Творець «Книги мандрів» Евлія Челебі
Турецько-татарський період є своєрідною «білою плямою» в історії краю. Невблаганний час зтер з лиця землі колись грізні османські фортеці та мусульманські кладовища. Створюваний, часом небезпідставно, протягом століть «образ ворога» дається взнаки і нині. Замало збереглося й писемних джерел про ті, безперечно, яскраві сторінки минулого. Тим більше цінними є для нас свідчення турецького мандрівника Евлії Челебі ібн Мехмеда Зіллі Дервіша, який, створюючи «Книгу мандрів», що стала справою його життя, побував і в Північному Причорномор’ї, описавши місцеві турецькі фортеці та побут тамтешніх мешканців.
ародився Евлія Челебі 25 березня 1611 року у Стамбулі. Дід його, якому судилося прожити 147 років, був прапороносцем у військах султана Мехмеда II Фатіха. Батько Евлії, що прожив 117 років, присвятив себе мистецтву, займаючи прибуткову посаду старшини придворних ювелірів. Його брат Махмуд продовжив батькову справу, а от Евлія пішов іншим шляхом. Він отримав добру освіту у медресе (вищий мусульманський навчальний заклад) шейх-уль-іслама Хаміта Ефенді і, зрештою, вивчивши напам’ять Коран, став хафізом, опанував мусульманську філософію та право. Водночас, Евлія навчився у свого батька мистецтва різьблення по каменю.
Підчас одного з релігійних свят 1635 року в головній мечеті Стамбула Айя-Софія молодий хафіз звернув на себе увагу гарним читанням Корану і був представлений султану Мураду IV, а відтак, взятий до двору. Продовжуючи навчання, він опанував музику, теджвіт (наука вимовляння звуків у Корані), граматику, а також грецьку мову.
Та невдовзі з Челебі сталася прикра історія. Наслідуючи приклад султана, що полюбляв верхову їзду, стрільбу з лука й метання дротика, Евлія, як і всі придворні, брав участь у цих військових вправах. Але під час однієї з таких ігор він через невдалий кидок дротика випадково вибив кілька зубів одному з пашів. І хоч Евлія зробив це не навмисно, він одразу ж позбувся таких самих зубів, а протези зміг поставити лише під час перебування у Відні у складі турецького посольства в 1665 році.
При султанському дворі Евлія Челебі зажив слави прямої і чистої серцем людини, адже ніколи не казав неправди. Водночас, він вірив у магію, ворожіння та віщі сни. Якось 20 серпня 1630 року Челебі побачив уві сні пророка Мухаммеда і попросив його про заступництво, але розхвилювавшись вигукнув «сейахат» (мандрівка) замість «шефаат» (заступництво). Пророк надав йому і те, і інше. За тлумаченням сну Евлія звернувся до знаменитого шейха Абдуллаха-деде, і той відповів молодій людині так: «Почни зі Стамбула — обійди, оглянь, опиши». Батько ж порадив йому: «Відвідай, побач та опиши місця паломництва — гробниці великих святих, степи й пустелі, високі гори, дивовижні дерева і камені, міста, видатні пам’ятки та фортеці. Напиши про їх завойовників та будівничих, про розміри фортець та створи працю, яку назви «Книгою мандрів».
