Останній лицар Запорожжя Кость Гордієнко
Кошовий гетьман Кость Гордієнко є чи не найколоритнішою фігурою мазепинського руху. Не належачи до особистих друзів гетьмана, він все ж підтримав його національно-визвольний виступ. Лише за Гордієнком стояла реальна сила — Запорозька Січ, яка 11 разів обирала його кошовим отаманом. Доля судила Костеві Гордієнку очолювати січове товариство й у найтяжчі для Запорожжя часи, коли низові козаки під тиском російського царату мусили шукати притулку у володіннях Кримського ханства в гирлі Дніпра.
ата народження Костя Гордієнка, на превеликий жаль, не відома дослідникам. Сперечаються історики і щодо місця народження кошового отамана та його станового походження. Аполлон Скальковський вважає Гордієнка волинським православним шляхтичем з роду Гординських, Дмитро Яворницький та Адріан Кащенко — сином реєстрового козака з Полтавщини. Останні підкріплюють свою версію тим, що Гордієнко вчився у Києво-Могилянській академії й, до того ж, суфікс -енко є типовим для Лівобережжя, а не для Волині. Проте у Києво-Могилянській академії навчалися вихідці не лише з усіх земель України, але й з Московії, Литви, Болгарії, Сербії, Волощини, а Гордієнком Гординського могли назвати й на Січі. А от шляхетське походження кошового отамана підкреслює зображення на його намогильному хресті відміни польського герба Niesobie.
Про молоді роки Костя Гордієнка даних немає, та все ж, з великою ймовірністю можна стверджувати, що він брав участь у походах Івана Сірка. У 1696 році Гордієнко супроводжував до гетьманської канцелярії полоненого татарина Булая, а рік по тому брав участь у героїчній обороні Таванська та конфлікті з московською частиною залоги фортеці. Належав майбутній кошовий до Платнірівського куреня, до якого традиційно входили заможні козаки, що могли дозволити собі навіть панцир. Власне, від слова platte (з німецької — «панцир») і походить назва куреня.
Кошовим отаманом Кость Гордієнко вперше став у 1702 році. Це був складний для Славного Війська Запорозького Низового час. Царський уряд робив все для встановлення цілковитого контролю над Запорожжям. Навпроти Січі, що стояла тоді на Чортомлицькому острові, постала російська фортеця — Кам’яний Затон — з сильною залогою. У інших місцях запорозьких земель стояли Новосергіївська та Новобогородицька фортеці.
Не покращилися взаємини запорожців із росіянами й під час Північної війни. Січовикам, що стояли у гирлі Неви, не давали ні сухарів, ні крупи, а змушували живитися лише хлібом. За першої ж нагоди російське командування відбирало в них коней та зброю, а самих відсилало на різні роботи. Тож не дивно, що Кость Гордієнко як кошовий отаман підтримував на Січі антиросійські настрої, яких, зрештою, дотримувалася основна маса запорожців. Гнів січовиків поширювався й на гетьмана Мазепу, якого вони вважали прихильником колоніальної політики Петра І. До того ж, Гордієнко висловив протест проти передачі Османській імперії земель у гирлі Дніпра нижче Казі-кермена. З цього приводу він нагадав гетьману у своєму листі, що «преславної пам’яті антецесор (попередник) королів польських Вітульт (Вітовт), неситому змієві крові християнської у розширенні його панства уста загородивши і збивши з охочим Військом Запорозьким, яке на той час перебувало кошем біля Семенового Рогу при Бузі, Старий Очаків, який тепер іменується Сто Могил, і розоренню до часу свого подавши, постановив, зміцнив і затвердив бути границею з турками суходолом по Сто Могил. Про що, вельможність ваша, якщо забажаєте відати, знайдете ширше в написі на камені, що стоїть над Бугом. А водою в Дніпрі границю затвердив таким чином: якщо хтось хоче знати, де грунти військові під водою у Дніпрі, нехай їде верхи в річку з берега доти, доки кінь під ним не може землі досягнути…». Та у Московії знов вирішили питання кордону не на користь запорожців, що змусило січовиків розпочати боротьбу за свої законні права.
Хоч Гордієнко відразу ж не зважувався до відкритого виступу, але дізнавшись, що російські війська мають пливти Дніпром через пороги, наказав кодацькому полковнику влаштувати справу так, щоб всі царські судна загинули.
Невдовзі Кость Гордієнко покинув Січ і став чинити шкоду росіянам та їхнім прихильникам на Бузі. Вислані проти нього Мазепою два компанійські полки повернулися ні з чим.
