Попереду Дорошенко… Михайло Дорошенко
Мабуть, не знайдеться в Україні людини, яка не знала б пісні «Ой на горі та женці жнуть». Популярна вона також серед козаків Дону, Кубані та Терека.
Оспівані у пісні славнозвісні гетьмани Петро Сагайдачний та Михайло Дорошенко. Якщо ім’я першого з них є досить відомим, то діяльність другого слабо висвітлена в історичній літературі. Проте Михайло Дорошенко все ж був неординарним полководцем і політиком. Саме він зумів домовитися з кримськими татарами про спільну боротьбу проти… Османської імперії.
ро місце і рік народження Михайла Дорошенка, на жаль, відсутні будь-які конкретні відомості. Можна лише припустити, що походив він з козацької родини з міста Чигирина. Козакувати Дорошенко розпочав на межі XVI—XVII століть. Це були славні часи і для Запорозької Січі, і для реєстрових полків. Саме тоді під керівництвом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного козаки здійснили ряд вдалих морських походів на прибережні володіння Османської імперії та Кримського ханства. У 1604 році вони здобули Варну, Килію та Акерман, у 1614 році спустошили Трапезунд та Синоп, у 1615 році спалили передмістя Стамбула, у 1616 році оволоділи найбільшим у Криму центром работоргівлі — Кафою. Хроністи приписують турецькому султанові такі слова: «Коли на мене йдуть сусідні народи, я сплю на обидва вуха, коли ж йдуть козаки — одним вухом мушу прислухатися».
Ім’я Петра Сагайдачного закарбувалося також у топоніміці Низового Дніпра. Так, річка, що тече на південь від міста Гола Пристань мала назву Сагайдачна, а в районі сучасного села Рибальче «Опис річки Дніпра від містечка Переволочного до Чорного моря» 1697 року фіксує урочище Пристань Сагайдачного.
Тож військовий гарт Дорошенко здобував під прапорами одного з найкращих полководців свого часу. Історичні дані свідчать про активну участь Михайла Дорошенка у звитяжному поході гетьмана Сагайдачного на Москву 1618 року. Його полк здобув штурмом міста Лебедян, Данків, Скопин і Ряський, але зазнав невдачі під Переяслав-Рязанським, а згодом, з’єднавшись з головними силами, оволодів Єльцем.
На чолі свого полку (ймовірно, це був Чигиринський реєстровий полк) Дорошенко взяв участь у славнозвісній Хотинській війні, яка стала апофеозом гетьмана Петра Сагайдачного. На полях Хотина зустрілося дві армії: турецько-татарська, що нараховувала до 250 тисяч вояків, і польсько-козацька, яка складалася з 35 тисяч поляків та 41 520 козаків. Тут вирішувалася доля не лише Польщі, Литви та України, але й усієї Європи, оскільки Султан Осман II планував, знищивши Річ Посполиту, покінчити з усім християнським світом. Протягом п’яти тижнів тривали безперервні бої, обидві сторони зазнавали тяжких втрат, але, зрештою, турки і татари були зупинені. Та польське командування не скористалося з досягнутого успіху і не лише віддало ворогові Хотинську фортецю, але й зобов’язалося заборонити козакам морські походи та скоротити реєстр до 3-х тисяч. Таку «винагороду» отримали головні винуватці перемоги, які, за словами сеймового комісара Якуба Собєського, були «справжніми рятівниками Польщі».
Обороняти ж козацькі права вже не було кому. Справа в тому, що Сагайдачний у ході боїв отримав важке поранення, яке згодом виявилось смертельним. З війни гетьман повернувся тяжко хворим й у квітні 1622 року помер.
Отже, козацтво опинилося у дуже складному становищі: по-перше, воно не збиралося відмовлятися від морських походів, а по-друге, Польща, уникнувши загрози бути підкореною Османською імперією, планувала серйозно зайнятися козацькою проблемою. Запорозьке ж військо не було готове до нової війни. У 1623 році Михайло Дорошенко вперше отримав гетьманську булаву. Наслідуючи приклад свого попередника Сагайдачного, він вважав надто небезпечним загострення відносин з урядом і відкриту конфронтацію зі шляхтою. Керуючись тогочасними політичними реаліями, Дорошенко прагнув компромісу з королем та сеймом, намагаючись у такий спосіб домогтися певних привілеїв для козацтва та Православної Церкви. Останнє питання стояло особливо гостро. Після проголошення у 1596 році Берестейської унії, запланованої з метою підпорядкування православного духовенства Русі-України та Литви Ватикану, Католицизм розпочав духовний наступ, який переріс у справжнє гоніння на Православ’я. Ще Сагайдачний, створивши Київське братство, яке об’єднало українське козацтво, міщанство та частину шляхетства, розпочав організований опір Унії. Дорошенко продовжував його політику і в цьому напрямку, але й тут бажав досягти своєї мети дипломатичним шляхом.
