Становлення Радянської влади на півдні України: маловідомі сторінки.

Written by adminkordi. Posted in Константы № 11

Сергій Сусоров

Ще донедавна період 1917-1920р.р. однозначно тлумачився як період переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, «тріумфальної ходи» Радянської влади і, нарешті, громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції. Значна частина сучасних українських науковців характеризує цей час, як період національно-демократичної революції і відродження державності. Безумовно, визначення радянської і української історіографії значною мірою слушні. Однак вони акцентують увагу лише на подіях одного роду, однієї площини і фактично залишають поза увагою важливі за значенням історичні явища. Таке становище не випадкове. Воно зумовлене тим, що дуже складно звести до одного термінологічного знаменника всю гаму різнопланових, строкатих і суперечливих подій того часу. І це черговий раз свідчить про необхідність подальшого вивчення даної проблематики.

Процес встановлення Радянської влади на Півдні та її перші практичні кроки були постійно в центрі уваги радянських істориків, про що свідчить чималий загал літератури. Проте, затиснуті в рамки політико-ідеологічних догматів, радянські дослідники не могли об’єктивно відтворити хід подій і дати їм неупереджену оцінку. Тож необхідність зробити це назріла вже давно.

Як відомо, більшовицька влада в Україні встановлювалася тричі і Південь не був у цьому відношенні виключенням. Але якщо Центральна і Північна Україна були опановані за допомогою червоногвардійських сил з Росії, то в південних районах і на Донбасі Радянська влада протягом кінця 1917 — початку 1918 p.p. була встановлена виключно місцевими силами. Тому твердження про привнесення радянської форми влади ззовні потребує певного уточнення. Скоріше можна стверджувати, що рішення Харківського з’їзду Рад і швидкий наступ червоних загонів з Росії стали своєрідним сигналом до активізації діяльності більшовиків в інших районах України. Безперечною є координація дій більшовицьких сил Півдня України по встановленню Радянської влади. З іншого боку можна констатувати, що перехід влади до рук Рад у краї відбувся майже (за виключенням хіба що Одеси) ненасильницьким шляхом. Проте ті збройні сутички, що мали місце, були передвісниками майбутніх кривавих і трагічних подій.

Вже в перший період діяльності Радянської влади почали проявлятися елементи політики, що згодом отримала назву «воєнного комунізму». Відомо, що у роботі Херсонського губернського з’їзду Рад селянських депутатів і земельних комітетів (24 — 29 лютого 1918р.) брав участь Г.К.Орджонікідзе, призначений Раднаркомом Росії Тимчасовим надзвичайним комісаром району України. Одним із його головних завдань було налагодження вивозу хліба в радянську Росію, де нависла загроза голоду. На заклик Г.К.Орджонікідзе допомогти північним губерніям з’їзд постановив надіслати туди 1 518 500 пудів зерна і зобов’язав селян вивозити надлишки хліба на зсипні пункти. У разі невиконання постанови було вирішено конфісковувати хліб безкоштовно, а осіб, які ухиляються, віддавати під суд. Всього з 18 лютого по 1 березня 1918р. з Херсонської губернії у Радянську Росію було вивезено близько одного мільйона пудів хліба, з Таврії та Криму з 1 березня по 12 квітня було відправлено більше п’яти мільйонів пудів. У наступному році вивіз продовольства з України стане загальним явищем.

Ще однією новинкою того часу була контрибуція. Так, від імені Херсонського військового революційного трибуналу була «внесена пропозиція (?!! — С.С.) заможним прошаркам міста про внесення в найкоротший термін п’яти мільйонів рублів. На початку березня було прийняте рішення про обкладення капіталістів ще на два мільйони рублів для потреб Червоної армії. Ці заходи скидалися на звичайнісіньке здирство і не викликали ніякого ентузіазму. Очевидно, тому воєнно-революційний трибунал вдався до арештів, але через дуже короткий час це нововведення стане звичайною практикою того бурхливого і трагічного часу.

