Хан Золотої Орди Тохтамиш
У II половині XIV століття Золота Орда переживала період занепаду. Після вбивства у 1357 році хана Джані-Бека власним сином Берді-Беком у державі запанувала анархія, що супроводжувалася низкою політичних переворотів, названих у літописі «замятнею великою».
Саме в цей час на історичну арену виходить хан, якому на короткий період пощастило відновити більшу частину колишньої імперії Чингіс-хана, але, зрештою, під його владою залишилася порівняно невелика територія у пониззі Дніпра.
Це був Гійас ад-дін Тохтамиш.
орожнечею між нащадками Чингіс-хана вміло скористався один із золотоординських емірів на ім’я Мамай. Він володів землями у пониззі Дніпра та Кримським півостровом. На той час це був густо зелений край, і жили тут, всупереч традиційним уявленням, не лише кочівники. Лівобережжя Низового Дніпра було щільно вкрито татарськими містами. Найбільше з них — Мамай-Сарай, що слугувало резиденцією Мамая, а, можливо, й було його батьківщиною, знаходилося, як вважають дослідники, в урочищі Великі Кучугури (нині — в межах Запорізької області). Крім цього, з джерел відома ще ціла низка золотоординських міст Дніпровського низу: Аслан-кермен (нині — с. Любимівка Каховського району Херсонської області), Каїр-мечеть (нині — с. Каїри Горностаївського району Херсонської області), Рохат-кермен (нині — смт. Горностаївка Херсонської області) і декілька інших. Всі вони знаходились на місці старих пізньоскіфських городищ. Мешканці міст жили в будинках, складених з цегли-сирця. Майже кожне з них мало свою мечеть, руїни яких існували ще у І половині XVIII століття.
Місцеве населення займалося ремеслами, торгівлею, меншою мірою — землеробством та городництвом. Крім того, у краї мешкало чимало скотарів-кочівників. Тож землі Мамая були досить густо заселені і аж ніяк не являли собою Дикого Поля.
Сам Мамай походив зі старовинного монгольського роду Кият, проте серед корінних монголів популярністю не користувався, оскільки не належав до Чингізидів. Втім, власне монголи у Золотій Орді становили меншість. Держава була багатонаціональною: у ній мешкали нащадки половців та волзьких булгарів, алани, косоги, кримські готи. Саме на етнічну немонгольську більшість і спирався у своїх честолюбних намірах Мамай. Здібний лідер і вправний політик, він міняв ханів, наче пішаків на шахівниці. Один за одним йшли у небуття Мурід, Шейх Азіз, Абдаллах Мухаммед Булак, аж поки Мамай не наважився сам зайняти престол.
Ці політичні перевороти не сприяли посиленню Золотої Орди. Восени 1362 року литовсько-руське військо князя Альгірдаса (або Ольгерда) Гедиміновича розгромило сили трьох татарських мурз, що займали правобережжя Дніпра, біля Синіх Вод.
Корінна Південно-Західна Русь звільнилася з-під влади татар.
Між тим в, здавалося б, всесильного Мамая з’явився серйозний суперник. Ним став син правителя Мангишлака Туй-ходжі-оглана Гійас ад-дін Тохтамиш.
На відміну від узурпатора Мамая, він був нащадком Чингіс-хана. Батько його загинув від рук володаря Білої Орди Урус-хана, а сам Тохтамиш знайшов порятунок в еміра Самарканда Тімур-Ленка, відомого в європейських хроніках під ім’ям Тамерлана. Останній добре прийняв втікача і надав йому допомогу в боротьбі з Урус-ханом. Але Тохтамиш зазнав нищівної поразки. Після жорстокого бою він втік до берега Сирдар’ї. Переслідувачі обстріляли його з луків та важко поранили. Проте Тохтамиш не лише переплив ріку, але й залишився живий. Закривавленого його знайшов сотник Едигей і привів у свою ставку. Одужавши, Тохтамиш був представлений Тімурові. Той знову не відмовив втікачеві, але захопити владу в Білій Орді Тохтамиш зміг лише через рік після смерті Урус-хана, у 1376 році. Таким чином, його володіння досягли Лівобережжя Ітіля (Волги). На черзі стояла боротьба з Мамаєм.
