Великий цар скіфів Атей
Величні піраміди-кургани, що височать у степах Херсонщини, не можуть не вразити мандрівника. Найзнаменитіші з них Огуз, Козел, Див, Перший Мордвинівський, Малолепетиський. Власне кажучи, це єдині свідки історії грізних скіфських племен, що панували у Північному Причорномор’ї VI—III століттях до нової ери. Мовчазні вартові Великого Степу бережуть пам’ять про скіфських царів і наймогутнішого з них — Атея, який згуртував кочові племена Скіфії єдину державу.
атько історії Геродот серед численних народів Північно-причорноморських степів виділяє царських скіфів. Він свідчить, що це плем’я є найчисленнішим, вважає всіх інших своїми рабами. Володіння царських скіфів простягалися на південь від Таврики (Криму), а на схід — до торжища при Меотійському озері (Азовському морі), названому Крімнами.
Плем’я царських скіфів вело кочове життя. Славнозвісний грецький медик V століття до нової ери Гіппократ свідчить: «Живуть вони в кібітках, з яких найменші бувають чотириколісні, а інші — шестиколісні; вони кругом закриті повстю і зроблені подібно домів; одні з двома, інші з трьома відділами; вони непроникні ні для води, ні для снігу, ні для вітрів. …В таких кібітках перебувають жінки, а чоловіки їздять верхи на конях; за ними йдуть їхні стада овець і корів і табуни коней. На одному місці вони залишаються стільки часу, поки вистачає трави для стад, а коли її не вистачить, переходять в іншу місцевість…»
Суттєво доповнює Геродота і Гіппократа філософ І століття до нової ери Миколай Дамаський: «Молокоіди, скіфський народ, не мають будинків, як і величезна більшість скіфів, і живляться тільки кобилячим молоком, яке, роблячи з нього сири, ‘їдять і п’ють, і через це з ними дуже важко боротись, бо вони скрізь мають з собою їжу. Вони і Дарія примусили тікати.
Вони також дуже справедливі, …так що старших від себе вважають батьками, молодших — синами, а однолітків — братами…».
Завдяки античним історикам до нас дійшли відомості про багатьох скіфських царів. Це й Анахарсіс, що зажив слави одного з семи мудреців, і переможець перського царя Дарія І Іданфірс, і поклонник культу грецького бога вина й веселощів Діоніса Скіл, вбитий своїм братом Октамасадом за зраду предківських звичаїв. До речі, вважається, що саме за часів Октама-сада Скіфію відвідав батько історії Геродот.
Та, безперечно, найвидатнішим скіфським царем був Атей, народжений близько 437 року до нової ери. Саме йому судилося об’єднати степові племена Пінічного Причономор’я і створити у Скіфії централізовану державу.
Раніше скіфи діяли спільно лише під час війни. Та навіть коли у степ увійшла перська армія Дарія І, на заклик вождя царських скіфів Іданфірса відгукнулися лише савромати, будини та гелони. Зрештою, після перемоги над персами, цей союз племен розпався.
На відміну від своїх попередників, Атей був не лише вправним, загартованим у боях воїном, але й далекоглядним політиком. Усунувши інших царів, він став по суті єдиновладним правителем Скіфії. Своєю столицею Атей зробив Кам’янське городище (нині — Кам’янка-Дніпровська — районний центр Запорізької області), засноване ще царем Ліком наприкінці V століття до нової ери. Звичайно, воно ще не було містом у повному розумінні цього слова, але за його земляними валами розташовувалися не лише кібітки кочівників, але й житла та майстерні ремісників, де виготовлялося все необхідне для степовиків. Особливо славилися вироби з металу: мечі, кинджали, списи, ножі, казани, вуздечкові набори, прикраси. Лише у 60 кілометрах від городища знаходилися поклади залізної руди, а Дніпровські плавні давали вдосталь лісу для виготовлення деревного вугілля.
Загалом же Кам’янське городище займало площу 12 квадратних кілометрів. З боку степу його захищай земляний вал, а з боку Дніпра, прозваного давніми греками Борисфеном, — виходи граніту. Цікавою особливістю, притаманною лише скіфам, була смуга вільного простору між валом та будівлями, яка дорівнювала 800 метрам і слугувала як вигін для худоби, і водночас не давала можливості ворогові обстрілювати місто вогняними стрілами.
У найвищій частині городища знаходилася ставка Атея. На той час це були лише намети царя й скіфської знаті, і лише пізніше тут з’явилися кам’яні будівлі акрополя. До того ж сам Атей віддавав перевагу предківському способу життя, не поспішаючи змінити кочову кібітку на кам’яний палац, оскільки подібні дії у Степу розцінювалися як слабкість.