Загальновідомо, що Радянська влада в Україні на початку 1918р, проіснувала близько чотирьох місяців і була ліквідована в ході наступу австро-німецьких і українських військ. Події у Херсоні розгорталися дещо інакше» Вже зазначалося, що Радянська влада у місті була встановлена місцевими силами без допомоги ззовні. Місцевими силами вона й була повалена. Ввечері 16 березня міліція міської думи після сутички з нечисленним червоно-гвардійським загоном захопила приміщення Ради робітничих і солдатських депутатів. Тієї ж ночі члени »Союзу георгіївських кавалерів» роззброїли Червону гвардію. Припинився вихід газети «Солдат и рабочий» — органу Ради робітничих і солдатських депутатів. Населення міста сповіщалося про звільнення всіх заарештованих за постановою «нині покійного Воєнно-революційного трибуналу. Влада у місті перейшла до рук міської думи. Було також оголошено про те, що з 19 березня починають виконувати свої службові обов’язки члени Херсонського губернського комісаріату, обрані губернським з’їздом 12 грудня 1917р. і затверджені урядом УНР, які були «тимчасово силоміць усунені від влади».

Подібні події сталися і в Олешках, де місцева дума вирішила взяти владу в свої руки. Хоча частина Червоної гвардії перейшла на бік міського самоврядування, однак опанувати містечком дума не змогла і звернулася за допомогою у Херсон. З Херсона було направлено загін георгіївських кавалерів і з його допомогою Радянську владу було остаточно ліквідовано.

На жаль, ці події не були висвітлені в радянській історіографії. Напевно, тому, що, по-перше, і сьогодні ще дуже важко розібратися в калейдоскопі подій того часу, а по-друге, більш яскраве Херсонське повстання відсунуло на другий план події кількох попередніх днів. Саме ж Херсонське повстання хоча й відбувалося при активній участі більшовицьких елементів, але провідної ролі вони не відігравали.

До кінця березня 1919р. владу Рад було відновлено в усій Херсонській губернії. У телеграмі з Херсона Раднаркому України повідомляли: «Комуністів робітники і селяни зустрічають хлібом-сіллю і готові виконувати всі постанови і декрети, які виходять від Радянськоївлади». Проте ейфорія тривала недовго. Практична реалізація комуністичних ідей, що oфopмилиcя в політику «воєнного комунізму» в Радянській Росії і яку старанно копіював український радянський уряд, поховала всі надії, пов’язані з новою владою.

Рішенням радянського уряду України створення Рад на містах відкладалося на невизначений строк. Натомість створювалися надзвичайні органи влади — ревкоми і комбіди. Причому за урядовою інструкцією ініціатива їх утворення мала належати саме комуністичним осередкам. Представники інших політичних партій, що визнавали радянську систему, були відсторонені від влади. Спеціальні резолюції II і ІІІ з’їздів КП(б)У взагалі відкидали можливість укладання угод з так званими дрібно-буржуазними партіями.

Про методи, якими більшовики добивалися своїх політичних цілей, свідчать матеріали Херсонського повітового з’їзду Рад селянських депутатів (31 березня — 5 квітня 1919 p.). Переважним впливом серед його делегатів користувалися ліві есери. До президії з’їзду, що складалася з семи чоловік, увійшов лише один комуніст. Почесними членами з’їзду було обрано не лише В.І.Леніна і Х.Г.Раковського, а й одного з керівників лівоесерівського заколоту у Москві 1918 року, лідера лівих есерів М.О.Спиридонову. Більше того, не дивлячись на протести комуністичної фракції, було вирішено надіслати звернення Раднаркому Росії з вимогою звільнити М.О.Спиридонову з-під арешту. Бачачи свою безсилість, комуністична фракція спробувала опротестувати правомочність делегатів, але це їм не вдалося.

У ході подальшої роботи делегати підтримали всі лівоесерівські резолюції. Більшістю голосів були відхилені поправки комуністів про сприяння в застосуванні в разі необхідності надзвичайних заходів щодо засіву полів і про необхідність посипати загони в села для реквізиції продуктів. Вибори у виконком комуністи проігнорували, і в результаті 18 місць отримали ліві есери, 2 місця — українські есери.

Таким чином, склад з’їзду та його рішення засвідчили повне несприйняття ceлянaми воєнно-комуністичної політики. Однак це не засмутило більшовиків. Відразу після завершенні заїзду, 5 квітня 1919 р. губвиконком постановив розпустити селянський виконком Херсонського повіту, оскільки його було обрано на з’їзді, що був, мовляв, неправомочним. Всі справи до скликання нового з’їзду передавалися у губвиконком. У кінці травня, не маючи змоги нейтралізувати все більш зростаючий вплив лівих есерів на селі, губвиконком вдався до останнього засобу і звернув увагу ЧК на «явно контрреволюційну роботу»- представників цієї партії у повіті. У зв’язку з цим пригадуються слова голови Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК) М.І.Лациса про те, що всі дрібнобуржуазні партії, навіть ті, що оголосили себе прибічниками Радянської влади, є контрреволюційними і їм не можна довіряти.

