Запорозький полковник Опанас Колпак
У II третині XVIII століття старшиною Славного Війська Запорозького Низового остаточно оволоділа торговельно-хуторянська ідеологія. Січ дедалі менше нагадувала орлине гніздо Сірка та Гордієнка. На той час вже завершився переділ соляних озер у Прогноях та інших угідь Низового Дніпра, тож постійні війни з татарами відійшли у минуле. Що ж до російської адміністрації, то запорозька верхівка вважала краще не входити з нею у суперечки, аби безборонно примножувати власні багатства, навіть, дивлячись крізь пальці на обмеження царатом споконвічних козацьких прав. Але ще залишалися з-поміж старшини й мужні вояки, яки були гідними старого запорозького лицарства. Серед них найбільше відзначився полковник Опанас Колпак, що виявив справжній героїзм у російсько-турецькій війні 1768-1774 років та відіграв важливу роль у засвоєнні запорожцями земель біля гирла Дніпра.
панас Федорович Колпак походив з українського козацько-старшинського роду Магденків. З історичних джерел відомі хорунжий Полтавського полку Василь Магденко та новосанжарський сотник Андрій Магденко, які, вірогідно, були його родичами. Опанасів батько здавна володів зимівником на річці Орелі, який заселив вихідцями з Гетьманщини. Десь там і народився майбутній запорозький полковник. На той час лівобережна козацька старшина вже перестала відправляти своїх дітей на вишкіл до Січі. Молоді паничі навіть не знали, що таке військова справа взагалі. А от Федір Магденко бажав, щоб його син став справжнім лицарем, тож з 1745 року Опанас — вже козак Шкуринського куреня Славного Війська Запорозького Низового.
Хоч у середині XVIII століття взаємини між Запорозькою Січчю та Кримським ханством мали переважно мирний характер, оскільки хан поступився козакам Прогноївськими соляними озерами, та розбійницькі ватаги ординців, без відома Бахчисараю, все ж чинили наскоки на запорозькі зимівники. Водночас, всупереч розпорядженням кошового, деякі козаки «лупили чабанів татарських». Тож Опанасові Магденку, прозваному на Запорожжі Колпаком (саме цей варіант прізвиська фігурує в документах Січового архіву), постійно доводилося воювати з різного роду розбійниками. За мужність, виявлену у цих боях, Колпак був прозваний у товаристві лицарем, а невдовзі обраний отаманом Шкуринського куреня.
З 1764 року кошовий отаман Григорій Федорів, прозваний Лантухом, призначив Опанаса Колпака полковником Орільської паланки, щойно виділеної зі складу Самарської. На цей час припадає активне заселення запорозьких земель вихідцями з Гетьманщини та Слобожанщини. Справа в тому, що саме тоді царський уряд розпочав рішучий наступ на автономію України. У 1764 році імператриця Катерина II змусила гетьмана Кирила Розумовського добровільно зректися й віддала Лівобережну Україну під управління Малоросійської колегії, президентом якої став давній ненависник українського козацтва граф Петро Олександрович Румянцев. Готуючи ґрунт для запровадження кріпацтва в Україні, цей генерал-губернатор розпочав у 1765 році перепис майнового стану місцевого населення. Подібні реформи відбулися і на Слобожанщині, яку перетворили на Слобідсько-Українську губернію, а Харківський, Ізюмський, Сумський, Охтирський та Острозький козацькі полки на однойменні гусарські. Робилося це, за цинічним висловом імператриці, щоб «изьявить материнское наше к народу тамошнему милосердне», тож не дивно, після такої «царської ласки» чимало козаків з Гетьманщини та Слобожанщини рушили на Запорожжя, де сподівалися зберегти свої споконвічні права. Разом з козаками на вільні землі йшло чимало селян, яким у першу чергу загрожувало закріпачення. Перші, як правило, записувалися у січове товариство, поповнюючи лави сімейних козаків-зимівчаків, а другі залишалися вільним селянами-посполитими з платою порівняно невеликих податків до Військової Скарбниці.
Полковник Колпак радо приймав таких переселенців на землях Орільської паланки. У заснованому ним на річці Багатій селі Опанасів-ці нараховувалося 65 дворів, де мешкало 189 чоловіків та 312 жінок. За відсутності полковника, постійно зайнятого військовими справами, селом керував молодий освічений управитель Сергій Лот. Розвинувся у село й старий батьківський зимівник на Орелі, названий Колпаківкою. Мешканці його займалися рибальством та землеробством.