Справи останнього на той час йшли не найкращим чином. Реально він володів лише Північним Причорномор’ям. У землі камських булгарів панував Пулад-Темір, у мордовській землі — Тагай, у золото-ординській столиці Сарай-Берке — Шейбаніди, у Астрахані та Криму — незалежні мурзи. Вибір на користь Тохтамиша зробив і московський князь Димитрій Іванович, який розпочав відкриту боротьбу з Мамаєм, якого вважав узурпатором. Це протистояння закінчилося у 1380 році на Куликовому полі, де різноплемінне військо Мамая, що складалося, крім татар, з аланів, черкесів, а також навербованої з Криму, найманої генуезької піхоти, зазнало невдачі. Про Куликовську битву написано чимало, але існує цікава деталь: жодних археологічних слідів її на Куликовому полі не виявлено. Так чи інакше, але після битви Мамай був змушений виступити проти Тохтамиша. Супротивники зустрілися на Калках — групі дрібних річок лівих притоків Дніпра біля порогів. Саму тут лежав шлях до Криму, куди прямував Мамай. Битви, і як такої, не відбулося: Мамаєві воїни зійшли з коней і заприсягнулися Тохтамишу як законному спадкоємцеві роду Чингізидів. Сам же Мамай втік до Кафи, де скоро потому загинув від рук генуезців, що спокусилися його скарбами.
Тохтамиш зайняв золотоординський трон, проте царювання його не стало безхмарним. Вже 1382 року він був змушений виступити проти свого колишнього союзника по боротьбі з Мамаєм — московського князя Димитрія (в історіографії фігурує як Донський).
Останній, всупереч історичній традиції, що склалася протягом кількох століть, зовсім не мав наміру повалення ординського іга. Починаючи від часів князя Івана Калити, до Москви звозилася вся данина з північно-східних руських князівств, звичайно ж, там залишалась певна її частина. Отже, розрив відносин з Ордою загрожував Москві позбавленням її цього, виключно вигідного для неї становища. Та у справу втрутилися суздальські князі Борис, Василь та Семен. Переконати Тохтамиша, як людину нову у Золотій Орді, виявилося неважко, і татарське військо вирушило на Москву.
Незважаючи на те, що місто було добре укріплене білокам’яним муром, а на озброєнні у залоги були навіть гармати-тупанги (на Русі їх називали «тюфяками»), князь Димитрій Іванович негайно виїхав у Кострому, нібито для збору війська, однак, насправді це була лише добре прихована втеча. Його приклад наслідувало багато бояр. У місті розпочався безлад: боярські холопи заходилися грабувати майно знаті, що залишилося без нагляду, до них приєдналися городяни, і врешті-решт, від мародерів мусили втікати княжа родина та митрополит Кіпріан.
Коли до стін Москви підійшло золотоординське військо, там панувала анархія, проте перший приступ городяни відбили. Та тут у справу втрутилися суздальські князі, які переконали москвичів, що Тохтамиш не має щодо них ворожих намірів, і переконали їх відчинити браму. Та ординці, що прагнули здобичі як нагороди за похід, розпочали у місті грабунки та різанину, під час якої загинуло 24 тисячі чоловік. Коли до Москви повернувся князь Димитрій, він застав там лише згарища та руїни. Проте ця перемога лише зашкодила Тохтамишеві: він позбувся надійного союзника, якій міг стати у пригоді в боротьбі з новим, набагато небезпечнішим, ніж Мамай, суперником — Тімур-Ленком, який вже захопив владу у Джагайтайському улусі (Середня Азія).
Війну розпочав сам Тохтамиш, підбурюваний золотоординською знаттю. У 1383 році, скориставшись тим, що Тімур придушував повстання у Харасані, він вдерся у Хорезм. «Залізний кульгавець», як називали Тімура татари, чомусь не зреагував на вторгнення, і запаморочений успіхом Тохтамиш напав на його володіння на Кавказі, здобувши Тавріз. Та вже у 1387 році при спробі повторення набігу Тохтамиш був розбитий.
Того ж року золотоординський хан знов здійснив похід у Середню Азію й дійшов до Термеза, але здобути великі міста Самарканд, Бухару та Термез йому не пощастило. Зрештою, до Самарканда прибув сам Тімур з головними силами, і Тохтамишеві знов довелося втікати за Яїк.
