Оборонець Таванська та Батурина Дмитро Чечель
У II половині XVII століття в боротьбі з турками і татарами в степах Північного Причорномор’я виявляли героїзм не лише запорожці та козаки реєстрових і слобідських полків, але й гвардійці гетьманів України — сердюки. З лав сердюцьких полків, за задумом гетьмана Мазепи, мала вийти майбутня українська військова еліта. І хоч цьому наміру не судилося здійснитися, проте сердюцька гвардія все ж дала Україні кількох талановитих командирів. Найяскравішою фігурою серед них є полковник Дмитро Чечель, якому наприкінці XVII століття волею долі довелося стати представником гетьмана на півдні України.
ародився Дмитро Чечель на Поділлі десь у І половині XVII століття. Його батько, православний шляхтич Василь Чечель, володів маєтком у Кузьминцях Брацлавського повіту, а під час Великої Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького перейшов на бік повстанців і став старшиною Уманського реєстрового козацького полку. Військову кар’єру обрав і сам Дмитро, проте служити йому довелося не в реєстровому козацтві, а у сердюцьких полках, які, по-суті, були зародком професійної армії.
Вперше сердюки з’являються на історичній сцені у II половині XVII століття. Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, зрозумівши, що у складних обставинах часів Руїни, коли козацькі полковники часто-густо підтримували ворогів гетьманської держави, необхідно було мати під рукою відділи, на які можна було б цілковито покластися. Ними й стали полки сердюків, сформовані з покозаченого населення Правобережної України, а також козаків, які опинилися поза межами реєстру. Утримувалися вони за рахунок гетьманської казни. Сердюцькі формування були виключно піхотними,, оскільки саме в цьому роді зброї Дорошенко мав найбільшу потребу. Кінноту становили козацькі полки тому, що козаки вважали службу у ній єдино престижною для лицарського стану.
Сердюцька піхота, для вишколу якої запрошувалися іноземні фахівці, являла собою І зразок професійної армії. Саме сердюки, єдині ! на той час в українському війську, мали однострій, який складався з темно-червоного жупана, простебаного бавовною, блакитних шароварів, шапки з хутряною околицею. Озброєння сердюцьких полків становили: мушкет та шабля, широко застосовувалися також піки та порохові гранати.
Саме сердюки як регулярне наймане військо найдовше зберігали вірність Дорошенкові і тільки після складання ним булави перейшли на службу до гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича. Серед них був і молодий Дмитро Чечель. Під знаменами Самойловича сердюцькі полки відзначилися при обороні Чигирина 1677— 1678 років, довелося їм взяти участь і в невдалому для гетьмана та його союзника московського Верховного воєводи Василя Голіцина першому кримському поході 1687 року. Оскільки татари підпалили степ, то подальше просування московського та козацького війська вглиб ворожої території стало неможливим. Роздратований невдачею Голіцин зробив головним її винуватцем Самойловича, якого невдовзі було заслано у Сибір. Відтак військо мало обрати вільними голосами нового гетьмана. Булаву отримав генеральний осавул Іван Мазепа.
Обрання нового гетьмана стало зоряним часом і для Дмитра Чечеля. Як «породний шляхтич православний» він стає гетьманським дворянином та знатним військовим товаришем, а через деякий час і сердюцьким полковником (дослідники не дійшли єдиної думки щодо точного часу призначення Чечеля на посаду полковника: одні вважають, що це сталося 1689 року, інші — 1695). Отже, Мазепа довірив йому охорону своєї резиденції, що характеризує Чечеля як зразкового офіцера.
