Непереможний «Урус-Шайтан» Іван Сірко
У II половині XVII століття боротьба запорожців проти татар і турків у Північному Причорномор’ї досягла апогею. На той час на чолі низових козаків стояв легендарний кошовий отаман Іван Сірко. Січове товариство 15 разів вручало йому булаву, за своє життя він провів 55 битв, не враховуючи дрібних сутичок, і ніде не знав поразок. Ім’я грізного отамана викликало пострах у татарських кочовищах та турецьких фортецях у пониззі Дніпра. Вороги звали його «Урус-шайтаном» і лякали ім’ям Сірка своїх дітей…
ародився Іван Сірко десь на початку XVII століття. Про його малу батьківщину дослідники сперечаються й досі. Так, наприклад, Дмитро Яворницький вважав нею слободу Мерефа на Харківщині, а Олена Апанович — Поділля. Втім, у сучасній Вінницькій області є село Мурафа, тож не виключено, що майбутній кошовий народився десь у тих краях, а на Слобожанщину потрапив у 30-х роках XVII століття під час масової міграції туди запорозьких козаків, де й заснував слободу Мерефа, назва якої нагадувала йому про рідний край.
Від самого народження постать Сірка була оповита легендами. Оповідали, що він народився на світ… з зубами, і щойно повитуха піднесла його до столу, хлопчик відразу вхопив звідти пиріг з начинкою і з’їв. Це було знаменням того, що новонароджений буде страшним для ворогів.
На історичній арені Іван Сірко з’являється вперше у 1645 році в складі козацького корпусу, навербованого Богданом Хмельницьким за дорученням першого міністра Франції кардинала Джуліо Мазаріні для війни з Іспанією. Полк, очолюваний Сірком, відзначився при штурмі фортеці Дюнкерк.
Під час Великої Визвольної війни, що спалахнула в Україні 1648 року, Сірко взяв активну участь у боях з польськими військами. Відомо, наприклад, що він відзначився у бою під Жванцем.
Проте після укладення Богданом Хмельницьким, під тиском обставин, союзу з Московською державою, Сірко опинився в опозиції до гетьмана. Втім, кошовий отаман час від часу змінював свої політичні уподобання, що часом діяло на шкоду Україні. Наприклад, походи Сірка у Крим не дозволили гетьману Івану Виговському довершити розгром збройних сил Московії після переможної битви під Конотопом або гетьману Петру Дорошенку знищити польське військо при Підгайцях. Та не слід забувати, що в обох випадках союзниками гетьманів України були татари, для боротьби з якими, власне, й був заснований лицарський орден Запорозької Січі. До того ж, Сірко усіма силами намагався відстоювати автономію Запорожжя і воював проти тих, хто у той чи інший час найбільше загрожував існуванню Січі. Звідти й його улюблене прислів’я: «Нужда закон змінює». Втім, справжнє своє життєве кредо Сірко виклав у листі до брата гетьмана Самойловича: «Бог свідок моєї душі, що я ніколи не ходив на Україну з тим, щоб плюндрувати вітчизну мою; не хвалюсь, істину кажу, що всі мої турботи та старання спрямовані на те, щоб завдати шкоди нашим споконвічним неприятелям, бусурманам, і тепер, на схилі літ, я думаю не лише про військові подвиги, а й про те, щоб до останніх днів моїх стояти проти тих же давніх ворогів наших».
Взагалі ж ситуація в Україні після смерті Богдана Хмельницького склалася так, що захищати новостворену гетьманську державу від татар і турків просто не було кому. У вітчизняну історію цей період увійшов під назвою «Руїна». Боротьба між претендентами на гетьманську булаву, які не нехтували допомогою ординців, розплачуючись за це ясиром (полоненими) з українських земель, призвела, зрештою, до розколу Гетьманщини на Правобережну та Лівобережну. Першу контролювала Річ Посполита, другу — Московія. Фактично, незалежність зберігало лише Запорожжя, на плечі якого й ліг тягар безперервних війн з Османською імперією та Кримським ханством.
Саме в цей складний час кошовим Запорозької Січі став Іван Сірко. До боротьби з татарами він додатково залучив донських козаків та калмиків (пізніше частина з них прийняла хрещення та увійшла до складу Чугуївського козацького полку). Спільно з Сірком діяв і московський воєвода Григорій Косагов.