За порадою шейха, Евлія розпочав зі Стамбула, описавши найдокладнішим чином столицю Османської імперії та її передмістя. Це зайняло 10 років. Так з’явився перший том «Книги мандрів». Лише у 1640 році Челебі відправився за межі рідного міста. Спочатку на його шляху лежала Бурса, потім — Ізміт та Трабзон. Звідти молодий дослідник виїхав у 1641 році в свою першу далеку мандрівку до Анапи та Чорноморського узбережжя. Він взяв участь у невдалій для турецько-татарських військ облозі Азова, який обороняли донські та запорозькі козаки, а також у набігах кримських татар на польські та українські землі. Саме тоді Челебі вперше побував на землях сучасної Херсонщини. Тут він записав місцеві перекази про заснування ханом Тохтамишем фортеці Доган-гечіт та знищення її Тімур-ханом, про відбудову твердині султаном Баязидом-Велі та перше зруйнування її козаками під час міжусобних війн в Османській імперії. Пощастило мандрівникові й оглянути руїни фортеці. «І ось, — пише він, — коли я відправився року 1051 (1641 — 1642)3 Криму разом з ханом Іслам-Гіреєм у Краківську та Данцигську області, ми переправилися через Дніпро, і коли разом з іншими військами ісламу перейшли його, отримали можливість відпочити. Оглянувши територію фортеці Доган, ми переконалися, що це — місце, на якому фортеця має бути на диво сильною і неприступною. І тоді хан Іслам -Гірей виголосив таку промову: «О, рід Османів, все було б захищено від козацьких набігів — і кримський край, і очаківські області, і чорноморська сторона, якби ти спорудив тут на високому березі фортецю».
Потім знов разом з ханом ми пішки пішли до руїн фортечної брами, і я побачив, що на чотирикутній плиті, яка лежала на землі, поруч з трьома рядками про живу воду викарбувано: «Рік 889 (1484) ввів нас у дату заснування цієї фортеці Доган-газі-кермен».
До рідного Стамбула Челебі повернувся, відвідавши Бахчисарай та Балаклаву. Проте описати докладно всі володіння кримського хана у нього не ви -стачило часу, тож мандрівник сподівався принаймні ще раз повернутися туди.
Після нетривалого перебування у Стамбулі Евлія здійснив подорож на Крит, а у 1647 році — до Ерзеруму, Гянджі, Баку, Тифлісу. Оминувши Північний Кавказ, він повернувся до Стамбула і невдовзі взяв участь у придушенні повстання в Анатолії. Втім, і під час воєнних дій Челебі не залишав справи свого життя. Невтомний мандрівник описав тамтешні міста, а по закінченні війни відвідав Сирію, Ліван та Палестину.
У 1651 році Евлія Челебі супроводжував до Очакова нового Бейлербея Меліса-Ахмеда-пашу. Цього разу він мав нагоду побувати на Балканах. Об’єктом його дослідження стали Софія, Тирново та декілька інших міст Болгарії.
Чотири року по тому Евлія черговий раз об’їхавши Анатолію, відвідав Конью, Караман, Бітліс, Муш, взяв участь у війні з курдами, а згодом здійснив подорож до Ірану. Незабаром він повернувся до Очакова й разом з бейлербеєм вирушив до Боснії. У 1657 році Челебі взяв участь у війні з трансильванським князем Ракоці, а також побував на землях України, докладно описавши ряд її міст, зокрема Чигирин та Київ. Два роки по тому він відвідав Яси та Едірне, брав участь в облозі угорського міста Варада, побував у Боснії, Хорватії, венеціанських володіннях, Темешварі, в Албанії.
Після повернення до Стамбула Челебі приєднався до походу на Угорщину та взяв участь у нападі татар на Богемію. Проте в описах цього рейду він як ревний мусульманин видав бажане за дійсне, змалювавши спустошливий рейд татарської кінноти по всій Європі, включно до Швеції, Голландії, Данії, Бранденбурга та Іспанії.
1665 року Евлія у складі султанського посольства побував у Відні, після цього відвідав Пешт, звідки вирушив до Молдови, а невдовзі — до Північного Причорномор’я. З часів першої мандрівки до цього краю там відбулися суттєві зміни. Ще у 1649 році Османська імперія визнала права свого союзника гетьмана Богдана Хмельницького на землі між Дніпром і Бугомдо впадіння їх у Чорне море. Військо Запорозьке мало намір збудувати там декілька портових міст. Проте після смерті Богдана Хмельницького в Україні розпочалася війна між претендентами на гетьманську булаву, чим відразу ж скористалися турки і татари.
