Солдати консервного
Фашистські агресори гадали буквально за кілька місяців завоювати Радянську державу. Було очевидно одне — боротьба буде не на життя, а на смерть. І радянські люди, охоплені гарячим прагненням відстояти завоювання Жовтня, одностайно заявили про свою готовність не шкодувати життя заради повної перемоги.
Вже на другий день після оголошення війни на фронт пішли начальник томатного виробництва, заступник парторга ЦК інженер Петро Андрійович Смолянець, шофери Іван Іванович Тихонов й Іван Іванович Лоїк, слюсарі Михайло Якович Марченко, Іван Олександрович Білаш, начальники цехів Петро Андрійович Косенко, Василь Іванович Максименко, Яків Абрамович Янкелевич, інженер-технолог Юрій Олександрович Трухачов, диспетчер Петро Іванович Дидан та багато інших робітників і командирів виробництва. Стримуючи сльози, проводжали їх матері, дружини, діти. Товариші по роботі, тепло напучуючи, клялись працювати не шкодуючи сил, щоб тут, в тилу, наближати перемогу над фашистами.
— Через кілька днів, — пригадує ветеран заводу Аркадій Семенович Свердлов, — мене, як начальника транспортного цеху, викликали вночі до міськвійськкомату. Воєнком полковник Іван Євграфович Кирилов наказав негайно підготувати п’ятдесят вантажних автомашин. Виконати його розпорядження було легко, бо весь автопарк заводу, що складався з 89 машин, був у повній бойовій готовності. П’ятдесят кращих грузовиків, підготовлених до початку сезону переробки овочів, було знято з експлуатації, укомплектовано автоінструментом, запасними частинами і відправлено в розпорядження військкомату. Понад ЗО кращих шоферів, які відправляли на збірний пункт свої машини, на завод більше не повернулись. Вони пішли на фронт за кермом своїх машин. Серед них стахановці Анатолій Маляренко, Тимофій Гірський, Олександр Кирчук, Леонід Русол, Віктор Дудкін та інші, які самовіддано захищали Батьківщину.
Незважаючи на те, що на фронт пішло багато спеціалістів, завод продовжував працювати на повну силу. Знайшлось кому замінити тих, що пішли. Замість Петра Косенка керувати консервним цехом почала Ніна Головатюк, начальником цеху по виробництву халви була призначена Катерина Снігірьова. Та й па інших ділянках замість чоловіків керівні пости зайняли жінки.
На заводі було організовано місцевий штаб протиповітряної оборони. Начальником його став керуючий справами і начальник спецчастини заводу Іван Никанорович Якушков.
Відтоді комуністи і комсомольці вдень і вночі несли службу спостереження на дахах цехів. Робітники добровільно йшли в загони охорони підприємства, цілодобово патрулюючи навколо заводу. В штабі час від часу лунали дзвінки.
— «Лелеко», «Лелеко», я — «Журавель». Як чути мене?— дзвонили з вишки.
— Я «Лелека», чую добре.
— З боку Миколаєва, на висоті дві тисячі метрів, з’явилась «рама»… — доповідала комсомолка Віра Німчук.
Через хвилину знову телефонний дзвінок.
— Літак кружляє над портом… В порту стоїть теплохід «Котовський» з пораненими воїнами.
— Зрозуміло. Прийнято, — відповідала Парасковія Іллівна Волкова.
Не встигне чергова зробити запис у вахтовому журналі, як знову виклик:
— «Лелеко», я —«Голуб», я — «Голуб». Приймайте рапорт,— чути в трубці. — Бачу з лівого берега катер, — доповідає комсомолка Тетяна Стукаріна. — Катер швартується до причалу профілакторію… До катера підходить човен. З нього якісь люди пересідають в катер… Ось він відчалює і рухається вгору по Дніпру.
Прийнявши донесення з вишки, Парасковія Іллівна зв’язалась з «Котовським» і повідомила про загрожуючу небезпеку. Корабель знявся з якоря і відійшов від причалу.
Авіабомби, скинуті фашистськими літаками, не попали в судно.
Спостереження вели удень і вночі. Виходили на чергування після 8 — 10 годин, відпрацьованих біля котла або вакуум-апарата.
Трудове напруження на заводі зростало з кожним днем. Надходили з полів кабачки, з садів — абрикоси, вишні, ранні сорти яблук. Та найбільше хвилювались працівники м’ясокомбінату.
— Чому мало берете свинини? — запитували звідти. — У нас дільниця забою переповнена. Тисячі свиней під тином. Вони уже тануть на ногах…
Нещадно палило сонце. Температура повітря досягала 40 градусів. Навіть листя на деревах блякло і скручувалось.
Та чим було перевозити свинину? Адже дві третини складу автопарку пішло на фронт. А куди? Заводський приймальний пункт і так переповнений. Вирішили — збільшити виробництво, але м’ясо брати. До 80 тонн щодня йшло прямо в цех на переробку. Людям доводилось працювати по дві зміни. І працювали. Знали: на фронті важче. Продукція комбінату йшла в першу чергу туди, в діючу армію. Болем в серці відлунювала тривожна мелодія пісні:
Вставай, страна огромная,
Вставай на смертньїй бой!..
Газети повідомляли про звірства, які чинили фашисти на окупованій території. Від цих повідомлень волосся підіймалось на голові. Перед очима вставали палаючі міста і села, крик дітей, жінок. Після коротких годин відпочинку між змінами, консервники знову йшли до транспортерів, автоклавів, жаровень, котлів…
Незважаючи на те, що на фронт все йшли і йшли кадри спеціалістів, заводська програма, як і раніше, успішно виконувалась. Крива продуктивності кожного цеху піднімалась. І раптом…