Проте мирний час виявився недовгим: 1689 року сердюки, як і всі збройні сили Гетьманщини, спільно з московською раттю Василя Голіцина виступили у черговий похід на Крим, у якому, без жодних сумнівів, довелося брати участь і Дмитру Чечелю. Генеральний бій з татарами відбувся 14—17 травня у Чорній Долині. Ординці з надзвичайною швидкістю атакували московську помісну кінноту і загнали її в обоз, лише гарматні постріли змусили їх відступити. Дочекавшись поки стомлені спекою і безводдям союзники зачинилися в укріпленому таборі, хан Селім-Гірей, оточивши їх, атакував Стародубський та Прилуцький козацькі полки, але був відбитий і спрямував удар на лівий фланг, де стояли слобідсько-українські козацькі полки, з яких найбільших втрат зазнали Харківський, Сумський та Охтирський. Ситуацію переломили сердюки, які «швидко поспішили до переможених полків і кількаразово вдарили на орди міцним вогнем зі своїх мушкетів». Просуваючись вперед під прикриттям возів, сердюки вели вогонь по противнику і зрештою змусили його відступити. Серед вбитих виявилися син хана та кілька мурз.
Проте перемога у Чорній Долині на дала бажаного результату. 20 травня Голіцин і Мазепа досягли Перекопа, однак з’ясувалося, що татари випалили навколишній степ і засипали колодязі, відтак тривала облога не виявилася можливою. Тож верховний воєвода поспішив укласти мир та припинити воєнні дії. Військом поповзли чутки, ніби Голіцин вночі отримав хабаря від хана. 21 травня московська рать та козацькі полки відійшли від Перекопа.
Восени 1689 року Чечелю випала честь супроводжувати Мазепу у поїздці до Москви, куди гетьмана викликав Василь Голіцин. Мазепа відчував всю непевність свого становища, адже винуватцем невдачі першого кримського походу зробили Самойловича, і він побоювався повторити долю попередника. Саме в цей час у Московії відбувалися карколомні політичні зміни: царівна Софія, фаворитом якої був Василь Голіцин, керувала державою від імені свого недолугого брата Івана, але молодший цесаревич Петро не хотів поступатися владою своїй сестрі, тож у країні назрівало серйозне протистояння, що загрожувало вилитися у громадянську війну. Мазепа зробив свою ставку на Петра, запропонувавши до його послуг свої війська. Сердюки стримали вірних Софії стрільців, що дозволило Петрові зібратися з силами і врешті-решт здобути перемогу. Софію було пострижено у черниці Новодівочого монастиря, Василя Голіцина заслано до Карго-поля, а Мазепа та його оточення з тріумфом та численними подарунками повернулися в Україну. Документи не містять даних про те, як виявив себе Чечель у цьому посольстві, але з усією впевненістю можна стверджувати, що свої обов’язки він виконував бездоганно, оскільки наступного року гетьман доручив йому супроводжувати митрополита Варлама Ясинського до царів Івана та Петра.
А п’ятьма роками пізніше Чечелю знов випало взяти участь у бойових діях. 1695 року розпочалася нова війна з Османською імперією. Найкращі військові сили Московіїна чолі з молодим царем Петром І взяли в облогу Азов. Мазепа ж спільно з білгородським воєводою Борисом Шереметьєвим мав здобути турецькі фортеці на Нижньому Дніпрі: Казі-кермен, Мустрит-кермен, Мубарек-кермен та Іслам-кермен. Оскільки значну частину війська Шереметєва становила слабо організована помісна кіннота, то весь тягар облоги ліг на сердюків, піші підрозділи реєстрових козацьких полків та запорозьку флотилію.
Супротивник також серйозно готувався до облоги: до Казі-кермена ввели загін яничарів, а поблизу фортеці розташувалися татари Нуреддін-султана та Ширін-бея, які мали атакувати ворожі позиції.
Союзні війська підійшли до Казі-кермена 24 липня 1695 року. Московське військо стало обозом у безпечному від ворожих пострілів місці, а Мазепа відразу ж наказав сердюцьким та реєстровим полкам атакувати. Проти козаків вийшли яничари, але після короткого бою вони мусили сховатися за фортечними мурами. Після цього гетьман розпорядився насипати вали, висота яких дорівнювала казикерменським стінам, і звідти вести вогонь з гармат і рушниць. Одночасно під Казі-кермен повели підкопи. З Дніпра всі фортеці блокували запорожці.
