Завойовник Батьківщини Арпад
На площі Героїв у Будапешті височить величний монумент «Тисячоліття Угорщини». Біля підніжжя колони, увінчаної скульптурою святого покровителя країни Архангела Габріеля, вісім статуй вершників — вождів, що привели угорські племена на Дунай. Чільне місце серед них займає скульптура Арпада. Саме завдяки йому угорський народ не лише не зник з етнічної карти світу, але й завоював для себе нову Батьківщину і, зрештою, став європейською нацією. Та мало хто знає, що історія Арпада почалася у Північному Причорномор’ї…
рік… При дворі германського імператора Людовика І Побожного в Інгельгеймі з’явилися незвичайні гості — посли кагана русів, що прибули разом з посольством імператора Візантії Феофіла. З’ясувалося, що повернутися додому звичайним шляхом вони не змогли, оскільки пониззя Дніпра опанували, за їх словами, «нелюдські дикі племена». Грізним народом, який змусив русів змінити маршрут, виявилися угри, які перейшли до Північного Причорномор’я з Південного Уралу.
На той час у Східній Європі точилося протистояння двох імперій-каганатів — Русі та Хазарії. Остання, з метою контролю Північного Причорномор’я, переселила туди сім угорських племен: Медьєр, Ньєк, Кюрт-І-Дьярьмат, Тар’ян, Єньо, Кер та Кесі. Наймогутнішим з них було плем’я Медьєр, від якого походить і самоназва угорського народу, що дожила до наших днів — «мадяри».
На відміну від споріднених з ними лісових народів, ці угри, під впливом сусідніх тюркських племен, невдовзі перетворилися на кочівників-скотарів та воїнів-кіннотників. Арабський історик Гардізі писав про мадярів, що вони є «вогнепоклонниками», тобто язичниками, постійно нападають на русів та слов’ян з метою захоплення невільників для продажу у Візантію.
Зайнята угорськими племенами територія охоплювала простори між Доном та Інгулом. З першої чверті IX століття ця країна отримала назву Левеця на честь першого вождя, або кецде, Леведі, який вперше об’єднав їх у племенний союз. Саме на нього, як на надійного союзника, звернув увагу хазарський каган, який проголосив Леведі верховним каганом всіх угрів і дав йому за дружину шляхетну хазаринку. Відтоді угри-мадари протягом трьох років воювали на боці Хазарії проти всіх її ворогів. Десь у ті часи один з мадярських загонів проник у Крим, де з ним зустрівся слов’янський першовчитель Костянтин (Кирило). Сталося це так: святитель правив службу у полі неподалік від Херсонеса. Раптом почулося вовче виття — бойовий клич угрів-мадярів. Супутники Костянтина розбіглися, але він продовжував молебень. Угорський вождь був зворушений сміливістю святителя і, вручивши йому дарунки, вирушив далі. Відбулася ця зустріч, як вважають дослідники, близько 861 року. Та все ж Леведі виявився недостатньо талановитим полководцем, оскільки невдовзі мадяри з’азнали поразки у війні з племенами канглів, які пізніше увійшли до історії Європи під ім’ям печенігів. Частина розбитих угорських племен відійшла до Ірану, а більшість — до межиріччя Дніпра та Серету. Ця країна отримала назву Етелькьоз (з угорської — межиріччя).
Скоро по тому хазарський каган викликав до себе Леведі і сказав, що має проголосити його спадковим верховним правителем угрів. Та кенде був бездітним і тому відповів так: «Твоє ставлення до мене та твій вибір я шаную і виявляю тобі належну вдячність, але оскільки я нездатен до такої влади, то не можу скоритися. Проте є інший, крім мене, воєвода, що зветься Алмош і має сина на ім’я Арпад. Краще, щоб один з них, або цей Алмош, або його син Арпад, став володарем і корився слову вашому». Вдоволений цією пропозицією, каган дав Леведі своїх людей, з якими той повернувся у пониззя Дніпра. Хазарські посли звернулися до мадярів з питанням: «Кого вони хочуть бачити своїм володарем?» Більшість віддала перевагу Арпаду, якого, за степовим звичаєм, підняли на щиті і проголосили верховним вождем союзу угорських племен.
Так переповідає цю історію візантійський імператор Костянтин Багрянородний, але, судячи з угорських легенд, верховним правителем спочатку став все ж Алмош. На відміну від свого попередника, він виявився набагато вправнішим полководцем і політиком. До того ж, у цей час і в Хазарії, і на Русі відбулися події, котрі змінили долю обох держав і, звичайно, вплинули й на подальшу долю мадярів. У Хазарському каганаті остаточно перемогли юдеї, які вчинили державний переворот і зробили владу кагана номінальною. Реальне ж керівництво державою перейшло до рук юдейських купців-работоргівців — рахдонітів та їхнього ставленика — царя-пеха. Це становище призвело до повстання корінного тюркського населення, яке юдеї придушили за допомогою найманців. Частина повстанців, відома під ім’ям кабарів (з тюркської — повстанці), втекла у пониззя Дніпра і приєдналася до мадярів. З одного боку, це значно посилило союз семи угорських племен, з іншого — ускладнило їхні взаємини з Хазарією.
