Християнський місіонер Бруно Кверфуртський
Мужній і волелюбний народ печенігів, який опанував Північне Причорномор’я наприкінці IX століття, вигнавши звідти угрів-мадярів, тривалий час залишався загадкою для європейців. Надто вже жорстокими і непривітними вважалися кочівники. До того ж, писемності вони не мали, а отже печенізький епос не дійшов до наших днів. Навіть свідчень про внутрішнє життя та побут цього степового народу вкрай небагато, оскільки мало хто наважувався вирушити у Великий Степ. Тому надзвичайно цінним джерелом з історії печенігів є для нас лист до германського імператора Генріха II Святого кверфуртського єпископа Бруно, який вирішив принести кочівникам світло віри Христової…
а початку XI століття християнство вже опанувало більшість країн Європи. Язичниками залишалися хіба що окремі бездержавні народи. Ватикан і Константинопольська Патріархія продовжували ширити свій вплив на Схід і Північ.
У 1001 році була хрещена Угорщина, яка змінила свою суть, переставши бути загрозою для королівств Західної Європи. Король Іштван (Стефан) Святий, спираючись на молоде покоління, переміг стару аристократію, яка зберігала войовничий дух Арпада. Влучну характеристику цій вікопомній події дав російський історик Лев Гумільов: «Угорщину згубили не поразки, а перемоги. За час грабіжницьких походів у Європі мадярські богатирі набрали безліч полонянок: іспанок, француженок, німкень, італійок, слов’янок і грекинь… у всіх народилися діти. Відомо, що малих дітей виховують матері, а потім сини отримують чоловічу військову підготовку. Так було і тут, причому загальноприйнятою та військовою мовою була угорська. Тільки розмовляти нею стали представники різних етносів… Ці нові угорці не могли любити старих — кочівників, що образили їхніх матерів і бабусь. їх кількість зростала з кожною перемогою, з кожним набігом, а у 1000 році настав їхній час. Король Стефан здійснив монархічну революцію, тобто взяв владу у вельмож — старих мадярських богатирів, заборонив давню віру і прийняв католицтво. Опорою його були полоняни та діти полонянок. Так у XI столітті Угорський каганат перетворився на королівство, де населення складалося з європейців, що змінили рідні мови на угорську».
Саме тоді в Угорщині розпочав свою місіонерську діяльність молодий єпископ Бруно з німецького міста Кверфурт. Тут він мав нагоду познайомитися з печенігами, які свого часу змусили угрів-мадярів покинути Причорноморські степи, і вирішив навернути їх у християнство. До наших днів дійшов лист Бруно до майбутнього імператора Священно-Римської імперії німецького народу Генріха II Святого, де він описує свою мандрівку у землю печенігів — «найзліших», за його характеристикою, язичників.
На той час цей незалежний і войовничий степовий народ був для європейців справжньою таємницею.
Лише твір візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», написаний у 948—959 роках, містив деякі дані про побут печенігів. Згідно з ним, вони поділялися на вісім орд. На Захід від Дніпра розташовувалися орди: Іавдііртим (ймовірно, вона займала сучасні Правобережні райони Херсонської, Миколаївську та частково Одеську область), яка межувала зі слов’янськими племенами уличів, древлян та лучан, Харавон — на кордоні з Руссю, Гіазіхопон — з Болгарією, Хавуксінгіла — з Угорщиною. Території на Схід від Дніпра займали орди Куарцицур (сучасні лівобережні райони Херсонської області та Північний Крим), що межувала з Херсонесом, Сірукалпеї — з Аланією, Вороталмат — з Хозарією, Вулацопон — з тюркськими племенами узів.
На чолі орд стояли хани, наступниками яких були не сини, а молодші двоюрідні брати. Робилося це з метою, щоб влада не зосереджувалася в руках лише однієї гілки роду. Першими ханами були: у Іавдііртимі — Ваіцу, у Куарцицурі — Куел, у Хавуксінгілі — Куркуте, у Сірукалпеї — Іпаос, у Харавоні — Каідум, у Вороталматі — Коста, у Гіазіхопоні — Гіаци, у Вулацопоні — Батан.
Самоназву печенігів «кангар» Костянтин Багрянородний перекладав як «шляхетні», проте тюркські джерела подають більш достовірне тлумачення цього терміну, що в оригіналі звучить як «кангли» — «ті, що володіють возами». Справді, більшу частину свого життя печеніги, як кочівники, проводили на возах. Втім, до власне канглів належали лише три орди: Куарцицур, Іавдііртим та Хавуксінгіла.
Для всіх сусідніх держав печеніги являли реальну загрозу, і тому Русь, Болгарія та Угорщина були змушені з ними рахуватися. Отже, місія Бруно Кверфуртському випала нелегка, але натхненний прикладами апостолів та перших проповідників християнства, він був готовий прийняти мученицьку смерть за віру.
