Володар гунів Аттіла
Грандіозні піщані масиви у пониззі Дніпра, знамениті Олешківські піски, які у народі нерідко називають «Українськими Каракумами», не завжди були пустелею. Понад півтори тисячі років тому тут буяли трави, знаходилися найкращі пасовища, які могли прогодувати чималі череди худоби, отари овець, табуни коней. Саме тому, перемігши готів, у цих землях зупинились гуни. Відтоді гунські поховальні пам’ятки тісним скупченням локалізуються на археологічних картах саме в районі Нижньодніпровських пісків. Ці поховання, як правило, знаходять випадково, під час оранки, адже гуни, знаючи звичаї степовиків грабувати кургани, маскували свої могили. Такими є, наприклад, поховання, знайдені біля сучасних населених пунктів Голопристанського та Цюрупинського районів: сіл Малі Копані, Козачі Лагері, Пролетарка, Саги, селища Нова Маячка, міста Цюрупинськ. Один із комплексів знахідок можна побачити в експозиції Херсонського краєзнавчого музею. Це позолочена діадема зі вставками з напівдорогоцінного каміння у так званому «золото-гранатовому стилі», бронзові пряжки, бурштинове намисто, золоті сережки, золотий шийний ланцюжок.
тже, якщо сліди гунів кінця IV — початку V століть концентруються у Нижньодніпровських пісках, то саме там, ймовірно, перебувала деякий час їхня головна ставка. Тож, з великою вірогідністю цю землю можна вважати батьківщиною знаменитого гунського володаря Аттіли. Втім, навряд чи він сам знав місце, де народився. Адже римський офіцер-хроніст Амміан Марцеллін так пише про звички гунів: «Ніхто з них не може відповісти на запитання, де він народився: зачатий він в одному місці, народжений далеко звідтіль, виріс — ще далі». Проте, в тому немає нічого дивного, адже гуни вели кочовий спосіб життя.
Невідома і дата народження Аттіли. Хлопчик був другим та, ймовірно, молодшим сином гунського вождя Мундзука, який на той час разом з братами Октаром та Руа (чи Ругілою) правив гунами. Аттіла ще в дитячому віці втратив батька, і тому його разом з братом на ім’я Бледа виховував дядько Руа. Останній був неординарною особистістю: саме він вперше спромігся об’єднати розрізнені до того орди гунів і стати єдиновладним правителем. Яким саме був його титул, судити важко, адже гуни не мали писемності, а римські та готські хроністи називали гунських володарів загальнім терміном «рекс» — «цар». Готуючись до вирішальної битви з Римом, Руа розпочав війну проти гунських племен амілзурів, тимарів, тоносурів, які жили на берегах Дунаю і вважали за краще бути союзниками римлян, ніж входити до об’єднаної гунської держави.
Єдина Римська імперія ще у 395 році фактично розпалась на дві окремі частини — Західну та Східну імперії. Обидві половини колись могутньої держави усвідомлювали всю серйозність гунської загрози, проте не мали жодних засобів для оборони і тому вдовольнились сіянням розбрату між окремими гунськими племенами та переговорами з обміном заручниками. Одним з цих римлян-заручників був син магістра кінноти Гауденція, гота за походженням, та знатної римлянки — Флавій Аецій, який згодом прославиться у війнах з гунами. Під час перебування в гунів юний римлянин добре вивчив їхню тактику та військові звичаї, що пізніше стало йому у пригоді. Є також версія про те, що Аецій товаришував зі своїм майбутнім суперником Аттілою.
У 434 році помер Руа, передавши справу створення єдиної гунської держави племінникам. Свої спільні походи Бледа та Аттіла спрямували проти Східної Римської імперії. Римський хроніст повідомляє, що у 442 році гуни під час ярмарку напали на місто Маргус. Це була помста за пограбування місцевим єпископом якихось язичницьких поховань. Коли ж римляни вирішили видати святотатця, той сам втік до гунів та допоміг їм здобути місто. Того ж року гуни у відповідь на відмову імператора видати перебіжчиків та виплатити данину, перейшли Дунай, зайняли Фракію і, розбивши головні сили римської армії під командуванням Аспара, підійшли до Константинополя. Зрештою, у серпні 443 року імператор Феодосій II був змушений укласти з гунами мир, пообіцявши збільшити щорічну данину.
У 445 році Бледа помер. Середньовічна німецька епічна поема «Пісня про Нібелунгів» приписує вбивство Бледи королю бургундів Гюнтеру та його родичам. Проте, напевно, більш вірогідною є точка зору, якої дотримується більшість істориків: Бледу усунули за наказом самого Аттіли. Отже, відбулось звичайне для усіх часів політичне вбивство.
