Реформатор Січової республіки Іван Малашевич
Кошовий отаман Іван Малашевич був одним з найзапекліших опонентів Костя Гордієнка. На відміну від останнього лицаря Запорожжя, він жив не мріями про визволення України та втілення у життя ідеальної Конституції Пилипа Орлика, а суто прагматичними міркуваннями, які полягали в тому, щоб якнайкраще знайти порозуміння з російським урядом і вписати Запорозьку Січ у суспільно-політичну схему імперії. Водночас, Малашевич виявився талановитим полководцем, що прославився під час російсько-турецької війни 1735-1739 років, і мудрим адміністратором, який провів територіально-адміністративну реформу Славного Війська Запорозького Низового.
ародився Іван Олексійович Малашевич у сотенному містечку Золотоноша (нині — в межах Черкаської області) Переяславського полку. Деякі джерела наводять ще один варіант його прізвища — Малішевський, тож з великою долею достовірності можна припустити, що майбутній кошовий походив з покозаченої шляхти. У Січі Іван Малашевич, як і його старший брат Костянтин, був приписаний до Пашковського куреня, який певний час очолював, оскільки, за давньою запорозькою традицією, кошового обирали лише з колишніх курінних отаманів.
Вперше булаву кошового отамана Малашевич отримав у 1714 році, коли почали даватися взнаки всі вади Олешківської Січі й татарської протекції. Перше, що він зробив як зверхник низового товариства — направив листа до лівобережного гетьмана Івана Скоропадського з проханням поклопотатися перед Петром І щодо прийняття запорожців під «високу государеву руку». Та цар не бажав нічого чути про Січ, тож місія Малашевича зазнала невдачі, а відтак, восени того ж року його було позбавлено булави.
Але антитатарські настрої дедалі більше ширилися серед запорожців. їх носіями були молоді козаки, які прийшли на Січ вже після повстання Мазепи й Гордієнка. Тож саме на них і спирався Малашевич, який у 1716 році знов став кошовим. Цього разу він звернувся з листом до миргородського полковника Данила Апостола, у якому, зокрема, просив його виявити милосердя до Запорозького Війська, яке «вкривається хвилями совісті душ своїх, пізнає свій гріх і провину супроти по істині свого прабатьківського християнського монарха, яке не бажає у тій злості хвилювань втонути і має просту, не облесливу й неложну думку схилитися до його царської величності держави». Завершувалося послання слізним проханням вивести запорожців з погибелі.
Та жодної відповіді на своє звернення Малашевич не отримав, тож через 5 місяців по тому написав До гетьмана Івана Скоропадського ще зворушливішого листа, у якому благав, аби той подбав, щоб государ видав запорожцям грамоту на їхні споконвічні землі, за що Січ вірно служитиме російському престолу. «Ніби ізраілтяни від Єгипта в землю обіцянную, в державу царського величества ізійти желаніє імієм і доземной наш поклон вашей панской милосте роздаючи пребиваю вашей панской вельможності милостивому нашему пану отцю і благонадежному добродієві істий обретатель і повольний слуга і подножок», — завершував свого листа Малашевич. Невдовзі подібний лист був відправлений і Данилу Апостолу.
