віків і ярмо нашої батьківщини ще тебе не пересвідчили, що не можна дожидати волі від чужинця?»

П.Карманський звертається до емігрантів-українців з такими словами:

«Чи не дослухається сучасний українець у вищенаведених висловах чогось, що торкається струн його душевних переживань під нинішню пору? Чи не відчує він у них діймаючого докору за свої недавні вчинки і за вчинки тисяч до нього подібних?»

Та це ще не все, що падає докором на сучасний український загал, як падало на сучасників Фоскольо. На сторінках роману його ви знайдете ще й такі різкі слова:

«Я переїхав цілу Тосканію. Усі гори й усі поля вславилися братовбивчими боями від чотирьох віків; тим часом трупи безмежної кількости італійців, що одні других вимордовували, поклали основи під престоли імператорів і панів… Ох і за кого ця кров? Син відрубує голову батькові і потрясає нею, держачи за чуприну — і для кого ця злочинна різня? Королі, за котрих ви себе ріжете, стискають собі серед кипучої борні руки й спокійно розділюють між собою ваші шати і вашу землю». Далі в одному з своїх листів Яків Ортіс пише: «Оце твої границі, Італіє! Вони щодня і з кожного боку топтані впертою нахабністю народів. Отже, де твої сини? Нічого не треба, хіба єдности… Мізерні! Ми ходимо щодня, голосячи про волю та славу дідів, котрі чим більше вони ясніють, тим більше відслонюють наше підле рабство. В той час, коли ми славословимо ці славетні тіні, наші вороги топчуть їхні могили. І прийде може день, коли ми, втративши майно, інтелект і голос, сподобимося домашнім рабам старинним, або нас продадуть немов тих негрів; і доживемо того, що наші пани будуть розкопувати могили і будуть розкидати на вітер прах тих велетнів, щоб знищити навіть їхню пам’ять».

— Чи не є це сповідь нашої збірної душі? — питається Карманський. Чи не паленіємось ми так само соромом, яким паленівся італійський патріот? Чи не приходиться нам сьогодні сконстатувати цієї болючої дійсности, яку констатував він, коли писав:

«Наші ниви збагатили наших гнобителів; проте, наші ниви не дають захисту і хліба багатьом італійцям, яких революція викинула з-під рідного неба, а які, вмліваючи від голоду і втоми, мають усе в ухах одинокого, найвищого дорадника людини, покинутої цілою природою, — злочині?»

П.Карманський закінчує свою передмову таким уступом:

«Хай ,»Листи» Фоскольо навчать нас червоніти за наше рабство і хай зроблять у нас жагучу тугу до волі, таку тугу, яка робила б наше життя невиносимим і гнала б нас у бій з ворогами з одчайдушністю фанатиків. Хай вони навчать нас тієї правди, котру проголосив півроку пізніше другий великий італієць, учень Фоскольо, О.Мацціні: «Без Батьківщини у нас немає ні імені, ні обличчя, ні волі, ні прав серед народів. Ви, бастарди людства… перше, ніж об’єднатися з націями, що творять людство, треба існувати як нація. Немає об’єднання, хіба тільки між рівними; а ви не маєте признання колективного існування».

Два дні прожив я у Карманського, проводячи ввесь час за читанням його перекладів з італійської мови, яку він знав досконало. Плянували видати цілу низку книжок, в яких змальовано боротьбу за волю та державність інших народів, щоб на прикладах їх училися та гартувалися українці в боротьбі за свою державність…

Після тої зустрічі минуло вже понад сорок років, а у мене все ще стоїть перед очима убога кімнатка з нафтовою лямпою, з дірявим дахом, через який протікає дощова вода. Гострі, болючі душевні переживання, які полонили тоді всю мою істоту жалем, обуренням і бажанням працювати далі для визволення українського народу, і досі бринять у моїй душі. Обставини життя склалися так, що ставало все менше й менше можливостей для активної праці пером… Окупацію Москвою України Карманський переживав дуже болюче. Свій душевний стан в тих днях яскраво змалював віну вірші «Ностальгіє, моя подруго вірна»:

 

… Тепер,як в мене вкрали сон чарівний

І обернули тихий рай в Содом,

За чим тужити? -Я не маю дому!

Мій край в руїні, мій Сіон в нарузі,

Мій брат у тузі росить кров,ю скиби

І, похилившись, мов билина в лузі,

Гризе зубами підлі рабські диби.

Куди ж ти кличеш, серце моє бідне?

Мені сьогодні тільки горе рідне…

Бездомний ношу наболіле горе

І сором хилить до землі обличчя.

Засни, серденько, не хвилюйся, хоре!

Цеж обман тільки:нас ніхто не кличе…

Підем світами, зганьблені, безрідні —

Без сонця в серці, безнадійно бідні.