До речі, і наступний Херсонський повітовий селянський з’їзд не виправдав сподівань комуністів. Як і минулого разу, провідну роль у його роботі відігравали ліві есери. До того ж у самому Херсоні, напевно, під впливом повстання М.О.Григор’єва, почалися заворушення. У цих умовах більшовицький комітет і представники деяких установ змушені були під обстрілом перебратися в Олешки, але і там вони були обстріляні. Лише коли ситуацію в Херсоні було взято під контроль, більшовики повернулися і взяли участь у роботі з’їзду. Ці події показали, в якому хиткому становищі опинився більшовицький режим.

Найбільше невдоволення викликала економічна політика більшовиків. Головним заходом вважалося майже тотальне одержавлення. На думку комуністичних лідерів, саме націоналізація могла зупинити розвал економіки і підняти продуктивність праці. Рішення ІІІ з’їзду КП(б)У з цього приводу були підтримані на першому засіданні Херсонської губернської Ради робітничих і солдатських депутатів 13 березня 1919р. Але націоналізація лише довершила розвал виробництва, що почався в період Першої світової війни. На перший план управління економікою вийшли не методи економічного регулювання, а примусу і адміністративного тиску. Відсутність матеріальних стимулів привела до згортання виробництва. Якщо з 5 по 10 лютого 1918р. на біржі праці у Херсоні було зареєстровано 951 чол., то у квітні 1919р. щоденно (!!) записувалося близько 500 чол. Ринок промислових і побутових товарів фактийно зник. Гроші втратили будь-яку вартість. Відродилася найпpимітивнішна форма обмінної торгівлі.

Складовою частиною «воєнного комунізму» була також ліквідація заможних верств населення. Методи застосовувалися різноманітні. Одним із найбільш поширених економічних методів ліквідації буржуазії було обкладення надзвичайними податками — контрибуціями. Рішення про це прийняв Раднарком України 14 лютого 1919 р. Херсонський губвиконком зобов’язав комісію по обкладанню »застосувати всі засоби» для отримання з херсонської буржуазії 25 млн. руб. На 8 червня 1919 р. вдалося отримати лише 7 460 тис. руб. Акція проходила без жодного ентузіазіму. Про це свідчить той факт, що 15 квітня було заарештовано близько 40 осіб, що ухилялися від сплати, а відносно 60 чол, було переглянуто суми обкладень і, очевидно, зовсім не в бік їх зменшення.

Прикладом адміністративного тиску на маєтні прошарки населення стало їх систематичне примусове використання на різного роду громадських роботах. З 14 квітня 1919р. у Херсоні оголошувалася мобілізація у тилове ополчення громадян віком 20-23 років, що експлуатують чужу працю. На початку липня вже всі представники херсонської буржуазії були зараховані в тилове ополчення. Однак на мобілізаційні пункти з’явилося лише 82 чол. із приблизно 120.29 Подібна ситуація спостерігалася і в Миколаєві, де в перший день на збірні пункти прибуло 45 чол. Лише після »серйозного нагадування» ця цифра зросла до 700 чол.

Проте найстрашнішим елементом »воєнного комунізму» був терор. Його активно втілювала у життя ВУЧК на чолі з Лацисом. Маючи розгалужену систему відділів, ВУЧК намагалася контролювати життя всього суспільства. Обшуки і арешти, розстріли без суду і слідства за звинуваченням у »контрреволоційності», »саботажі» чи просто за приналежність до «буржуїв» стали буденним явищем. 18 квітня 1919р. населення Херсона сповіщали про те, що для боротьби з контрреволюційною і чорносотенною агітацією вводяться суворі заходи до розстрілу включно. Але як конкретно проявлялася ця агітація, не повідомлялося. Взагалі, тлумачення відповідних законодавчих актів, постанов і декретів було дуже довільним і доля заарештованого визначалася так званою революційною доцільністю, тобто наскільки це буде сприяти перемозі більшовиків і наближенню світлого завтра. Зрозуміло, що таке абстрактне поняття, як революційна доцільність, ніяк не регламентувалося і, відповідно, не контролювалося, а це приводило до великих зловживань.»Ми знищуємо буржуазію як клас, — писав майбутній керівник ВУЧК М.І.Лацис у кінці 1918р. — Не шукайте у справі звинувачувальних доказів: чи повстав він (заарештований. — С.С.) проти Рад зі зброєю, чи на словах. В першу чергу ви повинні запитати, до якого класу він належить, якого він походження, яка у нього освіта і яка його професія. Ці питання і повинні вирішити долю звинуваченого. Хоча деякі більшовицькі лідери назвали ці слова помилковими, — але це ніяк не вплинуло на методику терору.