У 1625 році у Варшаву прибуло козацьке посольство, яке виклало польському уряду такі вимоги:
- — свобода Православної Церкви та ліквідація Унії;
- — вільне проживання козацтва у королівських та шляхетських володіннях Київського воєводства;
- — незалежне козацьке судочинство і право передачі власного майна за заповітом;
- — вільний прохід на рибні та звірині промисли;
- — право вступати на службу до іноземних володарів;
- — збільшення військової платні;
- — звільнення Київського воєводства від постою польських військ;
- — надання привілеїв Київському братству та православним школам;
- — право при якихось злочинах не роздавати майна особам некозацького стану.
Проте замість задоволення цих, доволі скромних вимог, польський уряд вирядив проти козаків коронне військо на чолі з гетьманом Станіславом Конецпольським. У той же час запорожці, невдоволені компромісною політикою Дорошенка, вручили булаву земляку Сагайдачного, галицькому шляхтичеві Марку Жмайлу-Кульчицькому.
Конфлікт з Польщею був невідворотним, і тому Жмайло на чолі 20-тисячного козацького війська рушив назустріч Конецпольському, який мав у своєму розпорядженні 30 тисяч польських жовнірів (солдатів) та 3 тисячі німецьких найманців.
26 жовтня 1625 року супротивники зустрілися в урочищі Ведмежі Лози біля Курукового озера. Коронний гетьман зажадав від козаків покори, але ті, закріпившись на старому городищі, відбили всі атаки поляків. Проте сили виявилися надто нерівними, і діяти у відкритому полі Жмайло не зважувався. Скориставшись цим, поміркована частина козацтва обрала гетьманом Михайла Дорошенка, який розпочав переговори з Конецпольським.
Умови, висунуті коронним гетьманом, полягали в наступному: видача ватажків морських походів; спалення в присутності польських комісарів бойових човнів-чайок; заборона мати стосунки з іноземними державами; скорочення реєстру в межах, встановлених урядом. Звичайно, козацька старшина відмовилась задовольнити ці вимоги беззастережно. Дорошенко скликав раду, яка відкинула всі претензії поляків, до того ж, козаки вимагали гарантій прав Православної Церкви.
Після тривалих суперечок, які виникли під час переговорів козацьких послів з Конецпольським, обидві сторони зійшлися на тому, що польські комісари не вимагатимуть видачі ватажків морських походів, всім учасникам виступу дається амністія за минуле, реєстр встановлюється у 6 тисяч чоловік, а платня війську — в 10 тисяч. Було також визначено щорічні посадові оклади старшині.
Куруківську угоду від імені Михайла Дорошенка підписав військовий писар Сава Бурчевський, оскільки гетьман був неписьменний. Хоч цей трактат і звів нанівець деякі досягнення Сагайдачного, проте зберіг 6 реєстрових полків, заснованих ще Богданом Ружинським, та узаконив полково-сотенний устрій на козацьких землях Київського воєводства. Понад 40 тисяч козаків, що не потрапили до реєстру, не бажаючи стати панськими підданцями, перейшли на Запорожжя.
Січ зовсім не збиралася коритися забороні щодо морських походів. Невдовзі після Куруківського миру 70 чайок рушили у Чорне море.
Але похід виявився для запорожців невдалим: половину їхніх човнів захопили турецькі галери і доставили разом з козаками у Стамбул. На зухвальців чекали нелюдські тортури.
Тим часом кримський хан Мухаммед-Гірей на чолі кількох десятків тисяч татар вдерся вглиб України. Але під Білою Церквою їх зустрів Михайло Дорошенко з козацьким військом. У битві орда була повністю розгромлена. Втративши 11 тисяч воїнів, хан втік до Криму.