Проте кошовий не відав, що існує царський указ, який забороняє гетьману й генеральній старшині листуватися з запорожцями, а всі листи з Січі пересилаються до Петербурга, А от Скоропадський незабаром дочекався царської інструкції щодо Запорожжя. «А що вимагаєте ви, — наголошував Петро І, — нашого указу про запорожців тих, котрі в минулі роки прийшли й провини свої нам, великому государеві, принесли, й за нашим указом звелено їх розпустити й жити їм дозволити в Малій Росії у родичів своїх. Та що з них ті, котрі родичів своїх не мають і живуть задурно по квартирах, а хочуть стати на службу охочу, в сердюки, то чи брати тобі їх на ту службу, і ми, великий государ, наша царська величність їх, як таких, що були у явній проти нас зраді, й постійних свавільців і легковажних, на службу сердюцьку брати тобі, підданому нашому, не велимо, оскільки від них вірної служби сподіватися й надалі не слід, а сподіватися великого лиха. А якщо потрібно тобі, підданому нашому, набрати в сердюцьку службу, то дозволяємо ми, великий государ, наша царська величність, тобі, підданому нашому, вибрати з вірних і в зраді не помічених, на ту службу придатних козаків; а тих запорожців можна тобі використовувати до якоїсь роботи й домашньої служби, якщо вони під містом десь собі жител придбати й на ґрунтах жити не захочуть і здобути собі харчування не зможуть». Отже, під царською протекцією на запорожців чекала лише доля наймитів та челяді. Такий стан тривав аж до смерті Петра І.
Та попри всі ці обставини Малашевич продовжував звертатися до гетьмана Івана Скоропадського та миргородського полковника Данила Апостола стосовно запорозької проблеми. Водночас він поширював у Січі чутки, ніби вже існує заготована царська грамота щодо амністії запорожцям і зберігається вона в Київського генерал-губернатора князя Дмитра Михайловича Голіцина. Та знов всі сподівання кошового закінчилися крахом, і він вдруге втратив булаву.
Зоряним часом для Малашевича стало падіння Гордієнка, коли останнього знеславленого привезли на Чортомлик. У непорозумінні з татарами, що виникло внаслідок цього, «крайнім» виявився Іван Гусак, який, не чекаючи розправи з боку ошуканого ним товариства, втік у Київ під захист тамтешнього коменданта графа фон Вейсбаха. Малашевич ніби залишився осторонь і в 1731 році став кошовим отаманом. Смерть Костя Гордієнка лише зміцнила його становище.
Обставини діяли на користь Малашевича. На той час, коли козаки обрали його кошовим отаманом, ставлення офіційного Петербурга до запорожців змінилося корінним чином. Власне кажучи, імператорський двір як і раніше вважав Січ «гнездом своевольства», але назрівала війна з Османською імперією, тож запорозька кіннота й легка флотилія стали вкрай необхідні російському командуванню.
1733 року помер польський король Август II. Невдовзі розпочалася боротьба за престол між його сином Фрідріхом та Станіславом Ліщинським. Першого підтримувала Росія, другого — Туреччина.
Як васал османської імперії кримський хан Каплан-Гірей І віддав наказ кошовому отаману вирушати у Польщу на допомогу Ліщинському. Потрапивши в скрутну ситуацію, Малашевич звернувся за порадою до генерал-фельдмаршала російської армії Бурхарда-Христофора фон Мініха. Той негайно доповів імператриці Анні Іоаннівні, порадивши їй прийняти запорожців під свою протекцію. 31 серпня 1733 року на Січ, що стояла біля балки Кам’янка, було вислано царську грамоту, у якій повідомлялося, що запорожці приймаються в російське підданство.
Наступного року у Кам’янську Січ надійшла вимога від кримського хана, щоб кіш було негайно перенесено в Олешки, у похід до Польщі було вислано кілька тисяч козаків, а сам кошовий з курінними отаманами мали відправитися заручниками в Бахчисарай. Малашевич зрозумів, що настав час для рішучих дій. Разом зі 153 товаришами він прибув у Білу Церкву і присягнув на вірність імператриці. Скоро по тому в Лубнах була підписана угода про прийняття запорожців в російське підданство. Умови її полягали в наступному:
- всі провини запорожців проти Росії забуті;
- жити запорожцям там, де у 1709 році зруйнована їхня Січ;
- користуватися запорожцям промислами рибними по річці Дніпру, а по степах полювати безборонно, починаючи від російських кордонів;
- мати запорожцям старшину за своїм звичаєм;
- бути вірними російському престолу й охороняти кордони держави російської;
- піддягати запорожцям головнокомандувачеві генералу, в Україні визначеному;
- отримувати за службу жалування щорічно 20 000 карбованців на все військо.
