Нагрудний та поясний народний одяг українців в колекції ХОКМ. (Андреева Г.І.)
Андреева Г.І. (м. Херсон)
Продовжуючи вивчати колекцію тканин Херсонського обласного краєзнавчого музею, значну частину якої складає українське народне вбрання, розглянемо нагрудний та поясний одяг кінця XIX — першої половини XX ст.
Невід’ємною ознакою традиційного народного костюма є комплексність. Одними зі складників комплексів являється нагрудний та поясний одяг. Виникнення та розвиток цих видів вбрання, зрештою як і інших форм, пов’язані з кліматичними умовами та характером господарської діяльності народу. Колекція ХОКМ налічує 58 одиниць нагрудного (плечового) та поясного (стегнового) одягу, які дають уявлення про етнографічні особливості селянського вбрання Херсонщини кінця XIX — першої половини XX ст. В нашій збірці представлено вбрання майже всіх регіонів України, мешканці яких заселяли край. Цей одяг характеризується різнорідністю матеріалу (полотно, сукно, оксамит, шовк, байка), розмаїттям фактури тканини, кроєм, декоруванням. Нагрудне вбрання нараховує 30 одиниць, з яких -20 керсеток, 2 «кохти», 3 юпочки, 4 лейбика, 1 станик (корсет); поясне вбрання — 27 одиниць, з них — 13 спідниць, 2 плахти, обгортка, запаска, 10 фартухів.
В нашій колекції переважають жіночі речі. Саме у жіночому одязі найвиразніше відбився національний колорит. Він, на відміну від чоловічого, вирізняється багатством кольорів, гарно оздоблений, має складніший крій. Чоловічий одяг менш різноманітний, та і кількість речей в збірці мізерна, тому більше уваги в даній роботі буде приділено саме жіночому одягу (на теплу пору року).
Талант та смак народних умільців яскраво виявився у виготовленні нагрудного одягу. Дослідники виділяють два типи такого одягу -безрукавний та з рукавами. Як вже зазначалось серед нагрудного одягу в музейній збірці переважають керсетки. Вони досить різноманітні: сині, зелені, чорні, коричневі, червоні, пошиті з фабричної тканини, оздоблені ґудзиками, тасьмою й вишивкою.
Можна припустити, що керсетці, яка набула поширення у другій половині XIX ст. на більшій території України, передувала прямоспинна безрукавка з саморобного сукна. Розвиток старовинних прямоспинних форм відбувався шляхом ускладнення крою. По лінії талії вшивались додаткові клини (вуса), які розширювали виріб донизу. Саме безрукавки, розширені клинами, і називали у багатьох областях керсетками. Прямоспинні короткі безрукавки зберігалися майже до середини XX ст. переважно у західних областях України. Вони мали різні місцеві назви: камізоля, камізелька, лайбик, лейбик, бунда, гунча, киптар. Шили їх з домотканого конопляного, бавовняного полотна, сукна, фабричної тканини (шовк, атлас, сатин, ситець, оксамит, вовна) та шкіряних кушнірських виробів. Передні поли, спинку, кишені оздоблювали різними техніками: аплікація, вишивка (хрест, низинка, гладь), а з 30-х років XX ст. почали оздоблювати бісером. Таких предметів у колекції небагато, а точніше — 5 одиниць. Вони були привезені переселенцями з західних областей.
Лейбики з нашої колекції мають однаковий крій. Всі вони короткі (трохи нижче талії), прямоспинні, з трикутним або круглим вирізом горловини. Прикрашені стилізованими рослинними та геометричними орнаментами. Жіночі від чоловічих суттєво не відрізняються ні кроєм, ні оздобленням.
І — 15913 Камізелька жіноча вишита, оксамит, бавовняне полотно (внутрішня сторона), гладь. 50-іроки XXст., с. Орява Сколівськийр-н. Львівська обл.