Авторитет Аттіли в очах гунів та підвладних їм племен зріс ще більше завдяки одній надзвичайній події. Якось гунський пастух, переганяючи череду, помітив, що за однією з телиць тягнеться кривавий слід. Оглянувши тварину, він помітив, що в неї поранена нога. Пішовши за слідом, пастух зрештою побачив гострий кінець леза, що стирчав із землі, розпочав копати й знайшов величезний меч. Ймовірно, колись на тому місці стояло святилище скіфів, які, як відомо, поклонялися мечу. Свою знахідку пастух приніс Аттілі, і той сприйняв її як прояв небесної волі, спрямованої на те, щоб зробити його володарем світу.
Таким чином вся влада над гунською державою зосередилася в руках Аттіли. На той час володіння гунів сягали від Південної Німеччини на заході до Уралу на сході, від Балтійського моря на півночі до Чорного на півдні. Приблизно тоді ж Аттіла переніс свою головну ставку з Північного Причорномор’я до Паннонії (майбутньої Угорщини). Саме туди наприкінці 440-х років було надіслано римське посольство на чолі з Максиміном для мирних переговорів. Один з дипломатів — секретар посольства на ім’я Пріск — залишив цікаві нотатки про перебіг подій, які стали надзвичайно цінним джерелом з історії гунів.
Посольство це мало й особливе таємне завдання. Під прикриттям переговорів про укладення мирної угоди, посланці повинні були організувати вбивство Аттіли. Імператор Феодосій, не маючи надії на перемогу у відкритій війні з гунами, вирішив діяти у надзвичайно ганебний спосіб: один з його наближених, євнух Хрисанфій, підкупив гунського воєначальника Едекона, щоб той вбив свого володаря. Це б позбавило Константинополь багатьох проблем, адже платити гунам данину з роками ставало все важче, з огляду на те, що, за свідченням Пріска, «доходи й царська скарбниця були витрачені не на корисні справи, а на непристойні видовища, на безглузду пишноту, на забавки та інші потреби, від яких розсудлива людина й за найщасливішого стану держави мусить утриматися».
У країні гунів Пріск побачив чимало цікавого: у недавніх кочівників вже з’явились міста. Найбільше вразив послів палац Аттіли. Дерев’яні стіни цієї величної будівлі були зроблені з блискучих дошок, з’єднаних між собою так майстерно, що щілини між ними просто не були помітні. Дещо менші будинки мали вельможі Аттіли. А один з них, Онигісій, навіть збудував у своїй садибі лазню.
Подив Пріска викликала ще одна зустріч. Якось з ним привітався грецькою мовою чоловік, вбраний в гунський одяг. З’ясувалось, що той був греком, що колись потрапив у полон до гунів, але згодом отримав волю і залишився у степовиків. Свій вибір він пояснив так: «Лиха, що їх зазнають римляни у смутний час, тяжчі навіть від тих, котрі вони зазнають від війни…, бо закон не для всіх має рівну силу. Якщо той, хто порушує закон дуже багатий, то несправедливі вчинки його можуть лишитися безкарними, а хто бідний і не вміє вести судову справу, той мусить зазнати накладене законом покарання». У відповідь Пріск заявив, що римські закони гуманніші від варварських, і раби мають чимало способів отримати волю. На це грек відповів: «Закони гарні, й суспільство чудово влаштоване, але правителі ганьблять його, чинячи не так, як чинили у давнину».
До речі, Аттіла — єдиний з-поміж сучасних йому володарів, який збудував державу, де всі були рівні перед законом і кожен, незалежно від віри та етнічного походження, міг знайти застосування своїм здібностям. Так, одним з найближчих радників повелителя був знатний римлянин Орест. Пріск відзначив й виняткову поміркованість Аттіли у побуті. Так, під час бенкету «для інших варварів і для нас були приготовані розкішні страви, сервовані на круглих срібних блюдах, а Аттілі не подавали нічого, крім м’яса на дерев’яній тарелі. І в усьому іншому він виявляв помірність: наприклад, гостям подавали чаші золоті й срібні, а його кубок був дерев’яний. Одяг його теж був скромним і нічим не відрізнявся від інших, крім чистоти; ні меч, що висів у нього збоку, ні перев’язі варварського взуття, ні вуздечка його коня не були оздоблені… золотом, каменями або чимось іншим коштовним». Свідчення Пріска чудово доповнює готський історик Йордан, який у своїй праці «Про походження та діяння гетів» дає Аттілі таку характеристику: «Любитель війни, сам він був помірний на руку, дуже сильний здоровим глуздом, доступний для прохачів та милостивий до тих, кому одного разу довірився». Зовні, за описом Йордана, Аттіла був невисокий, широкоплечий, з темним волоссям і плескатим носом. Борода у нього була рідка. А його вузькі очі дивились так пронизливо, що кожен, хто підходив до нього, тремтів, бо відчував усвідомлену силу.