Об’єднавши скіфські племена, Атей взяв під свій контроль торгівлю хлібом з Грецією, але плани царя сягали значно далі. Він прагнув безпосередньо наблизитися до грецьких міст. Цій меті Атей присвятив все своє життя. Проте для її здійснення треба було подолати опір фракійських племен, найсильнішим з яких вважалися одриси, що утворили у східній частині Балкан могутню державу.
Традиційно фракійці вважалися родичами скіфів. Згідно з переказами, вони походили від Арпоксая, сина Таргітая й брата предка скіфів Колаксая. Між фракійцями і скіфами траплялися й династичні шлюби. Так, скіфський цар Аріапіф був одружений з донькою царя одрисів Тера. Тож прагнення Атея заволодіти Фракією були цілком закономірними.
Під час війни у Подунав’ї скіфському цареві знов випала нагода виявити себе досвідченим воєначальником. У бою з переважаючими силами фракійського племені трибалів Атей наказав жінкам і дітям гнати у ворожий тил віслюків та волів і нести над ними здійняті списи. Трибали сприйняли цю юрбу як скіфське підкріплення і відступили. Невдовзі під контролем Атея опинилася вся сучасна Добруджа, а його вплив поширився й на досить віддалені області. Клемент Олександрійський доніс до нашого часу зміст листа грізного скіфського царя до мешканців міста Візантій, що стояло на березі Босфорської протоки: «Цар скіфський Атей демосові візантійців: не перешкоджайте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води».
У античному місті Каллатія Атей карбував власну монету. Це найдавніша з безпосередньо скіфських грошових одиниць, що дійшли до нашого часу. На її лицьовому боці зображено кінного царя Атея, що напинає лук, а на зворотному — профіль Геракла — грецького героя, особливо шанованого скіфами.
Втім, далекосяжні прагнення скіфів зробили невідворотним конфлікт з Македонією, цар якої Філіпп II також планував поширити свій вплив у Подунав’ї. Знаючи, що перед ним не менш талановитий і досвідчений полководець, ніж він сам, Атей спочатку уклав з македонським царем союзницьку угоду і навіть пообіцяв «зробити його своїм сином», тобто наступником скіфського трону. Втім, це був лише дипломатичний хід. Атей усвідомлював, що поєднана з македонською важкоозброєною піхотою скіфська кіннота стане непереможною, але водночас розумів, що союз між двома сильним та амбітними особистостями не може тривати довго. Вже після розгрому Атеєм та Філіппом II Одриського царства останній став вимагати від свого союзника визнання його царем, що призвело до погіршення скіфсько-македонських взаємин. Остаточно ж військовий союз був розірваний, коли Атей відмовився компенсувати македонянам частину витрат при облозі Візантія. Тож справа дійшла до відкритого протистояння. Сталося це у 339 році до нової ери.
Вже при оголошенні війни Атей поставився до македонських послів з відвертою зневагою. Чистячи у їх присутності свого коня, він запитав, чи робить так Філіпп, коли ж вони відповіли: «Ні», — сказав: «Як же він може йти на мене війною?». У листі до македонського царя Атей написав так: «Ти володарюєш над македонянами, що звикли воювати з людьми, а я над скіфами, що вміють боротися з голодом і спрагою».
Так свідчить давньогрецький історик Плутарх. Він же наводить ще один приклад, що характеризує Атея як зразок варварської простоти та військової доблесті. Одного разу у полон до і скіфів потрапив славнозвісний грецький флейтист Ісменій. Він був відомий не лише як таланом витий музика, але й як дотепна і людина. Якось Ісменію довелося супроводжувати грою на флейті жертвоприношення у одному багатому домі. Сприятливих віщувань не було довго, і флейту взяв сам господар, але його музика викликала лише обурення присутніх.
На їх докір він відповів: «Бездоганна музика — дар богів». Ісменій же, посміхнувшись, додав: «Але моя музика була угодною богам, тому вони й зволікали з рішенням, а від твоєї їм хотілося позбутися, ось вони і поспішили прийняти жертву». Тож немає нічого дивного, що полоненого привели до Атея, аби цар насолодився його грою на флейті. Але коли всі присутні прийшли у захват, цар промовив: «Присягаюся, іржання коня для мене приємніше…»
Вирішальна битва між Атеєм та Філіппом II відбулася у 339 році до нової ери десь поблизу сучасної Килії. Головну силу скіфів становила кіннота. Спочатку у бій йшли легкоозброєнні вершники, які, обстрілявши ворога з луків, відходили на фланги. Після того атакувала вишикувана клином важка кіннота. Знатні скіфські вершники мали лускаті захисні обладунки: панцирі, бойові пояси, щити, а також настеговники та поножі. Озброювалися вони, крім лука, короткими мечами-акінаками та списами. Завдання важкої кавалерії полягало у проломі ворожого центру, після чого утікаючого ворога переслідували легкі кіннотники.
