Засновник Запорозької Січі Дмитро Вишневецький
У середині XVI століття козацтво вже являло собою поважну силу, з якою мусили рахуватися і кримський хан, і коменданти прикордонних турецьких фортець. На нього дедалі більше звертають увагу й старости Київського, Подільського та Брацлавського воєводств Великого Князівства Литовського. Серед них найбільш відомими були Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, Остафій Дашкович, які постійно користувалися послугами козаків у походах на татарські та турецькі володіння, а також в обороні своїх старосте від набігів кримських та буджацьких татар. Але козацтво вже потребувало не сезонних ватажків, а здібного організатора, який згуртував би його у єдину силу, здатну протистояти ісламській експансії.
Ним став нащадок турово-пінської гілки роду Рюриковичів, староста Канівський та Черкаський, князь Дмитро Іванович Вишневецький, прозваний серед козаків Байдою.
ародився князь Дмитро Вишневецький після 1512 року, коли обвінчалися його батьки, у родинному маєтку Вишневець Волинського воєводства. До наших днів там досі збереглася церква, де його хрестили. Серед володінь Дмитра Вишневецького у Крем’янецькому повіті були ще Підгайці, Окимни, Кумин, Лотрика та декілька інших. Відомо також, що він мав трьох братів: Андрія, Костянтина та Сигізмунда, а також сестру Катерину. За молодих літ Дмитро сватався до княжни Єлизавети (Гальшки) Острозької, але отримав відмову. Відтоді все своє життя він присвятив боротьбі проти турецько-татарської експансії.
1550 року король Польський і, водночас, Великий князь Литовський Сигізмунд II призначив Дмитра Вишневецького старостою Канівським та Черкаським і доручив йому оборону південного кордону Київського воєводства. Три роки по тому князь з усім своїм двором та козацтвом від’їхав у Стамбул. Метою його візиту був розшук та викуплення з неволі членів сім’ї його родича Федора Вишневецького, які незадовго перед тим були захоплені у полон татарами. У столиці Османської імперії гостя зустріли добре. Окремі дослідники приспускають, що посприяла цьому улюблена дружина султана Сулеймана Кануні (Законодавця) Роксолана, донька православного священика з Рогатина, Анастасія Лісовська, яка сама свого часу потрапила у полон до ординців і була продана до Туреччини. Так чи інакше, але місія Вишневецького завершилася успішно, і невдовзі він повернувся на батьківщину з родичами.
Під час перебування у Стамбулі князь мав можливість пересвідчитись у міці збройних сил Османської імперії. Оглядаючи підрозділи піхотинців-яничарів, кіннотників-сипагів: важкоозброєних «улуферджі» та легкоозброєних «сіліхдарів», а також найкращу у тогочасній Європі турецьку артилерію, він зрозумів, що над його батьківщиною нависла реальна загроза. І що найгірше — Сигізмунду II немає ніякого діла до оборони українських земель, тож ця турбота повністю лягла на плечі Вишневецького. А єдиною реальною силою, здатною захистити Україну, були козаки, яких ще треба було згуртувати у потужне військо.
Повернувшись у Черкаси, князь енергійно зайнявся цим. Насамперед він звернувся до короля Сигізмунда II з пропозицією збудувати на Дніпрових островах укріплені замки для попередження татарських набігів. Втім, Дмитро Вишневецький тут був не першим. З подібним проектом вже виступав у 1533 році на шляхетському сеймі у Пйотркові Канівський та Черкаський староста Остафій Дашкович. Проте, як і минулого разу, пропозиція сподобалася всім, але ні король, ні магнати Литви та Польщі не бажали витрачати на це кошти. Тож Вишневецький мусив вдовольнитися лише власними засобами. Зібравши козаків, він пішов за пороги і розпочав на острові Мала Хортиця будівництво укріпленого замку, якому судилося стати першою Запорозькою Січчю.
Південна, низинна, частина острова на весні заливалася водою, і скеляста північна частина ставала справжнім орлиним гніздом, до того ж, там були залишки стародавнього кам’яного муру та підземний хід (належали до катакомбної культури, виявлені археологами під час досліджень Малої Хортиці, або острова Байди, у 1992—1998 рр.). Лінія січових укріплень складалася з оборонного валу, частоколу та спостережних веж, на кожній з яких був сонячний годинник, що слугував для вірної зміни варти. Між вежами, що мали каркасну конструкцію, знаходилися землянки-курені, у яких мешкали козаки січової залоги (всі об’єкти досліджені археологами у 1992—1998 рр.).
Острів Велика Хортиця мав байрачні ліси та чудові пасовища для коней, а затока між Малою Хортицею та правим берегом Дніпра була зручною гаванню для козацьких суден.