Незабаром на Січ прибув російський генерал Олексій Іванович Тараканов, який привіз війську клейноди і подарунки. Малашевич вирішив зустріти його урочисто, віддавши належну шану. Усе військо, що перебувало у Кам’янці, вишикувалося по обидва боки шляху. Кошовий привітав посла вишуканою промовою, після якої козаки салютували з рушниць. Біля січової Покровської церкви генерала зустріло духовенство, відслуживши належний молебень. Потім Тараканов зачитав грамоту, у якій ішлося, що імператриця пробачає запорожцям їхню минулу провину і приймає під свій скіпетр. Відразу ж після цього козаки склали присягу на вірність російському престолу.
Та раптом на Січі з’явився незваний гість — султанський посол Едиклі-ага з багатими дарунками, фірманом султана та листом від гетьмана-емігранта Пилипа Орлика. На честь приїзду цього посланця запорожці лише один раз вистрелили з гармати. Знов було скликано Раду, на якій представник султана зачитав фірман, а також листа від Орлика. Останній нагадував запорожцям про кривди, заподіяні Росією, та запевняв, що як Туреччина, так і країни Європи готові сприяти Україні у здобутті нею незалежності. Але тут спрацювала брехлива чутка, яку поширювали у Січі російські емісари: начебто Орлик прийняв іслам, одружився з туркенею і прижив з нею кількох дітей. Тож запорожці відразу ж почали лаяти гетьмана. Побачивши це, турецький посол зі своїм почтом виїхав з Січі, але запорожці наздогнали його в степу і відібрали всі гроші, призначені їм в разі їхньої згоди залишитися вірними султанові.
Незабаром Славне Військо Запорозьке Низове покинуло Кам’янку і рушило вгору Дніпром. Дорогою козаків зупинив загін ногайців, старшина якого запитав, куди це вони йдуть. Малашевич пояснив, що про це знає хан. Тож ногайський мурза сказав йому: «Ідіть, хай вам Аллах допомагає».
За кілька днів запорожці стали кошем на річці Підпільній і почали розбудовувати Нову Січ (нині — село Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області). Спочатку було освячено місце під церкву, потім козаки розпочали будувати курені з заготованої у Великому Лузі деревини. Поруч з храмом постали канцелярія, пушкарня, скарбниця, будинок кошового отамана, а також січова школа та будинок для духовенства. На перших порах кіш був укріплений тільки двома редутами, але згодом його оточив вал з палісадом, за межами якого постав Гасан-базар, де знаходилися лавки, шинки та різноманітні майстерні.
Та турботи Малашевича не обмежувалися лише заснуванням Нової Січі. На той час Запорожжя являло собою чималу територію, яка була досить густо заселеною. Особливо це стосувалося земель біля порогів Дніпра та річки Самари. Тож у 1734 році кошовий отаман впровадив у Вольностях- Славного Війська Запорозького Низового адміністративну реформу, поділивши їх спочатку на п’ять паланок: Бугогардову, Інгульську (або Перевізську), Кодацьку, Самарську та Кальміуську.
Термін «паланка» був відомий на Запорожжі ще в XVII столітті. Спочатку він означав невелику прикордонну фортецю у степу чи плавнях. Такою, наприклад, була паланка у Кардашині (нині — однойменний острів при впадінні річки Чайки у Кардашинський лиман поблизу села Солонці Цюрупинського району). Але за часів Нової Січі цей термін набув нового значення. Паланка XVIII століття являла собою територіально-адміністративну одиницю, центром якої була укріплена слобода. Паланкова адміністрація, що призначалася кошем, складалася з полковника, осавула, писаря, хорунжого, підписаря та підосавула. Вони контролювали всі промисли та поселення, розташовані на території паланки.