Між тим, у 1707 році на Дону вибухнуло козацьке повстання під проводом Кіндрата Булавіна. Як і запорожці, донці були невдоволені втручанням Росії в їхні внутрішні справи, а особливо — виловом селян-втікачів, які становили основну робочу силу на хуторах заможних козаків. До того ж, каральна експедиція полковника Долгорукого, яка здійснювала цю операцію, чинила справжній терор у донських станицях. Булавін із загоном донців розгромив карателів, вбивши їхнього командира, але невдовзі сам зазнав поразки від вірних цареві козаків на чолі з військовим отаманом Лук’яном Максимовим і був змушений шукати притулку на Запорожжі.
У Пилипів піст ватажок повсталих донців прибув на Чортомлицьку Січ і закликав запорожців до спільного виступу проти росіян. З цього приводу тричі скликалася Велика Рада, і зрештою, кошовий Тимофій Фененко, який переконував козаків видати Булавіна російському командуванню, був позбавлений влади. На його місце обрали Костя Гордієнка, який на той час вже повернувся на Січ. Кошовий, знаючи, що царські війська лише чекають нагоди для знищення Запорожжя, не став виряджати на Дон все Низове Військо, а обмежився лише тим, що дозволив Булавіну набирати добровольців, чисельність яких досягла 1 200 чоловік, які невдовзі вирушили в похід.
Не сиділи склавши руки і росіяни. Вже у наступному році царський стольник Гаврило Кропотов сформував зі збіднілих запорожців компанійський полк, який скоро по тому перейменували у Новотроїцький драгунський.
Спочатку дії Булавіна були успішними. Він зайняв столицю Війська Донського Черкаськ, де був проголошений військовим отаманом. Але згодом проти донців вислали регулярні російські частини, які придушили повстання. Оточений у своєму будинку Булавін застрелився. Чимало козаків та їхніх сімей стали жертвами царського геноциду. Військо Донське втратило право на самоврядування.
Згущалися хмари й над Запорожжям. Після підкорення Дону Січ стала об’єктом надзвичайної уваги Петра І. Це розумів і Кость Гордієнко. Великий подив викликав у кошового союз гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом XII. Гордієнко завжди вважав Мазепу прихильником російського царя і ставився до нього вороже. Але за такого повороту подій кошовий відкинув свої особисті амбіції і вирішив підтримати повстання.
Не сидів склавши руки й Петро І. Відразу ж після обрання новим гетьманом Івана Скоропадського на Січі з’явилися царські посланці, які привезли коштовні подарунки: кошовому — 500 червінців, старшині — 2 000 червінців і козакам — 1 200 червінців. Та Гордієнко, не спокусившись грошима, відправив цареві листа з вимогою зруйнувати російські фортеці на Запорожжі, а в Україні запровадити січовий звичай.
Жодної відповіді на свої вимоги січовий не отримав, тож, посиливши запорозькі залоги у Старому і Новому Кодаках (нині — місто Дніпропетровськ), з метою не дозволити князю Меншикову захопити ці фортеці, він зібрав Велику Раду. Запорожці після тривалих вагань майже одностайно ухвалили підтримати Мазепу. Таке ж рішення винесла й Рада у Переволочні.
Відтак Гордієнко вирушив з Січі, взявши з собою 1 000 козаків та 10 легких гармат. Дорогою до нього приєдналися ще 6—7 тисяч запорожців, висланих ним у Кодаки. Князь Меншиков відрядив проти Гордієнка 3 000 драгунів бригадира Кемпбела, які зайняли містечко Царичанку. Та кошовий не змусив себе чекати і невдовзі з 800 кіннотниками напав на російську залогу, розігнав її, а 154 солдатів захопив у полон. Такі ж перемоги одержали запорожці й під Кобеляками та Маячкою.
Успіхи Гордієнка збільшили кількість його прихильників до 15 000. До запорожців приєднувалися озброєні селяни. Перейшов на бік повсталих і Полтавський реєстровий полк. Невдовзі у Диканьці колишній супротивник Гордієнка гетьман Іван Мазепа привітав кошового отамана, а 27 березня 1709 року представив його шведському королю Карлу XII.