2 жовтня 1663 року союзники вирушили на Перекоп і за 10 днів досягли фортеці. Сірко поділив військо на два загони: сам з запорожцями атакував укріплення з лівого боку, а Ко-сагову з московськими драгунами наказав вдарити з правого. Козаки оволоділи зовнішньою лінією укріплень, драгунам же не пощастило здобути замок, або «мале місто». 16 жовтня Сірко з Косаговим повернулися на Січ.
Невдовзі бойові дії в перекопських степах відновилися. 6 грудня 1663 року Сірко спільно з Кобаговим, маючи під рукою 90 запорожців, 30 донців та 50 калмиків, вдарив на татарські аули. Але скоро на них напала орда Карач-бея у 1000 вояків. Сірко відступив до річки Каланчак в район Кам’яного мосту. Там і відбувся вирішальний бій. Запорожці та їхні союзники не лише перемогли, але й повністю знищили супротивника.
Починаючи з наступного року, Сірко був втягнутий у громадянську війну, що вибухнула в Україні напередодні описуваних подій. Цього разу між собою воювали правобережний гетьман Павло Тетеря та лівобережний — Іван Брюховецький. Першого підтримувала Річ Посполита, другого — Московія. Сірко діяв на боці Брюховецького, але воювати йому довелося не з козаками правобережних полків, а з польським військом під командуванням Стефана Чарнецького та його союзниками — татарами.
Після рейду на Правобережжя Сірко перейшов на Слобожанщину, де у слободі Мерефі мешкала його сім’я. Та пожити мирним життям йому не судилося. У 1665 році правобережним гетьманом став Петро Дорошенко, який розпочав боротьбу за об’єднання України. Лівобережний гетьман Іван Брюховецький, боячись за свою булаву, приєднався до антимосковського повстання. Втім, невдовзі його стратили свої ж козаки, які не пробачили йому потурання московським воєводам.
Заворушення почалися і на Слобожанщині. Харківський полковник Федір Ріпка був прибічником Москви. Невдоволені ним козаки, закріпившись у Змієві, обрали полковником Івана Сірка. Повстанці рушили на Чугуїв, але здобути фортецю не змогли. До того ж, харківські козаки почали переходити на бік московських воєвод. Відтак, Сірко та його прибічники були змушені відійти на Запорожжя.
У жовтні 1668 року Сірко відновив воєнні дії проти татар. Спільно з тогочасним кошовим отаманом Іваном Рогом він вдарив на Крим двома загонами. Ріг атакував Арабат, а Сірко — улуси Ширин-бея неподалік від Кафи. Ймовірно, саме під час цього походу відбувся випадок, який свідчить про ставлення легендарного козацького лицаря до переможених. Якось, після захоплення запорожцями одного з татарських аулів, до Сірка підійшла вдова-татарка і поскаржилася, що козаки забрали в неї єдину корову і їй немає чим годувати дітей. Отаман негайно звелів повернути аулу худобу, а з татарських старшин взяв слово, що якщо у вдови здохне корова, весь аул годуватиме її дітей.
З 1670 року Сірко знов отримав булаву кошового отамана. Тоді ж він здійснив переможний похід на Очаків. Невдовзі на Дону спалахнуло повстання козаків під проводом Степана Разіна проти свавілля московської адміністрації. І Дорошенко, і Сірко планували підтримати національно-визвольний виступ донців. До речі, донські козаки ніколи не вважали себе росіянами, і нині у Всевеликому Війську Донському існує потужний рух автономістів, які домагаються широкої автономії Дону та офіційного визнання козаків окремою народністю.
Завадили цьому рішучі дії московського командування та демарш лівобережного гетьмана Дем’яна Многогрішного, який виступив на боці Москви. Повстання захлинулося у крові.
Звичайно, це зіпсувало відносини Сірка з царем Олексієм Михайловичем. Останньому не терпілося прибрати непокірного кошового. Царську забаганку виконав полтавський полковник Федір Жученко, який зрадою захопив Сірка і відправив у кайданах на Москву. Туди ж потрапив і колишній гетьман Лівобережжя Дем’ян Многогрішний. І гетьман, і кошовий були заслані до Сибіру.