Бугогардова паланка знаходилася на західному кордоні Запорожжя. Центром її був Гард на Бузі (нині — в межах міста Південноукраїнськ Миколаївської області). Крім того, на її території розташовувалися села та зимівники: Соколи, Вербове, Балацьке, Мигія, Корабельне, Вовкове, Харсютине та Громоклія.
Кодацька паланка займала землі між Тясмином та верхів’ям Інгульця й Базавлуком та Дніпром. Паланкова слобода знаходилася у Новому Кодаку (нині — в межах міста Дніпропетровськ). Їй підпорядковувалися села та зимівники: Старий Кодак, Половиця, Волоські хутори, Микитине, Кічкас, Біленьке, Тарасівка, Медовець, Хутір Грязного, Кемликівка, Набоківка, Тарамське, Карнаухівка, Тритузне, Романкове, Бородаївка, Мишурин Ріг, Комісарівка, Лихівка й Томаківка.
Між Дніпром та Інгулом, нижче Базавлука, знаходилась Інгульска або Перевізська паланка (нині — правобережні райони Херсонської, частини Миколаївської, Кіровоградської та Дніпропетровської областей). Спочатку її центром було місто Кам’яний Базар, що виросло на городищі Кам’янської Січі. Крім того, у ній були села та зимівники: Квакове, Давидів Брід, Блакитне, Шестерня, Пономарева, Кривий Ріг, Милове, Золота Балка, Осокорівка, Ракова, Тернівка, Біла Криниця, Бобровий Кут, Верблюжка, Британи, Зелена, Білозерка, Тамари, Кринки, Петрівка, Станіслав, Перевізна, Пришиб, Городище, Кисляківка, Саксагань, Пономарева, Сусенки та декілька зимівників.
Самарська паланка, що лежала на схід від Дніпра по обидва боки річки Самари, мала центр у місті Самарь, або Новоселиця (нині — місто Новомосковськ Дніпропетровської області). У її відомстві знаходилися села й зимівники: Чаплі, Піщана Самарь, Переметівка, Кам’янка, Сокольський редут, Бригадирівка, Ревївка, Бардаківка, Адамківка, Вишнівка, Військове, Чернече та багато інших. З найбільш заселеної Самарської паланки у 1764 році виділилися ще дві: Орільська та Протовчанська.
Центр Кальміуської паланки — фортеця Домаха (сучасне місто Маріуполь Донецької області) — лежав у гирлі Кальміуса. У ній було два села: Яснувате й Макарове та 28 зимівників.
У 1735 році на Кінбурнській косі (в межах сучасного Голопристанського району Херсонської області) виникла Прогноївська паланка. Функція її полягала в охороні запорозьких солепромислів, які діяли ще з кінця XVI століття і приносили Січі чималий прибуток. Центром паланки став Прогноївськ (нині — село Геройське Голопристанського району). З огляду на прикордонне становище й небезпечне сусідство з татарами, тут не було зимівників й існували лише рибальські хутори в урочищі Бузовому.
Невдовзі помер гетьман Данило Апостол, обраний на цю посаду у 1727 році, який чимало зробив для повернення запорожців з Олешок на Базавлук. У 1735 році не стало ще одного благодійника січовиків — графа Вейсбаха. Того ж року розпочалася російсько-турецька війна, у якій Славному Війську Запорозькому Низовому випало відіграти важливу роль, оскільки росіяни мали добре вишколену піхоту, а от легкої кінноти, обізнаної з театром воєнних дій та веслувальної флотилії їм бракувало.
Кампанія 1735 року виявилася невдалою. Авангард російської армії генерала Михайла Івановича Леонтьєва, до якого входили 8 000 запорозьких та гетьманських козаків, вирушив у степ для пошуків ворога та спустошення ногайських аулів. Всупереч порадам Малашевича та іншої козацької старшини, генерал розпочав похід лише в жовтні, але почалася рання зима. Російські частини потерпали від холоду та хвороб. Тож, так і не побачивши ворога, Леонтьєв, втративши померлими 9 000 чоловік, був змушений відступити. Лише запорожці розігнали декілька ногайських загонів між Білозеркою та Рогачиком.