Справи короля і гетьмана йшли не найкращим чином. Після падіння Батурина, наляканий жорстокими каральними акціями росіян, народ не пішов за Мазепою. Відходили від нього і деякі старшини: миргородський полковник Данило Апостол, генеральний хорунжий Іван Сулима, корсунський полковник Петро Кандиба, компанійський полковник Гнат Галаган. Невдалим виявився й рейд на Слобожанщину у грудні 1708—лютому 1709 року. Шведи та їхні нечисленні українські союзники йшли на Полтавщину. Всі свої надії король і гетьман покладали лише на Запорозьку Січ, тож підхід військ Гордієнка став для них «ковтком свіжого повітря».
Під час урочистого прийому кошовий привітав короля промовою, виголошеною бездоганною латиною. Відповідь йому дав шведський секретар Гермелін, пообіцявши від імені Карла XII допомогти Україні повернути її стародавні права. Після урочистостей король запросив Мазепу й Гордієнка на бенкет. Простих козаків пригощали окремо, але тут, на жаль, не обійшлося без прикрого інценденту: розчулений гетьман мав необережність сказати запорожцям, за давнім звичаєм гостинності: «Що моє — те ваше». Сп’янілі козаки сприйняли ці слова надто буквально і почали тягти із столу посуд. Гетьманський дворецький зробив їм зауваження, яке надто роздратувало гостей. Мазепа поквапився заладнати конфлікт і видав запорожцям свого слугу, якого ті добре відлупцювавши, зарізали….
Втім, цей випадок не зіпсував відносин Карла XII та Мазепи із запорожцями, і у квітні союзники розпочали облогу Полтави. Підійшовши до міських валів на 500 кроків, запорожці дали залп по росіянам. Один з них влучив у офіцера в блискучому мундирі, було вбито також 40 солдатів. Гордієнко запевнив шведів, що таких вправних стрільців у нього є до 600 чоловік.
Але облога фортеці не дала бажаних результатів. Штурми не мали успіху, насамперед через брак у шведів артилерії, яка нараховувала лише 4 гармати. 10 запорозьких фальконетів (легких гармат, що застосовувалися насамперед на бойових човнах-чайках) не могли змінити ситуації на краще. Ремствували й самі запорожці, яких змушували рити окопи.
Тим часом зайняті Гордієнком містечка Полтавського полку Маячку та Нехворощу на Орелі атакував російський генерал Ренне з 5 000 драгунів та піхоти. Жертвами карателів стали не тільки запорожці, але й мирне населення. Проти росіян вирушили генерал Крузе з 2 730 чоловіками шведської кавалерії та кошовий отаман Кость Гордієнко з 3 000 запорожців та 500 реєстровими козаками. 12 квітня 1709 року союзники оточили російський табір біля Сокілків і атакували ворога. Загибель корпусу Ренне стала неминучою, але козаки, що охороняли міст через Ворсклу, кинулися грабувати російський обоз. Росіяни скористалися цим і, прорвавши оточення, все ж змогли врятуватися, залишивши на полі бою 1 500 вояків.
Тим часом Петро І все ще сподівався схилити на свій бік хоча б тих запорожців, які залишилися у Січі. Його агенти навіть домоглися обрання нового кошового — Петра Сорочинського. Але невдовзі з’ясувалося, що той є прихильником Гордієнка. Очікуючи підходу російських військ, Сорочинський, залишивши на Чортомлику наказним отаманом Якима Богуша, виїхав на допомогу в Крим. Та його місія виявилися безуспішною: хан щойно втратив у поході на Кабарду 30 000 вояків, до того ж, російська дипломатія у Стамбулі зробила все, щоб не допустити з’єднання військ Девлет-Гірея II з армією Карла XII.
Переконавшись у відданості запорожців своєму кошовому, цар віддав наказ князю Меншикову покінчити з Січчю. Каральну акцію мав виконати полковник Петро Яковлєв з трьома піхотними полками, підкріплений компанійським полком Гната Галагана та драгунським полком князя Григорія Волконського.
Сівши на судна під Києвом, Яковлєв рушив униз Дніпром. Кіннота йшла берегом. Дорогою росіяни здобували козацькі фортеці Келеберду, Переволочну, Старий та Новий Кодаки, знищуючи не лише запорожців, але навіть жінок та дітей. 7 травня Яковлєв прибув до кам’яного затону, де отримав підкріплення з 772 солдатів і офіцерів, а невдовзі підійшов до Чортомлика.