Гарматна і рушнична дуель тривала п’ять днів. Врешті-решт українські артилеристи пристрілялись настільки добре, що турки вже не могли підійти до бійниць, щоб відкрити вогонь у відповідь. Щойно яничари відчиняли бодай одне вікно в амбразурах — туди відразу ж летіли козацькі кулі та ядра. Казікерменський бей Кеенан-мурза пропонував своїм аскерам (солдатам), які зголосилися б стати гармашами, грошову винагороду по 40 левів на день, але бажаючих не знайшлося. Чимало допомагали справі й запорожці, які, маневруючи чайками по Дніпру, не дозволяли татарам прийти на допомогу обложеним.
На п’ятий день, заклавши порох в один з підкопів, козаки підірвали південно-західну, або Очаківську, вежу. Казікерменський бей з залогою капітулював. Тоді ж піддався запорожцям і Мустрит-Кермен, а залоги Мубарек-Кермена і Іслам-Кермена втекли до Криму.
Оскільки укріплення Казі-кермена були пошкоджені під час облоги, а Мубарек-Кермен та Іслам-Кермен виявилися непридатними для оборони, Мазепа й Шереметьєв ухвалили зруйнувати їх. Лише у Мустрит-Кермені, переіменованому у Таванськ, поставили залогу, яка складалася з сердюцького полку Гаврила Ясликовського, 300 московських стрільців полковника Ларонта, 600 запорожців. Згодом на допомогу їм Мазепа відрядив 500 козаків Гадяцького та Лубенського полків.
Успіх Мазепи та Шереметьєва під Казі-керменом мав неабияке значення, адже облога Азова військами Петра І виявилася цілковито невдалою. Тож бойові дії, з огляду на те, що Османська імперія та Кримське ханство не мали наміру миритися з втратою плацдарму на Нижньому Дніпрі, обов’язково мусили відновитися.
1696 року Мазепа надсилає у Таванськ, на зміну померлого полковника Ясликовського, найкращий полк сердюків на чолі з Дмитром Чечелем, який мав організувати у краї гетьманську владу. Тим часом козаки розширили фортецю, додавши до кам’яного замку вал з ровом. Не маючи доброго лісу для побудови хат, перезимувавши у плетених з хмизу та очерету куренях, вони все ж збудували у Таванську дерев’яну церкву Святого Георгія.
Того ж року військо Петра І, підтримане Гадяцьким та Лубенським реєстровими полками, полком компанійців (кінні наймані полки, створені вперше гетьманом Лівобережної України Дем’яном Многогрішним у 1668 році), полком сердюків, а також запорозькими та донськими козаками, здобуло Азов. Невдовзі бойові дії відновились на Дніпрі.
29 липня 1697 року передові татарські чамбули почали з’являтись на лівому березі Дніпра, а за 2 дні підійшов й сам хан Селім-Гірей І з усією ордою, а також турецькі військо. У вересні на допомогу прибув їм з Очакова сераскер-паша з підкріпленням у 10 тисяч вояків. Та незважаючи на чисельну перевагу ворога, Чечель відбив усі штурми. Несподівано до Таванська прорвалися запорожці під проводом кошового Григорія Яковенка.
Після цього турки розпочали обстріл фортеці як з берега, так і з Дніпра, куди увійшли 36 фуркатів (фрегатів). Чечель наказав насипати всередині Таванська другий вал для захисту від гарматних пострілів; чимало турецьких ядер та гранат або перелітали місто, або падали у навмисно викапані для цього ями. Спроби зробити підкоп під мури також не мали успіху.