У 1006 році Бруно та його супутники прибули до Києва. Оскільки на той час ще не відбувся офіційний розрив між Східним (майбутнім православ’ям) та Західним (майбутнім католицизмом) християнством, князь Володимир Великий радо прийняв гостей і цілий місяць утримував при своєму дворі, відговорюючи їх від небезпечної подорожі до печенігів, серед яких, за його словами, було «неможливо знайти тих, що шукають спасіння, а знайти бездумну смерть — найлегше. Зрозумівши, що переконати Бруно неможливо, Великий князь особисто у супроводі війська провів його до південного кордону, який являв собою цілу лінію укріплень. Вийшовши за браму прикордонної фортеці, Володимир з почтом став на одному пагорбі, місіонери — на другому. Бруно, тримаючи у руці хрест, співав церковну піснь: «Чи любиш мене, Петре?… Паси агнців моїх». По закінченні співу князь прислав до нього одного з бояр зі словами: «Я довів тебе до того місця, де закінчується моя земля і починається ворожа. Ім’ям Бога благаю тебе, не губи, на моє безслав’я, своє молоде життя! Я певен, що завтра, раніше третьої години, ти, без мети й користі, зустрінеш гірку смерть». Єпископ відповів: «Нехай Господь відкриє тобі рай, як ти відкрив нам шлях до язичників».
Два дні, без жодних перешкод, місіонери йшли степом. На третій день, у суботу, вранці їх схопили печеніги. Того ж дня Бруно та його супутників тричі: вранці, вдень і ввечері підводили з похиленими головами під сокиру ката, але їм пощастило уникнути смерті (ймовірно, йдеться про якийсь ритуал). У неділю їх провели до головного стану печенігів. Ймовірно, це була та сама орда, що звалася Куарцицур, яка торгувала з Херсонесом і до якої надсилали послів візантійські імператори. Пам’ятки, пов’язані з нею локалізуються в межах сучасних Каховського, Каланчацького, Чаплинського та Новотроїцького районів Херсонської області. Це, переважно, поховання, відкриті археологами біля селища Каланчак, сіл Максима Горького, Новокам’янки, Першокостянтинівки, Новомихайлівки. Головна ставка цієї орди могла знаходитися на річці Каланчак, яка на той час була достатньо повноводною, а її береги слугували добрим пасовищем для печенізьких коней, худоби, овець. Та й сам топонім Каланчак, за однією з версій, означає «земля канглів».
Місіонерів розмістили в окремій ставці, де вони жили доти, доки не прибув весь народ (ймовірно, це були лише представники всіх восьми орд), оповіщений через нарочитих гінців. Наступного дня печеніги, ставши в коло, в середину якого ввели Бруно та його товаришів, розпочали раду. «Численний натовп народу, з блискучими від злості очима й пронизливими вигуками, кинувся на нас; тисячі мечів, тисячі сокир, занесених над нашими головами, загрожували посікти нас на шматки», — так описує Бруно свої враження. Зрештою печенізькі старійшини, що мали вирішальний голос, зрозумівши мету місіонерів, не лише зберегли їм життя, але й дозволили вести проповідь серед свого народу.
Протягом п’яти місяців Бруно та його супутники об’їхали три частини землі печенігів (найвірогідніше — Північне Причорномор’я та Приазов’я), до четвертої ж (вірогідно — Поволжя) вони не дісталися, але тамтешні орди надіслали до них своїх представників.
Охрестивши до тридцяти душ, місіонери від імені Володимира Великого уклали з печенігами мирну угоду, яку, за словами останніх, міг укласти лише Бруно. «Мир цей, — говорили степовики, — є твоєю справою. Якщо він буде міцним, як ти нам обіцяєш, ми всі охоче станемо християнами. Але якщо володар Русі вагатиметься у виконанні своїх обіцянок, у той час нам не до християнства буде: ми тоді лише про війну будемо думати».
З такою відповіддю Бруно з супутниками повернувся до Києва. Володимир подякував йому за укладену угоду і відправив до печенігів заручником свого сина. Вважають, що це був Святополк. Разом з ним у Степ вирушив і висвячений у єпископи один з ченців, що супроводжували Бруно.
Сам же проповідник вирушив у землю, де мешкали балтійське плем’я прусів та слов’яни-лютичі. Проте вони виявилися не такими толерантними, як кочівники, і Бруно прийняв мученицьку смерть. Сталося це у лютому чи березні 1009 року. Передчуваючи свій кінець, він писав Генріху II: «Прощавай, государю. Живи чесно для Бога, пам’ятай про добрі справи, щоб померти, визрівши у чеснотах та збагаченим літами».
Серед печенігів же християнство не прижилося — войовничим степовикам прийшовся більш до вподоби іслам, принесений проповідниками з Хорезму. А от княжичу Святополку перебування у печенізькій землі стало у пригоді: у міжусобних війнах, що розпочалися на Русі по смерті Володимира Великого, кочівники виступали на його боці.
Втім, період панування печенігів у Північному Причорномор’ї добігав кінця. Не минуло й сорока років, як їх витіснили звідти торки-узи, а скоро їх змінили кипчаки, котрі на сторінках давньоруських літописів стали відомі під ім’ям половців.