Тоді ж у Києві захопив владу скандинавський конунг Олег, підступно вбивши кагана Аскольда, який тривалий час успішно стримував агресію угрів-мадярів. Таким поворотом подій негайно скористався Алмош, і 884 року його війська з’явилися під Києвом. Каган Олег та його союзники намагалися зупинити ворога, але у відкритому бою зазнали поразки. Проте штурмувати добре укріплене місто мадяри не зважилися, і Алмош вдовольнився запропонованим йому відкупом (анонімний угорський історик XIII століття пов’язує цей похід з переходом мадярів у Паннонію, але по-перше, Алмоша на той час вже не було серед живих, по-друге, переслідувані печенігами, угри не зважилися б на облогу укріпленого міста). Відтоді у київській топоніміці надовго залишилися назви місця стоянки угрів-мадярів — Угорська гора та Ольмин двір.
Успішні походи угрів-мадярів привернули до них увагу візантійського імператора Льва IV Мудрого, який запропонував їм союз проти Болгарії. У 894 році війська Арпада та його сина Левенте (у візантійських джерелах відомий як Ліунтін) перейшли Дунай. У трьох битвах вони вщент розгромили армію болгарського царя Симеона Великого і змусили його замкнутися у фортеці Мадара. Ймовірно, у цьому поході Левенте загинув, оскільки пізніше серед синів Арпада він не згадується. Але Симеон звернувся по допомогу до печенігів, і ті напали на угорські кочовища, знищивши при цьому чимало жінок та дітей.
Повернувшись у рідні степи, мадяри зрозуміли, що утриматися тут вони вже не в змозі, а отже треба було вирушати на пошуки нової Батьківщини.
Нею мала стати Паннонія — єдина у Центральній Європі місцевість, де могли вижити степові кочівники-скотарі.
Мадяри вперше побачили ці землі у 893 році, коли в союзі з германським імператором Арнульфом воювали проти моравського князя Святополка. Перед походом сім угорських племен та кабари уклали скріплений кров’ю союз та принесли у жертву богам старого кенде Алмоша. Натомість були обрані верховний воєначальник — дьюла Курсан та верховний судця — хорка Арпад.
Перший, що володів землями на узбережжі Дністра, Пруту та Серета, повів свої племена землями волохів, другий, чиї кочовища стояли на Нижньому Дніпрі, — землями, підвладними Русі. Так закінчився період перебування угрів у Північному Причорномор’ї, який тривав лише трохи більше 70 років, тож не дивно, що пам’яток вони залишили по собі небагато. Так, на території сучасної Херсонщини до них можна віднести поховання біля села Михайлівна Нововоронцовського району та між Великою та Малою Лепетихами, а також сліди стійбища на пізньоскіфському городищі біля села Золота Балка Нововоронцовського району.
Шлях Арпада лежав повз Київ, який мадяри облягали ще за життя Алмоша. Проте цього разу ні сам Арпад, ні каган Олег не були зацікавлені у військовому конфлікті: руси добре знали міць угорської кінноти, мадярів же переслідували печеніги. Тому останні вдовольнилися провідниками, яких надав Олег, і можливо, відкупом. Так мадяри дійшли до західних кордонів Руського каганату.
Далі лежали землі слов’янських племен, які перебували у залежності від Великої Моравії. Дізнавшись про наближення мадярів, галицький князь вийшов на зустріч Арпадові з дарами. Простоявши під Галичем з місяць, мадяри рушили на захід, залишивши по собі пам’ятку — Угорську могилу — поховання знатного воїна біля сучасного села Крилос Галицького району Івано-Франківської області, де був княжий дитинець.
Та не всюди незваних гостей зустрічали добре. Коли мадяри подолали Верецький перевал у Карпатах, вони наштовхнулися на збройний опір місцевого слов’янського племені білих хорватів. Очолив його ужгородський князь Лаборець. Та все ж після тривалої облоги степовики здобули Ужгород. Полоненого князя було повішено за наказом Арпада над річкою Свіржавою, яка відтоді отримала назву Лаборець. Відчайдушний опір зустріли загарбники у фортеці Боржава, оволодіти якою вони змогли лише після триденного штурму. Відтоді хорка Арпад назавжди залишив по собі страшні спогади в місцевих слов’ян — у казках Закарпаття він виступає в образі злого змія Шарканя. Звичайно, похід мадярів на нову Батьківщину, як і всі інші війни супроводжувався спустошенням міст і сіл, поневоленням місцевого населення. Та все ж переможний марш народу, який щойно стояв на межі загибелі не може не викликати подиву. Тож, безумовно, Арпад виявив себе геніальним полководцем та політиком.