Можливо й загинув би Сірко на засланні, але за нього вступився польський коронний гетьман та майбутній король Ян III Собієський, якого пов’язувала з кошовим отаманом глибока взаємоповага, а може, й особиста дружба. Ян Собієський характеризував його так: «Сірко — воїн славний і в ратній справі великий мастак». Тож коронний гетьман Речі Посполитої переконав московського царя Олексія Михайловича, що стан справ, який склався на турецькому кордоні, вимагає присутності Сірка на Запорожжі.
Між тим Дорошенко остаточно розірвав союз із Польщею і зробив ставку на Османську імперію, розраховуючи за допомогою султана створити в Україні державу, пов’язану з Туреччиною лише союзницькими зобов’язаннями, на кшталт Молдови чи Волощини. Спочатку справи правобережного гетьмана йшли непогано. Спільно з турками й татарами він зайняв Поділля й оволодів неприступною Кам’янецькою фортецею. Та нові союзники поводилися в Україні як завойовники: нищили села й міста, продавали молодь у рабство, перетворювали на мечеті не лише костьоли, але й православні храми. Тож невдовзі політика Дорошенка стала непопулярною у народі. Значна частина козаків згуртувалася навколо ставленика Яна Собієського гетьмана Михайла Ханенка. Його ж підтримав і Іван Сірко, який після повернення з Сибіру знову став кошовим Запорозької Січі. Щоправда, останній не воював безпосередньо проти Дорошенка, а обмежувався лише походами проти татар і турків.
Навесні 1673 року Сірко захопив і спустошив Іслам-кермен, від якого, за словами кошового, запорожцям «тіснота велика була». Дещо пізніше козаки здійснили похід на Очаків. Запорозька флотилія, підпливши до Казікермена, вступила в бій з його залогою, захопивши в полон одного з офіцерів — Велі-агу. Тим часом кіннота, очолювана Сірком, атакувала фортецю Тягин (нині — село Тягинка Бериславського району), зайнявши «велике місто» (нині — острів Велике Городище).
Вціліла частина турецької залоги замкнулася у «Малому місті» (нині — острів Мале Городище), а відтак, була нейтралізована. З’єднавшись у гирлі Дніпра, запорозька кіннота та флотилія, вдарили на Очаків і спустошили фортецю.
Невдовзі на Січі відбулася неординарна подія: туди прибув самозванець, що видавав себе за сина царя Олексія Михайловича Симеона, у супроводі дев’ятьох донських козаків.
«Царевич Симеон», який насправді був сином міщанина Івана Воробйова, та його супутники прагнули знайти на Запорожжі захист після придушення повстання Степана Разіна. Із Москви відразу ж зажадали видачі самозванця, проте і Сірко, і військова рада відповіли відмовою. Розпочалася кількамісячна дипломатична війна. У той же час Сірко відправив посланців до лівобережного гетьмана Івана Самойловича з пропозицією, відкинувши незгоди, об’єднавши сили у боротьбі з Туреччиною та Кримом. Але гетьман ув’язнив запорозьких послів, вимагаючи видачі «Симеона» цареві. Врешті-решт, Сірко був змушений відправити самозванця та його товаришів до Москви, де на них чекала страта. До речі, на допитах Лжесимеон зробив все, щоб очорнити кошового, заявивши, що саме він змусив його прийняти ім’я царевича. Сірко ж до кінця життя не міг пробачити собі видачі «Симеона», оскільки це було порушенням давнього запорозького звичаю, який забороняв видавати з Січі будь-кого.
А з турецького боку вже збиралися чорні хмари. У 1674 році на Січ надійшов лист від султана Мехмеда IV, в якому той в ультимативній формі вимагав у Сірка капітуляції. Запорожці відповіли відмовою, «приправивши» її нелесними епітетами на адресу ворога на кшталт: «єрусалимський броварник», «олександрійський козолуп», «вірменська свиня», «всього світу і півсвіту блазень». Реакція не забарилася. Султан вирядив на Запорожжя 15 тисяч яничарів та 40-тисячну орду кримського хана. Вночі під Різдво вороги підійшли до Січі. Зрадник провів яничарів таємною хвірткою, але вони чомусь скупчилися на майдані. Несподівано турків помітив козак Шевчик і дав знати товаришам. Невдовзі з усіх куренів почулися постріли. Потрапивши у вогняне кільце, яничари майже всі загинули. Лише 1,5 тисячі з них потрапили у полон. Побачивши це, хан втік зі своєю ордою до Криму.
