Конунг з роду Амалів Германаріх
У III столітті нової ери до Північного Причорномор’я вдерлися германські племена готів, які поклали край пануванню у степах іраномовних племен сарматів. Пізньоскіфські міста опинилися у складі готської держави. Короткотривалий період гегемони готів у причорноморських степах залишив по собі чималу духовну спадщину у вигляді саг, що входять до давньогерманського епосу «Старша Едда». Серед його героїв — славнозвісний готський конунг Германаріх, котрий, хоч і на короткий час, зробив Нижнє Подніпров’я центром могутньої держави, що охоплювала всю територію України та Молдови, а також південно-західні землі Росії.
же після опанування готами земель Північного Причорномор’я, названих ними Ойум, цей народ розколовся на дві гілки. Римські джерела називали їх остготами (східні готи) та вестготами (західні готи), самі ж германці вживали назви «грейтунги», тобто мешканці Степу, та «тервінги» — мешканці лісів. Обидві гілки готів очолили могутні роди: Балти (тобто «Хоробрі») — тервінгів, Амали (тобто «Шляхетні») — грейтунгів.
Вестготи відступили на захід, остготи ж створили свою державу у Північному Причорномор’ї. Столиця роду Амалів постала у пониззі Дніпра. її так і нарекли — Данпарстадир, тобто «та, що стоїть на Дніпрі» (нині — місто Берислав Херсонської області). У 1952—1953 роках на околиці Берислава, в районі «Слобідки» археологи виявили рештки палацового комплексу, датованого III—IV століттями. Український історик Михайло Брайчевський небезпідставно ототожнив знахідку з Данпарстадиром — столицею готів, адже вона, як і більшість пам’яток Черняхівської культури, синхронної перебуванню готів у Північному Причорномор’ї, не має укріплень, хоч поруч знаходилися підкорені ними міста-фортеці пізніх скіфів. Тож завойовники почували себе у повній безпеці. На жаль, нині місце готської столиці затоплене водами Каховського водосховища.
Ймовірно, саме у Данпарстадирі і народився син конунга готів-грейтунгів, що належав до роду Амалів, Одуульфа Германаріх. Сталося це близько 266 року. Його доля нерозривно пов’язана з діяннями готів у Північному Причорномор’ї III—IV століть. Численні легенди, а також свідчення готського історика VI століття Йордана дозволяють реконструювати життєвий шлях цієї, безперечно, видатної історичної особистості.
На той час готи вже остаточно закріпилися у Північному Причорномор’ї. Римські гарнізони покинули свої фортеці на Дніпровському лимані. Зрештою, і сама імперія час від часу потерпала від нових небезпечних сусідів. Захопивши Крим та заволодівши флотом у Боспорі, готи розпочали піратські набіги на узбережжя Чорного моря, знищивши Пітіунт (сучасна Піцунда), Горгіпію (сучасна Анапа), Ефес, Спарту, Афіни, Корнф, Аргос. А ще раніше, у 251 році, готський конунг Кніва завдав нищівної поразки римлянам при Абритті. У бою загинули імператор Децій та його син.
Військова доблесть шанувалася в готів понад усе, тож не дивно, що Германаріх виріс відважним воїном. Він брав участь у численних битвах з сарматами, римлянами, сусідніми германськими племенами, не раз потрапляв у полон, але завпеди щасливо повертався у рідний край. Датський хроніст XII століття Саксон Граматик переповідає легенду, що у молоді роки Германаріх потрапив у полон до вандалів, які продали його королю Ізимиру. Російський історик шведського походження Вельтман вважає, що це був слов’янський князь, але, найімовірніше, перед нами — ватажок одного з германських племен. Ізимир поводився з полоненими досить жорстоко. Проте Германаріху завдяки своїм неординарним здібностям пощастило завоювати його довіру. Згодом майбутній готський конунг вбив Ізимира та його родичів і, прихопивши казну, втік на батьківщину.