Особливо широкомасштабним терор був саме в Україні. За словами відомого громадського діяча історика С.П.Мельгунова, »на Україні, де лютував сам Лацис, розстріляні були тисячі. Інформація про безпрецендентний розгул терору в Україні дійшла до B.І.Леніна, 4 червня 1919р. він писав голові ВУЧК: «… На Україні Чека завдали Величезної шкоди , будучи створені надто рано і впустивши в себе дуже багато таких, що примазалися» Це відповідало дійсності, бо, за даними того ж таки С.П.Мельгунова, в Одесі серед співробітників ЧК було багато кримінальних елементів, які самі писали ордери для обшуків, вимагали  цінності та викрадали окремих осіб.

Заради об’єктивності слід відзначити, що більшовики не були авторами політичного терору в Росії. Але вони піднесли терор до державного рівня і зробили його частиною своєї політики. Червоний терор був генетично пов’язаний з терором дореволюційним — як ліво- і правоекстремістським, так і урядовим. Саме на початку XX століття, коли есерівський терор, чорносотенні погроми, фізичні розправи і столипінські кровопускання перетворили насильство на буденне явище, формувалося покоління, яке не сприймало людське життя за вищу цінність. Ідея насильства, потрапивши на грунт загального озлоблення і морально-етичного примітивізму, перетворилася на аксіому: насильство — простий і ефективний метод досягнення справедливості у суспільстві. Знищити експлуататорів, перестріляти врешті-решт всю «наволоч» — і це стане великим кроком на шляху до світлого майбутнього.

У 1919 р. особливо складна ситуація була в українському селі. Керівництво Радянської Росії не приховувало того факту, що збирається вирішити власні продовольчі проблеми за рахунок України. Директива ЦК РКП(б) зобов’язувала Наркомпрод України «надати Півночі до першого червня 50 млн. пуд. хліба» Декретом ВУЦВК від 12 квітня 1919р. впроваджувалася продрозкладка в обсязі 140 млн. пуд. До захоплення України денікінцями вдалося зібрати, за свідченням наркомпроду УСРР О.Г.Шліхтера, не більше 8 млн. пуд. хліба. Причому приблизно половину цієї кількості становило зерно, вивезене з поміщицьких маетків. Іншими словами, вилучення хліба в українських селян зазнало повного краху.

Нерозв’язаним залишалося в Україні і земельне питання. Сподіваючись на швидку перемогу соціалістичної революції в Європі, більшовики України на ІІІ з’їзді КП(б)У оголосили про необхідність першочергового використання землі колективними товариствами, а вже потім — одноосібними землекористувачами. Під впливом ідеологічних догматів більшовики взялися активно запроваджувати колективні фopми господарювання, які бути чужими для селян. З 15 млн. дес. землі, що підлягали розподілу між селянами, в зрівняльний перерозподіл надійшло лише 5 млн. дес, або 34,1% розподільчого фонду. Частина землі (2,5 млн. дес.) передавалася цукровій промисловості, ще 1 209 410 дес. було закріплено за радгоспами. Решта (близько 6,3 млн. дес.) вважалися лишками, що належали заможним селянам, і у зв’язку з наступом білогвардійців їх не встигли перерозподілити. Велике невдоволення селянства викликала постанова уряду від 7 березня 1919 p., згідно з якою заборонялося розподіляти конфіскований живий і нерухомий реманент. На практиці це означало, що якщо селянин і отримував землю, то все ж позбавлявся засобів її обробітку.

У Херсонській губернії було створено 250 радгоспів, у Таврійській — 163. Здається, не так вже і багато. Однак це складало 30,6% їх загальної кількості. Крім того, відсутні дані щодо кількості інших колективних об’єднань. Найчастіше створення колективних господарств відбувалося примусовими методами і це різко негативно впливало на настрої селян. Так, у зверненні інформвідділу ЦК КП(б)У від 24 вересня 1919р. вказувалося: »У Херсонській і Київській губерніях селями стоять за Радянську владу, але байдуже не можуть говорити про комуну і комуністів, вбачаючи в них розбійників і грабіжників».