Завершивши побудову укріпленого замку, Дмитро Вишневецький звернувся до короля Сигізмунда II з проханням надати йому гармати, але той, похваливши князя, дав йому лише вказівку, щоб він своїх козаків «гамував і шкодити не допускав». Вишневецький зрозумів, що слід шукати іншого союзника для боротьби з Кримом. Він зробив ставку на московського царя Івана Васильовича, згодом прозваного Грозним, який незадовго перед тим підкорив Казанське та Астраханське ханство. До того ж, матір’ю царя була Олена Глинська, рід якої походив від легендарного козака Мамая.
Влітку 1556 року цар Іван IV надіслав на Дніпро загін під проводом Матвія Ржевського, більшість якого становили путивльські козаки, на 18 суднах. Біля Канева до нього приєдналося 300 черкаських та канівських козаків на чолі з Михайлом Єськовичем та Михайлом Малинським (у літературі його часто помилково називають Млинським. Справжнє прізвище та герб відомі з автентичного документу 1564 року, де вони стоять поруч з печаткою самого Дмитра Вишневецького), а невдовзі й сам князь Вишневецький.
Об’єднані війська атакували Іслам-кермен (сучасна Каховка), але здобути замку не змогли, лише захопили табун коней. Відтак, переправившись на правий берег, 600 козаків рушили кінно, охороняючи флотилію від раптового нападу татар. 29 червня союзники досягли Очакова і здобули цю фортецю, звільнивши чимало невільників-християн. На зворотному шляху Ржевського та Вишневецького атакував кримський калга (брат хана), але козаки, закріпившись на одному з Дніпрових островів, відбили цей напад.
Цей похід був повного несподіванкою як для кримського хана Девлет-Гірея, так і для турецького султана Сулеймана Законодавця. Від обох на адресу короля Сигізмунда II посипалися погрози з вимогами, щоб він Вишневецького «за такі лоторства (розбої) скарав». Та захопити козацького ватажка, який, по суті, був господарем всієї Наддніпрянської України, король просто не міг.
У вересні 1556 року Дмитро Вишневенький відрядив у Москву посольство на чолі з отаманом Михайлом Єськовичем, через яке запропонував цареві свої послуги. Іван Грозний вислав до князя «дітей боярських» Андрія Щепотьєва та Нечая Ртищева з грамотою та жалуванням. Проте артилерії, котра була необхідна для козацької фортеці, московити не надіслали, тож Вишневецький вирішив здобути її в Іслам-кермені. Оволодіти добре укріпленим кам’яним замком у відкритому бою було неможливо, а отже, ймовірно, запорожці застосували при цьому якусь свою військову хитрість. Одна з них полягала у тому, що кілька козаків, які знали татарську мову, удавали татар, котрі хотіли сховатися від козацького нападу за мурами замку. Коли ж залога впускала їх, вони просто відчиняли фортечну браму. Так чи інакше, але Вишневецький оволодів Іслам-керменом, вирізав турецьку залогу та вивіз на Січ усі захоплені гармати (фрагмент однієї з них був знайдений археологами під час досліджень на острові Мала Хортиця). Сталося це 1 (14) жовтня 1556 року у день Покрови Пресвятої Богородиці, який пізніше стане престольним святом у Запорозькій Січі.
Невдовзі Девлет-Гірей з усіма наявними силами підступив до Хортиці. Облога тривала 24 дні, але Вишневецький не лише відбив напад, але змусив хана ганебно втекти. Після того князь Дмитро Вишневецький востаннє звернувся до Сигізмунда II з проханням про допомогу. Він прагнув об’єднати сили козацтва, Литви, Польщі та Московії, аби завдати Кримському ханству смертельний удар, але король вважав за краще терпіти татарські набіги, ніж підтримати Запорожжя, тому замість підкріплень надіслав на Січ лише свого спостерігача Василя Шишковича. До цих дій монарха спонукав лист від султана з вимогою про «приборкання ґвалту підданого свого пана Дмитра». Та Вишневецький влітку 1557 року знов вчинив напад на турецькі володіння, дійшовши до Акермана (нині — місто Білгород-Дністровський Одеської області).
І Сулейману, і Девлет-Гірею стало зрозуміло, що поки козаки на Хортиці, татари не зможуть безкарно чинити набіги на українські землі. Тому султан цього разу надав ханові військову допомогу. Восени татарсько-турецько-волоське військо знов взяло в облогу Хортицю. Козаки відбили усі приступи, але закінчувався порох, до того ж, розпочався голод. На поживу вже йшли дикі злаки та печені жолуді. Врешті-решт, князь Вишневецький звелів залишити Січ. Вночі, скориставшись стародавнім підземним ходом, козаки вийшли з Січі і, відомими тільки їм єриками та протоками, відпливли до Черкас. Татари, турки та волохи зруйнували Хортицькі укріплення. Але залишатися у Черкасах Дмитро Вишневецький також не міг, адже у Литві та Польщі він був оголошений поза законом. У листопаді 1557 року нескорений князь разом зі своїми козаками повністю перейшов на службу до Івана Грозного і відбув до Москви.