Інакше було облаштоване військо Філіппа II. Кіннота в македонян становила лише 1/6 загальних сил, основою ж була важко озброєна піхота, вишикувана у фалангу, ефективність якої у бою з вершниками підтвердили ще грецько-перські війни. На відміну від грецької, македонська фаланга сягала 16 рядів у глибину. Основною зброєю гопліта — важко-озброєнного воїна був спис завдовжки 4 метри та сарісса завдовжки 7 метрів. Кіннота розташовувалася на флангах. Для забезпечення захисту тилу й флангів фаланги та підтримки тісного зв’язку з кавалерією Філіпп II запровадив у македонській армії легку піхоту — пелтастів, озброєних луками, дротиками та пращами. Вони починали битву і відходили у тил перед початком рукопашного бою. Головний ворожий удар стримувала фаланга, а кіннота атакувала з флангів та переслідувала утікачів.
Кінному клину скіфів не пощастило прорвати струнких лав македонської фаланги. У розпалі бою загинув цар Атей, який бився нарівні з іншими воїнами. За свідченням сучасників, повелителеві Скіфії було тоді близько 100 років. Загибель Атея остаточно вирішила долю битви на користь македонян. Переможці захопили у полон 20 тисяч скіфських жінок та дітей, до того ж, їм дісталися у здобич 20 тисяч племінних кобил.
Втім, вірним воїнам пощастило вивезти з поля бою тіло Атея і поховати його, за звичаями предків, у рідній землі. Подробиці скіфського поховального обряду дійшли до нас завдяки Геродоту. «Коли в них помре цар, — пише батько історії, — …викопують велику чотирикутну яму, виготувавши її, намащують труп покійного воском, розрізують живіт, наповнюють рубленим купером, ладаном, насінням селери, анісом, потім знову зашивають, беруть труп і на возі везуть до іншого племені. Ті, до яких везуть покійника, роблять те ж, що царські скіфи: відрізують частину вуха, обстригають навкруги волосся, надрізують руки, роздряпують лоб і ніс і простромляють стріли крізь ліву руку. Звідти везуть на возі труп царя до другого підвладного їм племені, при чому ті, до яких приїжджали раніш, ідуть за ними. Об’їхавши таким чином з трупом усіх, вони приїжджають до Геррів… Тут кладуть труп у могилу на підстилці, по обидва боки його встромляють списи, на них кладуть дошки і вкривають очеретом, а в решті простору могили ховають одну з наложниць царя, перед тим задушивши її, а також виночерпія, кухаря, конюха, слугу, вісника, коней, по добірній особині різної іншої худоби і золоті чаші; після цього всього вони насипають великий курган, намагаючись зробити його якомога більшим».
Рік по тому скіфи вбивали біля могили царя 50 найкращих юнаків з числа слуг покійного та 50 коней і робили з них опудала вершників, встановлюючи довкола кургану…
Навколо Кам’янського городища скіфські царські кургани утворюють своєрідне кільце. Це Токмаківський курган, Товста могила, Розкопана могила, Чортомлик на Дніпропетровщині, Гайманова могила та Солоха на Запоріжжі, Верхньорогачицький курган, Огуз, Козел та Діїв на Херсонщині і ряд інших. У якому з них похований Атей — невідомо. На жаль, скіфи не знали писемності, тож не позначали могили своїх царів плитами з написами… Певний час висловлювалися припущення, що могилою Атея є курган Огуз, який має кам’яний склеп, що вирізняє його з-поміж інших степових пірамід. Проте останнім часом археологи схиляються до думки, що Атея поховано в кургані Чортомлик, а Огуз — усипальниця одного з його синів. Адже за хронологією Огуз йде за Чортомликом. Але водночас різниця між ними більша, ніж між рештою курганів, а, як відомо, Атей прожив близько 100 років.
Та зі смертю великого царя могутність Скіфії не похитнулася Вже у 331 році до нової ери скіфи розгромили військо одного з полководців Олександра Македонського — Зопіріона, яке вдерлося у Північне Причорномор’я і взяло в облогу Ольвію. Череп стратега-невдахи ще довго слугував скіфським царям ритуальною чашею. Зазнав поразки у боротьбі зі скіфами й інший соратник Олександра Великого — Лісімах.
Втім, кінець Великої Скіфії невблаганно наближався. За Доном-Танаїсом гуртувалися племена сарматів, які невдовзі витіснили скіфів зі степів Північного Причорномор’я і змусили їх закріпитися у містах-фортецях на Нижньому Дніпрі, а столицю перенести у Таврику — сучасний Крим.