Невирішеність земельного питання, примусове вилучення продовольчих запасів і спроби за короткий час ввести колективні форми господарювання привели до широкого антибільшовицького селянського опору, у квітні — травні 1919р, у Херсонській губернії було зафіксовано 8 селянських повстань. За перші дві декади липні їх кількість зросла до 14, всього за цей період в Україні було зафіксовано 207 селянських виступів.

Невдоволення політикою «воєнного комунізму» перекинулося і на частини Червоної армії. На початку квітня 1919 р. у Херсоні розпочалося заворушення солдат «залізного» батальйону. Вони влаштували мітинг; що проходив протягом дня, на якому вирішили роззброїти вірні більшовикам частини. Однак останнім вдалося придушити цей виступ. Найбільшою проблемою більшовиків в Україні у 1919р. стало повстання шостої стрілецької дивізії, третьої Української радянської армії, яку очолив герой звільнення південної України від інтервентів М.О.Григор’єв. Маючи в розпорядженні значні військові сили (15-20 тис. чол., 52 гармати, 700 кулеметів, 6 бронепоїздів), григоріївці буквально за лічені дні захопили Єлисаветград, Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Кременчук, Черкаси, Умань та ряд інших населених пунктів. У містах і селах повстанці громили більшовицькі організації і жорстоко розправлялися з їх члeнaми. Погано організовані повстанські маси нерідко скочувалися до погромів і грабунків. Лише зосередивши значні сили, у червні-липні 1919 р. Червоній армії вдалося придушити повстання.

Селянські повстання підривали міць Радянської влади, і це створювало сприятливі умови для наступу білогвардійських армій. Згодом голова РВР Л.Д.Троцький визнав, що більшовиків змусив залишити Україну не Денікін, а величезне селянське повстання. Не дивлячись на жорсткі заходи більшовицьких органів, загальний розлад, безладдя і озлоблення воєнно-комуністичною політикою були настільки масовими, що захищати Радянську владу було майже нікому. За деякими даними, Херсон після кількох сутичок було захоплено 140 добровольцями, а вокзал — лише трьома. Головні ж сили прибули згодом.

У другій половині 1919 р. Радянська влада в Україні була повалена. Масовий селянський рух змів і денікінський режим. На початку 1920р. Радянська влада в Україні була знову відновлена. Чи врахували більшовики причини попередніх пoмилoк? Що змінилося в їх політиці? На жаль, майже нічого, за виключенням деяких поступок у земельному і національному питаннях. Воєнно-комуністична політика ще більше посилилась і набрала завершених форм. Утворення трудових армій, вже знайоме повальне одержавлення, адміністративний примус, реквізиції, продрозкладка, нарешті, економічний застій і розруха знову стали елементами повсякденного буття. І лише політична криза 1921р. змусила бiльшовиків відмовитись від політики «воєнного комунізму» і ввести НЕП.

Свого часу відомий французький політик Ш. М. Талейран сказав Наполеонові, що на багнет можна спертися, але на ньому не можна сидіти. Іншими словами, сила і примус не можуть бути визначальними у політиці. В цьому контексті «воєнний комунізм» — це була своєрідна спроба більшовиків всидіти на багнеті чи, точніше, за допомогою багнету збудувати нове суспільство. Але історія ще раз підтвердила, що зброя і насильство лише руйнують і знищують. НЕП — це своєрідне визнання цього факту більшовиками. На жаль, небагатьма і ненадовго.

---

Джерела

1. Кузьмин Г.В. Разгром интервентов и белогвардейцев в 1917-1922 гг. Научно-популярный очерк. — М., 1977; Пособие по истории СССР для подготовительных отделений вузов. -Ч.2. -М., 1984.
2. I Павленко Ю., Храмов.Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. (історико-генетичний аналіз). К., 1995; Гурченко Ф.Г. Новітня історія України. -К., 1995.
3. В радянській концегщіі поза увагою фактично залишено історію Української державності, яку зводили лише до діяльності контрреволюційних націоналістичних елементів. Концепція національної державності лише побіжно розглядає боротьбу Червоної і білогвардійських армій, масовий селянський повстанський рух і т.д.
4. Огляд історіографії: Историография Великой Октябрьской социалистической революции на Украине. -К., 1897. С.142-