Сам же полковник Опанас Колпак найбільшу увагу приділяв конярству. Умови степового життя зробили запорожців переважно кінним військом. Без коня козак не міг змагатися силами з татарином, також природним вершником. Запорожець завжди дбайливо ставився до свого коня.
«Насип мені вівса по самі перса,
Та наливай водиці по карі очиці,
Та поклади сіна по самі коліна….
То й сідай на мене…
То я як схочу, море перескочу!
Та своїх копитець і в воду не вмочу!»
— так говорить кінь своєму господарю в одній з козацьких пісень.
Запорозькі коні були невисокі на зріст: їх висота в холці не переважала 140 см, непоказні з вигляду, з маленькими круглими копитами. Та водночас всі вони відзначалися надзвичайною міцністю, силою, твердістю в ногах, витривалістю та неперебірливістю у харчуванні. За часів Нової Січі деякі старшини, які мали власні кінні заводи, розпочали роботи над поліпшенням місцевої породи. Як плідників вони використовували жеребців «черкеських, турецьких та перських» (тобто кабардинських, арабських та ахалтекінських). Відтоді запорозька порода коней здобула популярність в усій Європі. На Запорожжя приїздили ремонтери пруського короля Фрідріха II, аби придбати коней, спадкоємець російського престолу Павло Петрович, найкращими з них вважав саме запорозьких. Ця порода коней пізніше була відома під назвою Чорноморської. Її було використано при відновленні у 20—30-х роках XX століття поголів’я донської та виведенні будьонівської порід. Нині, на жаль, не існує.
Самі запорожці добре розуміли вартість своїх коней. Тож недаремно від їхніх посланців у Петербурзі кошовому на Січ часто надходили листи такого змісту: «Найпокірніше просимо вашу вельможність і старшину прислати… пару цугових або одного верхового огиря, ану ж вони і нашу справу до сенату швидше довезуть».
А от справ у січовиків в столиці імперії ставало дедалі більше. Царський уряд давно прагнув якщо не знищити, то, принаймні, взяти під повний контроль Запорожжя. Ще за часів імператриці Єлизавети, Росія стала приймати на службу вихідців з Сербії, Болгарії, Угорщини, Волощини й Молдови, створюючи з них поселені полки: кінні — гусарські та піші — пандурські. Заселені ними землі отримали назву Новосербії та Слов’яносербії. Люди, що служили в поселених полках в себе на батьківщині були переважно розбійниками, до того ж, їм передали частину козацьких земель, отже їхні суперечки із запорожцями стали неминучими. Не відставали від іноземних вихідців і землевласники Слобідсько-Української губернії, з числа колишньої старшини слобідських козацьких полків, які прагнули збільшити своє володіння за рахунок земель Орільської паланки. Саме з ними полковнику Опанасу Ковпаку доводилося вести боротьбу ще запеклішу, ніж свого часу з татарами.
Неодноразово кошовий Григорій Лантух виряджав до Петербурга депутації з проханням до імператриці та сенату повернути Війську Запорозькому Низовому землі, зайняті Новосербією та Слов’яносербією. Але Катерина II вирішила цю справу не на користь Запорожжя. Скоро по тому Лантух зрікся булави, а наступного року кошовим став лояльний до Росії Петро Калнишевський.
Новий кошовий отаман, щоправда, спробував вирішити дипломатичним шляхом конфлікт між Запорожжям і російською адміністрацією. 1765 року він сам з депутацією від Війська їздив до Петербурга. Серед представників Січі побував у столиці й Опанас Колпак. Саме тоді його побачив німецький художник Карл-Людвіг Хрістінек і написав перший портрет запорозького полковника.
Катерина II прийняла козацьку депутацію наче й милостиво, влаштувавши на честь запорожців парад імператорської гвардії, але всі заходи посольства, зрештою, пішли нанівець. Надто вже далеко зайшли суперечності між імперською Росією та лицарським орденом запорожців. Відтоді Калнишевський, спираючись на заможне козацтво, став займатися виключно самозбагаченням. Простих братчиків він називав не інакше, як «голотою», до того ж, регулярно доносив у Петербург на антиросійськи настроєних запорожців. Калнишевському, вочевидь, не давали спокою успіхи козацької старшини з Гетьманщини та Слобожанщини, які отримали російське дворянство, а також перетворили селян і навіть збіднілих козаків на своїх кріпаків. Саме на це і розраховував Калнишевський та його найближче оточення у разі знищення Січі. Занепад лицарського духу та численні порушення козацькою верхівкою січового звичаю мало турбували кошового.