Вишневецький отримав від царя як пожалування місто Бєлієв з великим земельними наділами, але облаштовувати господарство не збирався.
По-перше, це було не в його дусі, а по-друге, військові справи вимагали постійної присутності на кордоні. Так, у 1557 року хан Девлет-Гірей зі 100-тисячним військом пішов на Московію, але дізнавшись від полонених біля Тули, що на нього чекає Вишневецький, не наважився йти далі і повернув назад.
На початку наступного, 1558 року князь Вишневецький з 5 000 козаків та стрільців, збудувавши човни-чайки на Пслі, вирушив на Дніпро ізнов зайняв Хортицю. Влітку він дійшов до Перекопа, побивши у степу за 6 верст від фортеці татарську сторожу, потім закріпився у Іслам-кермені, очікуючи удару у відповідь, проте Девлет-Гірей знов не зважився на відкриті воєнні дії. Після цього походу польсько-литовський король Сигізмунд II знов отримав від султана Сулеймана листа з ультимативною вимогою «для запевнення спокою на пограниччі усунути звідти Дмитра, котрий знов розпочав там свій розбій».
Скоро по тому Вишневецького відкликали до Москви. Цар доручив йому нову важливу місію — вдарити по турецькій фортеці Азов у гирлі Дону. Напрямок удару був визначений не випадково: будь-яка загроза, спрямована проти Азова, негайно впливала на забезпечення продовольством столиці Османської імперії — Стамбула. Звідти у Туреччину надходили пшениця, ячмінь, сухі овочі, риба, а також будівельна деревина.
Навесні 1559 року на Дніпро була вислана московська рать Данила Адашева, до якої приєднався загін українських городових козаків, на Дону ж зосередилися війська Дмитра Вишневецького, які складалися з запорозьких та донських козаків, загону московських стрільців воєводи Вишнякова, а також черкесів, що повстали проти турецького панування. У травні князь Вишневецький вперше напав на Азов. Атаку козаків залога відбила лише за допомогою ногайської орди та надісланої султаном ескадри з 6 великих галер та кількох малих суден.
Восени Дмитро Вишневецький повторив спробу наступу на Азов. Він знов взяв фортецю в облогу, що викликало голоду турецьких володіннях в пониззі Дону та землях ногайської орди. На допомогу запорожцям і донцям поспішали 4 тисячі московських стрільців, але султанська -ескадра під командуванням адмірала Алі Реїса перешкодила цим намірам. Після того Вишневецький піднявся вгору Доном, де заснував на одному з островів укріплене місто Черкаськ — майбутню столицю Війська Донського.
Невдовзі князь Вишневецький, підтриманий черкеським князем Кансуком, знов з’явився під мурами Азова. Але ця атака була також відбита турками. Кансук та один з його братів загинули, а їхні голови відправили до Стамбула.
Скоро по тому Вишневецького відкликали до Москви. З’ясувалося, що Іван Грозний вже відмовився від планів завоювання Криму та Азова. Наразі царя цікавила Лівонія, війну з якою він розпочав ще у 1558 році. Всі прибічники боротьби з Кримським ханством невдовзі потрапили у немилість. Розчарувався в своєму союзникові і сам Дмитро Вишневецький. Перед очима степового лицаря московське життя постало в усій своїй непривабливій наготі, з кривавим тираном, що юродствував, знаттю, що холопствувала, з безправ’ям та нужденністю народу. Відтак князь пішов на розрив з Московією. І, як з’ясувалося згодом, зробив це своєчасно, адже невдовзі Іван Грозний розпочав низку політичних репресій, що увійшли в історію під назвою «опричнина», її жертвами стало чимало талановитих московських полководців, політичних діячів та духовенства.
Відтак, Дмитро Вишневецький опинився сам на сам з грізним ворогом — Османською імперією Сулеймана Великого, але зброї він не склав, хоч у його розпорядженні перебувало Лише власне військо, що складалося з запорозьких і донських козаків та черкесів, до яких приєдналося чимало авантюристів — поляків, литовців і навіть ногайців. Вже у квітні 1560 року до Стамбула надійшло з Азова повідомлення про скупчення в степу армії «Дмитрашки» (так глузливо називали Дмитра Вишневецького турки) у кількості 80 тисяч чоловік. Проти Вишневецького, який насправді мав лише 5 тисяч воїнів, за наказом султана було впоряджено ескадру з 7 кораблів, армії кримського хана та волоського господаря, а також мобілізовані сипаги (кіннотники) з 9 бейликів (округів). На чолі армії став сілістрійський бей Сінан-паша.