А влітку Сірко сам з’явився у ханських володіннях. У серпні 1675 року запорожці, обминувши Перекоп, перейшли Сиваш. Залишивши при собі 4 тисячі козаків, Сірко наказав решті війська протягом 5 днів «весь Крим струснути нещадно». Запорожці блискавично заволоділи Гезльовом (Євпаторією), Карасу-базаром (Білогірськом) та Бахчисараєм. Заскочений несподівано, Селім-Гірей І разом з мурзами втік у гори. Проте невдовзі хан оговтався й, зібравши 50-тисячне військо, рушив до Сиваської переправи. Побачивши порівняно невеликий загін Сірка, він, гадаючи, що
перед все запорозьке військо, розпочав бій. Між тим, до козацького табору поверталися запорожці, які спустошували Крим. Дізнавшись від полоненого татарина про бій Сірка з ханом, вони виставили перед собою трофейні бунчуки. Хан вирішив, що на допомогу йому йдуть розігнані татари й атакував козацький табір, але знов відступив з втратами. Сірко ж миттєво завдав удар у відповідь. І тут з’ясувалося, що до поля бою підходять не татари, а запорожці. Втративши будь-яку надію на перемогу, Селім-Гірей ганебно втік, а більшість його війська загинула від козацьких шабель.
Розгромивши орду, Сірко переправився через Сиваш, рушив до Каланчака і зупинився на відпочинок у Чорній Долині. Тут кошовий відокремив полонених мусульман від християн, виведених з Криму. Проте з’ясувалося, що серед останніх є чимало бажаючих повернутися назад. Відтак Сірко наказ їм вишикуватися: хто хотів йти на Русь стали праворуч, хто до Криму — ліворуч. Перших виявилося 4 тисячі, других — 3 тисячі. Кошовий спитав їх, чому вони хочуть повернутися. У відповідь він почув, що в Криму у них є сім’ї й господарство, тож визволені не мають бажання міняти сите й заможне життя на невизначеність, яка чекає на них в Україні. Сірко дозволив їм йти, куди схочуть, і невдовзі всі 3 тисячі рушили у Крим. І тоді зрозумів кошовий, що «блудні сини» не змінять свого рішення, а отже їхні діти підуть у яничари і різатимуть українців ще з більшою жорстокістю, ніж власне турки. Сірко наказав молодим козакам мчати навздогін і рубати всіх упень. Дещо згодом він прискакав туди, де виконувався його наказ. Побачивши порубані тіла, Сірко подякував козакам, а до мертвих промовив так: «Простіть нам, браття, а самі спіть тут до Страшного Суду Господнього, замість того, щоб множитись вам у Криму на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну без хрещення погибель».
Невдовзі після походу в Крим Сіркові довелося рятувати честь свого давнього друга гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка, з яким він свого часу розірвав відносини через союз останнього з турками. Дорошенкові справи йшли дедалі гірше: полк за полком відходив від нього й переходив до Самойловича, якому вже віддав свої клейноди Ханенко. До того ж, турки перестали підтримувати його через відмову віддавати хлопчиків у яничари, а дівчаток у гареми. Отже, реально під владою Дорошенка залишалося тільки стольне місто Чигирин. Саме туди й прибуло запорозьке посольство на чолі з самим кошовим.
Врешті-решт, Сіркові пощастило переконати Дорошенко — здати у Січ клейноди та присягнути Москві. Кошовий мав надію, що вибори єдиного гетьмана України відбудуться за традицією на Запорожжі. У такому разі булава неодмінно дісталася б Дорошенкові. Але у Москві побоювалися мати в Україні таку сильну фігуру і зробили все, щоб гетьманом визнали Самойловича. Дорошенко ж був вивезений до Московії, де доживав свого віку в почесному засланні у пожалуваному царем Федором Олексійовичем маєтку Ярополче.