У 1391 році Тохтамиш спробував укласти мир з Тімуром, пояснюючи, що ініціатором війни був не він, а його оточення. Таким чином хан дав супротивникові зрозуміти, що є не справжнім володарем Золотої Орди, а слухняною маріонеткою в руках місцевої знаті. Як і слід було очікувати, Тімур не повірив Тохтамишеві і вирушив у похід проти нього.
Здійснивши справді героїчний марш степами, він зустрів війська супротивника на річці Кондурчі. Тохтамиш мав під своєю орудою кіннотників, вправних лучників, але гулями Тімура являли собою справжнє регулярне військо і відрізнялися від своїх ворогів зразковою дисципліною. Бій тривав довго, і зрештою, перемогу отримав Тімур, проте далася вона йому надто дорогою ціною: розгромивши Тохтамиша, він змусив його повернутися назад, залишивши завойовані землі в руках нових васалів — давніх ворогів Тохтамиша — дітей Урус-хана Койрічак-Оглана й Темір-Кутлуга та мурзи Едигея. Престол Білої Орди зайняв Темір-Кутлуг.
Востаннє Тохтамиш самостійно виступив проти Тімура у 1394— 1395 роках. За домовленістю з ним, грузинський цар Георгій VII пропустив татарське військо у Закавказзя крізь Дар’яльську ущелину. Тохтамиш, пройшовши крізь Дерьент, зупинився у пониззі Кури.
Саме тут до нього прибув посланець Тімура з листом, в якому той в ультимативній формі вимагав припинення бойових дій, попередивши, що у противному разі золотоординському ханові пощади не буде. Тохтамиш вже був готовий до компромісу, але його еміри знову зажадали війни, і він відповів Тімурові в образливій формі. Розгніваний Тімур рушив проти золотоординців.
Воюючі сторони зустрілися 14 квітня 1395 року на березі Терека. Сили були приблизно рівні, і жорстокий бій тривав цілий день. І Тохтамиш, і Тімур билися у лавах своїх воїнів, обидва були поранені, але, зрештою, останній змусив першого втікати. Переслідування переможених тривало до Дону. У руках Тімура опинилося правобережжя Волги та донські степи, його війська увірвалися в Крим, досягли Кубані та, здобувши Хаджі-Тархан (Астрахань), повернулися додому. Тімур, проголосивши себе султаном, не захотів володіти Золотою Ордою і визнав її ханом Темір-Култуга.
Під контролем Тохтамиша залишилося тільки Північне Причорномор’я, але складати зброю він не збирався. Свою резиденцію хан заснував на місці сучасного Берислава, назвавши її Доган-гечіт, що у перекладі означає «Переправа яструба» (сам Тохтамиш мав прізвисько Доган-хан). Та стан справ Тохтамиша був невтішним, адже Московське князівство відмовилось від виплати данини, тож довелося вдаватися до грабіжницьких набігів. У 1396 році він вдерся у Крим, взяв в облогу Кафу, але на допомогу генуезцям прийшов Темір-Кутлуг, і Тохтамиш мусив утікати під захист Великого князя Литовського, Руського і Жмудського Вітаутаса, або Вітовта, який мріяв про відновлення Київської Русі. Великий князь зрозумів, що настала слушна нагода забезпечити для своєї держави вихід у Чорне море, і тому вирішив підтримати хана-вигнанця.
Влітку 1398 року з Волині виступило литовсько-руське військо, підтримане загонами німецьких лицарів та польського намісника на Поділлі Спитка з Мельштина. Разом з ними був і Тохтамиш зі своїми нечисленними соратниками. Союзники просувалися вздовж Бугу, засновуючи на своєму шляху нові укріплені міста. Так виникли Соколець (нині — м. Вознесенськ Миколаївської області), Вітольд-Гамані (нині — Корабельний район м. Миколаєва), фортеця Св. Іоанна (ймовірно, сучасне село Станіслав Білозерського району Херсонської області). При злитті Дніпра з Бугом, на Семеновому Розі, до війська приєднався загін козаків. Ці нащадки половців та бродників займалися в пониззі Дніпра мисливськими та рибальськими промислами, саме вони якнайкраще знали цю місцевість, а, отже, стали Вітовтові у пригоді як провідники. Біля Гаванського перевозу постала Вітовтова митниця, а в замку Доган-гечіт розташувалася литовсько-руська залога. Відтоді фортеця набула й паралельну назву — Сім Маяків — на честь семи курганів з кам’яними половецькими скульптурами, які литовці називали маяками (ці кургани і нині можна бачити на північ від Берислава, «маяки», звичайно, не збереглися). Переправившись через Дніпро біля Тавані, Вітовт досяг Кафи й 8 вересня розбив під її мурами військо Темір-Култуга та Едигея. Завдання це після відходу регулярних військ Тімура не здавалося князеві складним, і наступного року він відновив бойові дії.