Наступного року на місце Малашевича кошовим обрали Івана Білиць-кого. Тоді ж Росія формально оголосила війну Османській імперії. Іван Малашевич отримав наказ, взявши 3 000 чоловік кінноти, вести традиційну козацьку партизанську війну. На початку весни він вирушив у рейд. Запорожці переслідували татар у степу, діставали «язика», захоплювали череди худоби, дізнавалися про пересування ханських військ і повідомляли про це головнокомандувача російської армії Мініха.
А от дії гетьманських козаків у 1736 році виявилися не досить вдалими. Генеральний бунчужний Семен Якович Галецький, який по смерті Данила Апостола вважався першим претендентом на посаду гетьмана, вирішив прокласти собі шлях до булави перемогами. За наказом Мініха, він на чолі Гадяцького, Стародубського та Чернігівського полків вирушив на Крим з метою розвідки боєм. Досягнувши Чорної Долини, Галецький побачив її вкриту татарами. Козаки атакували ворога і змусили його втікати. Але наступного дня у Чорну Долину прибув сам хан Каплан-Гірей з усіма ордами. Галецький оточив свій загін валом з людських та кінських трупів і успішно відбивав ворожі атаки. Надвечір хан віддав наказ своїм військам спішитися і йти на штурм козацьких позицій. Усвідомивши безнадійність становища, Галецький наказав своєму синові Петру, Стародубському сотнику, з молодими козаками прорвати оточення і рятуватися втечею, а сам, прикриваючи їх відхід, загинув у нерівному бою.
Втім, невдовзі Малашевич відплатив татарам за смерть Галецького. Він з запорожцями також потрапив у оточення в Чорній Долині, проте не лише відбився, але й захопив кількасот полонених, яких привів до Мініха. Дещо пізніше Малашевич рушив у напрямку Перекопа. Біля Кам’яного мосту на річці Каланчак він зустрів значні сили татар на чолі з Нуреддін-султаном. Після запеклого бою ординці були розсіяні, а запорожцям дісталися чимало полонених й велике знамено.
Взагалі, у 1736 році запорозькі козаки, очолювані Іваном Малашевичем, брали найактивнішу участь в усіх операціях армії Мініха: вони штурмували Перекоп, Кінбурн, Гезльов, Бахчисарай, а під час відступу росіян з Криму, прикривали їх відхід, словом, показали себе, за свідченням сучасника князя Мишецького, «зело исправными». Відзначаючи заслуги козаків, імператриця Анна Іоаннівна надіслала на Січ грамоту, великий штандарт з російським гербом, чотири малі прапори, бунчук, перевитий золотою парчею, срібні булаву та пернач з самоцвітами, тростину для кошового, а також кілька десятків тисяч грошової казни. На Великій Раді, що відбулася після походу, кошовим знов обрали Івана Малашевича.
Наступного року запорожці стали ретельно готуватися до нових боїв, адже метою Мініха був Очаків. На острові Мала Хортиця, де колись стояла перша Запорозька Січ, було зведено укріплену корабельню, розпочалася побудова суден. До кінця весни зі стапелів зійшло чимало чайок, галер, бригантин для Дніпровської флотилії.
У травні 1737 року російська армія під командуванням Мініха рушила під Очаків. Її авангард становила запорозька кіннота Малашевича та гетьманські козацькі полки на чолі з Василем Петровичем Капністом. Крім того, Січ виставила флотилію з чайок, яка мала чинити шкоду турецькому флоту під Очаковом. По дорозі війська будували фортеці, що мали слугувати тиловими базами. Однією з них став Олександрійський шанець, або фортеця Святого Олександра Невського (нині — місто Херсон), зведений за наказом командира однієї з дивізій російської армії Олександра Румянцева. Укріплення це мало неправильну форму і було ідеально пристосоване до місцевості. Це дає підставу стверджувати, що будували її козаки Малашевича. Запорозькі окопи завжди відрізнялися від, наприклад, російських неправильним характером побудови, але виявляли неабияке вміння козаків використовувати всі особливості місцевого рельєфу. Не був винятком і Олександрівський шанець, де функції рову виконували глибокі балки.