Уклавши с гунами мир, посольство вирушило до Константинополя. У столиці гунів залишився лише Вігіла, який перед тим привіз гроші для організації вбивства Аттіли. Проте скоро з’ясувалось, що Едекон виявився подвійним агентом: він не тільки не виконав завдання, але й попередив гунського володаря про підступні наміри імператора Феодосія. Аттіла наказав схопити та ув’язнити Вігілу до виплати викупу, а сам направив до Константинополя своїх наближених — Ореста та Іслу. Оресту було наказано повісити на видне місце гаманець з золотом, призначеним для вбивства Аттіли, а під час дипломатичного прийому спитати імператора, чи не впізнає він цей гаманець. При цьому Ісла передав Феодосію слова Аттіли, який демонстративно докоряв вінценосцеві за нешляхетний вчинок, наголосивши, що «він чинить зле, таємними підступами, подібно до поганого раба, посягаючи на того, хто кращий від нього, кого доля зробила його паном».
У 450 році Феодосій II помер, а імператорський трон зайняв талановитий політик і воєначальник Маркіан, який розірвав ганебну для Константинополя угоду з гунами, заявивши, що його подарунки для друзів, а для ворогів у нього є зброя. Аттіла розпочав підготовку до нової війни зі Східним Римом, проте скоро виникли обставини, які змусили його звернути увагу на Захід.
Незадовго перед тим у римській імператорській родині стався гучний скандал. Справа в тому, що престол Західної Римської імперії займав слабкий на розум імператор Валентиніан III. Фактично, влада зосереджувалася у руках його матері — жорстокої та розпусної Галли Плацидії. Винятком у родині була хіба що донька — Юста Ірата Гонорія, дівчина не без здорового глузду, до того ж, досить приваблива. Отже, не дивно, що і мати, і брат прагнули не допустити її до влади. До того ж, Гонорія мала нещастя закохатися в офіцера придворних військ Євгенія. Коли про це дізналася Галла Плацидія, вона, боячись заколоту, наказала стратити доньчиного коханця, а її саму відправити до Константинополя під опіку тітки Пульхерії, сестри імператора Феодосія. Пульхерія, релігійна до фанатизму, жорстока і цинічна, зробила життя Гонорії нестерпним, і та, зрештою, зважилася на вирішальний крок — звернутися по допомогу до Аттіли. Через свою довірену особу — євнуха Іакінфа — вона передала володареві гунів свій перстень та лист, в якому пропонувала себе як дружину, а у якості посагу — половину імперії.
Як далекоглядний політик, Аттіла усвідомив всі вигоди, котрі йому міг дати цей шлюб, і став вимагати в Феодосія видачі Гонорії.
Переляканий імператор негайно вислав небезпечну племінницю до матері у Равенну, де ЇЇ віщали заміж за колишнього консула Геркулана, людину настільки стару, що від нього годі було сподіватися якихось політичних інтриг. Аттіла не змирився з таким станом речей і став готувати похід на Захід, для якого щойно з’явився ще один привід: після смерті франкського короля Хлодіона розпочалася боротьба за владу між його синами, один з яких звернувся по допомогу до володаря гунів. Другий — до головнокомандувача римськими військами Флавія Аеція.
На початку 451 року Аттіла зі своїм величезним військом, до якого, крім гунів, входили численні германські народи: остготи, гепіди, рути, скіри, бастарни, тюринги, алемани, перейшов Рейн і розгромив королівство бургундів, включивши їх до складу своїх збройних сил. Після того він захопив більшу частину Північної Галлії. Вціліло лише місто Парізія (сучасний Париж) — згідно з легендою, його врятували молитви святої Женев’єви. Тоді ж Аттіла звернувся до короля вестготів, Теодоріка, з пропозицією приєднатися до нього, проте останній вирішив стати на бік римлян. У Галлії гунам довелося зустрітися з аланами, котрі років за 80 до описуваних подій переселились сюди з Приазов’я. Аланський цар Сангібан пообіцяв Аттілі перейти на його бік і здати місто Авреліан (сучасний Орлеан), де на той час перебувала його резиденція.