Все це, звичайно, викликало невдоволення серед запорозького товариства. 26 грудня 1768 року підчас Великої Ради козаки не лише позбавили булави Калнишевського, але й змусили його втекти з Січі під захист найближчого російського гарнізону. Лише січовому архімандриту Володимиру (Сокальському) пощастило вгамувати козаків, переконавши їх, що коли Калнишевський не буде кошовим, Запорозьке Військо відразу ж буде скасовано. Виступ згас, але Січ дедалі більше нагадувала пороховий льох і хто знає, чим закінчилася б справа, якби не нова російсько-турецька війна, яка розпочалась того ж року. У боях з турками і татарами в степах України та Молдови судилося відзначитися багатьом козацьким старшинам, у тому числі й Опанасу Колпаку.
Після офіційного оголошення війни кіш відразу ж евакуював за Інгул Прогноївську та Перевізьку паланки. Скоро по тому за наказом командувача російської армії Петра Румянцева, запорожці отаборилися у балці Широкій між річками Зеленого та Жовтою і стали чекати подальших розпоряджень.
Скориставшись цим, у січні 1769 року кримський хан Крим-Гірей вдерся у Новосербію, знищуючи все на своєму шляху. Вистояла лише фортеця Святої Єлизавети (нині — місто Кіровоград). Вертаючись з набігу, татари знищили Буго-Гардову паланку. Одночасно інший ординский загін спробував, перепливши Дніпро в гирлі Кам’янки, атакувати Січ, але наказний отаман Стягайло завдав ворогові поразки.
Дещо пізніше кримська орда на чолі з калгою-султаном напала на Кальміуську паланку, знищивши її залогу, а потім вчинила спустошення у Самарській, Орільській та Протовчанській паланках, спаливши чимало зимівників, захопивши у бранці понад 300 чоловік, а також зайнявши чимало коней та худоби. Лише у полковника Колпака татари забрали 7 000 коней
Оговтавшись від несподіваного набігу, запорожці почали завдавати ударів у відповідь. Так, загін Опанаса Колпака вистежив татарський чамбул біля річки Вовчої і повністю розгромив його, захопивши при цьому прапор та 710 коней.
1771 року російське командування поділило запорожців на окремі загони, причислені до різних корпусів. Полковник Опанас Колпак з 500 кіннотниками був приділений до Кримської армії Князя Василя Михайловича Долгорукого. У квітні російські війська й загін запорожців перейшли Дніпро, а невдовзі рушили у напрямок Криму. У авангарді йшов Опанас Колпак, який забезпечував розвідку та переслідування ворога. 21 травня козаки досягли гирла річки Білозерки, а звідти дійшли до річки Каїрки. Залишивши там свій обоз під охороною 200 козаків, Колпак рушив на Веливали (нині поблизу села Софіївка Каховського району), а відтак у напрямку Олешок. Потім зайняв Шангірейський ретраншемент (сучасна Каховка) і звідти повернув на Чорну Долину, але ніде не знайшов навіть слідів ворога. Однак командир авангарду російської армії князь Прозоровський отримав від донських козаків звістку, ніби татари розташувалися біля Перекопського валу, тож знов послав Колпака у розвідку.
1 червня, проминувши Чаплинку, полковник зупинився за чотири версти від неї, а звідти вислав свого осавула Остапа Кобеляка за Каланчак до Сиваша. Той облаштував пікет на кургані неподалік від Перекопу, але не побачив не лише війська, але й жодної людини, яка вийшла б з фортеці. Дані запорозької розвідки заспокоїли Прозоровського ще й тим, що у степу виявилося достатньо води й паші. 10 червня Колпак отаборився біля Кам’яного мосту на Каланчаку, де дочекався підходу головних російських сил. Наступного дня запорожці й донці під’їжджали до стін Перекопу і викликали ворога на герць, та жоден татарин не ризикнув виїхати у поле, а вночі осавул Кобеляк здійснив обміри фортечного рову.
Вранці 12 червня значний загін ординців виїхав з Перекопу і, не відходячи від мурів, вступив у бій з запорожцями та донцями. Але, зазнавши втрат, татари відступили. При цьому з боку російської армії загинули 10 пікінерів, один гусар та один запорозький козак. В ніч з 12 на 13 червня Колпак отримав від Прозоровського наказ пробиратися від Сиваша за Перекоп і йти в середину лінії укріплень, але на половині шляху йому було велено повернутися, а осавула з кількома козаками вислати для пошуку броду через Сиваш.