І половина IV століття ознаменувалася для готів низкою перемог. 334 року конунг Гебаріх завдав нищівної поразки сарматському цареві Візумару. Після жорстокої різанини, вчиненої переможцями, вцілілі сармати, близько 300 тисяч чоловік, переселилися у римські володіння.
Без жодних сумнівів Германаріху випало відзначитися в цій війні і виявити себе хоробрим воїном та здібним полководцем, що й дозволило йому після смерті у 347 році Гебаріха стати готським конунгом. Три роки по тому готи примусили Рим сплачувати їм щорічну данину, названу «стипендією». На той час їхньою державою керували Атанаріх, який репрезентував вождів-жерців та Германаріх, що був представником військових.
Саме в цей період в Готському королівстві відбулася неординарна подія — розпочалася проповідь християнства. Здійснював її єпископ Вульфіла. Як вважають дослідники, батько його був готом знатного роду, а мати — полоненою грекинею. Юнак мав досить непогану освіту і вже у 20 років отримав сан єпископа. Головною заслугою Вульфіли є переклад Священного Писання на готську мову. Примірник Біблії у готському перекладі був записаний на пурпуровому пергаменті срібними літерами при дворі короля остготів Теодоріха в Італії у VI столітті. Нині він зберігається в бібліотеці найстарішого у Швеції університету в місті Упсала. Завдяки йому ми маємо уявлення про готську мову.
Вульфіла належав до аріанської гілки християнства, яка заперечувала догмат про триєдність Бога Отця, Бога Сина і Бога Святого Духа і вважала Христа лише посередником між Богом та людьми. Втім, саме таке уявлення легше вкладалося у свідомості варварів.
Місіонерська діяльність Вульфіли тривала 7 років. За цей час чимало готів навернулося у нову віру. Готське королівство могло перетворитися на християнську державу. Саме це й занепокоїло жрецьку верхівку. Розпочалося гоніння проти християн, ініціатором якого вважають Атанаріха. Вульфіла зі своїми послідовниками був змушений шукати притулку у Мезії (сучасна Болгарія), що належала Римській імперії. Тут готські християни стали відомі під ім’я малих готів. З них походив і видатний готський історик VI століття Йордан — автор фундаментальної праці «Про походження та діяння гетів», яка є цінним джерелом з історії так званих «варварських» народів: готів, гунів, аланів…
Невдовзі Германаріх, вочевидь, став єдиновладним правителем готів. Маючи зразково організоване та добре озброєне військо, він мусив постійно дбати про його боєздатність. До того ж, конунг прагнув поширити свій вплив на якомога більші території. Тож Германаріх розпочав цілий ряд походів. Спочатку він спрямував удар проти германського племені герулів, яке очолював Аларіх. Отримавши перемогу, Германаріх перебив більшість з них, а решту змусив підкоритися.
Наступною була війна зі слов’янським плем’ям венетів, що мешкало на берегах Вісли. Венети були численні, але мали примітивну зброю і не могли протистояти професійним воїнам Германаріха. До того ж, в них не було кінноти, що зводило нанівець всі надії на перемогу. Тож у скорому часі венети стали підданцями готської держави.
Невдовзі Германаріх підкорив естів, що жили на берегах Германського океану, — так на той час називали Балтійське море. Таким чином вплив готської держави поширився від Скіфії до Балтики.
Та найзаповітнішою мрією Германаріха було встановлення контролю над Балто-Волзьким торговим шляхом, яким до Європи надходили східне срібло та дорогі хутра соболя, куниці, горностая, білки та інших звірів північно-східних лісів, що високо цінувалися у Римській імперії. Одне за одним підкорив готський конунг племена, що населяли територію сучасної Росії аж до Пермі: мордву, мерю, голядь, чудь, весь. Незвиклі до війни фінно-угорські народи не могли чинити войовничим та хижим до здобичі готам серйозного опору. Тож Германаріх на 500 років випередив славнозвісних вікінгів у їхніх походах до загадкової Біармії (скандинавська назва Пермі).