Дізнавшись про це, Аецій та Теодорік вирушили назустріч гунам. Між тим, 7 квітня Аттіла розпочав облогу Авреліана, і коли місто вже було згодне капітулювати, наблизилося римське військо. Гуни відійшли до Каталаунських полів (нині поблизу міста Труа у Франції), де Аттіла і вирішив дати генеральний бій. Відбувся він у середині червня 451 року.
Битву на Каталаунських полях традиційно зображували як тріумф християнських сил над язичницькими і нищівну поразку гунів. Проте при ретельному аналізі постає інша картина. По-перше, у війську Аеція та Теодоріка були язичники, до них належали франки, сакси й, у значній мірі, алани. Водночас під стягами Аттіли воювали християни: остготи, гепіди, до того ж, чимало римлян і греків, які втекли до гунів від свавілля імперського чиновництва. А чи була це «нищівна поразка» може свідчити аналіз опису битви, поданого Йорданом у вже згаданій книзі «Про і походження та діяння гетів».
Місце бою являло собою рівнину, над якою панував високий пагорб. Саме його, як стратегічно найвигіднішу позицію, прагнули захопити обидві сторони. Ліворуч від пагорба стали римляни й вестготи зі своїми союзниками, праворуч — Аттіла зі своїм багатонаціональним військом. Волею долі на полі бою зустрілися не лише гідні один одного супротивники, але й друзі дитинства. Тож результат битви було неможливо передбачити.
Напередодні генерального бою, вночі, тут зіткнулися передові сили воюючих сторін: союзники Аттіли — гепіди короля Ардаріка — та союзники римлян — франки короля Меровея. Хто взяв гору — невідомо, але з обох сторін загинуло близько 15 тисяч чоловік. Та це був лише пролог великої битви народів.
Свої найкращі війська — гунську кінноту — Аттіла розташував у центрі. Крила його лав тримали остготи на чолі з королями-братами Валамиром, Теодимиром та Відемиром, гепіди на чолі з Ардаріком, а також численні германські племена. Аецій розташував свою армію інакше: у центрі поставив ненадійних аланів Сангібана, на правому крилі стояв Теодорік з вестготами, на лівому — Аецій з римлянами. Обидва війська нараховували не менш ніж по сто тисяч воїнів.
Сталося так, що ворожіння перед боєм виявилось несприятливим: згідно з ним, гунам загрожувала біда і лише незначною втіхою мусила стати загибель ворожого полководця. До того ж, римляни таки змогли зайняти пагорб над долиною. Аби підбадьорити своє військо, Аттіла звернувся до нього з полум’яною промовою: «Після перемоги над такою кількістю племен, після того, як весь світ — якщо ви встоїте! — підкорений, я вважаю безглуздим надихати вас словами, наче тих, хто не розуміє, у чому справа! Хай це роблять або новий вождь, або недосвідчене військо… Чи є що інше звичне вам, крім війни? Що для хороброго солодше, ніж прагнення віддячити ворогові своєю рукою? Насичувати дух помстою — це великий дар природи!… Завжди буде славетним той, хто завдає удар… Хай піднесеться дух ваш, нехай скипить ваша лють!… Тих, хто йде до перемоги, не дістають жодні стріли, а тих, хто йде до смерті, доля вражає й підчас миру. Хто здатен перебувати у спокої, коли Аттіла б’ється, той вже похований!»
Запалені цими словами, гуни кинулися в бій і скоро змусили відступити важку аланську кінноту у центрі. На обох крилах битва тривала з перемінним успіхом. Але тут несподівано загинув старий вестготський король Теодорік. Одні говорили, що він впав з коня й був розтоптаний своїми ж, інші — що його вбив списом остгот Андагіс. Роздратовані смертю короля, вестготи з усією люттю кинулися на ворога і почали тіснити його. Аттіла, помітивши, що йому загрожує оточення, перестав переслідувати аланів і наказав повернутися до укріпленого табору з возів.
Коли стемніло, син вбитого Теодоріка Торисмунд спробував атакувати табір Аттіли, але був відкинутий, отримавши поранення в голову, і лише випадково не загинув. Ліве крило Аеція також було розсіяне гунами, а сам він ледве пробився до табору вестготів, де й провів ніч. Тож битва не дала переваги жодній зі сторін.
Наступного дня Аецій і Торисмунд так і не наважилися штурмувати табір Аттіли. Рухома фортеця з возів виявилася нездоланною для римлян та їх союзників. Цей тип укріплень ще довго використовуватимуть всі воїни Великого Степу включно до запорозьких козаків. Сам же володар гунів, не маючи сил для нової атаки, готувався до оборони. Навіть у цій ситуації він не втрачав присутності духу. На випадок, якщо ворог все ж увірветься до табору, Аттіла звелів скласти багаття з сідел і збирався кинутися у вогонь, аби не потрапити в полон.