Прямоспинна безрукавка з трикутним вирізом горловини, чорного кольору. Орнаментована багатокольоровою вишивкою у вигляді великої «косиці» з гілочками, квітами, листям, пуп ’янками. Вишивкою оздоблені передні поли, низ, а також пройми та горловина.
Найпоширенішим типом безрукавок у даний період, на центральній, східній території України та півдні, була видовжена, розширена донизу керсетка з фабричної тканини. Як стверджує Т. Ніколаєва, більш давні керсетки мали всього два клини (вуса), що вставлялися у бокові шви. Форма такого клину мала вигляд трапеції. Коли фабричні матеріали стали доступнішими, кількість клинів і швів на спинці збільшилася. З часом клини перетворилися на бантові (накладні) збори, які в народі продовжували називати — вусами [3, стор. 78].
І — 16988 Лейбик чоловічий вишитий, сукно, домашнє лляне полотно. Перша половина XXст., Тернопільська обл. Належала Шляхотовському Омелько.
Прямоспинна безрукавка чорного кольору на підкладці з домотканого полотна.
Виріз горловини круглий з комірцем стійка. Спереду прикрашена чотирма накладними кишенями. Декорована багатокольоровою вишивкою по комірцю, полах, кишенях. Окремі фрагменти орнаменту зверху та знизу (по середині) спинки.
Цей вид одягу мав локальні варіанти крою. Особливості полягали у загальній довжині, у розміщені лінії, від якої починалося розширення (на рівні грудей або талії), у кількості клинів та способі їх вшивання. Пошиття та оздоблення народного одягу було завжди справою самих його власників, сільських кравців або невеличких майстерень у повіті. Тому й форми його в окремих районах, а іноді і в окремих селах мали свої місцеві прикмети. Таким чином, проаналізувавши локальні варіанти керсеток, можна було б виділити загальні риси, притаманні конкретним районам, а іноді окремим селам. Але глибокий аналіз можливо провести лише за умови повної інформації про походження експонату ( місце виготовлення — губернія, повіт, село) та значну кількість зразків для порівняння. На жаль, старі записи інвентарних книг або взагалі не дають інформації про місце походження, або вказують лише загальну назву краю. Наприклад, найчастіше зустрічається запис «привезено переселенцями з Полтавщини» або «Чернігівщини» і лише іноді вказано губернію, повіт та село. Ускладнює можливість простежити відмінності крою та оздоблення, пов’язані з історико-географічними регіонами і незначна кількість експонатів. В збірці переважають речі, зібрані у невеликій кількості лише в одній родині, окремого села. Історично склалося, що більшість населених пунктів Херсонщини заселяли мешканці з різних регіонів України, які іноді переїздили цілими селами і певний час зберігали тут свої традиції. Та, на жаль, збір етнографічних матеріалів, що активно розпочався у середині минулого століття, мав стихійний характер, тому провести порівняльний аналіз (відмінності або вплив на місцеві традиції) та узагальнити дані сьогодні неможливо. Враховуючи вищезгадані фактори, в даному дослідженні для порівняння будуть використані загальновідомі матеріали етнографів, що вивчали вбрання різних регіонів України.
Значна частина керсеток, як і більшість народного вбрання колекції, належала переселенцям з Полтавщини. Значно менше зразків Київщини, Рівненщини, Чернігівщини, Черкащини та Херсонщини. Всі шиті з краму. Переважає сірий та чорний колір, лише декілька зразків червоного, коричневого та синього і дві квітчасті.