У серпні 1399 року 100-тисячне військо Вітовта, посилене контингентами поляків та німецьких лицарів з незначними силами Тохтамиша, зустрілося на березі Ворскли з передовими загонами Темір-Кутлуга. Не наважуючись на відкритий бій, хан розпочав переговори з Вітовтом, зробивши йому мирну пропозицію: «Навіщо ти на мене пішов? Я твої землі не брав, ні градів твоїх, ні сіл твоїх». Впевнений у перевазі, Великий князь зажадав цілковитої покори і став вимагати в Темір-Кутлуга зображувати на татарських монетах литовський герб, погрожуючи у противному разі пройти вогнем і мечем всю Орду.
Між тим, поки тяглися переговори, до Ворскли прийшли головні сили Золотої Орди на чолі з мурзою Едигеем. Той відразу ж зажадав зустрічі з Вітовтом і заявив так: «Княже хоробрий! Наш хан не зміг не визнати тебе старшим братом, оскільки ти старший від нього літами. Але, в свою чергу, ти молодший за мене. Тому буде правильно, якщо ти виявиш мені покору, зобов’яжешся платити мені данину і на грошах литовських будеш зображувати мою печать».
Обурений цими вимогами, Вітовт розпочав бій. Дванадцятого серпня литовсько-руське військо під прикриттям гарматного вогню перейшло на лівий берег Ворскли. Важкоозброєнна лицарська кіннота почала тіснити татар, але Едигей знав свою справу і чекав, поки Темір-Култуг обійде війська з флангів. Добре знаючи тактику Тімура, Тохтамиш помітив цей маневр і першим втік з поля бою. У литовсько-руському війську розпочалась паніка. Татари перебили стрілами ворожих коней, що зробило лицарів безпорадними. У жорстокому бою загинуло ціле покоління литовської та руської аристократії, лише князів було вбито понад 20. Поклав голову й командир польського загону Спитко з Мельштина. Самого ж Вітовта вивів з оточення козак Мамай, нащадок знаменитого золотоординського хана. Три дні водив він князя по лісу, поки той не пообіцяв йому урочище Глину та княжий титул. Так було покладено початок роду Глинських, а в українському живописі виник образ козака Мамая.
Татари, розгромивши сили Вітовта, переслідували втікачів аж до Києва та Луцька. Тоді ж була зруйнована остання резиденція Тохтамиша — Доган-гечіт. Поразка на Ворсклі поховала надії Вітовта на відновлення Київської Русі. Велике Князівство Литовське, Жмудське і Руське було настільки послаблене, що визнало зверхність Королівства Польського.
Того ж року не стало Темір-Кутлуга, якого Тімур вважав занадто ненадійним підданцем. Престол у Золотій Орді зайняв його син Шаді-бек, хоч, фактично, усіма справами керував вірний Тімурові Едигей. А у 1405 році не стало й самого грізного султана.
Тим часом Тохтамиш, врятувавшись від різанини на Ворсклі, привів свій загін у заяїцькі степи. Дізнавшись про смерть султана Тімура і розпад його держави, він у 1407 році спробував захопити владу у Золотій Орді, але хан Шадібек розгромив його військо на березі Тоболу. У цій битві знайшов свою смерть і сам Тохтамиш. Один з його синів, Джелалад-дін з вірними йому татарами перейшов у Литву, і у 1410 році під знаменами Вітовта він відзначився у битві з лицарями Тевтонського Ордена під Грюнвальдом, а наступного року Великий князь посадив його на золотоординський престол, проте хан протримався на ньому менше року…
Йшло XV століття. Золота Орда доживала свої останні роки. Невдовзі на її руїнах утворилися Казанське, Астраханське та Кримське ханства. Десь у ті часи припинилося життя і в татарських містах на Нижньому Дніпрі. Легенда оповідає, що люди покинули їх через навалу отруйних павуків. Таким чином, степи Північного Причорномор’я поступово перетворилися на Дике Поле. Саме під цією назвою вони фігуруватимуть в історії протягом XV—XVIII століть.