На Січі перебувало лише близько 1 000 козаків, очолюваних наказним кошовим отаманом Якимом Богушем. Парламентером до запорожців Яковлєв вислав компанійця Сметану, який за наказом полковника став переконувати їх скоритися російським військам. Але січовики втопили посланця як зрадника. Яковлєв прочекав позитивної відповіді три доби і, врешті-решт, зважився на штурм. Та підступити до Січі суходолом було неможливо — острів Чортомлик з усіх боків оточувала вода, оскільки у ті дні стояв паводок. Не дав бажаного результату і обстріл Січі з гармат: ядра не досягали острова. Тоді росіяни розпочали приступ на човнах. Наказний отаман Яким Богуш, який керував обороною, звелів підпустити ворога на близьку відстань, а потім вдарити по ньому з усіх гармат і рушниць. Від прицільного вогню загинули полковник Урн та 300 солдатів. Кілька російських човнів таки досягли Чортомлика, але їхні екіпажі потрапили у полон до запорожців. Бранців козаки стратили.
Яковлєв вже став думати про відступ, але 14 травня на допомогу йому прибули полковник Галаган з компанійським полком та князь Волконський з драгунами. Перший з них особливо став у пригоді росіянам, адже тривалий час він був січовиком і навіть обирався кошовим отаманом. Як людина Галаган відзначався надзвичайною безпринциповістю. На початку повстання Мазепи він разом з гетьманом приєднався до шведів, але у скрутну хвилину зрадив його і втік зі своїм полком до росіян, прихопивши з собою кількох королівських драбантів (особиста охорона монарха чи головнокомандувача). Петро І змусив його присягнути на вірність російському престолу, після чого полковник виконував різного роду каральні акції проти козаків та мирного населення України.
Запорожці, помітивши у степу кінноту, вирішили, що це повертається Петро Сорочинський з татарами і влаштували вилазку проти росіян. Яковлєв скористався цим і почав їх тіснити, але козаки мужньо відбивалися та раптом вперед вискочив Галаган і вигукнув: «Кладіть зброю! Здавайтеся, бо всім буде помилування!». До того ж, полковник поцілував хреста на знак правдивості своїх слів. Запорожці стали складати зброю, але росіяни та компанійці, увірвавшись до Січі, кинулися на них. Згодом кошовий отаман Йосип Кириленко у листі до гетьмана Івана Скоропадського напише: «Учинилось у нас в Січі те, що за Галагановою та московською присягою товариству нашому голови лупили, шию на плахах рубали, вішали та інші тиранські смерті завдавали і робили те, чого і в поганстві за давніх мучителів не водилося: мертвих з гробів багатьох не лише з товариства, але й ченців відкопували, голови їм відсікали, шкури лупили і вішали» (тоді ж було вчинено наругу і над могилою Івана Сірка, яку козаки впорядкували лише через 25 років).
У Січі було знищено всі будівлі, в тому числі і Покровську церкву. У полон потрапили колишній кошовий Кирик Конеловський, 26 курінних отаманів, 2 ченці, 250 козаків, до того ж, на зимівниках захопили 160 жінок і дітей. 156 отаманів і козаків карателі повісили, пустивши плоти з шибеницями вниз Дніпром. Втрати ж самих росіян становили 288 вбитих, 6 померлих від ран та 142 поранені.
Втім, частина запорожців на чолі з Якимом Богушем, прихопивши з церкви декілька образів (між ними була чудотворна ікона Богородиці, яка згодом потрапила до Іржавця на Чернігівщині. II оспівав Тарас Шевченко. Образ був спалений комсомольцями під час антирелігійної кампанії 30-х років XX століття), пробилися до чайок. Відпливши Дніпром до турецького кордону, вони заснували Січ у гирлі балки Кам’янки (нині — село Республіканець Бериславського району Херсонської області).
Звістка про знищення Чортомлицької Січі неабияк підняла бойовий дух росіян. Петро І 23 травня 1709 року писав своєму синові Олексію так: «Сего моменту получили мы ведомость изрядную от господина генерала князя Меньшикова, что полковник Яковлев с помощью Божий изменничье гнездо, Запорожскую Сечь, штурмом взял и оных проклятих воров всех посек и тако весь корень отца их, Мазепы, искоренен».
Саме цей лист якнайкраще показує реальне, а не офіційне ставлення монарха до українського козацтва, як, зрештою, і до всього українського народу. Поки козаки лили кров за інтереси Росії, вони були «возлюбленными чадами», а щойно виступили за попрані північним сусідом свої права, відразу ж перетворилися на «воров» та «изменников».