Всі керсетки з Полтавщини короткі або середньої довжини (до середини стегна) від 55 — 70 см. На жаль, зовсім відсутні довгі зразки (за твердженням етнографів в багатьох районах Полтавщини керсетки досягали максимальної довжини, до колін і нижче). За кроєм керсетки в нашій колекції мають завищену лінію талії, що створює враження невеликої верхньої частини й значно більшої, виразно розширеної нижньої. Більша частина з відрізною талією, значно менше з невідрізною та байтовими зборами. Можливо ці два типи виникли і розвивались паралельно. Кількість «вус» сягає від 7 до 9. Горловина щільно прилягає до шиї. Застібаються на ґудзики або гачки справа наліво. Деякі керсетки мають кишені, які інколи прикрашають фігурні клапани, або обшивки. Незначна кількість керсеток гарно оздоблена. Переважно — це ніби маніжка на правій пілці, вистрочена фігурною строчкою та прикрашена аплікацією з іншої тканини, а також вистрочений орнамент по краю правої пілки і низу керсетки. Всього чотири одиниці мають спинку не відрізну по талії, інші з відрізною талією та призбираною нижньою частиною. Кількість виробів з вшитими клинами та призбираними в бантові збори однакова (по 10 одиниць). Керсетки з Київщини та Черкащини, що знаходяться в колекції, майже не відрізняються за кроєм та оздобленням від полтавських, а ось херсонські (херсонськими вважаємо ті, що були виготовлені на цих землях) мають ряд відмінностей. По-перше, вони повністю відрізні по талії (по спинці та переду) та густо призбирані. По-друге, мають квадратний виріз горловини (каре). Край правої пілки, низ та горловина прикрашені обшивкою й тасьмою. На думку багатьох етнографів одяг Півдня України за кроєм і способом носіння найближче стоїть до одягу Центральної України. Та все-таки він зазнав найбільшого впливу не лише завдяки міграційним процесам, а й міській культурі та різним модним тенденціям.
Окрім керсеток у теплу пору року носили одяг з рукавами. В незначній кількості в колекції є зразки майже всіх типів такого одягу: юпочки, юпки, кохти. Короткі юпочки з краму носили на тих же територіях, де побутувала керсетка. Вона повністю повторювала крій, пропорції та оформлення керсетки, лише з рукавами. Довжина сягала від 55 до 70 см.
По всій території України на початку XX ст. поширився жіночий одяг типу різноманітних кофт. Залежно від прямого чи приталеного крою такий одяг називали кофточка, кохта або піджачок. Тривалий час кофти побутували поряд з керсеткою та завдяки своїй зручності поступово витісняли останню.
Різноманітність форм нагрудного одягу та їх зміни пов’язані не лише з удосконаленням традиційних конструкцій та появою нових матеріалів, а й із зовнішніми чинниками — впливом міської культури, різних модних течій тощо. Якщо нагрудний одяг у середині XIX — першій половині XX ст. характеризується пізнім розвитком форм, то в поясному одязі ще зберігалися архаїчні риси.
На жаль, не вдається детально розглянути чоловічий поясний одяг з тієї причини, що він взагалі відсутній в колекції. Про побутування штанів різних форм нам розповідають лише фотокартки. На них ми бачимо штани з вузькими і широкими холошами, однотонні або з вибійчастим малюнком у вигляді вузьких смуг. Різні не лише форми, а й способи їх носіння. Та фото не дає можливості вивчити матеріал, крій, оформлення краю верхньої частини.
У даній роботі зупинимося на жіночому поясному одязі. В українському жіночому костюмі другої половини XIX — початку XX ст. існувало кілька способів утворення поясного одягу. Згідно з ними дослідники виділили такі основні його типи: незшитий, частково зшитий розпашний та зшитий глухий. Робили цей одяг з саморобних (пізніше фабричних) вовняних та полотняних матеріалів різної якості.