В цей час головні сили Кримської армії Долгорукого розпочали штурм Перекопу з боку моря.
Але тут несподівано з’явилася 30-тисячна орда на чолі з ханом Селім-Гіреєм ІІІ. Козаки виманили татар на російські гармати, а коли ворожі лави змішалися, переслідували їх до перекопських мурів. 15 червня Перекоп капітулював. Невдовзі запорожці без бою оволоділи Карасубазаром (сучасний Білогірськ АР Крим), а звідти рушили до Кафи. Дорогою вони захопили 30 полонених, 285 коней, 214 голів великої рогатої худоби, але Долгорукий звелів негайно відпустити бранців, а здобич під загрозою штрафу повернути татарам.
29 червня армія досягла Кафи. Фортеця була добре відома запорожцям, адже свого часу її здобували і Сагайдачний, і Сірко. Та й Опанас Колпак виявився гідним давніх січових лицарів, запорожці першими увірвалися у Кафу і зайняли передмістя, здобувши у вуличних боях З турецькі прапори та булаву. При цьому загинув лише один козак, а одного було поранено. Кафська цитадель не зважилася протидіяти росіянам і запорожцям, і її комендант передав російському командуванню ключі від фортеці, бунчуки, литаври та прапори.
Від Кафи Колпак попрямував на Арабатську Стрілку і здобув штурмом фортецю Арабат. Таким чином весь Крим опинився у руках росіян. В цьому була чимала заслуга запорожців.
12 липня запорозька команда Опанаса Колпака отримала наказ вирушати на Кінбурн. При цьому під Перекопом російський комендант відібрав в козаків усю здобич.
Невдовзі полковник написав з Каланчака лист військовому судді Миколі Косапу: «Зі здобичі нашої надсилаємо його вельможності Петру Івановичу, пану кошовому, жеребця сірого, вашій же вельможності і панові писарю — двох жеребців, чалого та гнідого, з яких собі виберете котрого схочете… і все покірно просимо милостивим респектом нас не залишати, а надто не прогніватися, бо ліпшого в нашій бідній здобичі не було, та насилу й те залишилося, бо на вежі Перекопській у нас рогату худобу відібрано комендантом перекопським в силу повеління його світлості предводителя другої армії…».
Досягши Кінбурнської коси, Колпак отаборився у Збур’ївському Куті, невдовзі розвідувальний загін запорожців здійснив рейд на Кінбурн і захопив там «язика». 19 вересня, згідно з ордером князя Долгорукого, Колпак, залишивши у Шангірейському ретраншементі 200 козаків, повернувся на Січ. незабаром полковник та його осавул були нагороджені іменними золотими медалями на Андріївській стрічці.
Наступного року Опанас Колпак зі своїм полком перебував в Олешках, де запорожці збудували кілька земляних укріплень (пізніше реконструйовані Михайлом Кутузовим. Залишки одного з них збереглися до наших днів). 12 вересня він отримав від князя Прозоровського наказ залишити на форпості 300 козаків, самому з 400 кіннотників прибути до Ак-Мечеті (нині — місто Сімферополь). З’ясувалося, що татари не бажали йти під російську протекцію і підняли повстання. Запорожці знов показали себе з найкращої сторони. Невдовзі збройний виступ був придушений, і хан Шахін-Гірей скорився російському командуванню. На зиму Колпак зі своїм загоном повернувся в Олешки.
1773 року полк Опанаса Колпака діяв на Кінбурнській косі. 9 квітня полковник відправив розвідувальний загін під Кінбурн, де запорожці захопили «язика», від якого стало відомо, що в Очакові перебуває 2000 війська, з яких кінноти 500, а у Кінбурні — 150, у котрих залишилося не більше 15 коней. Для здобуття Очакова козакам бракувало лише десятка облогових гармат, але російське командування, незважаючи на наполегливе прохання коша, відмовило їм, хоч на той момент січовики могли оволодіти фортецею лише власними силами.
Дещо пізніше Колпак, залишивши у Збур’ївському Куті свого писаря Маєвського з 200 козаками, вирушив до Кам’яного мосту на Каланчак, де ніс сторожову службу за наказом князя Долгорукого. 5 травня Маєвський мав перестрілку з турками, які робили вилазку з Кінбурна.