27 червня 1709 року на полях під Полтавою був розіграний фінальний акт однієї з найбільших трагедій в історії України. У смертельному двобої зійшлися армія Карла XII, що нараховувала 27 тисяч багнетів і шпаг та 4 гармати, її українські союзники-у силі 10—12 тисяч шабель та армія Петра І: понад 50 тисяч багнетів і шпаг та 76 гармат, 5 тисяч реєстрових козаків Івана Скоропадського, також очікувався підхід значних сил калмиків. Шведам бракувало пороху і куль, з загальної кількості військ 2 250 були поранені та хворі. До того ж, напередодні генеральної битви король отримав важке поранення у п’яту, що негативно вплинуло на бойовий дух армії. Заборонив Карл ХІІ і Мазепі брати особисту участь у бою, хоч гетьману повному обладунку виїхав на передову.
У Полтавській битві запорожці замикали ліве крило шведського війська, а вірні Мазепі реєстрові козаки та сердюки стояли у резерві біля Пушкарівки. У розпалі бою запорозькі козаки були атаковані кількатисячним корпусом калмиків, що викликало замішання у їхніх лавах, втім невдовзі за допомогою шведів лад був відновлений. Щодо козаків Мазепи, то їм не довелося взяти участь у битві. Щільний артилерійський вогонь росіян не лише завдав значних втрат шведам, але й позбавив чимало підрозділів зв’язку з командуванням. До гетьмана не пробився жоден з королівських гінців, тож його резерв так і не був уведений у бій.
Під час відступу шведських військ запорожцям випало врятувати від полону самого короля. «Наші запорожці, — згадував пізніше шведський офіцер Вейге, — застрелили своїми тягненими рушницями багато московської піхоти, так що вона скоро потім, побачивши нашу підмогу, відступила серед заросляки, і король також малим об’їздом завернув під Полтаву».
Битва під Полтавою завершилася цілковитою поразкою військ Карла XII та його українських союзників. На полі бою загинуло 6 900 шведів та 2 434 козаки. Полоненими, серед яких виявилися прем’єр-міністр граф Піпер, принц Максиміліан Вюртемберзький, фельдмаршал Реншильд, генерали Стакельберг, Гамільтон та Шліппенбах, шведська армія втратила 2 800 чоловік, у російський полон потрапило 177 козаків. До останніх росіяни ставилися по-різному: реєстровців лише роззброювали та переводили в стан посполитих (селян), а на запорожців чекали нелюдські тортури.
Під прикриттям запорожців рештки армії Карлі XII досягли Переволочної. Проте засобів для переправи через Дніпро там не виявилося: всі пороми та човни знищив полковник Яковлєв ще під час каральної експедиції проти Запорозької Січі. Та короля й гетьмана врятувала від полону надзвичайна кмітливість Гордієнка. Кошовий наказав будувати плоти й перевозити ними шведів, запорожці ж подолали Дніпро плавом, тримаючись за гриви своїх коней. Коли прибула очолювана князем Меншиковим погоня, на лівому березі Дніпра залишалися близько 20 тисяч шведів під командуванням Левенгаупта й 220 запорожців. Після переговорів шведська армія склала зброю, а козаки, не бажаючи потрапити до рук росіян, кинулися в Дніпро. Багато з них загинули у його водах, і лише кільком пощастило досягти правого берега.
Між тим, Гордієнко вів Карла XII та Мазепу відомими лише запорожцям степовими стежками до Бугу. Невдовзі втікачі зупинилися неподалік гирла Інгула (в межах сучасного Миколаєва) і 7 липня розпочали переправу в турецькі володіння, що лежали на правому березі Бугу. За ними стали перевозитися й запорожці, та зробити це встигла лише половина загону Гордієнка. Раптово розвідники принесли звістку про наближення російської погоні. Запорожці, що лишилися на лівому березі Бугу, сховалися у відомих тільки їм байраках, а згодом прибули до Кам’янської Січі.
Скоро по тому король і гетьман опинилися в Очакові, а за кілька днів — у Бендерах. Їх супроводжував і Гордієнко. При кошовому було 4 000 запорожців. 22 серпня 1709 року не стало гетьмана Івана Мазепи. Полтавська катастрофа остаточно підірвала й без того виснажене здоров’я старого лицаря. Поховали його у кафедральному соборі в Галаці.