Сіркові не сподобалось таке рішення. Тому під час першого походу турків на Чигирин 1677 року він відмовився надати допомогу гетьману Самойловичу та московському воєводі Ромодановському. Проте побачивши спустошення, здійснене турецько-татарським військом на Правобережжі, кошовий розпочав партизанську війну у плавнях Дніпра. 12 липня 1678 року очолювані ним запорожці підстерегли і знищили на річці Корабельній (про її місцезнаходження існують дві версії: за однією, це сучасна річка Корабелка, за іншою — частина Вільхового Дніпра біля Херсона, яка на картах XVIII — початку XIX століть позначена як Корабельна) турецьку флотилію, яка везла боєприпаси та провіант для армії Кара-Мустафи-паші під Чигирин. З 40 суден врятувалася лише одна галера, якій пощастило втекти в Очаків. А потім, залишивши полонених і трофеї у Кардашині над Дніпром (нині — острів Паланка при впадінні ріки Чайка у Кардашинський лиман), Сірко спалив турецькі мости на Бузі.
Втім, ні успішні дії запорожців, ні перемога Самойловича та Ромадановського на Бужинському полі не врятували Правобережної України, яка відійшла до володінь Османської імперії. Турки посилили свою присутність й у пониззі Дніпра. На острові Тавань між Казі-керменом та Іслам-керменом були збудовані дві фортеці — Мустрит-кермен та Мубарек-кермен. Остання, наприклад, складалася з 4-х башт у 4 сажні заввишки, відстань між якими становила 10 сажнів. Висота оборонного муру становила 3 сажні. Стіни оперізувалися ровом, глибина якого дорівнювала 2-м сажням. Залога фортеці складалася з 400-х турецьких та волоських добровольців при 24-х гарматах. За переказами, між усіма чотирма замками через Дніпро були натягнуті ланцюги. Таким чином туркам вдалося перекрити козакам шляху Чорне море.
Тож не дивно, що 1679 рік розпочався для Сірка походом проти турецьких фортець. Запорожці здобули Казі-кермен, Мустрит-кермен та Мубарек-кермен, знищивши залоги й розігнавши будівельників.
Та вже наступного року над Запорозькою Січчю нависла загроза турецького вторгнення. Сам Сірко на той час перебував на своїй пасіці у селі Грушівка. Але гінці повідомили його про наближення до Січі війська Кара-Мухаммеда-паші й татарської орди Шахін-бея.
Знаючи, що татари насамперед скористаються Таванською переправою, кошовий вислав туди 200 кіннотників, які знищили всі татарські човни та пороми. Сірко ж з головними силами, які складалися з 2 000 козаків, рушив до Лепетиського перевозу (ймовірно, на місці сучасного селища Велика Лепетиха Херсонської області). Не помітивши запорожців, які добре замаскувалися в плавнях, орда Шахін-бея переправилася через Дніпро і стала табором на лівому березі. У центрі татарського коша розмістили захоплених в Україні невільників.
Після залпу козацьких гармат Сірко наказав атакувати. Під час бою до ординського табору підійшов загін козаків, перевдягнених татарами, який несподівано для ворога звільнив та озброїв невільників-чоловіків. Бій закипів у центрі табору, перелякані ординці почали безладно втікати, але шлях їм перетнули запорожці, що поверталися з-під Таванського перевозу. Під вечір все було скінчено. Дізнавшись про розгром Шахін-бея, а також те, що на допомогу Січі готові виступити козацькі полки Самойловича та московська рать Корецького, Кара-Мухаммед-паша не наважився розпочати наступ. Так було врятовано не тільки Запорожжя, але й Лівобережну Гетьманщину.
Повернувшись у Грушівку, Сірко став планувати новий похід на Крим. До участі у ньому він збирався залучити донське козацтво, направивши з цією метою відповідного листа. Але здійснити свої наміри славетному кошовому вже не судилося. 1 серпня 1680 року його не стало. Поховали Івана Сірка на козацькому кладовищі поблизу Чортомлицької Січі «з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і великим жалем всього низового війська».
Навіть після смерті ім’я непереможного запорозького кошового супроводжували легендами. Одна з них свідчить, що козаки викопали з могили праву руку Івана Сірка і возили її перед військом. А під час бою змушували ворога тікати словами: «Душа і рука Сірка з нами!». Це, звичайно, лише переказ, але він підкреслює популярність кошового отамана, який назавжди залишився у народній пам’яті героєм та блискучим полководцем.