Найбільш давнім є незшитий одяг. Один з архаїчних його елементів — запаска, яка у середині XIX побутувала майже по всій Україні. На території Середньої Наддніпрянщини жінки носили дві запаски з товстого неваляного сукна, темних кольорів. Спочатку на талії кріпили задню частину, значно ширшу і довшу (позадниця, сіряк, плахта), потім спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу (попередниця), всі дві частини фіксували крайкою. Та наприкінці XIX ст. запаски носили як повсякденний одяг переважно жінки похилого віку, молодиці одягали яскраві (червоні, зелені) запаски тільки на свята. На таких святкових запасках передня частина пишно прикрашалась знизу тканим орнаментом або вишивкою. Іноді їх шили з дорогих тканин міського виробництва — вовни, шовку, парчі. Такі нарядні запаски носили зі святковою плахтою або дорогою спідницею.
На запасках Поділля рівномірно заповнювалася тканим або вишитим орнаментом вся поверхня повністю. Переважали темні кольори.
Запаски західних областей України були заткані поперечними або повздовжніми поліхромними смугами.
В нашій колекції єдина запаска з комплексу жіночого вбрання Покуття.
Жіночий стрій. Покуття (Івано-Франківська обл.). Кінець XIX-початок XX cm.
Сорочка І — 14299, обгортка І — 14301, запаска І -14302, пасок І -14300. Обгортка вовняна (поясний одяг) -прямокутний шматок червоної плісированої тканини з повздовжніми смугами. Низ прикрашає широка смуга геометричного орнаменту. Обгортка домашнього виробництва. (80×168 см.) Запаска (поясний одяг) -має прямокутну форму. Вовняна, домашнього виробництва, червоного кольору. Вся поверхня заткана поперечними смугами, край (низ) прикрашає широка смуга геометричного поліхромного орнаменту. (82×48 см.)
У зазначений період найбільшого поширення на всій території України набули фартухи з пришитим поясом, які носили зі зшитими формами поясного одягу. За традицією їх продовжували називати запасками. Виготовляли фартухи з саморобного сукна або різноманітних за якістю, кольором та малюнком фабричних тканин. Прикрашали оборками, нашивками, вишивками, мереживом, аплікацією. Всі фартухи в колекції ХОКМ виготовлені з фабричних тканин. Серед них переважають прості з білого бавовняного полотна, прикрашені вишивкою, китицями та мереживом. Є і більш дорогі — вовняні з гарно витканим рослинним орнаментом, прикрашені вишивкою, обшивками та мереживом. Найяскравіший фартух в колекції — шовковий з вишитим рослинним орнаментом.
На багатьох українських землях (Середній Наддніпрянщині (переважно на Лівобережжі), Поділлі, деяких районах Слобожанщини та Півдня, Прикарпатті, Буковині) був поширений одноплатовий розпашний жіночий одяг — дерга. Дерга найбільш проста форма поясного одягу зроблена із цілого поперечно розташованого полотнища. Локальні відмінності полягали у способі виготовлення, кольорі та способі носіння. У деяких районах Полтавщини дергу шили з товстого чорного саморобного сукна 60 — 70 см. завширшки. Два-три метри такого сукна розрізали на три шматки і зшивали уздовж. Таку дергу обгортали навколо талії закріплюючи її паском. До цього типу фартух не одягали.
Іноді дерга мала вигляд неширокого шматка горизонтально розташованої тканини, яка нагадувала один з різновидів запаски. З такою дергою носили фартух — запаску.
Шмідт А. в своїй роботі згадує про незшитий поясний одяг жіночого населення Херсонської губернії: «Малороссиянки носят длинную рубаху, иногда в верхней части довольно тонкую, с широкими рукавами около кисти стянутыми, шерстяную толстую обёртку называемую дергою, которая на крестце подвязывается поясом, шерстяной же передник называют запаской, или исподницей из пестряди; сверху надевают ситцевую юпку или корсет.» [8, стор. 505]. На жаль, письмові джерела, єдине підтвердження тому, що дерга була поширеним типом поясного одягу Півдня наприкінці XIX — початку XX ст. Цей факт не засвідчений ні фото матеріалами, ні речовими експонати ХОКМ і районних музеїв області.