Та соратники Мазепи, і насамперед Гордієнко, не втрачали надій на продовження боротьби. У травні 1710 року гетьманом України було проголошено колишнього генерального писаря Пилипа Орлика. Новий володар гетьманської булави увійшов в історію як творець першої Конституції України. Втім, цей державний документ був створений не без участі Гордієнка, авторству якого, без жодних сумнівів, належать стаття 4, де йдеться про автономію Запорожжя, знищення всіх наявних там царських фортець і заборону заснування нових поселень без дозволу Низового Війська, та стаття 5, що підтверджувала приналежність до Запорожжя міст Терехтемирова, Переволочної та Келеберди.
Орлик виношував плани визволення України та створення ідеальної, на його думку, держави. Але для втілення цих задумів власних сил гетьмана було явно недостатньо. Тож Орлик, за прикладом Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Петра Дорошенка, вирішив скористатися підтримкою татар.
Невдовзі було укладено й угоду з Кримським ханством. Якщо коротко, то вона зводилась до наступного:
- хан буде тільки союзником запорожців, а зовсім не володарем козаків і не власником їхніх земель;
- хан буде дбати про звільнення України від Москви й зовсім не руйнуватиме православних церков і не братиме в Україні християн у полон;
- хан сприятиме відділенню Слобідської України від Москви і приєднанню її до Гетьманщини.
Тоді ж Славне Військо Запорозьке Низове отримало новий прапор: на червоному адамашку — срібний півмісяць з зіркою, на білому — золотий хрест Вселенського Патріарха. Навершя прапора мало вигляд хреста на півмісяці.
Після укладання угоди з Кримським ханством майже всі запорожці перейшли до балки Кам’янка для завершення побудови там Січі. Нова столиця низових козаків була огороджена кам’яним муром (дослідники вважають, що запорожці використали при цьому укріплення скіфо-сарматських часів). На відміну від Чортомлицької Січі, курені Кам’янської являли собою напівземлянки завдовжки 10, а заввишки 6 метрів. Та й сама Січ відрізнялась від своїх попередниць прямим, а не круглим плануванням.
Втім, мирне життя у Кам’янській Січі тривало недовго. Навесні 1711 року Кость Гордієнко повів близько 8 тисяч запорожців на допомогу гетьману Пилипу Орлику, який з 30-тисячною ордою калги-султана Мехмед-Гірея та загоном поляків Юзефа Потоцького та Галецького, чекав на нього під Рашковим. Похід на Правобережну Україну розпочався вдало. Полк за полком переходив на бік Орлика. Запорожці й татари зайняли Умань, Богуслав та Корсунь. Лівобережний гетьман Іван Скоропадський вислав проти них військо на чолі з генеральним осавулом Степаном Бутовичем. Та під Лисянкою лівобережні полки були розбиті, а Бутович здався у полон.
25 березня союзники підійшли під Білу Церкву, яку обороняла невелика російська залога бригадира Аннєнкова. Та здобути фортецю без гармат не виявилося можливим. Всі приступи зазнали невдачі. До того ж, татари, порушивши угоду, пішли шукати ясиру по навколишніх селах. І хоч згодом Орлик домігся визволення бранців, його авторитет серед населення значно впав. Відтак, гетьман і кошовий мусили повернутися до Бендер.
Невдовзі справи відкликали Гордієнка на Запорожжя. Річ у тому, що поки більша частина запорожців воювала на Правобережжі, корпус російський військ генерала Бутурліна та лівобережні реєстрові козацькі полки гетьмана Скоропадського підступили до Кам’янської Січі і змусили її нечисленну залогу відійти у гирло Дніпра. Тож Гордієнко вирушив у Бахчисарай, щоб вирішити питання про виділення Війську землі під нову Січ. Хан Девлет-Гірей II виявив прихильність до кошового і надав запорожцям землю в урочищі Олешки на березі річки Конки (нині — місто Цюрупинськ Херсонської області).
Та розбудувати Січ у 1711 році Гордієнко не встиг, адже невдовзі він вирушив до Молдови, де почалася нова війна з Росією. Річ у тім, що молдавський господар Дмитро Кантемір вирішив позбутися турецького протекторату й звернувся по допомогу до Петра І. Сп’янілий від перемоги під Полтавою цар вважав, що він не тільки легко приєднає Молдову до Росії, але й без особливих труднощів здобуде Стамбул. Похід видався йому веселою прогулянкою. Тож не лише цар, але навіть його найближче оточення взяли з собою своїх дружин. Та скоро Петрові І довелося пошкодувати про свою недбалість. На березі ріки Прут він разом зі своїм союзником Кантеміром потрапив у оточення. Втім, потерпали росіяни не лише від турків і татар. Гордієнко розгорнув у ворожому тилу справжню партизанську війну. Датський посол у Росії Юлій Юст згадував: «Дорога в Ясси до російської армії через Сороки на Дністрі була небезпечна. Сильні відділи запорозьких козаків забирають у полон обози і ще нещодавно відбили від росіян підводи з хлібом і мукою…».