Невдовзі Колпак повернувся на Кінбурнську косу. Слід зауважити, що полковник не лише зразково виконував свої військові обов’язки, але й дбав про відновлення Прогноївської паланки. При Збур’ївському Куті він заснував слободу Колпаківка, де нараховувалося 75 хат та землянок (нині — село Стара Збур’ївка Голопристанського району Херсонської області) та форпост Костівка з трьома Землянками (приблизно в районі села Пам’ятне Голопристанського району Херсонської області). Десь у той час з Опанасом Колпаком сталася цікава історія. За прикладом окремих воєначальників, що надсилали головному командуванню місцеву дичину, запорозький полковник відправив своєму безпосередньому начальнику генералу Михайлу Каховському, штаб-квартира якого знаходилася в Олешках, пійманого козаками у плавнях вепра. Михайло Васильович письмово подякував Колпакові, попросивши при тому «замість вепра впіймати одного, чи більше турків» і надіслати йому. Полковник виправдав сподівання генерала, адже ціле літо провів у боях з ворогом.
У ніч з 25 на 26 червня Колпак, підтриманий миргородським полковником Федором Заньковським з 60 реєстровими козаками та полковою гарматкою, засів в урочищі Кизлярчі й уздрів двощоглове турецьке судно, яке причалило до берега ночувати. Залишивши коней, козаки підкралися до корабля і відкрили вогонь з гармати та мушкетів.
Перелякані турки стали піднімати вітрило, але запорожці кинулися в море і схопивши якірний канат, почали тягнути судно до берега. Увірвавшись на палубу, козаки захопили трьох турків у полон, а решту порубали та потопили. Судно було спалено, а бранців відправили у ставку командувача.
15 липня Колпак спільно з молодим донським полковником Матвієм Платовим знов ходив під Кінбурн. Дізнавшись від розвідників, де турки тримають пікети, запорожці й донці зайняли ці позиції в ніч на 16 липня. Зранку щойно турки, підійшовши човнами, стали виходити на берег, козаки кинулися на них і майже всіх перебили. Почувши стрілянину, в Очакові підняли тривогу і звідти вийшло 13 кораблів, які розпочали обстріл позицій Колпака. Та вогонь не міг зашкодити козакам, які залягли за кучугурами, а от запорозька піхота, пробравшись очеретами з гарматами, обстріляла турецьку флотилію і змусила її втікати.
Того ж дня, з’єднавшись з запорозькою флотилією полковника Герасима Малого, Опанас Колпак вирушив під стіни Кінбурна. Туди ж прибули з Очакова 18 кораблів з морським десантом. Запорозький полковник поділив своє військо на три частини: сам з Платовим став на правому крилі, Маєвського поставив на лівому, а Малого з піхотою — у центрі і розпочав атаку. Але турки, закріпившись за кучугурами, відкрили щільний вогонь, вбивши і поранивши при цьому чимало козаків та коней.
Тоді Колпак наказав всій кінноті спішитися і йти на штурм турецьких позицій. Бій тривав з 9 години ранку до темної ночі. Запорожці потопили три кораблі. Турки, які залишилися на березі, розгубилися. З них 300 було вбито, а 27 взято у полон. Між останніми виявилося четверо байрактарів (офіцерів). З козаків загинуло 16 запорожців та 1 донець, а 110 запорожців та 5 донців були поранені. Дістали поранення й деякі старшини: полковник Малий — у руку, а писар Маєвський — у щоку. Опанас Колпак залишився неушкодженим у бою, але постраждав від своїх. Коли полковник наказав запорожцям і донцям лишатися вночі на полі бою, щоб не випустити з оточення жодного турка, четверо козаків з піхотної команди — Щербина, Великий, Немилостивий та Гончар стягли його з коня і ледве не вбили. Врятували Колпака інші запорожці. З’ясувалося, що причиною бунту стала затримка виплати жалування, винуватцями якої були військова старшина та російське командування. Після того Колпак відбув у ставку Долгорукого на лікування.
Навесні 1774 року Колпакові зі своє командою знов довелося воювати у Криму. Саме тоді турки з’явилися на 40 суднах біля Ені-Кале (нині — місто Керч), а біля Ялти — на 30, висадивши в обох місцях по 3 000 війська. До них приєдналася частина татар. Проте після вступу до Криму російської армії, авангард якої становили козаки, турки втекли, а татарські мурзи вислали до князя Долгорукого депутацію з проханням не пускати до Криму Запорозьке військо. Фельдмаршал погодився, і запорожців вивели на Каланчак до Кам’яного мосту, де вони й простояли до осені.