Аналогічний тип одягу, але з іншою назвою, характерний для деяких районів Карпат та Поділля. На цих територіях жінки носили горбатки та обгортки, що мали вигляд прямокутного шматка вовняної тканини червоного або чорного кольору, іноді у смужку. Ширина сягала до 1 м, довжина близько 2 м. Вирізнялась обгортка (горбатка) кольором та способами носіння. В деяких районах Поділля стан ніби обкручували обгорткою та пов’язували поясом. Поли заходили одна на другу з правого боку, кут лівої поли піднімали до пояса. На Івано-Франківщині обидва краї горбатки закладали в глибокі склади закріплювали навколо талії за допомогою довгого широкого поясу. Потім до передніх полотнищ прикладали запаску і кріпили поверх вузькою крайкою. В збірці музею єдина обгортка, що є елементом вже згадуваного вище комплексу жіночого вбрання Покуття.
Ще однією перехідною формою від незшитого до зшитого поясного одягу була плахта. Плахта протягом усього XIX ст. залишалась характерним елементом святкового костюма, особливо на лівобережжі Середньої Наддніпрянщини. Одягали плахту — «цілу» або станок. Плахта станок (напільна) складалася з двох прямокутних полотнищ (гривок) завдовжки 90-110 см, які посередині змережувались декоративним швом. Кінці інколи обкидали шерстяною різнобарвною ниткою або обшивали чорним плисом, а кути внизу прикрашали китичками «кетяхами» або обкидали шерстяною ниткою і оздоблювали промінцями.
Ціла плахта — «повна крилата» складалася з двох прямокутних полотнищ від 1,5 до 2 метрів завдовжки, зшитих до половини декоративним швом. Кожне з таких полотнищ називали «гривки», а верхні незшиті частини «крила», останні закривали спереду гривки [4, стор. 629]. З плахтою обов’язково носили фартух — запаску. На її виготовлення витрачали близько 4 м саморобного сукна. Узорчасту тканину виробляли з сировини вищої якості складними ткацькими техніками. Для складних орнаментів у XIX ст. купували гарус, бавовняні нитки, шовк. На плахту вовняної нитки йшло більше, ніж на інші види незшитого поясного одягу. Клітчаста тканина іноді додатково вишивалася вовною або шовком. Заможні жінки одягали дорогі шовкові плахти, а спереду пов’язували візерунчасту вовняну або парчеву запаску. Зразки вовняної крилатої та більш дорогої шовкової плахти зберігаються у фондах нашого музею.
На початку XX ст. у багатьох містах частково зшитий поясний одяг поступово витіснила спідниця. Як пише Ф.К. Волков: «Коли саме на Україні запаску заступила спідниця європейського типу, сказати досить тяжко, але можна гадати, що це почалось із заходу та послідовно посувалось і посувалось на схід.» [9, стор. 151]. Конструкції старовинних спідниць свідчать про генетичний зв’язок із розпашним поясним одягом. Іноді вони шились з одного, взятого впоперек полотна зі вставкою спереду, що нагадує незшиті форми. Але більш поширеним типом була спідниця з кількох полотнищ призбираних зверху та пришитих до пояса. Кількість полотнищ залежала від призначення спідниці, місцевих традицій, заможності господині.
Цей вид одягу на Україні мав багато назв: димка (мальованка), спідниця, літник, андарак, кабат, шорц тощо. Шили її з чотирьох — семи пілок із кольорового або однотонного сатину, смугастого або квітчастого ситцю, а часом заможні верстви — з дорогої шовкової чи шерстяної тканини. У заможних жінок кількість пілок доходила до 10-12-ти, крім того виріб оздоблювали плисом і мереживом.
Андарак — спідниця з трьох — чотирьох пілок, що шили зі смугастої вовняної або напіввовняної саморобної тканини червоного кольору з закладеними ззаду складами та передньою пілкою яка прикривалася фартухом. Низ прикрашали широкою смугою тканого чи вишитого орнаменту. Побутували такі спідниці переважно на півночі Чернігівщини.