Між тим, вестготи, віддавши останню шану загиблому королю, вирушили назад до своєї країни — надто боявся Торисмунд інтриг з боку братів. Залишившись без наймогутнішого союзника, відступив і Аецій. Аттіла, який помітив відхід вестготів, тривалий час не виходив з табору, вважаючи це за якусь військову хитрість. Лише кілька днів затишшя переконали його, що поле битви залишилося за ним.
Перезимувавши в Паннонії, гуни вже наступного року перейшовши Альпи, вдерлися в Італію. Першою фортецею на шляху Аттіли була добре укріплена Аквілейя. Оскільки гуни не вміли битися пішими, мури штурмували їхні союзники: остготи та гепіди. Облога затягувалася, воїни поступово втрачали віру у свого ватажка. За легендою, Аттіла раптом помітив, що лелеки виносять своїх пташенят з міста. «Подивіться, — сказав він своєму війську, — на цих птахів: передбачаючи майбутнє, вони кидають місто, якому загрожує загибель; вони тікають з укріплень, котрі впадуть, оскільки небезпека нависла над ними. Це не пуста прикмета, не можна вважати її хибною; у передчутті подій, у страху перед майбутнім змінюють вони свої звички». Підбадьорені воїни, збудувавши облогові машини, штурмом здобули Аквілейю. Скоро така ж доля спіткала Медіолан, Тіцин та Падую. Чимало мешканців материкової частини провінції Венеція втекли на острови лагуни, де згодом і утворилось місто з такою ж назвою.
Цього разу Рим не мав жодної змоги протистояти Аттілі. Не поспішав рятувати «вічне місто» і «останній великий римлянин» Аецій, у якого, вочевидь, після війни в Галлії вже не було для цього сил.
Гуни та їхні союзники стояли на Амбулейських полях. Аттіла не наважувався йти на Рим, знаючи, що його попередник, готський король Аларих, після здобуття Риму прожив недовго. До того ж, у війську спалахнули епідемічні хвороби. Саме в цей час до Аттіли прибуло римське посольство з мирними пропозиціями. Очолив його папа Лев І Великий, який відзначався надзвичайною мудрістю і був вправним дипломатом. Отже, зустрілися двоє мудрих політиків (їхні переговори відображені на картині Рафаеля, що зберігається у Ватиканському палаці) і, зрештою, змогли домовитися. З численною даниною і здобиччю Аттіла згодився покинути Італію; цікаво, що декілька років по тому понтифік так і не зміг відмовити від розграбування Риму короля вандалів Гензеріка.
Наступного року гуни спробували напасти на аланів, але ті в союзі з вестготським королем Торисмундом завдали їм поразки і витіснили з Галлії.
У 454 році Аттіла вирішив у черговий раз одружитися. Його обраницею стала красуня-германка Ільдіко. Підчас шлюбної ночі Аттіла помер, захлинувшись кров’ю, яка пішла в нього горлом. Поховали володаря гунів у трьох трунах — золотій, срібній та залізній. Разом з ним у могилу поклали чимало золотих прикрас. А щоб поховання не було пограбоване, всіх, хто здійснював його і міг вказати місце, вбили. Овіяна легендами могила Аттіли досі не відома археологам. Щоправда, скарбами Аттіли називають золоті прикраси, знайдені біля угорського села Надьсентмі-клош, які нині зберігаються в Віденському музеї історії мистецтв.
Зі смертю Аттіли розпалась і гунська держава. Його численні сини, з яких історикам відомі імена лише п’яти — Еллака, Денгізика, Ернака, Емнетзура, Ултзіндура, виявилися негідними свого великого батька. На відміну від нього, вони не навчилися поважати своїх союзників і на правах володарів почали ділити їх між собою, наче худобу, кидаючи жереб. Це не сподобалось королю гепідів Ардаріку, який першим повстав проти гунів. У битві на річці Недао гунське військо було розбите, Еллак загинув, а Денгізик та Ернак відступили у Північне Причорномор’я. Перший невдовзі пав жертвою готських гвардійців східноримського імператора, а сліди останнього губляться в сутінках історії.
Втім, Римській імперії залишалось існувати недовго. Скоро по смерті Аттіли, Аеція власноручно заколов імператор Валентиніан III, котрого самого невдовзі спіткала така ж доля. А у 476 році командир германських найманців Одоакр відібрав знаки імператорської влади у юного імператора Ромула Августула (сина соратника Аттіли Ореста) і відправив їх у Константинополь, що ознаменувало падіння Західної Римської імперії і початок нової епохи в історії людства — Середньовіччя.