Тоді, знаючи про взаємну неприязнь між московським стрільцями та козаками, сераскер-паша та хан спробували схилити останніх до зради. Невдовзі у Таванськ прилетіли дві стріли з листами: першим від татар, другим — від турків.
Селім-Гірей І писав: «Черкасам, отаманам, сотникам і всій козацькій черні великі привітання. Ми з вами старі друзі. За що ж ви проти нас б’єтеся? Навіщо за Москву вмираєте? Адже Москва з вами не дуже добрі справи чинить. Наш государ вас до себе запрошує. Не бійтеся нічого лихого. На тому боці стоять каторги, там побачите ханський жовтий прапор. Нехай хто-небудь з ваших приходить до того прапора. Ми ханській величності доповімо, і все станеться, дасть Бог, за вашим бажанням. Якщо ж це слово не годиться — як собі знаєте, а ваші гріхи на ваших шиях. Я тут така людина, що мене послухають».
Лист від сераксера мав більш ультимативний характер: «Від війська турецького й від хана кримського слово старшині й усьому козацькому військові, що є в місті. Наш падишах — найстарший над усіма землями. Місто, яке ви зайняли — його місто. Здайте його нам добровільно, якщо хочете собі здоров’я, а не здасте, то ми його здобудемо з допомогою Бога й Магомета, пророка його, і тоді вас мечем винищать наші лицарі. Раз і вдруге вам кажемо: здайте місто. Сьогодні ж відпишіть нам відповідь».
Порадившись із старшиною, Чечель відповів так: «Ми, старшини великих військ московських, і ми, старшини Війська Запорозького й городових і охочих полків, прийняли в руки свої листа вашого, нам стрілою поданого, в якому ви просите здати місто вам і лякаєте своїми кавалерами та мечем. Знайте, що ми не такі, як ви, бусурмани, й не віримо вашим брехливим пророкам, а покладаємося на всемогутнього Бога і на Пречисту його матір, твердо сподіваємося, що ви не здобудете наше місто, доки не заіржавіли наші шаблі й не ослабли руки, а хлібних і бойових припасів у нас багато. Не залякуйте нас погрозами і не спокушайте облудами. Робіть, що хочете, а ми не збираємося віддавати це місто у ваші краї, але весь час очікуємо до себе військ і готові мужньо стояти, доки сил наших стане за віру православну, за честь і за ім’я нашого государя. Сподіваємося за допомогою Божею завдати вам поразки і буде вам вічний сором».
За прикладом ворога Чечель вислав листа з міста стрілою.
Наступного дня, 25 вересня, о сьомій годині ранку, турки підпалили порох у підкопах. Частина їх кинулася у пролом, інші — полізли по драбинах на мури Таванська. Штурм тривав п’ять годин. З турецьких кораблів вівся безперервний обстріл. Та все ж і цього разу ворог був змушений з соромом відійти. Обложені ж полагодили пролом. 1 жовтня турки знову спробували підірвати мури, але вибух не вчинив жодної шкоди Таванську.
Вороги готувалися до нового штурму, але несподівано татарська сторожа принесла звістку, що на допомогу обложеним йдуть московська рать та гетьманські козацькі полки. У таборі розпочалася паніка, і в ніч з 9 на 10 жовтня турки втекли до Очакова, а татари — в Крим. Коли полтавський полковник Іван Іскра прибув до Таванська, він не застав там жодного ворога. Так закінчилася безславна для турків та тріумфальна для полковника Чечеля оборона Гаванської фортеці. Козаки зазнали таких втрат: сердюцький полк Чечеля — 57 вбитих, 88 поранених; Ніжинський полк — 89 вбитих, 181 поранених; Чернігівський полк — 19 вбитих, 23 поранених; Лубенський полк — 23 вбитих, 31 поранений; Стародубський полк — 17 вбитих, 24 поранених; Славне Військо Запорозьке Низове — 48 вбитих, 78 поранених. Турки і татари втратили 3 тисячі вбитими та стільки ж пораненими.