Становище армії Петра І було катастрофічним, і врятували монарха від полону лише винахідливість його дружини Катерини та продажність султанських урядовців. Катерина пожертвувала своїми коштовностями, її приклад наслідували дружини командного складу. Таким чином було зібрано 100 000 червінців для підкупу візиря й інших султанських радників. Тож турки, незважаючи на протести Карла XII, Орлика та Гордієнка, випустили російську армію з оточення.
Згідно з пунктами Прутської мирної угоди 1712 року, Росія зрікалася прав на Запорожжя на користь Османської імперії. Тож січовики знов стали господарями своїх споконвічних володінь. А от Гетьманщина, всупереч сподіванням гетьмана-емігранта Орлика, була знов поділена на Правобережну, що перейшла до Речі Посполитої, та Лівобережну, яка залишилася за Росією. Та Гордієнко все ж спробував встановити на Правобережжі козацьку адміністрацію. Так, наприкінці 1712 року він призначив полковником в Умані військового товариша Поповича.
Між тим, Січ в Олешках розбудовувалася. Вона являла собою правильний чотирикутник з ровами й валами заввишки 1,5 метри, з редутами по кутах та брамою з північного боку. У центрі Січі був майдан, довкола якого розташовувалися курені-напівземлянки (вони досліджувалися археологами у 1990-2003 роках). На захід від коша стояла церква Покрови Пресвятої Богородиці, зроблена з очерету, біля якої був цвинтар і криниця, де ніколи не замерзала вода.
Спочатку життя запорожців в Олешках було досить непоганим: вони користувалися різними земельними угіддями, нічого не платили у ханську скарбницю, а замість жалування їм дозволили без мита брати для своїх потреб сіль у Прогнойських озерах. Користувалися козаки й прибутками з Кодацького, Микитинського та Кам’янського перевозів.
Але скоро ситуація змінилася. Все почалося з того, що татари довідалися, що запорожці беруть у Прогноях сіль не лише для власних потреб, а й на продаж, тож змусили козаків платити мито. Дещо пізніше в запорожців відібрали гирло Дніпра, а також примусили їх виконувати земляні роботи з розбудови перекопської укріпленої лінії.
Заборонили січовикам і тримати у своїй столиці гармати. Фальконети, які були на чайках, татари відібрали ще в 1711 році. Дещо згодом запорозькі рибалки знайшли в урочищі Карайтебен гармату. Гордієнко вислав туди козаків, які відкопали ще 50 таких гармат. Але свою знахідку запорожці мусили таємно сховати в одному з зимівників, аби про це не довідалися татари.
Не дозволяв хан і будувати в Січі потужні укріплення і навіть постійну церкву, хоч козаки й заготували для цього вапно й каміння. У всіх втечах християнських невільників з Криму та зникненні в татар табунів коней, черід худоби та отар овець звинувачували також запорожців, накладаючи на Січ різні штрафи.
У цих умовах Гордієнко звернувся до гетьмана Івана Скоропадського з проханням посприяти поверненню січовиків під протекторат Росії. Знаючи, що на нього може чекати страта, кошовий все ж зважився ризикнути життям, щоб полегшити становище товариства. Та всі сподівання виявилися марними. На запит Скоропадського царський стольник Федір Протасьєв відповів: «По истине,… запорожцев приневоливает к тому их убожество и, чтоб то желание было истинной правдой, я не надеюсь до тех пор, пока в Сечи Кошевым Гордиенко, не стоит и писать о том ко двору царского величества».
Як не дивно, але цей хід Гордієнка змусив хана поліпшити стан запорожців. У 1717 році Січі передали Казікерменський перевіз, де було влаштовано козацьку митницю. Та попри все, проросійські настрої і далі ширилися на Запорожжі.
Втім, ситуація у Гетьманщині не була кращою. Після смерті Івана Скоропадського Петро І скасував взагалі інститут гетьманства, передавши управління Лівобережною Україною створеній ним Малоросійській Колегії. Реєстрових козаків почали висилати на будівництво нової столиці Росії Санкт-Петербурга, а також фортеці Святого Хреста (нині — місто Ставрополь) на Кавказі, де багато з них гинули від голоду і хвороб. Заборонили мешканцям Гетьманщини і спілкування з Запорожжям. Навіть купці, їдучи у Крим, мусили обминати Січ. Так тривало до смерті Петра І. Лише у 1727 році російський уряд дозволив реєстровим козакам обрати гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол.