 

Німецька, а потім большевицька окупація Галичини змусили Карманського лишитися в духовій неволі на рідних землях, де він і скінчив своє життя 14 квітня 1956 року. Знаючи патріотичний світогляд Карманського, можна уявити, як тяжко приходилося йому жити…

 

ОСТАННІ ЗУСТРІЧІ З Є. X. ЧИКАЛЕНКОМ

Євген Чикаленко жив у Рабенштайні, в Австрії. Дуже бідував, заробляючи собі на життя. Тяжко працювала і його слаба здоров’ям дружина, щоб хоч сяк-так прогодувати себе і чоловіка бараболею, щоб лише не померти з голоду.

Але, не зважаючи на холод, голод і хворобу, бо Чикаленко вже яких два десятки років хворів на шлунок, він завше був бадьорий, веселий і ніколи на нікого й на ніщо не нарікав. Був оптимістом і глибоко вірив, що все, що сталося тяжкого й неприємного, мусіло статися, як переходове на шляху до відродження українського народу. Духа його не зломила ані трагедія особиста, ані трагедія всього українського народу.

Я завжди, коли мене охоплювала зневіра, коли ставало на душі сумно, старався побачитися з Євгеном Харламповичем, щоб хоч трохи з ним поговорити й зачерпнути від нього його сильного й бадьорого духа. І після кожної з ним розмови знову підкріплявся на силах, переймався вірою в ліпше майбутнє і легше переживав усі прикрощі невідрадного емігрантського життя.

«Добрі люди» розпустили чутки, що в Рабенштайні Вишиваний сформував уряд і що на чолі того уряду став Чикаленко. Не хотілося вірити, щоб «старий», який навіть на Україні не пішов до кабінету уряду Скоропадського, став на чолі «уряду» без тих реальних можливостей, які мав уряд Скоропадського.

Але все ж таки чутки про прем’єрство Є.Чикаленка вперто ширилися. Я з ним не зустрічався вже довгий час і не знав, чи є якась частина правди в тих чутках. Тому, одержавши відомості з Берліну, що в Рабенштайні дійсно постав якийсь національний комітет при Вишиваному, а до того комітету належить большевицький агент Бармаш, я рішив негайно поїхати до Євгена Харламповича. Хоч згідно з тими берлінськими відомостями Є.Чикаленко в комітет не входив, а були там, крім Бармаша, Полетика, Бутенко та ще кілька третьорядних «діячів», я все ж вважав за потрібне переговорити з Є.Чикаленком, щоб він умовив Вишиваного розв’язатися зі своїм комітетом.

Радо зустрів мене старий Чикаленко і з перших же слів сказав:

— Не вірте, Володимире Івановичу, що я маю якесь відношення до того «уряду», хоч в засаді проти Вишиваного нічого не маю. Я не хочу брати участи в жодному уряді.

Далі у нас пішла розмова про ситуацію на Україні, про різні емігрантські справи. Є.Чикаленко умів давати всьому дуже влучні характеристики, не впадаючи ні на кого й не ганьблячи навіть тих, що розпускали про нього різні брехні з метою сплямити його ім’я. Найбільше, чого він допускався супроти своїх, часто безличних ворогів, це був його лагідний і благородний гумор.

Євген Харлампович відчитав декілька сторінок із свого щоденника28, в якому записав своє ставлення до рабенштайнського національного комітету.

Вже пізньої ночі відпровадив мене «старий» на залізницю. На прощання я сказав, що мені здається, що вся акція Вишиваного є несерйозною. На це Чикаленко відповів:

— Та й я інакше не думаю. Шкода гарної, молодої людини, котру різні людці втягають в неповажні емігрантські комбінації. Я йому переповів нашу розмову, а вас прошу тримати при собі те, що я говорив вам.

Євген Чикаленко лежав у віденській лікарні. Йому зробили надзвичайно важку операцію шлунку. Біля його ліжка зійшлося нас одного разу троє: В. Липинський, В.Піснячевський , редактор «Волі», і я. «Старий» лежав, не маючи змоги навіть ворухнутися, бо був увесь обложений гумовими рурками. Видно було, що він фізично мучився, але духом був, як звичайно, бадьорий. Тоді розповів він нам не одну пригоду з минулого.

Після того вив’язалася у нього дискусія з В.Липинським. Є.Чикаленко не згоджувався з Липинським в поглядах на ролю та права поміщиків і народу на Україні. Дійшло до того, що Липинський назвав Є.Чикаленка революціонером і соціялістом.