24 листопада 1697 року полтавський полковник Іван Іскра за наказом Мазепи розпочав роботу над складанням реєстру річок і прикмет від містечка Переволочної до Чорного моря, який є цінним джерелом з топоніміки Низового Дніпра XVII століття. Невдовзі полк Чечеля відбув у Батурин на відпочинок, а до Таванська увійшов полк Якова Покотила. Останній зіграв дуже негативну роль у конфлікті, який виник між козацькою та московською частинами залоги. Якось п’яні стрільці затіяли бійку з запорожцями, що переросла у справжнє побоїще. Покотило став на бік московитів і розпочав справжній грабунок, не оминувши навіть церкви Святого Георгія. Доведені до відчаю цим святотатством, запорожці вигнали колишніх союзників за фортечні мури.
Втім, у майбутньому протистояння між Московією, яка на початку XVIII розпочала трансформацію з інертної напівазіатської держави у грізну Російську імперію, та Гетьманською Україною дедалі поглиблювалося.
Так, у 1700 році, під час укладання в Стамбулі мирної угоди з Туреччиною російська сторона, в обмін на отримання Азова, поступилася пониззям Дніпра, з огляду на те, що ці землі перебували під контролем Гетьманщини та Запорожжя. Незважаючи на те, що Мазепа мав свої інтереси у Північному Причорномор’ї, ніхто це не враховував. Хоч гетьман згодом і був нагороджений орденом Святого Андрія Первозванного, проте козаки мусили покинути Таванськ.
Того ж року розпочалася Північна війна. Приводом вступу до неї Росії стало її прагнення закріпитися на узбережжі Балтійського моря. У жовтні 1700 року армія Петра І зазнала нищівної поразки від військ шведського короля Карла XII під Нарвою. Розбиті росіяни відступили до Новгорода. І тут цареві став у пригоді козацький загін небожа Мазепи Івана Обидовського, котрий щойно прибув з України. Складався він з Полтавського, Гадяцького, Лубенського, Чернігівського та Переяславського реєстрових полків, Охтирського, Харківського, Сумського, Ізюмського, Острогозького слобідських, компанійських Пашковського, Федора Степановича, а також сердюцьких Дмитра Чечеля та Івана Шульги і нараховував близько 7 200 козаків. Козацькі підрозділи надійшли у розпорядження Бориса Шереметьєва, який командував драгунами та помісною кіннотою, що у бою під Нарвою була повністю розсіяна шведами.
Полк Чечеля у 500 сердюків розташувався залогою у Гдові над Чудським озером. Вже за два тижні після нарвської поразки Чечель розбив загін шведських фуражирів, а у грудні знищив біля Гдова ворожий розвідувальний загін.
У лютому 1701 року полк Чечеля відзначився під час оборони Псково-Печерського монастиря. 12 лютого під стінами обителі, з’явився шведський кінний загін Шліппенбаха та підрозділ лейб-гвардії з гарматами. Не маючи можливостей для ведення регулярної облоги, Шліппенбах вирішив захопити монастир зненацька, але його спроби виявилися безрезультатними, оскільки сердюки мали досвід оборони Таванська. Під час одного з штурмів шведський майор Валберштет спробував пригвинтити до монастирської брами петарду, щоб підірвати її, однак був вбитий влучним пострілом сердюка полку Чечеля Свирнда Перебенді, який спокусився блискучим мундиром офіцера. Поразка під мурами Псково-Печерського монастиря змусила шведів припинити наступальні дії. Армія Петра І була врятована від цілковитого знищення. Ці успіхи дорого коштували козакам. Під час кампанії 1700—1702 років загинуло чимало рядових козаків та старшин, а сам наказний гетьман Іван Обидовський помер від ран.