Вперше за всю історію Туреччини подібні дії були спрямовані не проти держави, а проти окремої особи, названої найбільшим ворогом Османської імперії. У певній мірі прислужився султанові й Іван Грозний, який попередив «великий диван» (султанську раду) про намір Вишневецького здійснити напад на Азов.
Отже, турецьке командування у черговий раз відбило атаку козаків та черкесів. Тоді Вишневецький спробував напасти на Кафу, перепливши Таманську протоку. Але турків знов попередили московські гінці, і друга османська ескадра відбила напад.
Невдовзі Дмитро Вишневецький повернувся на Дніпро і отаборився на острові Монастирському (поблизу сучасного Дніпропетровська). Звідти він через свого двоюрідного брата Михайла, що займав посаду старости Канівського і Черкаського, направив до Сигізмунда II листа з проханням знов прийняти його на службу. Король повернув Вишневецькому всі маєтки, а коли хтось спробував відговорити його від цього відповів: «Зараз таких слуг треба було б більше, але не з таким норовом». Тим часом князь з козаками з’явився під Очаковом, завдавши туркам чималої шкоди.
У грудні 1562 року Вишневецький приїхав до Кракова, де його урочисто вітали маси люду. Ласкаво прийняв князя і сам король.
На той час Дмитро Вишневецький тяжко захворів, але «спочивати на лаврах» не збирався. У Кракові він познайомився з відомим авантюристом Альбрехтом Лаським, який втягнув його у чергову аферу. Справа в тому, що саме тоді у Молдові точилася війна за престол між Яковом Василідом та Стефаном Томшею. Вишневецький вирішив оволодіти Молдовою і залучити її до антиосманської коаліції, про створення якої він мріяв.
У 1564 році очолюваний князем 4-тисячний кінний загін козаків вирушив за Дністер. Сам Вишневецький був хворий і їхав позаду на возі. Стефан Томша, який саме облягав Василіда у Сучаві, дізнавшись про це, вирішив підступом захопити козацького ватажка. Він пообіцяв йому молдавський престол і запросив до себе на гостини. Вишневецький з невеликим загоном рушив до Сучави, де для нього влаштували гучний банкет. Але несподівано Томша разом з турецьким загоном напав на козаків і перебив їх майже всіх. Вишневецький сховався у скирті сіна, але його помітив селянин і видав Томші. Той відправив князя у Стамбул.
Сулейман Великий вже доживав останні роки. У 1561 році померла його кохана дружина Роксолана, а ще раніше у міжусобній боротьбі загинув молодший син Баязет. Султан зрадів, що до його рук нарешті потрапив найбільший ворог Османської імперії. Цінуючи військовий талант Вишневецького, він запропонував князеві прийняти іслам і зайняти одну з командних посад в армії. Але нащадок святого Володимира відмовився. Тоді Сулейман наказав стратити його. Вишневецького скинули з високої вежі на залізні гаки, вмуровані у стіну біля морської затоки на шляху зі Стамбула у Галату. Мужній князь, зачепившись ребром за гак, висів три дні, лаяв Магомета, проклинав султана і славив Христа. Не витримавши наруги, турки .застрелили його з луків.
Вже невдовзі по смерті ім’я Дмитра Вишневецького обросло легендами. Оповідали, що яничари, знявши з гаків його тіло, вирізали серце, поділили між собою та з’їли, вважаючи, що хоробрість та сила князя перейде до них. Інший переказ свідчить, що місце, де поховали Вишневецького, стало виявляти різні дива і згодом там збудували мечеть Ак-Мезар, що у перекладі означає «Біла могила».
Український народ оспівав засновника Запорозької Січі у славнозвісній «Пісні про Байду» (так називали Вишневецького козаки через те, що він був неодружений). Прославив його і польський поет українського походження Йосип Верещинський:
Був козак бойовитий,
Вишневецький милий,
Не раз Таврію бурив,
Бив татарські сили…
Залишився слід Вишневецького і в тогочасній картографії: його ім’я згадується в анотаціях до атласу Великого Князівства Литовського 1613 року.
Роль Вишневецького у становленні українського козацтва незаперечна. Заснувавши Запорозьку Січ та завдавши ряд відчутних ударів по володіннях Османської імперії, він пробудив у європейських монархів інтерес до цього нового чинника у боротьбі проти ісламської агресії і розпочав справу визволення Північного Причорномор’я від турецького панування.