На це Є.Чикаленко, усміхаючись, сказав, що це для нього не новина, і розповів, як і раніше його робили «соціялістом» і «революціонером» за його народництво, а головне, за матеріяльну допомогу українському національному рухові. Свою відповідь Є.Чикаленко закінчив словами:

— Ліпше дати народові згори те, що йому належить й до чого він доріс, ніж нарід сам почне брати. Думаю, що революціонерами є ті, що доводять нарід до революції, не розуміючи його вимог і не вміючи своєчасно відмовитися від своїх особистих інтересів у користь народу. Нарід завжди здобуде собі те, чого він хоче і до чого доріс.

Тут В.Піснячевський побачив щоденник, що його продовжував писати і в лікарні Чикаленко.

— А коли молена сподіватися опублікування вашого дуже цікавого щоденника? — запитав він.

— Частину, що охоплює події до війни й революції, думаю опублікувати, як закінчу оброблення, а події з часів революції нехай опублікують аж по моїй смерті, — відповів Чикаленко.

— Знаєте, Євгене Харламповичу, хоч я вас люблю, а все ж мені, як журналістові, дуже хочеться, щоб як найскорше був опублікований ваш щоденник, — усміхаючись, сказав Піснячевський.

— О, ні, пане Піснячевський, не бажайте моєї скорої смерти, бо тут у щоденнику є дуже неприємні для вас сторінки, — жартуючії відповів Чикаленко.

— Ну, тоді живіть собі на здоров’я! — кінчив розмову В.Піснячевський.

Розповів ще нам Є.Чикаленко, як він жартував з лікарями, коїли ті пороли йому живіт:

— Заморозили добре. Нічого не боліло, лише дуже лоскотав ніж, — оповідав він про свою страшну операцію»

Наближався час мого виїзду до Америки. Є.Чикаленко вже жив у Відні, видужавши по операції. Тут він, далеко на околиці, за Зюд Бангофом, містився в маленькій квартирці, Я прийшов до нього з дружиною попрощатися.

— Ну, дорогий Євгене Харламповичу, явився до вас, як до батька, бо рідного вже давно не маю, щоб благословили в далеку путь.

— Вибираєтеся за море, але я певний, що коли Україна покличе, то певно знову прилетите до неї, бо наші степовики не можуть забути рідних степів. Вони такі розкішні, що подібних немає у всьому світі, — відповів «старий».

Довго ми з ним говорили про минуле й сучасне, пригадували земляків з Херсонщини: Кропивницького, Саксаганського, Садовського, Карпенка-Карого, А.Грабенка, М.Чернявського, І. Лоначевсь-кого30 та інших видатних діячів, артистів і письменників, що їх дала Україні наша Херсонщина.

Перейшла розмова й на нашого херсонця, В.Винниченка, якому Чекаленко так багато в житті допоміг. Тут показав мені Євген Харлампович листа, в якому Винниченко, правда в лагідній формі, критикував його за,, монарxічні переконання», а сам величався своїм комунізмом та «пролетарським походженням». Прочитав також і свою відповідь, в якій, іронізуючи над «пролетарським походженням» Винниченка, пригадав, як його батько, єлисаветський міщанин, все турбувався, що мало будинків придбав своєму синові.

А про винниченківський «комунізм» зазначив Євген Харлампович коротко, що він певний, що Винниченко тепер «досяг свого комуністичного ідеалу», бо купив собі трохи земельки з садибою в Німеччині. На закінчення листа Чикаленко просив Винниченка дати йому яку-небудь працю в своєму господарстві, хоч би сторожа. «Та ж і я, — писав Чикаленко, — щось таки розуміюся на господарстві, хоч і не комуніст.»

У дальшій розмові мій дорогий учитель і вихователь порадив мені писати далі спогади, частину яких він уже прочитав в «Літературно-Науковому Віснику».

Зі слізьми на очах прощалися ми востаннє.

— Ви ще побачите наші рідні степи. Ви ще молодий і дочекаєтесь часу, коли зможете вернутися. Поцілуйте тоді й від мене,старого, нашу рідну Землю. Ох, степе, степе наш розлогий та широкий, який ти пишний та багатий, а який нещасливий!

І Євген Харлампович заплакав рясними сльозами.

Потім обняв мене і міцно притиснув до своїх грудей.

— Ну,хай вас Бог благословить, дорогий земляче й сину! Йдіть далі правдивим шляхом і підтримайте славу наших степовиків, що орють національним плугом широку українську ниву.

Це були останні слова, які я чув від Євгена Чикатенка.

В одному з листів до мене вже в Америку він писав: «Я тепер можу спокійно вмерти, бо знаю, що Україна вже воскресла й не за горами той час, коли вона стане Соборною й Суверенною Державою».

З такою вірою помер великий патріот, що віддав себе всього на служіння народові. Він утратив усе, що мав, але ніколи не нарікав, ніколи не скаржився на біду.

Євген Чикаленко був велетнем духа, що ніколи не вгинався і не падав на шляху, який би він не був тяжкий.

© Підготовка тексту, примітки Калиниченко І. Ю., Марущак О. О.