Під час Північної війни конфлікт між Гетьманською Україною та Московією-Росією досяг ‘апогею. Петро І, який після смерті у 1696 році свого брата Івана правив одноосібно, вважав козаків вже не союзниками, а підданцями. Тож ставлення до козацького війська було відповідним. У козаків відбирали коней, а самих їх відправляли на різного роду роботи, у тому числі на будівництво нової столиці — Петербурга. Всі скарги Мазепи цареві на дії російського командування не давали позитивного результату.
Між тим Дмитро Чечель зі своїм полком, повернувшись з балтійського походу, ніс охорону гетьмана. Мазепа давно не довіряв Петру І, тож бажав мати при собі хоробрих та надійних людей, очолюваних досвідченим командиром. 10 грудня 1707 року гетьманською столицею Батурином поповзли чутки, що цар має намір заарештувати Мазепу і вивезти до Москви. Тому гетьман зібрав навколо себе 300 сердюків на чолі з полковником Чечелем і наказав їм готуватися до оборони.
У 1708 році війна наблизилася до кордонів Гетьманської України. Очікуючи вторгнення шведських військ, Мазепа звернувся до Петра І з проханням надати йому 10 тисяч солдатів або повернути армії козацькі полки для відсічі ворогу, але отримав відмову. Ситуація складалася для України не найкращим чином. За будь-яких результатів вона втрачала державність. У разі перемоги Петра І її остаточно ділили між Росією та Польщею, а у разі перемоги шведського короля Карла XII її передавали у володіння польського союзника шведів короля Станіслава Лєщинського. Тож Мазепа зважився на відчайдушний крок — виступити на арену бойових дій як воююча сторона. Якщо коротко, план гетьмана полягав у наступному: забезпечивши Карла XII провіантом, боєприпасами та артилерією, яких шведам бракували після втрати обозу у битві під Лісною, спрямувати його на Москву, проголосити Україну незалежною державою. Після відмови Петра І обороняти Гетьманщину совість Мазепи була чистою. До союзу із шведами спонукали його й умовляння старшини, обуреної поводженням російського командування з козаками та мирним українським населенням. Звичайно, не останнім фактором у цій справі було честолюбство Мазепи, але, в даному разі, воно працювало на відновлення державності України.
Наприкінці жовтня 1708 року під орудою Мазепи, крім чотирьох сердюцьких полків та трьох компанійських, перебували лише 3 полки: Миргородський, Лубенський та Прилуцький. Решта знаходилися у розпорядженні російського командування. Дізнавшись, що до гетьманської ставки у Борзні їде царів улюбленець генерал Олександр Меншиков, він поспіхом виїхав у Батурин, де зібрав вірні йому підрозділи. 25 жовтня у супроводі компанійських полків Кожуховського, Андріяша та Галагана, а також частини Миргородського, Лубенського та Прилуцьких полків, Мазепа переправився через Десну і вирушив на з’єднання з армією Карла XII.
Оборону Батурина було доручено полковнику Дмитру Чечелю. У його розпорядженні були чотири сердюцькі полки, окремі сотні Миргородського, Лубенського та Прилуцького полків та артилерія під командуванням гарматного осавула Фрідріха Кенігсека. Разом залога нараховувала 7,5—8 тисяч козаків. Ядро їх становила сердюцька гвардія. Чечель як досвідчений командир розраховував стримувати під Батурином головні сили корпусу Меншикова, давши тим самим можливість Карлу XII та Мазепі вдарити у тил ворогу.
Петро І відразу ж зрозумів усю серйозність ситуації і відрядив до Батурина київського воєводу князя Дмитра Голіцина з наказом впустити до міста російські війська. Але посланець повернувся ні з чим — Чечель відповів категоричною відмовою.
1 листопада 1708 року біля Батурина почали скупчуватися російські сили. 14 драгунських полків Меншикова та 2 піхотні полки Голіцина, які разом нараховували понад 20 тисяч багнетів і шабель. Непроханих гостей Чечель зустрів гарматними пострілами. Невдовзі з брами виїхало декілька вершників і через річку прокричали Меншикову, щоб забирався геть зі своїм військом, інакше батуринці його битимуть.