У фортецю Святого Олександра перенесли з Кам’яного базару центр Інгульської паланки. Тут же запорожці влаштували переправу через Дніпро, яку обслуговували два дуби, два човни та один паром.
29 червня армія Мініха підійшла до Очакова. їй протистояла 20-тисячна ворожа залога. 1 липня турки здійснили вилазку, але були відбиті. Скориставшись цим, фельдмаршал ввів у бій половину своїх полків, які розпочали штурм фортеці, що, в свою чергу, виявився безрезультатним.
Наступного дня Мініх знов наказав йти на приступ. Атака захлинулася, але несподівано в Очакові вибухнув пороховий льох. При цьому загинуло до 6 000 турків. Скориставшись панікою, що охопила залогу, козаки, які підійшли з боку моря, увірвалися до фортеці. 2 липня Очаків капітулював. Турки втратили 16 000 вбитими та 4 000 пораненими. До рук переможців перейшли 93 гармати, чимало провіанту, 18 галер.
Проте на армію Мініха чекав ворог набагато небезпечніший, ніж турецькі яничари — пошесть чуми, яка вибухнула в армії під час повернення з-під Очакова. Жертвами її стало чимало солдатів і козаків. Вимерли майже всі запорожці Дніпровської флотилії, через що кілька десятків суден залишилися без належного нагляду й затонули, затерті кригою, під час весняної повені біля берегів острова Хортиця (одну з чайок виявили археологи під час підводних досліджень річкового дна біля Наумової скелі острова Хортиця у травні 1998 року).
Ймовірно, саме чума й стала причиною смерті Івана Малашевича. Князь Мишецький згадує, що кошовий «на Буге реке в 1737 году умре». Щоправда, окремі дослідники вважають, що Іван Малашевич отаманував ще у 1743 році, але, скоріш за все, мова йде про його старшого брата Костя. Аполлон Скальковський припускав, що виявлений ним на цвинтарі Нової Січі у 1845 році чудово різьблений зі східного боку хрест, на якому він розібрав ім’я «Іоанн» належить Малашевичу. Та якщо це справді так, то хрест, найімовірніше, був лише кенотафом, адже навряд чи запорожці стали б везти вмерлого від чуми на Січ…
А російсько-турецька війна тривала до 1739 року і завершилася мирною угодою, укладеною в Белграді. Згідно з її умовами, Росія отримувала Азов, а також закріплювала свої права на запорозькі землі. Ще у 1735 році для здійснення контролю над Січчю росіяни збудували впритул до її укріплень Новосіченський ретраншемент, де постійно утримувалося по дві роти солдатів з Київського гарнізону. Січовики відреагували на цей захід командування приказкою: «Засіла нам в печінку московська болячка».
Землі ж у гирлі Дніпра залишилися за Туреччиною, але запорожці відмовилися покинути їх. Тут виникли села та зимівники Інгульської паланки, центр якої з 1740 року перейшов у гирло Інгульця. В Олександрівському шанці відтоді влаштували форпост для спостереження за татарами, володіння яких лежали на лівому березі Дніпра.
Отже, діяльність кошового отамана Івана Малашевича мала для Запорозької Січі неоднозначні наслідки. З одного боку, вона призвела до підпорядкування козацького християнсько-лицарського ордену російській адміністрації, а з іншого — дала Славному Війську Запорозькому Низовому структуру і створила умови для заселення та економічного освоєння запорожцями земель у гирлі Дніпра та Бугу.