Прибувши у пониззя Дніпра, Челебі застав фортецю Газі-кермен вже відбудованою силами 150-тисячної армії на чолі з колишнім великим візирем Сулейманом-пашею. «Тоді фортеця Доган-гечіт, — пише він, — знов стала неприступною і сильно укріпленою. І нині вона височить серед земель бунтівних козаків… Фортеця ця являє собою ошатну кам’яну будівлю, витесану на кшталт стіни Іскандера у вигляді прямокутника і знаходиться на крутому березі Дніпра. Вона у тисячу раз міцніша від фортеці Бендери. Це потужна фортеця з двома рядами стін; корпус її має по колу 1200 великих кроків. У внутрішній частині фортеці загалом біля 170 великих і малих будівель. Є там гарна на вигляд мечеть Хункяр-джами, мінарет її не дуже високий. Дороги фортеці викладені плитами, вирізаними з твердого каменя».
Згідно з описом Челебі, який є чи не найціннішим джерелом з історії Газі-кермену, фортеця мала дві брами: перша вела до Дніпра, друга — у степ. Фортечна стіна з двома рядами зубців йшла до берега то піднімаючись, то опускаючись, зовнішні рови були вирубані в скелях. Особливий захват викликали в мандрівника великі гармати балєнез, яких не мала навіть Очаківська фортеця.
Цитадель знаходилася над урвищем і являла собою міцне укріплення з п’ятьма вежами. У ній, крім будинків коменданта, імама, муедзина та начальників військових музик, а також складів, не було жодних будівель.
Залога, очолювана комендантом, мала 12 агів (офіцерів), 6 од (підрозділів) зброярів, 2 оди гармашів, 1 800 турецьких піхотинців та 800 татарських воїнів і разом нараховувала 3 000 вояків. Артилерія складалася з 806 великих та малих гармат. Яничарів у фортеці не було.
Порівнюючи Газі-кермен з «сідлом з їжаковими голками», Челебі, не без задоволення, зазначав: «А була ця фортеця споруджена у самій зіниці ока невірних».
Навпроти Газі-кермену, на лівому березі Дніпра, мандрівник відвідав іншу фортецю — Шагін-кермен (інші варіанти назви: Іслам-кермен, Аслан-кермен, Шагінгірей — сучасна Каховка) і також докладно описав її: «Це досить гарна фортеця на Дніпрі у вигляді квадратної кам’яної споруди. Якщо йти навколо неї піщаним берегом, довжина її по колу становитиме тисячу сто п’ять кроків. Фортеця має дві брами з п’ятьма чудовими вежами, критими черепицею. Одна з них — велика брама — звернена у бік Кибли (у напрямку до Мекки, тут — на Південь) з ухилом на Схід. Інша брама дивиться у північний бік. Це залізна брама на березі Дніпра, і вона веде до пристані, навпроти якої на тому березі Дніпра знаходиться фортеця Газі-кермен чи Доган-гечіт. Всередині фортеці є лише близько 80 татарських будинків з земляним дахом та одна мечеть. Вона належить султану Шахін-Гірею. Всього там вісім яток (крамниць), але постоялих дворів та лазень там немає. Ошатна мечеть фортеці розташована біля брами, зверненої у бік Криму. З боку суші є глибокі рови. У фортеці є один комендант та 500 чоловік залоги. Необхідний провіант постачають туди татарські хани, тому що ця фортеця належить їм. Однак територія фортеці знаходиться у володіння роду Османового…
Аж до нашого часу фортеця є чудовим сховищем і місцем, зручним для броду та переправи. І нині біля фортеці знаходяться 70-80 човнів та баркасів, які завжди стоять у бухті біля фортеці.
Аза межами фортеці є декілька сараїв та шинків. Садів та палісадників там немає, однак багато городів, оточених парканами. Там славляться дині, кавуни та просо; тому й татарська буза відома гарними властивостями.