Переправившись через Сейм, російський головнокомандувач не зважився до штурму і направив у Батурин парламентера з пропозицією здачі. Більшість козаків й міщан відповіли категоричною відмовою, та знайшлися й прихильники капітуляції. Це були наказний полковник Прилуцького полку Іван Ніс та перекладач Стефан Зертіс, але Чечель наказав заарештувати їх та прикувати до гармат.
Протягом 24—30 жовтня залога мужньо відбивала приступи російських військ. Сердюки Чечеля та реєстрові козаки виявляли справжній героїзм. Захисники очікували на підхід шведської армії, але ранні морози заважали переправі. Зрештою, розбивши відділи генерала Гордона, шведи переправилися через Десну і рушили до Батурина.
Дізнавшись про це, Меншиков поспіхом став готуватися до відступу, але несподівано у його табір прибув посланець Івана Носа старшина Прилуцького полку Соломаха. Він розповів головнокомандувачеві про таємний хід, який вів до фортеці. 2 листопада Меншиков розпочав генеральний штурм. О 6 годині ранку російська піхота, пробравшись підземним ходом, зненацька вдарила на захисників Батурина. Побачивши солдатів, навперейми їм кинулися озброєні міщани на чолі з дияконом та його дочкою. Та вже було пізно. Кенігсек не встиг вишикувати своїх людей у належний порядок, як був важко поранений. Бій тривав протягом двох годин. Сердюки, козаки та міщани дорого продавали своє життя — росіяни втратили понад 3 тисячі солдатів. Та все ж сили були нерівні. Жінки й діти намагалися знайти захист у церквах, але озлоблені карателі спалювали святині разом із людьми. Невдовзі бій перетворився на криваву різанину. Росіяни вбивали всіх, без огляду на вік і стать, їхніми жертвами стали навіть домашні тварини — собаки і коти (це підтверджено археологічними дослідженнями 90-х років XX століття). Меншиков сповна виявив свій природний хист ката. Невдовзі іноземні часописи зарясніли заголовками — «Страшна різанина», «Руїна України», «Жінки і діти на вістрях шабель». «Вся Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства», — писала «Газетт де Франс».
Сердюки Чечеля відбивалися до кінця, не заплямувавши високого звання гетьманської гвардії. У полон потрапили тільки важкопоранені. Полковнику і кільком сердюкам все ж пощастило вирватися з оточення. Знесилений Чечель ледве дістався до свого кума, що жив у селі Обмачів, зайшов у його хату зігрітися й заснув на печі. Кум повідомив про це війта (старосту), і той разом з селянами видав полковника росіянам.
Чечеля та захопленого у Батурині Кенігсека під конвоєм повезли у Глухів. Останній по дорозі помер від ран і був посмертно колесований у Конотопі, після чого його голову виставили для показу в Сумах. Дмитро Чечель же прийняв мученицьку смерть у Глухові за кілька днів до оголошення, підтиском Петра І, анафеми Мазепі та обрання нового гетьмана Лівобережної України Івана Скоропадського.
Так закінчив своє життя мужній оборонець Таванська і Батурина. До останнього подиху Чечель залишався вірним своєму військовому обов’язку, який він з честю виконав, не заплямувавши себе зрадою. Про долю його родини, яка мешкала у селі Тростянець, невідомо нічого. Та нащадки роду Чечелів жили у Херсонській губернії наприкінці XIX століття. їхнім коштом було збудовано скит Григоріє-Бізюкового монастиря. Дехто з них, за прикладом предків, присвятив себе військовій справі. Так, генерал-майор Павло Михайлович Васильєв-Чечель був командиром 1-ї козацької стрілецької, або «сірожупаної», дивізії в армії Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.