Спідниця-літник мала схожий на андарак крій. Її також виготовляли з вовняної або напіввовняної саморобної тканини червоного кольору. Взагалі літником і андараком у різних місцевостях називали один тип української спідниці. Спідниця-літник побутувала на Київському та Житомирському Поліссі. На Волині літники робили з білого полотна у 5-6 полотнищ, закладали у дрібні складки і по низу прикрашали широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.
У нашій колекції всього по одному зразку спідниць літник та андарак. Обидві мають аналогічний крій, схожі за кольором, датуються кінцем XIX ст. — початком XX ст. привезені переселенцями з Рівненського Полісся та Волині. Інші спідниці колекції датуються початком та серединою XX ст., пошиті з ситцю, сатину та вовни у дві-три пілки. Одну з них прикрашає вишивка у вигляді дрібних квіточок по всьому тлу. Деякі прикрашені обшивками з плису та мереживом. Взагалі спідниці і фартухи з фабричної тканини були типовим стегновим народним жіночим одягом першої половини XX ст., про що свідчать не лише речові експонати, а й фотоматеріали, листівки, живопис.
Хочеться додати, що з розвитком капіталізму вже в першій половині XIX століття з міста в село почали проникати нові види одягу, але все ж таки традиційний одяг переважав приблизно до кінця XIX століття. На Херсонщині він довгий час зберігався в найбільш віддалених районах. У багатьох інших районах традиційний одяг якщо не зник повністю, то зазнав значного впливу. Традиційний стрій зберігали переважно люди похилого віку, а молодь використовувала його лише як обрядовий. Вже на початку XX ст. все більше входив в ужиток чоловічий костюм який складався з піджака, жилетки та вузьких брюк з фабричної тканини. Хоча з таким вбранням продовжували одягати традиційну вишиту сорочку, яка надавала національний колорит усьому костюму. В одязі жінок довше зберігалося більше традиційних рис. Та поряд з традиційною дергою (спідницею) і керсеткою все частіше з’являлося нове міське вбрання — спідниця з кофтою зшитою в талію з однакової крамної тканини (парочка), або сукня. Про впливи моди того часу нагадують численні фотокартки зі збірки ХОКМ.
Сьогодні колекція народного вбрання продовжує поповнюватися. Враховуючи попередні недоліки співробітники відділу етнографії намагаються заповнити її прогалини та якомога точніше при зборі матеріалів фіксувати дані про власника та походження предмету, використовуючи анкету інформатора.
В роботі використані свідчення інформаторів, етнографічна література, фотоматеріали та музейна збірка народного одягу.
Список джерел та літератури:
- Вовк Хведір. Студії з української етнографії та антропології. — К., — 1995 р. -335 с.
- Восточнославянский этнографический сборник. Маслова Г.С. Народная одежда русских, украинцев и белорусов в XIX — начале XX вв. Издательство АН СССР Москва 1956. — 805 с.
- Каталог изделий вырабатываемых кустарями Полтавской губернии и в земских учебных мастерских. С. — Пб. 1912 г. — 48 с.
- Нечипоренко С. Плахта народний одяг Полтавщини. Народне мистецтво. -2003р. -№ 3 -4.
- Нечипоренко С. Художнє ткацтво. Народне мистецтво. — 1999р. — № 3 — 4.
- Ніколаєва Т. Історія українського костюма. Київ 1996. — 167 с.
- Програма, запитальники та методичні поради дослідникам народної культури України. — К. 1995 р. — 229 с.
- Ремёсла и промыслы Херсонской губернии. Издание Херсонской губернской земской управы. Херсон. 1905г. — 145 с.
- Шмидт А. Материалы для географии и статистики России. Херсонская губерния. Ч. 1; С. — Пб. 1863 г. — 585 с.