Це крайній рубіж кримських земель, і тут зустрічаються дивовижні сміливці й герої, котрі завжди воюють з поляками, московитами та бунтівним козаками. З цих місць до Криму 3 переходи. І все це степ Хейхат».
По дорозі на Крим Челебі відвідав і Кінбурнську косу. «Степ, що тягнеться вздовж Кінбурнської коси, турки звуть Хейхат. Безлюдна ця місцевість через те, що тут безплідна земля і самі лише піски. Тут козаки-кяфіри влаштовують засідки, хапають людей, саджають їх у свої човни, і тільки їх бачили».
Далі шлях Челебі простягся Кримським півостровом. Хан Мухаммед-Гірей взяв його під свій патронат, тож в усіх містах та аулах мандрівника приймали чудово. Він відвідав і описав фортеці та міста Ор (Перекоп), Гезльов (Євпаторію), Балаклаву, їнкерман, Сар-кермен (Севастополь), Салунію (руїни Херсонеса), Мангуп, Бахчисарай, Кафу (Феодосію), Судак, Керч, Арабат, Ченішке (Генічеськ). Остання, за свідченнями Челебі, була зведена ханом Мухаммед-Гіреєм для захисту Криму від вторгнень козаків та калмиків. На той час фортеця мала 280 секбанів (вояків яничарського корпусу) з рушницями, склад зброї та гармати шахане. Вежі її були криті дошками, а залізна брама знаходилася у південному напрямку. Челебі зазначав, що це дуже неспокійне місце.
Подорожуючи Кримом, мандрівник мав нагоду добре вивчити побут місцевого населення. Ось як характеризує він місцевих татар: «Серед татарського народу немає лайки та злоби, пихи та гнівливості, ворожнечі та огуджування. Вони дуже соромляться один одного. Якщо хтось лається й свариться, інші люди зневажають його. їхній гнів та ворожість спрямовані проти інших народів та ворогів. їхня ворожість виявляється у грабунках та розбої, а гнів їхній — від Бога».
Під час другої кримської подорожі Евлії Челебі неодноразово доводилося брати участь у бойових діях. У складі ханського війська він воював проти запорозьких козаків, а також проти ногайців, які відмовилися виконати наказ Мухаммед-Гірея IV про переселення з Буджака до Криму.
З володінь кримського хана Челебі вирушив у землі донських козаків, згодом — на Північний Кавказ, а відтак піднявся Волгою до Казані. Проте останньої він, ймовірно, так і не побачив, адже складений ним опис міста видається недостовірним. Чимало нафантазував Челебі, змальовуючи Московію, котра у його «Книзі мандрів» зветься «Мужикистан». А от опис калмицьких кочовищ зроблений досить докладно і правдоподібно.
У 1667 році Евлія назавжди покинув землі Північного Причорномор’я. Наступного року він відвідав Фракію, Македонію, Фессалію, Морею, брав участь в облозі міста Кандія на острові Крит. Згодом Челебі побував у Анатолії та Сирії, після цього здійснив хадж (паломництво) до святих місць Мекки та Медини, куди кожен мусульманин повинен завітати принаймі раз у житті. Далі були Африка, Єгипет, де мандрівник провів 8—9 років.
Десь у Єгипті Евлія Челебі й завершив свій життєвий шлях. Сталося це, як вважають дослідники, між 1679 та 1682 роками. Останні роки життя він присвятив обробці та систематизації подорожніх записів, котрі й склали «Книгу мандрів», робота над якою так і не була доведена до кінця.
Твір Евлії Челебі став одні єю з найбільших цінних турецьких літературних пам’яток мемуарного характеру, що містить велику кількість свідчень з історії, географії, культури та етнографії народів різних країн. А наведені у «Книзі мандрів» дані є безцінним джерелом з історії Північного Причорномор’я.