Між тим 10 липня 1774 року у селі Кючук-Кайнарджи була підписана мирна угода, яка поклала край російсько-турецькій війні 1768— 1774 років. Згідно з її умовами, Кримське ханство ставало незалежною державою, а Росія отримувала Кінбурн з округом та степи між Дніпром та Бугом, а також фортеці Ені-Кале та Керч.
Військо Запорозьке Низове, вкривши себе безсмертною славою на полі брані, верталося додому. Чимало старшин отримали хвалебні ордери та медалі. Ось, наприклад, що відписав у кіш князь Долгорукий: «Відправляючи нині до Війська полковника Колпака, вважаю за необхідне віддати повну справедливість найбільш ревному та справедливому до служби Її Імператорській Величності старшині, а так як про його хоробрі вчинки вам, пане кошовий, старшині і Війську відомо, то залишається мені на останок винести йому якнайвищу похвалу за добру поведінку, хоробрі справи й сумлінну службу».
На початку наступного року царський уряд розпочав опис щойно приєднаних земель та розмежування кордонів. Визначати межі Кінбурнського округу допомагав полковник Опанас Колпак.
З лютого 1775 року представник Османської імперії Шериф-Мехмед-ефенді вручив представнику Росії генерал-майору Кохіусу ключі від фортеці Кінбурн, а от прилеглі території та соляні озера турки відмовилися передати росіянам, посилаючись на те, що це власність Війська Запорозького Низового. Невдовзі з’ясувалося, що у степу між Дніпром і Бугом, починаючи з 1739 року запорожці «місцями достатньо зимівників мали». Таких зимівників нараховувалося: по Інгулу — 17, по Інгульцю — 11, по Громоклії — 11, по Дніпру — 14, по Бугу — 7, по Мертвих Водах — 4, по Єланцю — 5, на Сухому Сланці — 1, на Куцому Сланці — 1. Крім того, у гирлі Дніпра знаходилися численні козацькі рибні промисли, а також стояли козацькі залоги. Так, при Кизомисі перебувало 500 чоловік пішої команди, а у Олександрівському шанці — 100 кіннотників.
Отже, фактично, від власне Османської імперії Росія отримала лише 3 фортеці: Кінбурн, Ені-Кале та Керч, такі результати не могли вдовольнити імперію. Тож в Катерини II нарешті з’явився привід реалізувати свою заповітну мрію — ліквідувати Запорозьку Січ.
4 червня 1775 року корпус генерал-поручика Петра Текелі підійшов до стін січової фортеці і оволодів козацькою артилерією. Кошовий отаман Петро Калнишевський та архімандрит Володимир (Сокальський) переконали запорожців скоритися без бою. Втім, сподівання старшини на царську милість виявилися марними: кошовий Петро Калнишевський, суддя Павло Головатий та писар Іван Глоба були заарештовані, а згодом розіслані по різних монастирях. Невдовзі вийшов імператорський маніфест, що «Сечь Запорожская в конец уже разрушена, со истреблением на будуще время и самого названия Запорожских козаков».
Опанасу Колпаку пощастило уникнути долі Калнишевського, Головатого та Глоби не тому, що він був надійнішим для царського уряду. Просто полковник виявився не таким багатим як кошовий, писар та суддя. Вже 1776 року Колпак отримав дворянство і був зарахований підполковником до Полтавського пікінерного полку, створеного з запорозьких козаків, а 25 серпня 1785 року остаточно вийшов у відставку. Дещо згодом він був обраний предводителем дворянства Алексопольского повіту.
Відтоді Опанас Федорович зайнявся облаштуванням сіл Колпаківка на Орелі та Опанасівка на Багатій. Тут він, за прикладом давньої козацької старшини збудував церкви Зішестя Святого Духа та Успіня Богородиці, ще раніше, в ході воєнних дій, Колпак спорудив храми у Шангірейському ретраншементі та Колпаківці на Кінбурнській косі.
Коли помер і де був похований Опанас Колпак, на жаль, не відомо. Можна лише припустити, що місцем його останнього спочинку став Військовий Пустинно-Самарський монастир святого Миколая. У архієрейському будинку цієї обителі тривалий час зберігався портрет запорозького лицаря з написом: «Війська Запорожскаго Низового полковник Афанасій Феодорович Колпак».
Опанас Колпак мав сина Івана та двох дочок, Онисію та Надію. Від них походили дворянські роди Магденків та Болюбашів, які мешкали у Катеринославській губернії ще на початку XX століття.