Подолавши Карпати, мадяри вийшли на рівнини між Дунаєм і Тисою. Підкорення цієї місцевості не вимагало значних зусиль, оскільки тамтешні слов’яни не були згуртовані у єдину державу. Та після приходу другої частини угорських племен, очолюваних дьюлою Курсаном, з’ясувалося, що для розселення такої кількості людей земель явно недостатньо. Це спонукало Арпада розширити життєвий простір для свого народу шляхом завоювань. До того ж, держави, що утворилися після розпаду імперії Карла Великого: Франція, Німеччина та Італія — зовсім не усвідомлювали небезпеки, яку являли собою мадяри. Королі більше дбали про власну вигоду, тож вважали за краще не консолідуватися перед лицем угорської навали, а нацьковувати степовиків на своїх сусідів.
Невдовзі європейські хроніки зарясніли повідомленнями про напади мадярів: у 899—900 роках вони пограбували Ломбардію, куди їх спрямував германський імператор Арнульф, у 900 році вдерлися у Баварію і дійшли до Регенсбурга, а рік по тому спустошили Карінтію. Ні германський імператор Арнульф, ні його наступник Людовик IV, прозваний Дитиною, не могли протистояти натиску степовиків, а населення європейських міст захищалося від угорських стріл лише… молитвами.
Іншим об’єктом агресії мадярів стала Велика Моравія — одна з перших у Європі слов’янських християнських держав. Гідного апофеозу князя Святополка, який свого часу успішно боровся проти німців та найнятих ними мадярів, вже не було серед живих, а його наступник Моймир II являв собою лише тінь свого великого попередника.
Як оповідають легенди, вперше мадярі! зіткнулися з моравами під час повернення з Ломбардського походу, у південному Задунав’ї. Оскільки на той час степовики були союзниками Арнульфа, князь Моймир II вважав їх ворогами. Так почалася війна, що тривала з 902 по 906 роки. Інший переказ свідчить, що Арпад, якому прийшлися до вподоби землі у Паннонії викупив у моравського князя дунайську «землю, траву і воду» за білого коня з сідлом та вуздечкою. Але згодом Моймир II порушив угоду і розпочав війну. Війська мадярів і моравів зустрілися на березі Дунаю. Слов’яни не витримали атаки угорської кінноти і кинулися утікати. Переслідуваний ворогами князь Моймир II спробував перепливти Дунай, але через сильну течію втопився. А невдовзі під ударами мадярів зникла й сама Велика Моравія.
Десь у ті роки мадярський полководець Юхутум, за наказом Арпада, завоював Трансільванію, зміцнивши тим самим східний кордон мадярських володінь. Відтоді мадяри могли вже не боятися печенігів, які свого часу ледве не знищили їх у Північному Причорномор’ї. Так завершився період, що увійшов до історії Європи як Велике переселення народів.
У 904 році загинув дьюла Курсан і Арпад став єдиновладним главою союзу угорських племен. Центром своїх володінь він зробив Паннонію, де свого часу знаходилася резиденція короля гунів Аттіли. Це дало привід європейській книжній традиції ототожнювати мадярів з нащадками гунів. Пізніше королі Угорщини виводитимуть свій родовід від Аттіли, чиє ім’я досі популярне серед угорців.
Про перебування Арпада у Паннонії оповідає стародавня угорська легенда. Переслідуючи оленя під час полювання, володар мадярів заглибився далеко у ліс. Скоро звір зник з виднокола, а Арпад, вибираючись з хащі, натрапив на стародавні руїни. Вважають, що це були залишки римського міста Аквінк(в межах сучасного Будапешта). Саме там Арпад і облаштував свою резиденцію.
Передчуваючи наближення смерті, Арпад призначив спадкоємцем свого сина Золтана, якому минуло лише 11 років. Старших синів — Таркачу, Юлльо та Юташа, про яких згадує Костянтин Багрянородний, на той час, ймовірно, вже не було серед живих. Помер Арпаду 907 році. Вважають, що він був похований в межах руїн Аквінка, але його могилу досі не знайдено. Нащадки Арпада правили Угорщиною до 1301 року.
Пам’ять про завойовника батьківщини пережила століття. Ім’я Арпада, завдяки якому мадяри не зникли, як інші степові народи, досі популярне серед угорців. Так, наприклад, у 1990 році Президентом Угорщини став Арпад Гьонц. Ім’я видатного угорського вождя носить один з мостів у Будапешті. У 1898—1929 роках Арпада увічнили скульптор Дьордь Зала та архітектор Альберт Шикеданц у пам’ятнику «Тисячоліття Угорщини», а 1997 року видатний актор Франко Неро створив його образ у фільмі режисера Габора Колтана «Підкорення». Зрештою, й своїм головним державним святом — Днем віднайдення Батьківщини — угорський народ зобов’язаний саме народженому у степах Північного Причорномор’я Арпаду.