У 1626 році брат хана Шагін-Гірей відбудував фортецю Іслам-кермен, назвавши її своїм ім’ям. Причину її відновлення турецький мандрівник Евлія Челебі змальовує так: «Вітроподібні татари раніше завжди безпечно переходили Дніпро, грабували області поляків і козаків, і коли вони при поверненні переправлялися у цьому місці через Дніпро на кримську сторону, кяфіри (невірні), козаки, переховувалися на суходолі й у прибережному очереті. Коли ж татари з труднощами й бідами переходили Дніпро, кяфіри били їх, забирали назад все майно й здобич і уходили в свої області.
Зрештою, газі (учасник газавату — священної війни мусульман проти «невірних») Шахін-Гірей-хан, з дозволу султана Мурад-хана IV, заснував цю фортецю на тому само му місці, і татарські воїни спокійно, без страху пройшли сюди під прикриттям гармат, осівши тут у безпеці».
Втім, скоро і ханові, і його братові довелося змінити свій погляд на взаємини з Військом Запорозьким. Справа в тому, що у Стамбулі Мухаммед-Гірея та ШагінТірея вважали надто незалежними. Саме тому султан передав кримський престол Джанібек-Гірею, мотивуючи це поразкою татар під Білою Церквою. Мухаммед-Гірей був змушений звернутися по допомогу до Михайла Дорошенка.
Між тим, гетьман отримав від короля пропозицію завербувати для війни зі шведами 2 тисячі, а по змозі, і більше козацького війська. Проте Дорошенко спочатку відмовив королівському комісару Шклінському, а згодом скликав у Каневі раду, на якій козаки одностайно заявили, що не підуть війною на шведського короля, оскільки збідніли через те, що їм заборонено морські походи. До того ж, польський король не надіслав жодних інструкцій стосовно відбудови татарами Іслам-кермену.
Саме в той час у Січ прибули посланці від Шагін-Гірея, якого разом з братом обложив у Бахчисараї прибічник Джанібек-Гірея Кантемір-мурза. З цієї ситуації відразу ж вирішив скористатися Дорошенко. Він чудово розумів, що ця війна, по-перше, послабить кримське ханство; по-друге, може звести нанівець турецький вплив у Криму. До того ж, у разі перемоги, татар Можна буде використати у боротьбі проти Польщі.
Навесні 1628 року Дорошенко з реєстровим козаками рушив на Запорожжя. На Січі до нього приєдналися низовики. Об’єднане військо блискавично оволоділо Іслам-керменом, хоч фортеця могла чинити опір і більш значними силами. Переможцям дісталося 20 гармат.
Невдовзі козаки вже були під Перекопом. Мурза Кантемір, який очолював війська прихильників Джанібек-Гірея, аж ніяк не сподівався, що Мухаммед-Гірея та Шагін-Гірея підтримає сам Дорошенко. Він розраховував, що на допомогу обложеним прийде хіба що кількасот запорожців, а тому не вийшов назустріч козакам під Перекоп. Тим часом Дорошенко зі своїм військом вже пробився до Бахчисараю. Після запеклого шестиденного бою козаки визволили з облоги Мухаммед-Гірея та Шагін-Гірея. Поранений Кантемір втік до Кафи під захист турецького флоту.
Козаки переслідували прихильників Джанібек-Гірея. У новій битві, яка сталася під стінами Кафи, вони знову взяли гору. Але сталося невиправне — у бою загинули гетьман Михайло Дорошенко та кошовий Оліфір Голуб. Новий володар гетьманської булави Мозерниця віддав наказ повертатися на Запорожжя. Разом з козаками пішов і Шагін-Гірей. Він все ще сподівався зайняти бахчисарайський престол, але після ряду дипломатичних невдач облишив свої честолюбні наміри. Згодом колишній калга-султан прийняв хрещення і став козаком. Востаннє він згадується у 1648 роді як полковник визвольної армії Богдана Хмельницького під прізвищем Шангірей.
А рід Дорошенків дав Україні чимало видатних військових та політичних діячів. Найвідоміші з них — гетьман Петро Дорошенко та міністр іноземних справ останнього гетьмана України Павла Скоропадського, відомий історик Дмитро Дорошенко. Залишив цей славнозвісний рід свій слід і в Херсоні: колезький асесор Яків Андрійович Дорошенко став фундатором храму Святого Миколая у Забалківському передмісті, а також збудував дзвіницю Успенського собору.