У 367 році розпочалася чергова війна з Римом. За два роки до описуваних подій в імперії стався політичний переворот: узурпатор Прокопій, захопивши владу в Константинополі, столиці Східного Риму, проголосив себе імператором. Його підтримав загін найманців-готів. Але вже наступного року імператор Валент впорався з бунтом. Про-копія було страчено, а його готських прибічників ув’язнено. Германаріх заявив протест і вислав за Дунай військо на чолі з Атанаріхом. Війна йшла з перемінним успіхом протягом 2 років. Зрештою Валент звільнив в’язнів і уклав з готами мир, згідно з умовами якого кордоном між Римською імперією та державою Германаріха став Дунай.
Таким чином Готська держава бодай на короткий час стала наймогутнішою в Європі. У пониззя Дніпра, до столиці Германаріха Данпарстадира текли незліченні багатства: бурштин з балтійських берегів, хутра з лісів Півночі, срібні і золоті прикраси зі Сходу. До того ж, Римська імперія продовжувала виплачувати готам «стипендію», аби утримати жорстоких завойовників від нападів на свої володіння.
Та всі племена, на які поширювався вплив держави Германаріха, об’єднувала ненависть до готів. Конунг утримував свою владу силою зброї. Жоден з підкорених народів не мав змоги протиставити готам військо, здатне перемогти їх. Але достатньо було з’явитися у степу сильнішому ворогові, і готська супердержава впала, наче будинок з карт…
Таким ворогом стали гуни — перший монголоїдний народ, що з’явився у Європі. Легенду про їх походження переповідає Йордан. Згідно з нею, конунг Філімер, що привів готів до Ойума, зустрів там жінок-чарівниць, які шкодили його народу. Філімер вигнав чаклунок, а ті, зійшовшись у степах зі «злими духами», народили від них гунів. Можливо, тут йдеться про сарматських жінок-войовниць, відомих в античних джерелах під ім’ям амазонок. Вигнані з рідних земель на Схід, вони справді могли там з’єднатися з гунами.
Історик IV століття, офіцер римської армії, грек за походженням Амміан Марцеллін, описуючи гунів, порівнює їх з дикими звірами чи казковими чудовиськами:
«…При самому народженні на світ немовляти йому глибоко прорізають щоки гострою зброєю, що таким чином стримати появу волосся на надрізах, що зарубцювалися, то вони доживають до старості без бороди, потворні, схожі на скопців… Тіла в них м’язисті і міцні, шиї товсті, вони мають жахливий і страшний вигляд, так що можна прийняти їх за двоногих звірів чи порівняти з тими грубо обтесаними людиноподібними колодами, які ставлять на краях мостів…Так живуть вони подібно до нерозумних тварин, не розуміючи різниці між чеснотами і вадами, не маючи поваги до релігії…». Таку нелесну характеристику гунів Марцеллін міг запозичити в озлобленого готського втікача, тож навряд чи слід сприймати її серйозно.
Разом з тим він змальовує нових господарів Великого Степу як неперевершених кіннотників та вправних вояків: «День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею і продажем, їдять і п’ють й, схилившись на круту шию коня, засинають і сплять так міцно, що навіть бачать сни. Коли їм доводиться радитися про серйозні справи, то й наради вони ведуть, сидячи на конях… Вони заслуговують на те, щоб визнати їх відмінними вояками, тому що здалека ведуть бій стрілами…, а зійшовшись у рукопашну з супротивником б’ються з беззавітною відвагою мечами й, ухиляючись самі від удару, накидають на ворога аркан, щоб позбавити його можливості сидіти на коні чи втекти пішки».
Найголовнішу перевагу гунам надавав новий тип лука, принесений ними в Європу, який був далекобійнішим від скіфського. Стріла з такого лука легко пробивала обладунки.