Того ж року відбулася подія, яка остаточно зіпсувала взаємини запорожців і татар. Калга-султан (брат хана) Аділь-Гірей, посилаючись на хана, забрав з рибальських промислів на Бузі 2 000 козаків і повів їх у Буджак нібито для втихомирення непокірних мурз. Але невдовзі виявилося, що він має намір скинути Менглі-Гірея II з бахчисарайського престолу. Хан швидко впорався з бунтом, відіслав свого брата у Стамбул, а запорожців, що були при ньому, звелів продати на галери. Спроби Гордієнка звільнити їх не мали успіху. Відтоді ординці знахабніли остаточно і почали при першій-ліпшій нагоді хапати козаків для продажу в неволю.
Все це негативно впливало на авторитет Гордієнка. З роками його соратників, які пам’ятали розгром росіянами Батурина й Січі, ставало дедалі менше. Натомість, зростала кількість молодих козаків, які через зневажливе ставлення до Січі ханської адміністрації мали всі підстави для проросійських настроїв. Тож достатньо було найменшого поштовху, щоб запорожці покинули ненависні Олешки.
У 1728 році кілька тисяч січовиків під проводом Гордієнка у складі ханського війська вирушили в похід на черкесів під Сулак. Тим часом реєстрові козаки, які ще у 1709 оселилися на Самарі, а відтак, згідно з Прутською угодою, потрапили у підданство до запорожців, напали на Олешківську Січ і погромили її. Повернувшись з походу, Гордієнко негайно помстився кривдникам, спаливши їхні оселі біля Самари (нині — місто Новомосковськ Дніпропетровської області).
На Великій Раді 23 травня 1728 року Костя Гордієнка знов було обрано кошовим. Та наступного дня в Олешки на 40 суднах прибули козаки, невдоволені татарським протекторатом. Вони знов скликали Раду і почали дорікати Гордієнкові за те, що привів військо до такого стану. Коли ж кошовий та військовий суддя Карпо Сидоренко стали відповідати їм, що каторжні роботи в Росії важчі, ніж життя в татарському підданстві, прихильники російського протекторату побили Гордієнка й Сидоренка та закували їх у кайдани, а потім, підпаливши всі будівлі Олешківської Січі, рушили вгору Дніпром до Чортомлицького острова. Там вони вручили булаву Івану Гусаку, а колишніх кошового і осавула, побивши киями, відпустили на волю.
Незабаром з’ясувалося, що Росія не поспішає прийняти запорожців у своє підданство, а от хан Менглі-Гірей II зацікавився причиною виходу їх з Олешок. Переляканий Іван Гусак втік у Київ, а товариство знову запропонувало булаву Гордієнку. Старий січовий лицар відмовився, але пробачивши козакам всі завдані йому образи, вирішив врятувати Січ і виїхав у Крим. Відвідавши Бахчисарай, він переконав хана, що запорожці залишили Олешки виключно через те, що їм не сподобалися піщані землі на березі Конки, а жодних намірів ухилятися від татарської протекції вони не мають. Менглі-Гірей II повірив Гордієнку, але наказав козакам перейти у Кам’янську Січ, що й було здійснено 1730 року.
Скелясті береги балки Кам’янки стали для Костя Гордієнка останнім притулком. 4(17) травня 1733 року його не стало. Обставини смерті уславленого кошового отамана не відомі, лише українські історики Аполлон Скальковський та Микола Маркевич стверджують, що він загинув у якійсь незначній сутичці. Поховали Гордієнка на козацькому цвинтарі Кам’янської Січі. До наших днів зберігся його намогильний хрест з написом: «Во имя Отца и Сына и Святаго Духа. Зде опочивает раб Божий Константан Гордиевич атаман кошовый Славнаго Войска Запорожского Низового, а куреня Платниривского: преставися року 1733 мая 4 числа».
Разом з Гордієнком пішло в небуття й старе, нездатне на жодні компроміси запорозьке лицарство, яке не хотіло визнавати над собою нічиєї зверхності. Нове покоління запорожців, яке сформувалося в умовах нелегкого життя у вигнанні, невдовзі перетворилося на вірнопідданих Російської імперії, яка лише чекала слушної години, аби остаточно покінчити з Запорожжям.