Протягом 360—370 років гуни воювали з аланами на Дону. Найсильніші з-поміж сарматських племен, алани використовували тактику ближнього бою. їхні вершники у лускатій броні-катафракті, озброєні довгими списами, пробивали навіть стрункі лави римських легіонів. До того ж, алани мали фортеці. Отже, перемогти такого сильного ворога гунам вдалося лише завдяки зразковій організації війська та твердій дисципліні. Розгромлені алани частково втекли на Захід, а частково приєдналися до завойовників, збільшивши їхні сили. На черзі була Готська держава.
У 370 році гуни знайшли шлях до невідомих їм задонських земель. Легенда оповідає, що під час полювання двоє гунів переслідували пораненого стрілою оленя. Рятуючи своє життя, звір знайшов брід у Меотійському озері (давня назва Азовського моря). Тим же шляхом гуни прийшли у землі готів і почали чинити спустошення. Колись могутня держава не могла вчинити серйозного опору завойовникам. Ймовірно, народи, підкорені готами, настільки ненавиділи своїх поневолювачів, що приєднувалися до гунів. До того ж, невдовзі сталася трагіко-романтична історія, що прискорила смерть Германаріха, а відтак і кінець готської держави, що трималася виключно на його авторитеті. Свідчення Йордана, а також саги «Старшої Едди» дають можливість реконструювати останні дні великого конунга готів.
На 110 році від народження Германаріх взяв за дружину доньку повелителя росомонів Йонскара та Гудрун молоду красуню Сванхільду, ім’я якої перекладається як «Лебідь-войовниця». Вона мала трьох братів — Хамдіра, Сьорлі та Ерпа, імена котрих відповідно означають «Бойовий молот, або Кий», «Голова» та «Дратівливий» (старослов’янською слово «дратувати» перекладають як «щехотати», отже ім’я означає «Щех» або «Щек»), Що ж до росомонів, то дехто вважає їх сарматами, дехто — герулами, хоч, можливо, йдеться про один з готських родів.
Ставши дружиною Германаріха, Сванхільда закохалася у його сина Рандвера, але радник Біккі дізнався про це і доніс володареві. Розгніваний конунг звелів повісити сина, а невірну дружину розірвати на частини, прив’язавши за ноги до двох коней.
Брати страченої заприсяглися помститися за смерть сестри і вирушили у Данпарстадир. Дорогою Ерп став насміхатися над Хамдіром та Сьорлі, називаючи їх боягузами. Виникла збройна суперечка, в результаті якої Ерп був вбитий.
Тим часом Германаріх бенкетував у своєму палаці. Зненацька туди увірвалися Хам-дір і Сьорлі і поранили його в бік мечем, але й самі загинули від рук дружинників конунга.
Рана виявилася серйозною і призвела до тяжкої хвороби. До того ж, гуни продовжували свій переможний марш до Данпарстадира. Засмучений тривожними звістками та хворобою Германаріх покінчив із собою. Існує думка, що він добровільно приніс себе у жертву Богам. Так закінчив життя великий конунг з роду Амалів, якого історик VI століття Йордан порівнював з Олександром Македонським.
Після його смерті готська держава визнала над собою владу вождя гунів Баламбера. І хоч керували нею власні конунги, а наступник Германаріха Вінітар пробував чинити опір загарбникам, готи-грейтунги Низового Дніпра назавжди втратили незалежність. А у V столітті вони, як і рештки скіфського та сарматського населення, покинули цей край, переселившись разом з частиною гунів до Паннонії. Згодом вони заснували своє королівство в Італії, яке проіснувало до IV століття і було поглинене Візантійською імперією.
Втім пам’ять про конунга Германаріха продовжувала жити у легендах, а історія про Сванхільду та її братів закарбувалася у давньоруському фольклорі у вигляді переказу про Кия, Щека та Хорива та їхню сестру Либідь, який потрапив на сторінки «Повісті временних літ». Відлунням же смерті Германаріха є билина про Івана Годиновича.